Раді Вас бачити!

Юля.

Я сиджу, підперши голову, слухаю монолог тітки і подумки уявляю звук мотора, що стихає біля моїх воріт. Потім — грюк дверцят машини, кроки, і Бодя у дверному прорізі.

Але, на жаль, це ніяк не пришвидшує його приїзд.

Боже, я вже не можу слухати тітку Олену. Я навіть знаю, з ким їй зрадив дядько Саша місяць тому — і з ким вона йому помстилася.

Я скоро здурію.

Голова ниє, скроні пульсують, а тітка Олена все ще продовжує свій серіал «Саша — скотина».

Не уявляю, як мама терпить її роками. Я п’ять хвилин — і вже моральний труп.

— Їсти хочеться, — повідомляє вона, жуючи цукерку.

Я піднімаюся зі стільця, а вона бурмоче:

— Відпочивай — я сама. Не хочу тебе напружувати.

Напружувати не хоче?

Та ні, з чого ви це взяли, тітко? Ви взагалі мене не напружуєте. Мені дуже цікавий ваш "серіал".

І подумки впираюся лобом у стіл з криком:

Ааааа…

Тітка Олена встає, сунеться до холодильника.

— Що є?

І тут же сама відповідає:

— Котлетки з гречкою. Ммм, — невдоволено тягне. — Гречку не дуже люблю.

А я от гучних родичів не люблю, але терплю. Не скаржуся ж кожні три хвилини.

Видихаю, рахуючи до п’яти:

Раз… два… не дай Боже, попросить щось готувати — у мене полум’я з голови піде від злості. 

— А сиру нема? Так? — шарудить на полицях. — Як вино без сиру, га?

Чотири… п’ять… шість… Бодю, ти деее?

Я розумію, що він теж втомився. Йому зараз потрібні сон, їжа і тиша. Після сьогоднішнього дня — переїзд, Рекс, я… і тітка Олена на максимальній гучності з проханням про вино.

— О, шоколадка, — радісно бурмоче. — Прекрасно. Теж смачно.

А потім до мене:

— Можна?

— Можна, — відповідаю, кидаючи погляд на годинник.

Він уже має скоро повернутися.

Повернися швидше, Бодю. Будь ласка.

Я тут тримаюся на моральній каві без кофеїну.

Тітка дістає тарілку, ламає туди шоколад і заявляє:

— Я зараз розслаблюся і вискажу Сашкові все, що про нього думаю, — ставить тарілку на стіл і дивиться на мене. — Щоб знав, яка він скотина. Так, Юлечко?

Я киваю головою «так», аби тільки розмова не продовжилася.

— Бо він… — тітка Олена починає новий захід, але не встигає. Двері в коридорі клацають.

Тітка завмирає.

А я — навпаки.

Зриваюся зі стільця, ніби мене ужалило, і лечу в коридор.

І ось він — стоїть, високий, красивий, утомлений… і мій.

Пакет в одній руці, погляд одразу чіпляється за мене.

— Нарешті, — шепочу і буквально впечатуюся в його груди.

Бодя трохи відступає, щоб не впустити мене, і обіймає однією рукою — сильною, впевненою, рідною. В іншій шарудить пакет.

Губами торкається моєї маківки.

— Сумувала, Вередлива? — шепоче у волосся, і голос у нього такий задоволений, що в мене в животі щось перевертається.

Я усміхаюся так широко, що щоки аж тягне, але притискаю обличчя до його футболки — нехай не бачить.

— Чекала, — тихо виправляю.

Бодан хмикає — лагідно, низько. Ще раз торкається губами моєї голови, повільніше, тепліше.

— Купив вино, — шепоче. — І тобі манго.

Серце робить «бух» і провалюється кудись у п’яти.

Манго.

Він уважний. Турботливий. По-своєму, по-бодянськи — але це так відчувається всередині, що я просто тану.

Його долоня повільно ковзає по моїй спині вниз — гаряча, впевнена, така чоловіча. Від кожного його руху всередині ніби спалахує маленька іскра. У мене перехоплює подих, щоки заливає жар.

