Раді Вас бачити!

Юля.

Я лежу в ліжку, дивлячись на сонячні зайчики на стіні. Вони рухаються, зникають, знову з’являються — і так по колу.

Живіт бурчить, але вставати не хочеться.

Повідомлення дзвенять — телефон не беру. Навіть не знаю, котра година. Час сьогодні не має значення.

Якщо ще не вечір — Катя ще не приїхала. Зустрічати не треба, відповідно — вставати теж.

Обіймаю м’який плед і перевертаюся на спину — бік уже занімів. Погляд натрапляє на валізу, що так і стоїть посеред кімнати. Я її навіть не відкривала, щоб перевірити, чи нічого не потекло.

Я навіть у душ не ходила — настільки немає сил ні на що.

Кладу руку на лоб і голосно видихаю.

— Як же болить… — шепочу.

Я думала, плакала, знову думала — і так безкінечну кількість разів, поки сон не поглинув мене.

Лежу і ледь тягну губи в усмішку. У голові шумить так, що думок немає.

— Пре-кра-сно...

Мені підходить. Навіть подобається така тиша. Вона дає передишку, а серцю — можливість хоч на кілька поділок зменшити біль.

Живіт скручує до нудоти.

Важко зітхаю.

— Вставай, Юля… Час повертатися до життя… — підбадьорюю себе як можу.

Повільно сідаю на ліжку, але в очах усе одно темніє. Мені точно потрібна таблетка. Терміново.

Але спочатку — душ.

Плетуся до валізи, як п’яна. Від кожного кроку — сильна пульсація у скронях. Мені вже не зрозуміло — нудить від голоду чи від головного болю.

Розкриваю валізу.

Все, слава Богу, ціле. Гель, шампунь та інші рідини не розлилися.

Беру в оберемок усе найнеобхідніше і повільно йду до ванної кімнати.

Відчиняю двері й знову оглядаю — кімната така маленька, ніби метр на метр. Але, на щастя, в ній є душ, туалет і умивальник.

Двері залишаю відчиненими.

Я не страждаю на клаустрофобію, але ризикувати опинитися замкненою в сірниковій коробці не горю бажанням.

Пляшечки ставлю біля умивальника, а речі нікуди покласти — несу назад у кімнату, на ліжко.

— Розумниця, Юля, — бурмочу. — Тільки ти могла обрати такий номер.

Недарма ж у мене питали — який поверх хочу, який вид із вікна, яке ліжко. А я на все відповідала — мені байдуже.

— Мда…

Знову заходжу в міні-версію ванної кімнати.

Скидаю одяг на підлогу.

Заходжу в душову. Беру шланг, вмикаю гарячу воду.

Чекаю.

Довго.

Повертаю кран на максимум.

— Пиздець, — бурчу без злості, швидше підсумовуючи.

Вода тече ледь тепла.

І це я ще не економ-варіант номера взяла.

Миюся, поки хоч щось ллється, бо раптом і ця «розкіш» закінчиться.

Відкриваю дверцята, обмотуюся рушником, другим — волосся. І розумію — фен не взяла, у валізі його не було.

Дивлюся на себе в дзеркало.

Бліда. Набрякла. Синці під очима.

— Пофіг, — шепочу.

І на зовнішній вигляд, і на відсутність фена.

На все мені пофіг.

Погляд опускається на шию.

Розглядаю буро-синюваті плями.

Рука сама тягнеться доторкнутися. Палець ковзає по шкірі — і я морщуся.

Біль навіть на тілі від нього.

Відображення розпливається, сльози знову застилають очі.

— Не думати! Не думати, Юля! — наказую собі.

Витираю очі.

Зберися! Швидко!

Ти сильна. Дуже сильна.

Скільки разів ти вже виганяла його зі своїх думок?!

Впораєшся.

Я тобі обіцяю! — голос у моїй голові.

— Впораюся…

Одягаю майку, джинсову спідницю — те, що не пом’ялось.

Живіт уже болить нарівні з головою.

Беру телефон і на вихід.

Якщо я потраплю в лікарню з гастритом — практика накриється. Відправлять додому. 

А мені це зараз не підходить. Я не для того втекла від усього, щоб так швидко повернутися назад.

******

Богдан.

Паркуюся біля під’їзду не з першої спроби. І навіть не з третьої. Алкоголь ще не вивітрився, і взагалі не зрозуміло, як я доїхав.

Відчиняю двері — й зачіпаю сусідню машину.

— Блять.

Ну от ще цього гемору мені не вистачало.

Виходжу.

Придивляюся.

Гумова накладка.

— Заєбісь.

Машина не постраждала — претензій нуль.

Зачиняю двері. Ставлю на сигналізацію.

Підходжу до під’їзду і зупиняюся.

— Стоп… А де?..

Обертаюся.

Я вчора виїжджав — і ламба Кира стояла під деревом. Зараз її немає.

Він що, козел, поїхав?

А я як потраплю в квартиру?

— Ну Кирило, блять…

Хоч би подзвонив, що вже звалив.

Прикладаю ключ до замка — і ззаду:

— Притримай двері, будь ласка.

Притримую, навіть не дивлячись, кому — нишпорю по кишенях у пошуках телефону.

Знайшов.

— Дякую, — пробігають повз мене.

— Нема за що, — бурмочу.

Тисну на кнопку включення.

Розряджений.

Сука. Не встежив. А раптом Юлька щось відповіла в мережах, а я, виходить, ігнорю.

Ліфт відчиняється.

Піднімаю голову — сусідка.

— Привіт, — усміхається. — Кирило нові двері поставив. Гарні.

І поправляє виріз сукні.

— Угу, — бурмочу і відвертаюся.

