Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Юля.
Я чую його дихання над своєю головою, відчуваю його гарячу руку на животі й ледь вловимий запах — його, особистий. Настільки приємний, що пальці німіють.
А його сердитий голос дзвенить у вухах:
«Я люблю тебе! Віриш ти мені чи ні — але це факт.»
І все — сльози знову підступають до очей.
Це неможливо… просто неможливо триматися на відстані, коли він поруч. Коли серце тягнеться до нього, випалюючи все всередині від почуттів.
Я ковтаю, намагаючись не плакати, а він заглядає мені в обличчя.
— Нудить?
Хитаю головою «ні». І борюся з собою, змушуючи відсунутися, але…
Але врешті повертаюся до нього і утикаюся обличчям у груди, глибоко вдихаючи.
Бодя обвиває мене руками, міцніше притискаючи до себе.
— Моя дівчинка, — тихо, лагідно. — Ранима, скривджена дівчинка.
Відчуваю, як він обережно видихає мені у волосся і цілує. Раз, другий, третій. А я усміхаюся крізь сльози, бо це той самий ніжний Бодя, що був у нашу першу ніч.
— Я стільки разів уявляв цей момент, — шепоче він мені в маківку. — Як ти знову ось так пригорнешся до мене. Не уві сні, як це часто було, а ось так — по-справжньому.
Я йому снилася? Справді?
Його долоня повільно ковзає по моїй спині — вгору-вниз. І я розслабляюся до стану невагомості. Але тільки тілом. Розум усе ще насторожено слухає його слова.
— Я так сходив з розуму, Юлько, коли лягав спати. Уся постіль пахла тобою, — його голос стає тихішим. — Це було і катуванням, і полегшенням водночас.
Я судомно видихаю, а він повільно проводить пальцями вздовж мого хребта, зупиняється на талії і просто тримає.
— Я тебе не відпущу, сонечко. Навіть якщо попросиш, — серйозно каже. — Ти мені дуже потрібна. Без тебе навіть дихати боляче.
Пальці стискають його футболку, а серце збивається з ритму.
Він справді так сильно кохає?
— Я з кожним днем буду заліковувати твій біль, пробиратися крізь твої колючки і уважно слухати все твоє невдоволення мною.
Його підборіддя торкається моєї маківки.
— Я знаю — ми разом точно будемо щасливі. І я не відмовлюся від цього. За жодних обставин.
Стискаю губи, щоб не видати все, що твориться в мене на душі. Мені знову страшно поруч із ним. Бо щойно я роблю крок йому назустріч — приходить біль.
Богдан торкається губами мого чола.
— Якщо тобі потрібен час — добре. Якщо треба, щоб я сто разів повторив, що кохаю тебе — буду повторювати. Поки не повіриш. А якщо тобі потрібні докази моєї серйозності… — його губи розтягуються в усмішці. — Ти їх скоро побачиш, Вередлива.
Усередині щось тьохкає від його слів. Брови повзуть угору.
— Побачу? — перепитую, піднімаючи голову до його обличчя.
Бодя усміхається так щасливо, ніби я сказала йому:
«Кохаю тебе і пробачаю.»
— Ти що надумав? — хмурюся ще більше.
Від нього можна очікувати чого завгодно. Він до страшного непередбачуваний.
Богдан проводить пальцями по моєму чолу, відводячи волосся, що наелектризувалося від його футболки. І тепло прилипає до щік, повільно спускаючись у живіт.
Дивиться мені в очі. На губи.
— Можна тебе… поцілувати? — ледь чутно.
— Що? — виривається.
Він питає?
Не вірю в почуте. Такого не буває.
Але це питання було формальністю — це ж Богдан.
Губи торкаються моїх. Легко. Ніжно. І чекають відповіді.
Я завмираю, відчуваючи миттєвий прилив жару в тілі. У скронях різко починає стукати, у вухах — шуміти.
Його пальці трохи стискаються на мені, і він цілує знову. У нижню губу.
М’яко. Тепло. Обережно.
Я різко видихаю в нього, рука тягнеться до його потилиці.
Я хочу його тепла. Його ніжності. Його впертості — довести, що кохає.
Дуже хочу помилитися зі своїм поспішним від’їздом. Що не вислухала його. Що він не зраджував і був лише моїм.
І вночі. І вранці. І весь цей час порізно.
Бо я не жила без нього — я існувала, відчуваючи лише ниючий біль. І притуплювала його, щоночі плачучи в подушку. А поруч із ним…
Поруч із ним — дихання глибше, удари серця гучніші, і голос усередині мене:
«Ти ж віриш йому. По ньому видно — НЕ бреше».
Роблю вдих. І відповідаю йому.
Не жадібно. Не відчайдушно. А просто торкаюся його губ своїми — з тією ж ніжністю, яку отримую від нього.
Богдан завмирає. Навіть долоні розслабляються на моїй спині, трохи сповзаючи вниз. І я одразу відчуваю, як у його грудях ніби щось вибухає, сильно вдаряючи в мене. Швидко. Ритмічно.
— Юлько… — шепоче, і поцілунок стає сміливішим.
Торкається язиком моїх губ — повільно, ніби дає можливість передумати. Але я не відсторонююся. Мої пальці стискаються на його потилиці сильніше, а тіло притискається до нього ближче.
