Раді Вас бачити!

Юля.

Ранок зустрічає мене тупим болем у скронях. Ніби ніч проїхалася по мені катком.

Я перевертаюся, ховаю обличчя в подушку й зітхаю. Спогади про вчорашнє лізуть у голову, як на зло — яскравими картинками. Його руки. Його губи. Його шепіт.

— Господи… — шепочу сама до себе й заплющую очі.

Що я наробила?

Телефон лежить на тумбочці. Ні дзвінка, ні повідомлення. Тиша. Але легше від цього не стає — швидше навпаки.

— Юль, ти встаєш? — стукіт у двері й голос мами. — Ти ж із Катею домовлялася їхати.

— Встаю! — відгукуюся й сідаю на ліжку, обіймаючи себе за плечі.

— Я пішла. Бувай, доню.

— Бувай, — бурчу.

Катя. Стоматологиня. Ми ще тиждень тому домовилися, що вона мене забере й поїдемо разом у сусіднє місто. У неї плановий огляд, у мене — за компанію.

У ванній довго стою перед дзеркалом. Волосся розпатлане, губи припухлі. Шия — «шедевр» від його зубів. Я відвертаюся, закочую очі.

Навіть сварити себе не виходить. За решту ночі я так себе обматюкала, що зараз слів уже не залишилося.

Поспіхом одягаюся: джинси, гольф, кеди. Накидаю косуху. Надворі вже сигналить Катя — її яскраво-жовту «Кіа» ні з чим не сплутаєш.

— Зараз! — кричу у вікно й вискакую у двір.

Сідаю в машину, Катя одразу всміхається:

— Ну, доброго ранку, красуне. Виглядаєш так, ніби ніч була бурхлива.

— Угу… — бурчу, натягуючи пасок безпеки. — Просто не виспалася.

— А що сталося? По телефону базікала?

Я опускаю погляд, відкидаюся на сидіння.

— Майже.

Катюха коситься на мене.

— Розкажеш? З ким?

Я втуплююсь у бічне скло, роблю вигляд, що дуже зайнята спостереженням за сусідським парканом.

— Нє-а, — бурчу. — Не хочу.

— Ого, — Катя піднімає брови, — якщо ти навіть мені не хочеш розповідати — значить, там точно хтось трешовий.

Я фиркаю.

— Там… не треш. Там набагато гірше.

— Інтригуєш, — усміхається вона, заводить мотор. — Гаразд, мовчи. Але знай: я готова слухати.

Ми рушаємо. Дорога порожня, сірий ранок тягнеться, як жуйка. Катя вмикає радіо — щось веселе, але всередині в мене ніби все стислося. Перед очима знову його обличчя — зле, похмуре, з тими сірими очима, що ніби пропалюють наскрізь. І те, як він рявкнув: «не відпущу».

Стискаю ремінь безпеки так, що кісточки біліють.

Катя краєм ока це помічає.

— Юль, та розслабся ти. Тебе що, Богдан учора довів?

Я різко повертаю до неї голову.

— З чого ти взяла?

Вона усміхається.

— З того, що ти при його імені смикаєшся, як кіт від пилососа.

Я пирхаю й відводжу погляд убік.

— Просто він бовдур. Тисне, вирішує все за мене і… цілуватися лізе.

Щоки спалахують від спогаду, як далеко зайшов той поцілунок.

Катя гальмує на світлофорі трохи різкіше, ніж треба:

— Стоп-стоп-стоп! Ти сказала — цілуватися лізе?

Я обертаюся:

— Я не тільки це сказала, — бурчу.

— Юль, — витріщається на мою шию. — У вас що, роман закручується?

— Який роман? — фиркаю, відвертаючись до вікна. — У мене нервовий зрив від нього закручується, от і все.

Але Катя дивиться серйозно.

— Юльчику, я ж пам’ятаю всі рази… — вона робить паузу. — …вашого спілкування. І ти після останнього відходила дуже довго.

Я ще сильніше відвертаюся, притискаюся чолом до холодного скла.

— Катюш… — але що сказати — не знаю.

Вона ж знає, що я була в нього закохана. Була. Була закохана! А зараз…

Різкий хлопок. Гучний. Я здригаюся. Катюха лається й з’їжджає на узбіччя, вмикаючи аварійку.

— Що сталося? — озираюся довкола.

Катя зітхає.

— Колесо пробили.

І тут по даху починає настирливо цокотіти дрібний дощик. День почався просто чудово.

— Я швидко поміняю, і ми договоримо, — дивиться на мене, піднявши брову.

— Я допоможу, щоб швидше було, — відчиняю двері й виходжу під неприємний дрібний дощ. Аби тільки більше нічого не говорити про Богдана.

Що я їй скажу? Що він приперся отримати те, що минулого разу побоявся взяти? А я, як дурепа, не можу його відштовхнути, варто йому лише наблизитися. Оце вона мене похвалить і ще торт за це купить.

Катя сопе з тим домкратом, а я лише спостерігаю. Без поняття, як допомогти. Уперше бачу, як міняють колесо. Мені не доводилося.

— Блін, як я це ненавиджу, — бурчить вона, волосся липне до щік. — У чоловіків, мабуть, це раз-два — і готово.

Нахиляюся ближче.

— А в тебе є хтось, хто може допомогти?

— Пфф, — тягне вона. — Тато ж із твоїм отчімом у відрядженні.

Дивуюся.

— А Сашко?

Вона повертається до мене.

— Ти що? Він ледачий до жаху. Точно не приїде. Тим більше під дощем.

У мене так і крутиться на язиці спитати: «А нащо ви тоді мутите?» Але тактовно мовчу.

Морочилися з тією штуковиною, поки не промокли геть до нитки. 