Мені не цікаво. Ні розмова з нею, ні її цицьки.

Мені Юльчині потрібні. І розмови, і все інше.

Виходжу з ліфта і зупиняюся перед дверима.

Стукати?

Чи цю попросити подзвонити Киру?

От же… 

Повертаю голову, а ця дивиться на мою праву руку.

Шалава, блін.

— Сусідко, — бо хрін її знає, як звати. — Ти можеш Кирилу подзвонити?

— Можу, — усміхається. — Мене Яся звати. Ярослава.

Мені взагалі фіолетово.

— Ага, зрозуміло, — відповідаю. — Набери… будь ласка.

Вона риється в телефоні.

Довго.

Блять, скільки в неї номерів?

Нарешті простягає мені телефон.

Беру і про себе молюся, щоб відповів. А то якщо переспав із нею — може й заблочити.

Гудки.

Нескінченно довго.

Кир, блін, ну візьми слухавку!

— Алло.

— Нарешті, — гаркаю. — Чого так довго?

— Бодя? — дивується. — А ти чого не зі свого?

— Розрядився. А ти в мене? Двері відчини.

— Нє, — чути, як він грюкає дверима. — Я в себе.

— Заєбісь, — ляскаю себе по стегну. — А я як двері відчиню?

Кир хмикає.

— А де ти лазив? У сусідки спав?

— Кирило, — гаркаю. — Ти що несеш, ідіот?!

— Та пожартував я. Не бикуй, — виправдовується. — Тітка Іра прийшла і мене додому відправила.

— Во блять… — невчасно мама приїхала. — Ладно, дякую. Наберу пізніше.

Скидаю і повертаю телефон Асі.

Чи Тасі?

Похуй.

— Дякую, — кидаю, навіть не дивлячись на неї.

Мама зараз влаштує розбір польотів. А якщо тітка Віра їй подзвонила… мені гайки. Мама Юльку любить, як свою рідну доньку.

— Як тебе звати? — летить мені в спину. — Ти не сказав.

— Богдан, — неохоче відповідаю.

— До зустрічі, Богдане, — муркоче.

Я не відповідаю. Бо якщо відкрию рот — пошлю нахер.

Видихаю. З Богом, чи що.

Стукаю.

Тиша.

Стукаю ще раз — і двері одразу відчиняються.

Мама дивиться на мене таким поглядом, ніби хоче спопелити.

— Де був? — принюхується. — Ти п’яний?

— У Толіка, — звітую, а решта й так видно.

У неї очі розширюються.

— У поліції? Ти когось побив?

От це в неї висновки.

— Впусти. У туалет хочу.

Вона відходить убік, пропускаючи мене всередину, а до мене вже Ілюша летить.

— Бодя-а, — кричить. — А ми в гості приїхали.

— Клас, — тріпаю його по волоссю. — Я в туалет.

Проходжу повз спальню — і відчуваю запах Юльки.

У грудях ниє ще сильніше.

— Сонечко… — шепочу.

Чого ти в мене така рішуча, коли це не треба?

Зачиняю двері, піднімаю кришку унітаза.

— Поговорити треба, — з-за дверей голос мами.

— Прямо зараз? — уточнюю.

— Не розумничай, Богдане! Виходь швидше.

Натискаю на злив — і вже ясно: знає.

Відчиняю двері, а мама впихає мене назад і сама заходить.

— Богдане, — шипить на мене. — Ти мій син, але я тебе задушити готова! Ти що накоїв, бовдуре? Чому Юля з міста поїхала?

— Ти з нею говорила? — з надією питаю.

Мама зводить брови на переніссі.

— Я з Вірою говорила. І твоє щастя, що я трохи охолола до твого приходу.

Блін. Не з Юлею.

— Хто в тебе там є, я не зрозуміла? Ти охрінів, Бодя? — кричить. — Ти на кого Юлю проміняв?

Зриває з сушарки рушник і скручує його.

— Я тебе зараз уб’ю! Обіцяю, — замахується і б’є мене по стегну.

Шкіра німіє від удару.

— Мамо, блін, — забираю в неї рушник. — Заспокойся. У мене нікого немає. Юля не так усе зрозуміла.

Мама змахує волосся з чола.

— Не так зрозуміла, що аж поїхала? Так? — гаркає. — Я тобі зараз усе повідбиваю, Бодю, — тягнеться за ще одним рушником. — Така дівчинка хороша тебе, ідіота, любить. А ти що витворив? А?

Любить?

— Юлька мене любить? Хто сказав? — дивлюся на неї широко розплющеними очима.

— Віра сказала, — шипить. — Та й переставала вона тебе колись любити?! Що тільки знайшла в тобі? Болван безмозкий.

Я на лайку не звертаю уваги.

— Мам, — беру її за плечі. — А куди поїхала Юля, знаєш?

Раптом їй сказали щось інше?

— Не знаю. З міста поїхала.

Видихаю, опускаючи голову.

— Я все зіпсував, — шепочу. — Але в мене нікого немає. Її, Вередливу, люблю.

Мама мовчить кілька секунд.

— То скажи їй про це, — уже м’якше, без крику. — Вона тебе теж любить. Давно.

Усередині все смикається. Як же я хочу почути це від неї.

— Знайду і скажу. А потім одружуся.

Мама видихає. Обіймає мене.

— А раніше ти чим думав? Я тобі давно казала — треба брати й не відпускати, — знову заводиться. — Який же ти тугодум, Бодю.

Я мовчу.

Згоден із кожним словом. Упустив свою Вередливу через тупість.

Як же хочеться все виправити. І якнайшвидше.

Я ж без неї нормально дихати не можу.