Раді Вас бачити!

Юля.

Я роблю глибокий вдих і опускаю голову в долоні, які тремтять із кожною хвилиною все сильніше. Очі щипле, і здається, мене починає морозити.

Перед очима — дві смужки.

Я ТОЧНО ВАГІТНА.

Мені здається, мене зараз накриє величезною хвилею — паніки.

Навчання — ще рік. Як мінімум.

І Бодя… мій-не-мій.

Іщо мені тепер робити?..

— Боже… — шепочу.

У голові купа страхів, ніби за командою вилізли з усіх щілин.

Як виносити дитину?

Як народити?

Якою я буду мамою?

ЯК ЦЕ ВЗАГАЛІ РОБИТЬСЯ?

А що моя мама скаже?

І… як у нас складуться стосунки з Богданом?

Серце стискається від страху, а ніжні, гарячі руки обіймають мене, дихаючи в маківку.

Рівно. Тепло. Спокійно.

— Подивися на мене, Юлько, — шепоче.

Хитаю головою.

— Ні… я зараз… не можу.

Якщо подивлюся — розплачуся. Або виллю все, що в мене в голові. Або… погоджуся з усім, що він скаже.

— Вийди, будь ласка.

Мені потрібно побути самій, щоб… просто потрібно.

Його руки обережно обіймають мене сильніше.

— Юль, ти… про що думаєш? — тихо питає. — Давай разом подумаємо?

Нахиляється до моєї щоки.

— Я не хочу, щоб ти чогось боялася, переживала і мені про це не говорила. Я…

— Богдане, — перебиваю його. — Я вийду — і ми потім поговоримо.

Він мовчить.

А я хочу побути вразливою — сам на сам із собою. Може, без нього я зможу нормально думати, а не відчувати цю потребу притискатися до його грудей.

— Добре, сонечко, — зрештою погоджується. — Я почекаю тебе в кімнаті.

Піднімаю голову, коли клацають двері, і задираю її до стелі.

Ковтаю. Сльози застилають очі.

Встаю і натягую трусики. А то ще зайде знову без стуку — мені й однієї ганьби вистачило. Та й взагалі… були б вони на мені — нічого б у мені не було.

Опускаю голову і дивлюся на живіт.

— Один раз — і я вже... залетіла.

Ну це тільки зі мною так могло статися.

— Пиздець…

Починаю ходити туди-сюди, а рука сама тягнеться до живота. Погладжує.

— Вагітна від Боді… — шепочу сама собі.

У серці стискається, але водночас так приємно — ніби хтось укутує теплим пледом у холод.

Здається, до мене починає доходити найголовніше:

у мене буде дитинка від коханої людини.

І ця людина світилася щирим, справжнім щастям, коли дивилася на тест.

Не злився. Не боявся. Не запропонував… позбутися.

А думав про це. Хвилювався за мене. І сказав мені:

«Яне боюся, що моя кохана носитиме нашу дитину під серцем.»

Я зупиняюся як вкопана. Серце робить гучний «бум», ніби перебудовується на новий ритм.

Здається… він справді кохає.

І сім’ю хоче.

А я?..

А я про це мріяла ще з шістнадцяти років. Тихо. Ночами в подушку. Що він буде моїм єдиним коханням на все життя. З обручкою. Домом. І дітьми.

— От і намріялася… — нервово хмикаю.

Видихаю. А потім глибоко вдихаю. Руки, ноги все ще тремтять — але вже не від такого сильного страху. Швидше від переповнення почуттями, емоціями, усвідомленням.

Савельєв таки вимолив прощення.

Повертаюся до дверей і беруся за ручку.

Пора виходити до майбутнього тата і повідомити йому — що він намертво влип. І не дай боже ще раз мене образить — міль увесь дім з’їсть.

******

Богдан.

Стискаю в долоні тоненьку пластикову смужку і метаюся по кімнаті, ніби заведений.

Секунда — до вікна.

Секунда — назад до дверей.

Потім до ліжка.

Потім знову до дверей.

Та що вона там так довго робить?

Юлька попросила вийти.

Я вийшов.

Попросила побути самій.

Дав.

Але, блять, як тут спокійно чекати?

Проводжу рукою по волоссю і видихаю.

Вагітна.

Моя.

Від мене.

Серце калатає так, ніби його підзарядили, вколовши слонячу дозу адреналіну.

