Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Юля.
Я вискакую з машини, навіть дверцята толком не зачиняю.
Рекс, чортова ти кошлата пропажа.
— Ти! — виривається голосніше, ніж я планувала. — Покараний будеш! Зрозумів?!
Він, звісно, анітрохи не винен: хвостом махає так, що аж повітря зносить, стрибає на мене, обіймає лапами, облизує щоку, ніс, підборіддя. Пахне псом, сирістю і вулицею.
Фу. І прекрасно.
Обіймаю його за шию, зариваюся обличчям у густу шерсть. Вона мокра, тепла.
У горлі щипає. Сльози полегшення виступають на очах.
— Як же я хвилювалася за тебе, — шепочу йому у вухо, гладячи по спині. — Неслухняний ти хлопчик.
Він тихо скавулить, ніби вибачається.
«Пробач, господине, я так… на побачення збігав».
Смішно і хочеться знову заплакати.
Сідаю назад у машину — і тільки коли грюкаю дверцятами, розумію, як сильно тремтять руки.
Адреналін відпускає, і організм такий: «ну все, я втомився, дай нормально відпочити». Позіхаю.
Рекс сопе на задньому сидінні, час від часу підвиває у вікно — ніби доповідає району: «я живий, не хвилюйтеся».
Від нього тягне мокрою шерстю, і мені це здається кращим за будь-які парфуми.
Богдан заводить мотор, крадькома дивиться на мене.
Обличчя втомлене, футболка в брудних лапах, джинси — теж. А очі — задоволені. Спокійні. Такі, ніби він увесь цей вечір тільки й мріяв ганяти містом за мокрим псом.
Серце робить «бум» і тихо падає десь під сидіння.
— Все, Бодю, — шепочу. — Слава богу.
— Все, сонечко, — м’яко відповідає. — Їдемо додому.
Як же мені подобається його це — «сонечко».
Телефон вібрує в руці — мама.
Звісно. Вона ж, бідна, теж вся на нервах.
Відкриваю повідомлення, пальці по екрану скачуть, як після п’яти чашок кави.
Пишу:
«Мамуль, знайшли Рекса. Все добре.»
Дивлюся на це «все добре» і розумію, наскільки сьогодні було ніфіга не добре.
Надсилаю.
Через кілька секунд прилітає відповідь:
«Слава Богу ????. Нехай Богдан перевіряє ворота, якщо ти роззява.»
Я криво усміхаюся. Мама вже записала Бодю в сім’ю.
Краєм ока дивлюся на Богдана.
Він тримає кермо однією рукою, іншу перекидає до мене — кладе долоню на моє коліно.
Важка, тепла, рідна.
— Мама заспокоїлась? — питає, не відриваючись від дороги.
— Угу, — киваю, машинально накриваючи його руку своєю. — Написала, щоб ти перевіряв ворота на замок.
Бодя усміхається так задоволено, як березневий кіт на гульках.
— Буду, — нахабно заявляє. — Тещу треба слухати.
У мене всередині щось тьохкає від його «теща». Приємно… хоча він трохи біжить поперед паровоза. Ми пара менше доби, а він уже — теща.
Роблю вдих, видихаю, притискаю його долоню до себе.
— Дякую, — тихо кажу.
— За що? — хмуриться.
— За те, що ти… — запинаюся, шукаю слово. — Поїхав. Знайшов. Був поруч.
Він кидає на мене короткий погляд — теплий, такий, від якого тепло розтікається по грудях.
— Юлько, — хмикає. — Ти моя. Тебе і твій зоопарк — за замовчуванням обслуговую.
Я фиркаю, відвертаюся до вікна, щоб він не бачив, як усмішка сама тягнеться вгору.
Позаду Рекс голосно зітхає, перекладаючи морду з однієї лапи на іншу.
Я повертаюся, зустрічаюся з його мокрим, темним, абсолютно задоволеним поглядом.
— Спи давай, пропажа, — шепочу. — Вдома я тобі прочуханку влаштую. І викупаю твій брудний зад.
Він облизує повітря, ніби розуміє, повільно кліпає і знову заплющує очі.
Бодя трохи ворушить рукою, ледь стискаючи мою ногу.
Думки одразу летять до ночі. Ми ж зараз самі залишимось.
Легка дрож проходить тілом.
Бодя це відчуває. Куточки губ трохи смикаються в усмішці, але він мовчить. Лише його долоня повзе вище — повільно, ліниво, майже невинно… але ні хріна воно не невинно.
Принаймні для мого мозку.
Я ковтаю, погляд знову чіпляється за вікно, але там темно. Нічого роздивлятися.
Зате є про що думати, на жаль.
Він поруч.
Він мій хлопець.
