Раді Вас бачити!

Юля.

Сиджу за столом, п’ю чай з обліпихою і їм оладки зі сметаною.

Оладки — кайф, а от це обліпихове пойло… бррр.

Не люблю. Ні смак, ні запах. Але мій наглядач — мама — спостерігає, сидить навпроти з виразом: «я тебе бачу».

— Не кривися, Юлю, — строго каже. — Це корисно.

Я лише стріляю в неї очима й мовчу. Воно ж не просто кисле — таке відчуття, ніби лимон з оцтом одружилися. Катастрофа.

У мами дзвонить телефон — і я майже молюся від щастя.

— Пий, — наказує вона, підводячись. — Я швидко.

І тупотить у спальню.

Щойно вона каже «алло» — я дію.

Піднімаю чашку, роблю вигляд, що п’ю, а сама тихо-тихо підходжу до раковини.

— Пробач, мам, але здоров’я здоров’ям, а смак — це святе, — шепочу і виливаю цю гидоту в раковину.

Чую кроки — підстрибую, ставлю чашку на місце і сідаю назад, ніби нічого й не було.

Роблю вигляд, що насолоджуюся. Навіть очі прикриваю від «смаку».

Мама повертається, кидає погляд на чашку, потім на мене.

— Випила?

— Ага, до краплі, — киваю з розумним лицем.

Вона усміхається.

— Молодець. Бачиш, не так уже й противно?

— Ага… — видихаю, ледь не закашлявшись. — Смачно, як… як життя.

Мама фиркає й іде до плити. А я дивлюся на чашку, і мене аж пересмикує. Не дай Боже так лікуватися — це ж справжні тортури.

Телефон оживає.

На екрані — Руслан.

Ого.

Я завмираю, дивлюся на телефон, і всередині одразу неприємно стискається. Совість колупає — я ж його, по суті, відшиваю. Постійно. А він учора бився через мене. Але ж я… жодних обіцянок не давала. Ніяких.

Видихаю і натискаю «прийняти». Я ж не стерво. Хоча… спірно.

— Алло, — хрипко відповідаю.

— Привіт, Юлю, — голос теплий, радісний. — Як справи?

— Привіт. Хворію, — ввічливо кажу, сподіваючись, що зараз додасть: «Не буду турбувати. Одужуй!»

Але ні.

— Тобі щось потрібно? Якісь ліки? — одразу оживає, голос стає серйозним.

Блін. І він туди ж — рятувати.

— Ні, Русе, дякую. У мене все є.

Мама кидає на мене косий погляд, піднімає брову.

Ну чого вона дивиться? Я ж іще нічого не зробила! Він сам подзвонив!

— Я тоді привезу апельсини й заїду провідати тебе, — каже він.

Я машинально дивлюся на годинник — 16:45.

Напевно, Бодя скоро приїде. Не знаю, до котрої в нього робота, але він обіцяв.

— Рус, у мене ангіна, — швидко відповідаю. — Заразно. Дякую, але не треба приїжджати.

Тиша.

Потім тільки його видих у слухавці.

— Я хочу приїхати, Юлю. Буду хвилин за двадцять.

І дзвінок обривається.

Я сиджу з телефоном у руці, втупившись у екран.

— Бляха… — видихаю пошепки.

От тепер точно катастрофа.

Мама вже зі своєю фірмовою реплікою:

— Богдан із Русланом побився?

Я мовчу. Може, так — не продовжить.

— Значить, із ним, — сама робить висновок. — У тебе два хлопці? — і в голосі така суворість, що я майже бачу ремінь у її руці.

Ага. Продовжить.

— У мене дві проблеми, — бурмочу. — І жоден із них мені не хлопець.

Мама підходить до мене, зупиняється навпроти.

— Тобто, — свердлить поглядом, — цієї ночі в нас ночувала проблема?

Мама сьогодні прямо майстер-клас із формулювань проводить.

— Мамусю, — намагаюся згладити кути. — Бодя нахабний, от і заночував у нас.

А сама, як завжди, червонію.

— Доню, — починає ніби м’яко, але я вже знаю: це небезпечна інтонація. — Ти навіщо пудриш мізки обом чоловікам?

Я різко схоплююся з табуретки.

— Кому я пудрю?! — хрипко огризаюся. — Обоє до мене причепилися і слова «ні» не розуміють!

Мама стискає в руках прихватку, ніби зараз жбурне нею в мене.

— Вибери одного і пояснися з іншим! — різко каже вона. — Інакше таких справ нароблять, ділячи тебе, що потім не розгребеш!

Я видихаю, проводжу долонею по обличчю.

— Мам, я нікому нічого не винна…

— А життя потім нагадає, що винна, — спокійно парирує вона і повертається до плити.

Я дивлюся їй у спину і розумію — вона має рацію.

Тільки як пояснити, якщо Руслан гне своє і не чує?

Він добрий, турботливий… але не мій.

Іду до кімнати — і місця собі не знаходжу.

Сьогодні бійка точно не потрібна. Учорашнього шоу вистачило на рік уперед.

Сідаю на ліжко, тягну з полиці зайчика — подарунок Русі. М’який, білий, із бантиком на шиї.