Усміхаюся сам до себе.

— Тато, значить… — бурмочу.

Приємно. Нереально. Неймовірно.

Я ж зранку просто хотів повернути свою дівчинку. І боявся, що вона навіть говорити зі мною не захоче.

А зараз…

Зараз у нас буде дитина.

Пролітаю повз вікно, краєм ока помічаючи — люди кудись ідуть, машини їдуть. У кожного своє життя. А в мене щойно почалося нове. З пузатенькою Вередливою в найближчому майбутньому.

Уявляю, як вона буде злитися, якщо я почну цілувати її животик по сто разів на день.

Хмикаю.

Вона буде шипіти, морщити носик і хмурити брови. Буде казати, що я набридливий, і відганяти мене, як комара. Але вона буде поруч.

І не одна.

Я різко завмираю, почувши вібрацію з її сумочки, яку вона кинула на стіл.

— Блять…

Кладу тест на столик і лізу в сумку.

Раптом Катя. А я Юльку відпустити — хоч кудись — не готовий.

На екрані — мамуля.

О! Теща дзвонить.

Всміхаюся.

Її мама мене таки приб’є тією мітлою, коли дізнається про Юльчине становище.

Кладу телефон назад.

Рано ще відповідати на дзвінки. Спочатку з Вередливою поговорити треба. Вона й так характерна була, а тепер узагалі — кусатися почне в прямому сенсі. Тож краще не нариватися на зайві її нерви. Їй зараз не можна.

Пропалюю поглядом двері, але не пруся туди.

Сказав, що чекаю — значить чекаю.

Долоні пітніють від хвилювання.

Про що вона там думає? А?

Чи що робить?

Нервує?..

Якщо вийде з наляканими очима — обійму.

Якщо зі злими — теж обійму.

Якщо розплачеться — взагалі не відпущу і зацілую, нашіптуючи, яка вона в мене кохана.

Усміхаюся ширше.

А якщо скаже «я тебе кохаю»… 

Я, мабуть, взагалі з глузду з’їду. Бо тільки й чекаю, щоб вона перестала ображатися і погодилася бути зі мною. Уже. Назавжди.

Ручка смикається. Опускається.

Серце підстрибує.

Юлька виходить — і наші погляди зустрічаються.

Очі блищать і ніби світліші, ніж зазвичай. Трохи розгублена, але йде прямо до мене.

А я, як ідіот, стою і дивлюся на неї. Не зрушуючи з місця.

Коса розтріпана, щоки рожеві, губи красиво червоні. І як же їй пасує ця блакитна сукня.

— Бодю… — зупиняється за крок від мене.

Трохи мнеться, не одразу продовжує, а я вже починаю боятися — аж скула смикається.

Тільки б вона не вирішила, що я все зіпсував.

— Думаю… ми могли б знову спробувати бути разом, — тихо каже. — У нас буде… малюк і…

Я згрібаю її в обійми й впиваюся в губи поцілунком.

У нас буде сім’я, —блимає в голові, як маяк.

Юлька притискається до мене, відповідає на поцілунок. А я зараз від щастя розтечуся біля її ніг, як той слайм на сонці.

— Я такий щасливий, сонечко, — шепочу їй у губи. — І я тебе більше нікуди не відпущу. І заміж ти за мене вийдеш — але красиво. Як треба.

Вона дивиться на мене тепло, ніжно.

— І жити будемо разом. Від сьогодні.

У неї брови вигинаються.

— Савельєв, не нахабній! Ти…

Цілую її в ніс, перебиваючи.

— Юлько, я мрію прокидатися з тобою щоранку. Ходити з тобою до лікаря. Виконувати всі твої вагітні забаганки. Слухати, як ти шипиш на мене — отак от. І знати, що ти чекаєш мене вдома з роботи.

Вона морщить лоб, очі скляні від сліз. Утикається мені в груди.

— Я кохаю тебе, — ледь чутно.

Але серце вловлює це так, ніби вона в рупор крикнула.

Мурашки пробігають по спині, у грудях розливається жар — до пекучого болю. Але приємного.

Я ковтаю, але слина не проходить у горло.

Як же я мріяв це почути.

— Скажи ще раз, — хриплю.

— Не нахабній, — бурчить, але сильніше притискається.

А я усміхаюся так широко, що губи аж печуть.

Вередлива. Кохана моя Вередлива.

— Все-таки ти моя…