— Хріновина дебільна, — лається Катюха. — І б’є ногою по колесу.

Тепер ми не можемо відкрутити болт.

— Братові зараз подзвоню, — зло бубонить. — Хай Кирюня допоможе. Або хоча б пришле когось, хто допоможе.

Катя вовтузиться з телефоном, тицяє пальцем по екрану, краплі стікають просто на дисплей. Я мерзну, стою, кутаюся в косуху, яка вже не рятує.

— Кирило в нас герой на білому коні, ага, — бурчу крізь зуби, дивлячись на колесо. — Думаєш, справді примчить?

— Ну він хороший брат, хоч і двоюрідний, — притискає телефон до вуха. — А якщо не приїде — я йому сама проколю шини. На всіх його машинах.

Я хмикаю.

— Стимул приїхати.

Катя усміхається й радісно кричить у слухавку:

— Кирюню, виручи сестричку!

І тут біля нас зупиняється машина. Чорний «Вольво». Хлопець виходить і швидким кроком прямує до нас.

Руслан.

Руслан іде впевнено, руки в кишенях куртки, капюшон накинутий, але дощ усе одно стікає по обличчю. Він навіть не біжить — просто крокує так, ніби все під контролем.

— Привіт, — його очі впиваються в мої. Знімає з себе куртку й накидає на мене. — Уся промокла.

Я червонію й невиразно бурмочу, стягуючи її з себе.

— Русе, не треба. Ти намокнеш.

Але він перехоплює її й знову натягує на плечі, притягуючи ближче за краї тканини до себе. Я впираюся йому в груди.

Його симпатія, схоже, досі не минула.

— Зі мною все буде гаразд — не захворію, — тихо каже він.

Відходжу від нього на кілька кроків. Уникала стільки часу, а тепер знову намагатиметься скоротити дистанцію.

Катюха радісно кричить у слухавку:

— Кирюню — відбій. Тут Руся під’їхав. Він нам допоможе.

Рус усміхається й підходить до машини. Нахиляється до колеса, легко перевіряє домкрат.

— Ідіть у машину, дівчата. Зараз поміняю.

Катя задоволено всміхається й уже тягне мене за руку:

— Чула? Пішли грітися, а то нам не стоматолог знадобиться, а терапевт.

Ми залазимо в машину. Вона шепоче:

— А ти з ним після того так і не спілкувалася?

— Ні. Він був занадто настирливий, — теж шепочу.

Ми з нею ніби за командою заглядаємо ліворуч, де Руслан міняє колесо.

— Думаєш, тепер знову проходу не дасть? — схиляється ближче до мого вуха.

Я хмурюся.

— Сподіваюся, що ні. Інакше Богдан знову з ним поб’ється.

Катюха хмикає.

— Твоя особиста «Санта-Барбара».

Я кривлю губи. Та ну її — ту Барбару.

Руслан витирає руки об джинси, ставить запаску й підводиться. Дощ уже ллє сильніше, але йому ніби байдуже — стоїть увесь мокрий, волосся прилипло до чола, але на обличчі — спокійна, впевнена усмішка.

Він обходить машину й стукає в моє вікно:

— Усе, готово. Можете їхати.

Катя вдячно махає рукою. Я теж киваю, знімаючи з себе його куртку.

— Дякую, Русе.

Його погляд чіпляється за мої губи. Блін. Вони ж досі припухлі — нагадування про Богдана. Чи він на шию дивиться? Я ковтаю й підіймаю куртку, простягаю йому в руки. Натягнуто всміхаюся.

— Ось. Візьми. Дякую за допомогу.

Але він не бере одразу — навпаки, трохи нахиляється ближче, і я відчуваю запах його одеколону, змішаний із дощем. Погляд чіпкий, надто прямий.

— Залиш собі, — голос низький, спокійний. — Потім віддаси.

Я завмираю, не знаючи, що сказати. І грубити не хочеться — я й так завдала йому болю. І це «потім» мені зовсім не підходить.

— Куди їдете? — він переводить очі на Катю, але я все одно відчуваю, що половина уваги — на мені.

— До стоматолога в Щербанки, — відповідає подруга, веселіше, ніж треба.

Руслан усміхається, кутик губ трохи піднімається.

— Поїду за вами. Мало що. Мені все одно по дорозі.

Ми з Катею переглядаємося однаково скептично. По дорозі? У той бік? Серйозно?

— Батьків провідати їду, — додає він незворушно, ніби заздалегідь був готовий до наших поглядів. — І з вас кава. За допомогу.

Я зітхаю й дивлюся собі на коліна, аби він не бачив мого скепсису. Починається. Знову час повертати «втікаючу Юлю».

— Якщо вийде, — упевнено кажу. — Бо запізнюємося на прийом.

Куртку все ж упихаю йому в руки.

— Одягни, а то промок.

Руслан бере куртку, накриваючи мою руку своєю. І повільно проводить по ній. У мене серце підстрибує до горла, і я миттю підіймаю на нього очі.

— Руус… — тягну попереджувально.

Він усміхається.

— Куртку беру. Нічого такого.

Катюха приходить на допомогу:

— Дякую, Русю. Їдемо, а то прийом точно пропустимо.

— До зустрічі, — каже так, ніби вже впевнений, що вона буде.

 Погляд ковзає по моїх губах і лише потім — у очі.

— Бувай, — кажемо в один голос із Катею.

Він відходить, і Катюха одразу рушає з місця. Кидає на мене погляд.

— Він симпатичний. Дуже. І видно — закоханий.

Я нічого не відповідаю. Лише кутаюся в косуху й дивлюся у вікно. У моєму серці досі немає для нього місця. Там давно оселився Богдан.