Ми сьогодні будемо ночувати удвох. І ніхто не завадить.
Тільки я і він.
І ця перспектива водночас:
— гріє,
— вбиває,
— збуджує,
— лякає до тремтіння.
Я навіть відчуваю, як щоки спалахнули.
Взагалі-то… я готувала себе до такого моменту.
Ну, як готувала… Швидше: «Не думай, не уявляй, Юлько, не квап події».
І що?
Зараз тільки й думаю про це.
Боже, та я ж цнотлива. І це не слово — це вирок.
Тривога підступає хвилею:
«А раптом йому буде зі мною незручно?»
«А раптом я буду дерев’яна, і він зрозуміє, що зв’язався з нульовим досвідом?»
«А раптом я все зіпсую?»
«А якщо…»
«А раптом…»
«Ааааааааа!»
Так. Стоп. Дихаємо.
Я ж збираюся йому про це сказати? Честно. І не згоріти від сорому. Вірно?
«Бодю, до речі, сюрприз: я не знаю, що роблю, але хай Бог допоможе. Ти в мене перший».
Капець. Ні точно — ні. Дякую. Так не підходить.
Він трохи стискає мою ногу.
Ще вище.
По внутрішньому боці стегна проходить легке тепло, ніби там усередині провели іскрою. Дріж пробігає внизу живота.
Я прикушую губу. Не сильно. Але достатньо, щоб він помітив — звісно ж, помітив. У нього радар на мої реакції.
Кидає короткий погляд, брови трохи піднімаються — «Юлько, ти чого? М-м?». Я вже чую це питання без слів. І це тільки додає паніки.
Перша ніч. Перша близькість.
З ним.
Я хочу. Дуже. Так, що аж страшно.
Але водночас… «Араптом буде боляче?»
А воно ж буде. Ну а як інакше?!
Але я йому довіряю. Повністю. Напевно.
Ні — довіряю. Так. Довіряю. Він же не з тих, хто кидається, як божевільний.
Із тих.
Хоча ні. Зараз ні.
Зараз він скоріше — розум і логіка. Сама стриманість. Так. Тож — «не бійся, Юлько».
Але, блін… Я боюся.
А раптом він подумає, що я дивна? Що боюся на рівному місці? Типу — психована.
Він же бачив, що я вмію бути такою, як буря серед ясного неба. Нізвідки й незрозуміло чому.
А воно звідки… Я ж не знаю, як поводитися треба.
А якщо він захоче прямо зараз? От просто — щойно приїдемо.
Ну логічно ж: вся ця романтика, переживання, близькість, ми — пара… І його рука вже майже добирається туди, де живе моя самооцінка й тремтить від хвилювання.
Серце починає калатати так сильно, що я майже чую його у вухах.
Рекс, звісно, теж це чує — піднімає голову, дивиться так, ніби питає:
«Алло, господине, ти чого вібруєш?»
БОЖЕ, ВРЯТУЙ МЕНЕ ВІД ДУМОК.
Я заплющую очі на кілька секунд.
Ти хочеш. Це правда.
Ти боїшся. Це теж правда.
Але ти йому довіряєш. Це головне, Юлько.
Просто треба якось обережно натякнути йому. Підготувати, що до нього в ліжко ляже «студент», який уперше на уроці біології — особисто.
Кладу руку на лоб, упираючись ліктем у скло.
Господи, що в моїй голові коїться? Хто б знав.
Хоча краще нехай ніхто не знає, бо це — треш. Повний.
Я видихаю, мабуть, уже раз сотий за цей час.
Просто… Просто він перший, кого я хочу так сильно. Перший, з ким хочу пройти все це — і сором, і біль, і солодкість, і ніжність.
І перша ніч… Це ж не просто «переспати». Це буде щось інше.
Бо це по любові.
Це буде не секс — а кохання.
Я трохи зависаю.
А для нього?
Для нього ж це звичайний секс. Якийсь там черговий, після мільйонного досвіду з іншими жінками.
Аааа… Рятуйте мене! Навіщо я про це подумала?
Я тихо видихаю, краєм ока дивлячись на нього.
Бодя кидає на мене погляд. Уважний, але короткий.
— Що, Юлько? — питає.
— Нічого, — одразу випалюю.
Він хмикає. Звертає на мою вулицю. Трохи додає газу.
А я починаю хвилюватися — аж до тремтіння.
Здається, зараз хребет почне стукати від страху.
Фари вихоплюють фігуру біля воріт із валізою.
Придивляюся.
Тітка Олена.
Телефон оживає. Мама.
— Алло, — бурмочу в слухавку.
— Доню, а ти де? Там Олена приїхала. У неї знову «розлучення з битим посудом».
От блін…