Він теж це відчуває — його живіт напружується, ерекція відчутна виразно, дихання стає теплішим, під футболкою пришвидшується серце.

Бодя такий великий, сильний, упевнений — але коли притискає мене до себе… починає палати, ніби всередині нього — вогонь.

І в цей момент — звісно ж! — тітка Олена ввалюється в коридор носом уперед.

— Я не дивлюся, — запевняє тітка, зазираючи так, ніби збирається описати нас художнику. — Тільки вино заберу!

Вона тягнеться до пакета, як чайка до пакета з хлібом.

Бодя різко піднімає пакет вище — на рівень своєї голови.

— Зараз, — відрізає.

Я трохи відходжу, щоб хоч якось розірвати інтимний момент, а він, навпаки, кладе руку мені на поперек — ніби каже: «не йди».

Олена тягнеться знову.

— Мені тільки пляшечку, і я не заважатиму! Клянусь!

— Не сумніваюся, — бурчить Богдан так, що я ледь стримую смішок.

Він простягає їй тупо одну пляшку, а пакет із манго «випадково» залишає у себе.

Олена, сяюча як лампочка, йде назад на кухню, вже починаючи новий монолог про те, як вона «все Сашкові скаже».

Бодя опускає голову ближче до мене, майже торкається носом.

— Захочеш — поділишся з нею, а то ще привласнить собі до винишка. Хто знає, які в неї вподобання в їжі, — бурчить.

Я усміхаюся краєчком губ.

— Дякую, — беру пакет, чмокаючи його в щоку.

Бодя усміхається. Щасливо, красиво і тільки для мене.

Рука лягає на талію — пальцями проводить по ній так повільно, ніби малює на мені право власності.

Дивиться мені в очі й низько шепоче: 

— Завтра я заберу тебе до себе.

Я ковтаю.

Дивлюся в його очі.

— Угу… — і голос у мене тремтить.

Він нахиляється трохи ближче.

— І не відпущу.

— Угу…

Ми секунду просто стоїмо, дихаємо один на одного. Поки знову не чуємо:

— Юлечко! Мені твій чоловік потрібен! Я вино відкрити не можу — воно чинить опір!

Бодя видихає так, ніби тримав це повітря весь вечір. А я закриваю обличчя рукою, тихо стогну — не від пристрасті, хоча… хотілося б від неї, а не від чистого болю реальності.

— Юлечко! — знову кричить вона. — Я ножем виріжу!

Виріже? Ножем?

Я повільно віднімаю долоню від обличчя і шепочу:

— Що вона там вирізати зібралася?

— Мої нерви, — глухо відповідає Богдан.

Я відчуваю, як він злиться.

Напружений. Щелепа стиснута. Плечі жорсткі.

І чим сильніше він злиться — тим більше тягнеться до мене.

Богдан дивиться так, що по хребту пробігає гаряча хвиля. Погляд не на двері кухні, не на стіну чи підлогу… На мене. Тільки на мене.

— Ходімо, — беру його за руку. — Поки вона всі ножі не переламала.

Він фиркає, але руки не відпускає. Навпаки — стискає сильніше.

Веду його на кухню — як на страту.

Тітка Олена сидить за столом, перед нею пляшка. І вона намагається ножем виколупати штопор.

Ніж вилітає з рук і ляпається на підлогу, перед тим зробивши в повітрі потрійний кульбіт.

Боже, допоможи. Вона — стихійне лихо.

— Ой, — бурмоче, хапаючись за серце. — Усі цілі?

— Цілі, — відповідаю, йдучи підняти ніж.

Бодя дивиться на тітку як на ворога народу. Мовчки хапає пляшку. Секунда — «чпок», корок витягнуто.

— Дякую, Богданчику, — усміхається вона, наливаючи в чашку.

У Боді губа сіпнулася. Він зараз і ляпнути щось може. Знаю — вміє.

Дивлюся на нього з попередженням, сподіваючись, що він усе зрозумів.

Сідаю на стілець, він — поруч. Очі блищать так, ніби стілець зараз трісне від накопиченої енергії його терпіння.

Тітка Олена мрійливо зітхає:

— Я, знаєте… — починає, і в мене серце падає під стіл. От вона зараз, точно щось ляпне, — розумію, що чоловіки тепер такі… непостійні.

