Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Богдан.
Я тільки звертаю на вулицю — тільки, бляха, вже подумки дякую всесвіту за те, що все нарешті заспокоюється — і бачу ЦЕ.
Фігура біля воріт.
Валіза.
Освітлення хренове, але силует жіночий.
Та ну нахрін… Чому саме зараз?
Юлька вже бере слухавку, мама щось гуде їй у вухо. А в мене всередині все стискається в один великий, нервовий, роздратований клубок.
От як?
ЯК цей день примудрився вирости у величезного, жирного, злого кабана проблем?
Ну от скажіть мені, хто там нагорі так сильно мене не любить?
Хто сидить із попкорном і такий:
«О, Богдан зібрався провести ніч із коханою? Давайте влаштуємо йому облом століття. І не один!»
Стискаю кермо міцніше, щоб уголос не вилаятися. Юльці знати не потрібно, що я бішуся до чортів у очах.
А як, його мать, інакше?
У нас не спільне проведення часу, а виживання психіки в екстремальних умовах.
Поцілунки, від яких плавиться мозок, а стояк тримається, як дубина. Потім — пошуки Рекса, хрін знає де, вночі, серед дерев, які ніби шепочуть і натякають: «ти дебіл, іди додому».
І тільки-но подумав: нарешті… нарешті я відвезу її додому, притисну до себе, заспокою — до жару в тілі. А тут тотальний пиздець.
Я, чорт забирай, розраховував на ніжну, довгоочікувану ніч. Вона ж сама погодилась.
І що?
Хрін. Повний, бляха, хрін усьому. Бо біля воріт стоїть тітка з валізою. Як же без неї, еге ж?
Капець. Нормальних слів нема — самі мати.
Юлька вимикає телефон, знову дивиться у вікно, примружується.
— Це… тітка Олена, — каже. — У неї черговий апокаліпсис із дядьком Сашком.
Заєбісь. А в мене в штанях свій апокаліпсис.
Прибираю руку з її ноги, щоб не мучитися ще більше. Бо реально зараз здурію.
— Зрозуміло, — мрачно кидаю.
Юля смикає край чохла. Нервує.
— Бодю, — починає вона ніяково. — Ми разом не залишимося… на ніч.
— Розумію, Юлько, — намагаюся звучати спокійно.
Але всередині мене в цей момент:
ТА ВИ ЗНУЩАЄТЕСЯ?! Я НЕ ЗГОДЕН! ЗОВСІМ!
Тиша між нами падає така, ніби хтось вимкнув звук у всьому світі.
Юлька вже відстібає ремінь, тягнеться відчинити дверцята. Я хапаю її за руку.
— Стій.
Вона дивиться на мене здивовано.
А я… так, злий я. Пиздець який злий. І хочу накинутися на її губи. Мій погляд уже разів двадцять опустився на них.
— Руки помити можна? — зривається різкіше, ніж я хотів.
Вона трохи морщиться, але не відсторонюється.
А я видихаю. Тримаюся на волосині. Ковтаю злість, як таблетки.
— Можна, — бурмоче.
Я киваю, але вже розумію: дарма напросився. Мої думки зараз, бляха, дуже розпусні.
Вилажу з машини, випускаю Рекса й наказую собі: не підходити близько до Юльки і НЕ ТОРКАТИСЯ її.
Йду за нею, дивлячись, як ця Олена вже махає руками, наче в серіалі про мильні драми:
— «Юлечко!!! Це все! Кінець! Він мене не вартий!»
Охуїти. Почалося.
Я тихо шепочу Юльці на вухо:
— Може, її разом із Рексом у вольєрі закриємо?
Юлька фиркає, ловлячи пса за нашийник.
— Відкривай ворота, — пхає мені в руку ключі. — Рекс не любить тітку.
— Як же я його розумію, — бурчу собі під ніс.
Ця «без п’яти хвилин розлученка» витирає очі серветкою і дивиться на мене.
— Твій хлопець, Юлечко?
Я стискаю щелепу. Краще б вона мовчала, а то ще трохи — і я на неї, як пес, гарчати почну.
— Так, — чую сором'язливу відповідь. — Богдан.
— А я Олена, — шморгаючи носом каже. — Тітка Юлі.
Дуже не радий знайомству!
— Добрий вечір, — відповідаю, клацаючи замком.