— І чого твій дарувальник такий настирливий? — зітхаю.

Зайчик, звісно, мовчить.

А я кручу його в руках і думаю: що робити?

Екран телефону спалахує. Серце підстрибує.

Богдан.

«Сонечко, не спиш?»

На душі одразу теплішає.

Усмішка з’являється сама, хоч я й намагаюся тримати серйозне обличчя. Швидко набираю відповідь:

«Ні».

Потім ще одне повідомлення — не втримуюся:

«Вже їдеш до мене?»

Чекаю.

Секунди тягнуться, як вічність.

І ось — відповідь:

«Пів годинки — і буду в тебе.»

— Ага… — бурмочу. — Тобто за тридцять хвилин я маю випровадити Русю.

Чудовий квест, Юлько.

Хапаю халат, підперізуюся і йду до вікна. Дивлюся на вулицю, нервово смикаючи край рукава.

Вийду одразу, як він приїде. Поясню. Спокійно, без криків. Скажу прямо, що в мене є Богдан. Крапка.

Головне — щоб зрозумів. Цього разу.

Мама проходить повз кухню, зупиняється у дверях і спостерігає, як я тупцюю біля вікна.

— Нервуєш? — спокійно питає.

— Ні, — брешу.

Вона тільки хмикає й іде далі. Розумна жінка. Розуміє: зараз лізти не варто.

Я стою, ловлю кожну тінь на вулиці, вслухаюся в кожен звук.

І ось — на повороті блимають фари. Машина пригальмовує біля воріт.

Руслан.

— З Богом… — видихаю.

Пірнаю в рожеві капці з пухом на босі ноги й виходжу у двір.

Дихання збивається.

Поки йду — у голові репетиція.

"Руслане, будь ласка, більше не приїжджай. У мене є Богдан. У нас із тобою нічого не вийде."

Просто. Спокійно. Без зайвих емоцій.

От тільки я таке вже казала. І не раз.

— Капець… — шепочу.

Руслан виходить із машини з пакетом — апельсини, звісно.

Другою рукою притримує кофту, усміхається по-своєму — м’яко, по-доброму. І від цього тільки складніше.

Губа розбита, брова теж. На вилиці синяк. Кісточки — синьо-червоні.

А я знову його відшиваю.

— Привіт, — каже він. — Не заражуся, не бійся. У мене імунітет.

— Русе, — зітхаю, — я тобі хотіла сказати...

Він робить крок ближче.

— Я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд.

І згрібає мене в обійми. Утикається носом у моє волосся. А я впираюся руками йому в ребра.

— Руслане… — але він знову перебиває.

— Юль, — притискає до себе ще міцніше. — Пішли в машину. Давай поговоримо.

Я впираюся в нього ще сильніше. Почуваюся до огиди ніяково.

— Відпусти, будь ласка, Русю.

Він трохи послаблює обійми, але не відпускає.

— Юль, я тебе йому не віддам, — дивиться мені прямо в очі. — Богдан знову зробить тобі боляче. Ти знаєш, яке в нього минуле?

У мене брови повзуть угору. Схоже, мої заготовлені фрази вже не підходять.

— Воно і в тебе є, — одразу заступаюся за Богдана. — Чи ти святий?

Руслан хмуриться, а я забираю його руки зі своїх плечей.

Не дай Боже Богдан зараз під’їде і це побачить. Знову кулаками махати почне.

— Не святий, — різко відповідає він. — Але я тебе бережу, а не ображаю.

Я видихаю. Мені його шкода. Дуже.

— Русе, пробач, будь ласка, але я Богдана люблю.

Очі Руслана темнішають, щелепа стискається. Він злиться.

— А він тебе? — сердито кидає, і в голосі — не просто запитання, а докір. — Він тебе не любить. А я люблю. Навіть попри те, що ти любиш іншого.

Серце завмирає. У грудях — дивний вузол, гарячий і колючий водночас.

Я бачу в його очах щирість — він справді любить. І як же жорстоко я б’ю його цими словами.

Але правда… правда найчастіше ранить найсильніше. І я не готова брехати, даючи йому якусь надію.

— Руслане, мені шкода. Але я тобі з першого дня знайомства казала — ми лише друзі.

Руся стискає зуби, в його погляді — шлейф болю. Він робить крок назад, ніби від удару.

Мені шкода його. Щиро шкода.

Але жалість і любов — різні речі.

— Ти наївна, Юлю, — нервово усміхаючись, каже він. — Дуже. Розумієш?

Робить крок до мене й піднімає руку, щоб погладити по волоссю, але я відсахуюся.

— Не треба, — шепочу.

Руся стискає руку в кулак. Опускає її. І дивиться так, ніби бореться сам із собою.

— Якщо він зробить тобі боляче — подзвони мені. Я завжди чекатиму твого дзвінка. У будь-який час.

Простягає пакет із апельсинами, і я машинально беру його.

— Швидкого одужання, Юлю.

І більше не чекає відповіді. Іде до машини.

Грюкають дверцята — і він зривається з місця.

— Він не зробить мені боляче… — шепочу в порожнечу.

Але до очей підступають сльози.

І страх — теж.