Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Юля.
Усю дорогу до дому я впиваюся поглядом у вікно — ніби, якщо дивитимуся достатньо уважно, Рекс сам з’явиться на дорозі.
Оглядаю все — кущі, паркани, сусідські двори. Хоч це й дурниця: величезного сенбернара не помітити важко.
Притискаю край телефону до губ, нервово постукуючи по ньому пальцями.
У голові лише одне:
«Тільки б не втік далеко. Тільки б знайшовся…»
Надія, що хтось напише в соцмережах, що бачив Рекса — або й узагалі тримає його в себе вдома, — чіпляється за свідомість, мов рятівний круг.
Але поки — нічого. Зовсім.
Ми під’їжджаємо.
Хвіртка й справді навстіж. А тітка Таня стоїть із мискою й обриває малину, ніби це її дача, а не чужий двір.
— Ну охреніти просто… — зло видихаю, смикаючи ремінь безпеки, який чомусь застрягає саме в такі моменти.
Вилажу з машини й буквально лечу у двір, не розбираючи дороги.
— Ви що тут робите?! — кричу з порога.
Тітка Таня ледь не розсипає малину від переляку, щоки одразу спалахують, але язик у неї, як завжди, працює швидше за голову.
— А я тут… мені Віра дозволила, — белькоче, ховаючи очі.
Брехня. Очевидна. Нахабна.
— У вас своєї малини мало? — шиплю. — На вихід.
— Ти подивися, яка невихована… — починає вона, але договорити не встигає.
Бодя заходить у двір.
Повільно. Спокійно. Але з таким виразом обличчя, після якого навіть собаки підтискають хвости.
— Самі вийдете? Чи допомогти? — голос низький, рівний, але такий, що навіть я трохи здригнулася.
Тітка Таня вище задирає підборіддя, намагається зобразити з себе царицю, але до хвіртки йде швидко — дрібними кроками, як побита гуска.
— Коза, — бурмочу, схрестивши руки.
Тут справа не в малині — мені її не шкода. Зовсім.
Справа в нахабстві. У тому, що вона залізла в чужий двір, наче до себе додому, поки нікого немає. Минулого разу вона так яблук нарвала.
Ще трохи — і я почну ставити колючий дріт із табличкою:
«Не лізьте, тітко Таню».
Бодя тихенько підходить, але вже з тією своєю фірмовою усмішкою. Обіймає, погладжує мене по боці.
— Я куплю тобі малину, Юлько, — ласкаво шепоче, притягуючи ближче.
Стріляю в нього поглядом — десь між «люблю» і «вб’ю».
— Бодю, я зла, — рявкаю.
Але за секунду сама тягнуся й чмокаю його в щоку.
Він не винен, що я — балбес. І що живу серед таких сусідів.
Богдан ледь усміхається. У кутиках губ з’являється тепла, майже домашня м’якість.
Я тану, хоча й намагаюся цього не показати.
— Я за будинком подивлюся, — кажу, роблячи крок убік, уже складаючи в голові план обходу.
Хоча й так зрозуміло — Рекса тут немає. Він би ніколи не пустив сусідку до малини.
Рекс би підняв гавкіт на весь двір, а не дозволив би їй ягоди збирати.
— Куди? — тягне мене назад, не відпускаючи. — Ходімо температуру міряти, Юлько.
Я закочую очі, але в грудях усе одно теплішає. Його турбота гріє сильніше за сонце. Відчуття таке, ніби я під його опікою, під захистом.
— Спочатку Рекс, потім градусник, — усе одно бурчу вперто.
Бодя кладе руки мені на талію й дивиться в очі.
— Спочатку температура — потім хвостатий.
Відкриваю рот, щоб заперечити, але він додає:
— Не сперечайся. Ходімо, — і тягне до дверей. — Ти вся гаряча.
Тупцюю перед дверима, не бажаючи витрачати час. Я люблю Рекса. Він — не просто пес, він сім’я. І поки не знайду його — не заспокоюся.
— Бодю, — бурмочу, притискаючи до себе сумочку. — Я в порядку. Давай…
Його губи торкаються мого чола. Теплі, ніжні.
— Вередлива, ти не в порядку. Відчиняй двері.