Бодя різко перевертає мене на спину, нависаючи зверху, і одразу торкається язиком мого. Солодкий. Жаданий. І я миттєво гублюся в пристрасті, що спалахує сильним поколюванням у шкірі.
Руки хапаються за його футболку, стягуючи вгору. І він допомагає, цілуючи в щоку, вилицю — скидає її, кидає на мене погляд, що палає зсередини, і знову цілує.
Глибоко. Відверто. Вологo.
Долоні торкаються його спини, рук, грудей — і знову повертаються до потилиці.
Богдан тихо стогне від моїх дотиків, тягне пояс на сукні, розпахує її — долоня лягає мені на живіт. Бережно. Акуратно. Зігріваючи й без того палаючу шкіру, і мені так приємно від цього дотику, що в грудях знову розливається якась вібруюча хвиля.
Він відсторонюється від моїх губ, даючи можливість вдихнути, а сам цілує шию. Швидко. Розмито. Бо шепоче зізнання в коханні, які я чую уривками:
«моя Юлька…»
«кохана…»
«сумував…»
«мені потрібна тільки ти…»
Його губи цілують усе, що трапляється на шляху — ключицю, нижче по шкірі, відкриту частину грудей, живіт. От його він цілує найніжніше і найдовше, щось бурмочучи в нього. А я лише тону в ньому — у своєму бажанні більшого.
Ліфчик з’їжджає вбік, і його рот накриває сосок. Я вигинаюся, підставляючись під ласку, перебираю його волосся і протяжно стогну, коли він сильно втягує в себе.
Бодя зводить мене з розуму своїм ротом, доводячи до того, що я звиваюся під ним. У трусиках пульсує, пече, і все, чого хочеться — це відчути його в собі.
— Я кохаю тебе, — видихає, піднімаючись до моїх губ. — Дуже сильно.
Я лише на мить бачу його обличчя — бо губи знову впиваються в мої. Язики жадібно обвивають одне одного, до неможливості відверто й швидко.
Його рука на моєму стегні стискає тканину трусиків, тягне вниз, і я сама допомагаю, піднімаючи стегна. Руки тягнуться до його штанів — ґудзик, блискавка. Він знімає їх, продовжуючи цілувати швидкими дотиками, ніби якщо відсторониться надовго — втратить мене.
Дихання важке, збите, але це нас не зупиняє. Ми буквально дихаємо одне в одного і так само розчиняємося одне в одному.
Гаряча плоть ковзає по нозі, і я підставляюся під неї, але Бодя зволікає, хоч і весь тремтить від бажання.
— Богдан… — шепочу.
Він обхоплює моє обличчя долонями.
— Треба обережно, сонечко, — з тривогою каже, вдивляючись мені в очі. — Я боюся…
Моя рука стискається на його твердості, ковзає по шовковистій шкірі й спрямовує всередину.
Очі у нього розширюються. Його розгублене «Юлька…» змішується з моїм стогоном, коли він входить у мене.
Хапається за мої руки і, переплітаючи пальці, втискає їх у подушку.
— Ти моє все, сонечко, — шепоче мені в губи.
І повільне ковзання в мені до самого кінця. Наші стогони плутаються між собою. Я вигинаюся назустріч, обіймаючи його ногами, відчуваючи пульсацію всередині. Від нього.
Поцілунок і плавні поштовхи. Язик ковзає по моєму в такт рухам, зводячи з розуму. Пальці сильніше стискаються на його руках, я притискаю його ногами ближче, глибше. Він щось говорить, але його голос губиться в черговому моєму стогоні.
Удари в мене стають сильнішими, але все одно бережними. Він зараз обережніший, ніж навіть уперше.
— Глибше, — бурмочу йому в шию.
— Тобі не боляче?
— Ні.
Відпускає мої руки, просовує їх під мою спину, стискає на плечах і входить глибше, сильніше, швидше.
Оргазм накриває майже одразу, розсипаючи мене на тисячі шматочків яскравими спалахами перед очима. Його голос звучить ніби крізь вату:
— Моя дівчинка… І я за тобою. Сильно.
Але я не розумію, до чого це сказано.
Бодя завмирає в мені після кількох поштовхів, глибоко втискаючись із гучним стогоном мені в плече.
Ми притискаємося одне до одного зовсім трошки, він піднімається з мене і заглядає мені в обличчя.
Уважно. Довго. Із хвилюванням.
— Як ти себе почуваєш?
Я розгублено моргаю, намагаючись прийти до тями. Стан незрозумілий — приємний, розгублений, почуття змішані, як гоголь-моголь. І навіть не знаю, як йому відповісти.
— Добре, — усе ж кажу щось, продовжуючи обіймати його за спину.
Його рука погладжує мій живіт.
— А животик не болить? — тихо уточнює.
У мене вигинається брова.
— Бодю, ти чого до цього причепився? Мене вже не нудить.
Богдан робить глибокий вдих. Мовчить, дивлячись мені в очі, а потім каже те, від чого я перестаю дихати.
— Юлечко… нам потрібно перевірити одну річ.
Проводить пальцями по моєму животу, нервово ковтає.
— Я думаю… ти вагітна.
