Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Богдан.
Іду через Юльчин двір і стискаю щелепу так, що аж болить.
Ну й чудить вона сьогодні. Як мені її зрозуміти, а?
То злиться так, ніби я їй життя псую, то за хвилину — сама тягнеться, цілує, а потім знову закривається.
Юлька — як клятий маятник. Спершу відштовхне, потім притягне. І як тут бути, якщо кожна її емоція лізе мені під шкіру? І я просто не можу на неї не реагувати.
Зупиняюся біля машини, впираюся долонями в дах, заплющую очі. У грудях усе стискається, ніби хтось розпечене залізо туди засунув.
І гаразд би тільки в грудях — у всьому тілі гуде напруження. Особливо в штанях, бляха.
У вухах досі звучить, як вона стогне, а в голові крутиться її голос, тремтячий, коли вона видихнула:
«...хочу тебе».
Чорт.
Вона сама це сказала. Без злості, без захисту, без звичного «відійди, Богдане». Просто — чесно. І від цього мене трусить сильніше, ніж від усіх її поцілунків разом.
Відкидаю голову, вдихаю дощове повітря. Холодно, а мені жарко. Руки все ще пам’ятають її шкіру — м’яку, гарячу, як вогонь під долонями.
Скільки разів я казав собі: не чіпай її. Не роби кроку далі. Тримай дистанцію. Але щойно вона дивиться мені в очі — я втрачаю голову. У неї погляд такий… ніби в ньому тонеш і не хочеш виринати.
А тепер — вона сама готова руйнувати всі бар’єри. Своїм «хочу тебе».
Завтра, хоч би що сталося, — зніму квартиру. І тоді нам точно ніхто не завадить. Жодна мама.
— Прогрес, — хмикаю.
Так, прогрес. Ще й який. Вона нарешті перестала мене гнати. Але клянуся, такі вечори з нею — і щастя, і тортури в одному флаконі.
— Мій улюблений, красивий кат, — шепочу і усміхаюся, як дурень.
Вона зводить мене з розуму.
То словом уколе, то поглядом у серце встромить. А потім раптом притиснеться, дихає в губи, ніби без мене не може. Стіни будує — і сама ж їх ламає.
Справжня. Вибухова. Моя.
Ревнива до безумства. Я бачив — як спалахнули її очі, коли засвітився телефон. Видих, тремтіння в пальцях, погляд…
Вона була готова накинутися на мене і витиснути правду.
А я хотів сказати правду. Хотів, але…
Ця правда дорого мені обійдеться. Вона б розлютилася і вигнала мене. А потім — пиши пропало. Втратив би свою Вередливу.
Сідаю в машину. Упираюся лобом у кермо. Дихаю важко.
Юлька — мій персональний наркотик.
І скільки б я не намагався «зменшити дозу», все одно тягне назад.
Щойно віддалюся — починає ламати.
Щойно поруч — розриває на частини.
Дістаю телефон, вимикаю «режим польоту» і кидаю на сидіння.
Додому. Душ. І нарешті пошукати зйомну квартиру.
Не встигаю повернути ключ у замку запалювання — телефон оживає.
Екран спалахує, і я видихаю крізь зуби.
Аня.
— Сука, — гаркаю, стискаючи кермо, а машина бурчить у такт мені.
Якого біса вона взагалі дзвонить?
Піднімаю слухавку.
— Що? — гарчу, ледве стримуючи себе.
— Привіт, Богданчику, — щебече вона. Голос медовий, із фальшивими нотками.
Я всміхаюся — без радості.
— Навіть образливо, що ігноруєш, — продовжує.
— Між нами все. Чому я взагалі маю відповідати? — холодно кидаю.
— Мм… — тягне, удавано ображено. — Чого ти такий грубий?
— Немає настрою люб’язничати, — відрізаю.
Пауза. І ось це її фірмове, липке:
— Можу допомогти, Богданчику. Підніму настрій… витісню з думок ту блондиночку.
Я заплющую очі.
Юлька спалахує перед очима — її очі, губи, як вона тремтіла в моїх руках.
І від самої думки, що Аня взагалі наважилася порівнювати себе з нею, — мене вивертає.
Мою Юльку витісняти не потрібно.
Її не замінити. Ні тілом, ні стогоном, ні брехнею.
Я міг трахатися з ким завгодно — але думав про неї. Постійно. Навіть коли переконував себе, що забув.
— Не потребую твоїх послуг, Аню. Кажи, чого дзвонила?
— Скучила, — муркоче. — Ти в Дніпрі?
Знімаю ручник, хмурюся.
— Я ж тобі сказав — усе! Секс мені від тебе не потрібен. Зрозуміла?
Вона сміється — тихо, гидко, поблажливо.
— Богданчику, та ти злий став… а хороший секс допоміг би тобі стати добрішим.