Я неохоче лізу в сумку по ключі.
Він має рацію — мені й справді зле, але тривога за Рекса сильніша. А якщо з ним щось сталося? Я ж собі потім усі лікті покусаю…
Відчиняю двері, заходжу в дім, Богдан — слідом.
Він роззувається першим і одразу йде до моєї спальні. А я лечу за ним, подумки молячись, щоб там був хоча б відносний порядок.
Заходжу — і відразу бачу хаос на стільці.
— Бля… — бурмочу собі під ніс.
Але Бодя вже дивиться на червоний бюстгальтер, що висить на спинці стільця.
Я підлітаю до нього, хапаю і миттєво ховаю за спину.
— Не дивись туди! — виривається безглуздо і запізно.
Він повертає голову до мене. У куточках губ з’являється знайома усмішка, але очі темнішають — уже не від сміху.
— А ти в якому?
Щоки миттєво спалахують.
— Бодю, — бурмочу, — тобі що, нудно?
— Мені цікаво, — тихо каже, роблячи крок ближче.
Його парфум накриває хвилею, дихання торкається моєї щоки.
— Голубий, — виривається стиснуто, просто щоб він відчепився.
Він завмирає, дивиться на мене уважно, а його пальці м’яко торкаються мого зап’ястя.
У животі все стискається, ніби туди впав гарячий камінь.
— Дарма спитав, Юлько, — хрипко каже. — Тепер хочу побачити.
Його рука лягає мені на поперек, ковзає під одяг.
Я видихаю, відчуваючи його тепло — воно ніби пропікає крізь шкіру, навіть попри жар мого тіла.
Бодя трохи тягне мене до себе, а я, як дурепа, стискаю в руці бюстгальтер, ховаючи його за спиною, але все одно підходжу ближче.
Він нахиляється до моїх губ, торкається своїми — обережно, майже невагомо. Та рука на моїй спині притискає міцніше.
Мить — і повітря між нами ніби починає іскритися.
— Клади градусник. Я каву зроблю, — каже крізь зуби, трохи хрипко.
Робить крок назад, видихає — ніби щойно стримав самого себе. І виходить із кімнати.
А я стою з білизною в руці, як повна ідіотка.
Гаряча, збентежена, із серцем, яке ніяк не хоче заспокоїтися.
Прикушую губу і нарешті зрушую з місця.
Не можна нам залишатися наодинці — занадто швидко думки й бажання звертають зовсім не туди.
Беру градусник, струшую його, а з кухні доноситься тихе урчання кавомашини.
Намагаюся думати про що завгодно — тільки не про Богдана, його руки й губи.
Плюхаюся на ліжко, відкриваю Інстаграм. Репости є, а повідомлень — жодного. Ніхто не бачив Рекса.
— Куди ти подівся?.. — бурмочу, ковтаючи клубок у горлі.
З кухні чути, як Бодя з кимось розмовляє. Я встаю — ноги самі несуть до нього.
Завмираю у дверях. Прислухаюся.
Він тримає телефон плечем, насипає цукор, помішує каву.
— Кир, скину фотку. Пошукай, гаразд?
А, так він із Кирилом, — подумки видихаю.
Тільки хочу тихо піти, щоб не заважати, як він обертається.
Усмішка м’яка, але очі ще палають. Він прибирає телефон, не зводячи з мене погляду.
— Будеш каву, Вередлива?
Я підтискаю губи, розуміючи, що такі посиділки надовго.
— Не буду, — бурмочу, сідаючи на диванчик.
Поправляю градусник, а Бодя сідає поруч. Обіймає мене, долоня лягає на стегно, а я кладу голову йому на плече.
Зіхаю. Очі зволожуються. Розумію — температура піднімається.
Беру в нього чашку, роблю ковток.
— Ти тремтиш, — шепоче він мені в маківку.
— Мене на сон хилить, — відповідаю.
— Давай я сам пошукаю Рекса, а ти побудь удома.
Хитаю головою — ні.
— Разом підемо.
Він щось тихо шепоче собі під ніс, але я не чую.
Тепло. Затишно. Безпечно.
Дихаю його запахом… а потім — темрява.