Вона сумно хитає головою.

— Але щоб Саша…!

Гріє «келих» руками.

— Козел рогатий, — кидає, роблячи великий ковток вина з чашки.

Я намагаюся кивнути для пристойності, але вона не чекає відповіді. Не чекає повітря між словами.

Вона — потік «хаосу 80 рівня».

Бодя сидить, дивиться на неї, потім на мене.

І я бачу — у людини істерика в очах.

Смужка терпіння — міліметр.

— Я йому все скажу! — піднімає палець Олена. — От вип’ю і скажу. Спокійно. Культурно. З гідністю!

І хлеще свій «келих» так, ніби збирається на дуель.

Богдан тихо нахиляється до мене:

— Юль.

— М?

— Я можу залишитися.

— Залишайся, — миттєво відповідаю.

І розумію, як це прозвучало.

— Допоможеш її вкласти, — швидко додаю. — Або втримати від помилок.

— Ну звісно, — зло шепоче, на мить заплющуючи очі.

Тітка ніби нічого й не було — вже у новому монолозі:

— І ще, — вона нахиляється вперед, — ти впевнена, що тобі, Юлечко, з цим, — тицяє пальцем у Богдана, — безпечно?

— Що? — хором видаємо ми.

— Ну він… гарячий.

Бодя кашляє, ледь не захлинувшись повітрям.

— Ти розумієш, у що вплутуєшся, дівчинко? — вона змовницьки мружиться. — Чоловік темпераментний — це ж як жити поруч із вулканом. Тільки без каски.

Я б зараз вплуталася в нього, якби не ви, — і червонію від власної думки.

Вголос кажу:

— Усе нормально, тітко.

— Нормально! — вона знову тицяє в Богдана. — А він усе терпить. Мовчить. Значить — накопичує!

Бодя піднімає брови.

— Що я накопичую?

— Агресію.

— Я? — він майже сміється. — Я максимум накопичую бажання… — він кидає на мене погляд, і я тут же червонію ще сильніше, — …спати. Я втомився.

Тітка ляскає долонями.

— Точно! Ви обоє втомилися!

Вона випрямляється.

— Лягайте спати!

Я кліпаю.

Він — кліпає.

Пауза.

— Угу… — повільно каже Богдан. — А ви?

— А я? — вона кліпає очима. — Я тут. На кухні. Не хвилюйтеся, я тиха. І підслуховувати не буду.

Я готова під стіл залізти, щоб мене ніхто не бачив. Бо щоки горять, як дошки у вогнищі. Ще трохи — і потріскувати почнуть.

Шикарна ідея в неї.

Позбудуся цноти з тіткою під дверима.

Ми ж точно спати не будемо. Не зможемо.

Господи, ну пиздець якийсь.

Бодя дивиться на мене й тихо шепоче:

— Коли її вирубить?

— Не знаю.

Тітка Олена ляскає по столу:

— Ви там що шепочетеся?

— Таємниця, — не моргнувши, відповідає Бодя.

— Яка таємниця? — вона аж витягується вперед.

— Державна.

Вона миттєво відкидається назад.

— Ну якщо державна — тоді так. Не лізу.

Я ковтаю сміх.

Бодя знову нахиляється. Його губи майже торкаються моєї щоки.

— Сонечко… — шепоче. — Коли вона засне — поїдеш до мене?

Я завмираю.

До нього? Уже? Знаючи, навіщо він кличе?

У голові лунає:

ТАК — НІ — ТАК.

Я видихаю, намагаючись виглядати адекватною, а не переляканою щоразу, коли він говорить про інтим.

— Не можу, Бодю. Раптом прокинеться і буянити почне. Та й мама зранку побачить, що мене немає.

Він трохи хмуриться, але киває, приймаючи відповідь.

А я дивлюся в стіл, розуміючи, що трохи рада відстрочці. Мені просто треба звикнути до цієї думки:

Він мій.

Між нами все справжнє.

І рано чи пізно… між нами буде близькість. Справжня.

І я цього хочу. І боюся. І все одно хочу.