— Але не з тобою! — гарчу.
Скидаю дзвінок і жбурляю телефон на сидіння.
Нога сама тисне на газ, мотор реве. У дзеркалі — спалахи дощу, місто тоне у вогнях, а я відчуваю, як усе всередині кипить.
З якого біса вона взагалі з’явилася?
Ця продажна лялька, що знає тільки, як вигинатися за гроші. Вона думає, що я повернуся? Що мені знову потрібне її порожнє тіло й дратівливі стогони?
Та краще я здохну, ніж знову торкнуся чужого тіла.
Моя мрія — Юлька. З її жахливим характером, спалахами, насмішками. Тим, як вона злиться, червоніє, як бореться зі мною і з собою.
Я люблю її. Божеволію від її близькості й мрію притискати її до себе, коли вона спить поруч.
Крапка.
******
Юля.
Крізь сон чую, як щось ковзає по тумбці.
Телефон.
Секунда — і роздратування бореться з лінню.
Ігнорувати. Просто ігнорувати. Спати хочу. Я ж півночі зводила себе думками: з ким він? де він? до кого він поїхав після того «бувай»?
Але подзвонити так і не наважилася. Ось тепер і розплачуюся — станом «ні стояти, ні лежати».
На дотик знаходжу телефон і шепочу в нього, майже не відкриваючи рота:
— Ммм…
— Доброго ранку, сонечко, — лунає в слухавці.
Його голос — трохи хриплуватий, теплий, як кава з корицею.
І все — опір вимкнувся. Серце підлітає до горла, а усмішка сама лізе на обличчя.
— Ага, — тягну сонно. — Доброго…
Одне око все ж відкривається — 8:24.
Божечки, ну хто при здоровому глузді дзвонить так рано?!
— Які в тебе плани на сьогодні? — питає він.
Я на автопілоті бурмочу:
— Спати. Дуууже багато спати…
Але десь між «дуууже» і «спати» сенс його слів усе-таки доходить.
— А що? — вже бадьоріше, і цікавість як у кішки, що почула слово «курка».
Богдан хмикає — чую, що задоволений. Йому подобається, що я повелася.
— Хочу попросити тебе про допомогу, можна, Вередлива?
Попросити? Він? Оце щось новеньке.
Я навіть перевертаюся на спину, дивлюся в стелю і позіхаю.
— Можна, — усміхаюся в слухавку, але все ж насторожуюся: — Хоча ні, зачекай… дивлячись що ти хочеш?
З ним завжди треба бути насторожі. Зараз як ляпне щось безглузде або… вульгарне. А я вже погодилася.
І потім сама винна — бо «шкідлива, але поступлива».
— Багато чого хочу з твоєю участю, — хрипко каже він тим самим тоном, від якого в мене по спині біжать мурашки.
Я кліпаю. От знала ж!
Але продовження виявляється іншим:
— Зараз — допоможи вибрати квартиру.
— Квартиру? — зводжу брови. — Навіщо? У тебе ж є де жити.
— Як це навіщо, Вередлива? — звучить майже ображено. — Хочу жити окремо. Без мам, — робить наголос на слові, і я червонію.
Учорашнє спливає так яскраво, ніби він знову торкається мене.
— У мене три варіанти, — продовжує він. — Поїдеш зі мною подивитися?
А сам не може?
Але, блін, усе одно приємно. Покликав. Мене.
— Нуу… — тягну, роблячи вигляд, що думаю.
Хочеться покапризувати. Нехай трохи понервує.
— Добре, поїду, — нарешті ліниво відповідаю. — А коли і о котрій?
— Сьогодні о десятій — першу. Потім ще дві, але рієлтор скаже по часу пізніше.
Диви-но — підготувався. Організований. Не очікувала.
Може, в нього зранку мозок працює краще, ніж у мене?
— Угу, — бурмочу, перевертаючись на бік. — Куди під’їхати?
Богдан чимось давиться. Відкашлюється.
— Юлька, ти знущаєшся? — обурюється. — Я сам за тобою приїду. І заодно температуру перевірю.
Я закочую очі. Ось знову починається. Його фірмовий контроль — «Вередлива, але під наглядом».
Хочеться бурчати, але всередині розливається тепло.
Він піклується. Ось так, по-своєму — грубо, з єхидством, але мені це дуже подобається.
— Вередлива, — тихо бурмоче. — Дякую за допомогу. Зараз буду.
— Угу, — усміхаюся, прикриваючи очі.
Кладу телефон поруч, вдихаю глибоко. А усмішка так і не сходить з губ.
Зараз згрібне мене в обійми, огорне своїм теплом. І я знову боротимуся з тим, щоб не розчинитися в ньому.
З ним завжди так: то хочу його вбити, то просто… залишитися в його руках. І нікуди не йти.