Пропускаю Юльку, хапаю валізу і прямісінько до вхідних дверей.
Розчиняю — і ця гостя заходить у дім, роззувається й одразу на кухню.
Я йду мити руки. Хоча ситуацію це не врятує — одяг брудний від псини.
Сую руки під холодний струмінь і ніби трохи заспокоююся, повторюючи собі: завтра заберу Юльку до себе. Вранці! І телефони вимкнемо.
Заходжу на кухню попрощатися — а там водоспад сліз. На столі вже кипить чайник, цукерки на блюдці, серветки, а тітка Олена схлипує так, ніби її просто зараз ображає весь світ.
Юлька сидить, спершись ліктями на стіл, намагається слухати.
А я стою біля дверного одвірка. Злюся так, що якби я сів на стілець — він би піді мною загорівся.
Олена причитає:
— Він… він… ох, Юлечко… він знову! Він сказав, що я… що в мене характер важкий! Уявляєш?!
І це вся проблема?
Я прикриваю очі. Рахую:
Раз… два… три… не вбий тітку… чотири… п’ять… шість…
Вона витирає ніс і продовжує:
— Ну от як можна жити з людиною, яка не цінує?! Яка посміла підвищити голос?!
Посміла?
Він?
Не думаю.
Це вона кричить. КРИЧИТЬ. На весь дім. Як серена в пожарці.
Чоловік, мабуть, не витримав і правду сказав.
Я дивлюся на Юлю — і бачу, як у неї вже починає смикатися око.
Вона натягнуто усміхається:
— Тітко Олено, може, ви трохи заспокоїтеся? Ми чаю вип’ємо, а завтра…
— Чай не допоможе, — заявляє вона. — Мені заспокоїтися треба. Вино є?
Промокає очі серветкою і дивиться то на Юльку, то на мене.
— Немає, — відповідає Юля.
Олена нахиляється до неї ближче і шепоче так, що я все одно чую:
— А твій хлопець не купить? — і брови зводить, так жалісливо.
Юля завмирає.
Повертає голову до мене.
Наші погляди зустрічаються.
Дивлюся на свою Вередливу — втомлену, з червоними очима, з сіпаючою скронею… І розумію: мені треба рятувати не тітку Олену. Мені треба врятувати Юлю від цього виїзного концерту.
Стискаю щелепу, видихаю крізь зуби:
— Яке купити?
Юля полегшено усміхається — і від цієї усмішки вся моя злість всередині осідає. Як сніг на капоті.
Олена усміхається, вже забувши про сльози:
— Ой, я не перебірлива! Яке є — таке й підійде!
Звісно. Поки безкоштовно — хоч оцет підійде.
Юля схоплюється, хапає мене за руку — і шепоче, поки Олена витає у своїх трагедіях:
— Дякую… правда. Я швидко її вкладу — і ти поїдеш додому… добре?
«Додому».
Трясця.
Не в моє ліжко підемо.
Не в її.
Просто додому. Сам.
Сьогодні я так чекав ночі з нею, як пацан, який уперше заходить до дівчини. А тепер?
Тепер я їду за вином тітці Олені. А не знімаю з коханої той клятий блакитний бюстгальтер.
Життя — прекрасне, сука.
Підходжу до дверей, і Юлька підбігає ззаду.
— Бодю… — тихо кличе.
Я обертаюся.
Улюблені очі дивляться на мене уважно. Вона робить крок ближче й шепоче, червоніючи:
— Якби могла, я б обрала бути з тобою. Прямо зараз.
Все. Мене вкотре за сьогодні просто розмазує.
Проводжу пальцем по її щоці, нахиляюся до її рота.
— Знаю, сонечко, — шепочу і накриваю її вуста своїми.
Її губи теплі, м’які. Вона усміхається в поцілунок, і в мене від цього всередині вже не серце — згусток жару.
— Ти тільки недовго, — шепоче.
— Я швидко, — цілую її в щоку і виходжу з дому.
Двері за мною зачиняються тихим клацанням.
Підіймаю голову до неба й сердито бурчу:
— Може, зробиш сюрприз? — дивлюся на зірки. — Я з вином приїду, а тітки нема. Поїхала миритися.
Або хоча б кудись. Хвилин на сорок.
Мені вистачить.
