Раді Вас бачити!

Юля.

День мого виступу.

Хвилююся жахливо. Я завжди відмовлялася від участі в концертах, а цього разу все ж погодилася… точніше, мене вмовили — і Руслан, і Йосипівна. Та ще й головна роль — принцеси.

Господи, як вгамувати страх? 

Вмовляю себе: усе буде добре. Усього лише одна сценка і чотири танці. Ти впораєшся!

— Юль... Юля... Юляяя! — кличе мене Руслан.

— Ааа, я тут. Чую тебе, — обертаюся до нього.

— Питаю: хвилюєшся?

— Трохи, — прикушую губу.

— Бачу, — усміхається і кладе руки мені на талію.

— Усе буде тип-топ. Я тебе не підведу, ти ж знаєш?!

— Знаю, Русю. Дякую.

Дивлюся на нього. Симпатичний. Стильний. Тіло — вогонь: м’язи, рельєф, навіть крізь одяг видно кубики. Уважний, з почуттям гумору — завжди може мене розсмішити. І досі не приховує, що я йому подобаюся.

Він тричі пропонував почати зустрічатися. Я відмовляла. Навіть учора все кинув і приїхав до мене.  А Богдан? 

Усе, на що він здатен — це робити боляче.

— Чого ти так на мене дивишся? — усміхається.

— Пробач, задумалася, — ніяковію.

— Про що? Чи про кого?

Про все одразу...

— Та так, — нечітко відповідаю.

— Усе нормально? — пильно вдивляється в очі.

— Так.

— Чесно? — не вгамовується.

— Чесно, Русю.

— Може, хочеш мені щось сказати? — з надією питає.

— Не зараз, — хитаю головою.

— Зрозуміло... Тоді думай про вальс, добре?

Я сміюся. Це вже нервове.

— Тільки про нього й думаю, — усе ж віджартовуюся.

— От і чудово, — усміхається.

Чому я не з ним? Часто ловлю себе на цьому запитанні. Він же хороший. Може, варто нарешті подумати про нього як про хлопця?

Досить уже Богдану жити в моїй голові. Час замінити. Якщо вже викинути не виходить.

— Ходімо, моя принцесо, оголосили вальс, — каже з усмішкою й веде до сцени.

Усе пролетіло швидко: вальс, інші танці, сценка, виступ. Ми впоралися!

— Ми молодці, правда, Юль? — Руслан обіймає мене.

Руки стискають мене міцно, злегка погладжуючи по спині.

— Так, Русю, усе пройшло супер, — задоволено усміхаюся. — Пишаюся тобою. Ти найкращий партнер.

Відсторонююсь, а він відпускає не охоче.

— Ти теж, — чіпляє погляд мої губи. — Залишишся на вечірку? Буде весело.

Точно ні. Ти занадто дивишся не так.

— Повеселіться без мене, я обіцяла зайти до братика. Він чекає.

Прикриваюся цим, як дуже поважною причиною.

— Шкода, — тихо каже, не відриваючи погляду від моїх очей. — Точно не можеш? Хоч на півгодинки.

— На жаль, мене чекають, — гну свою відмазку. — Усе, я перевдягатися, — тікаю від нього. — Поки дівчата тут, треба встигнути, а то з цим корсетом не впораюся.

Він дивиться на нього, а я притискаю до себе плюшевого зайця, ніби прикриваюся від його погляду.

— Якщо що, можу допомогти зняти, — усміхається.

— Не сумніваюся, але не треба.

— Завжди ти мене відшиваєш. Сьогодні нап’юся з горя! — цілком серйозно заявляє.

Дивлюся строго. Ще тільки сцен бракувало.

— Та жартую я, розслабся! — сміється, але якось натягнуто.

— Та ну тебе, — бурчу, заходячи в роздягальню.

Хоч не поліз цілуватися — вже добре. Не впевнена, що була б готова. 

Якщо відповім — це дасть йому надію. А я ще не вирішила, чи варто. І так прийняла від нього подарунок. 

Вийшли на уклін, а він несе зайця й вручає його під тисячу уважних очей. Тут уже без варіантів. Приймаю, розгублено бурмочучи «дякую».

Одягнувшись, виходжу на вулицю. Добре, що речей небагато — і не треба знову тягнути гору пакетів. Не повірите, але я навіть радію цьому.

Піднімаю голову — падає сніг. Красиво. Дуже. Тільки холодно так, що аж дихання хрумтить. Сьогодні мороз, здається, б’є рекорди. Добре, що Іра живе поруч.

На півдорозі розумію: забула купити торт.

Мдаа… щось ти, Юлю, якась незібрана. 

Розвертаюся, біжу до найближчого магазину. Беру перший, що сподобався — на вигляд апетитний, зійде. Головне — швидше потрапити в тепло.

Поки дійшла — остаточно змерзла. 

Дзвоню. Стукаю. І зубами, і у ворота. Тиша.
Дзвінок, я так розумію, не працює.

— Ір, відкривай, я вже крижинка, — бурчу в телефон.

— Біжу! — чую в слухавці, як вона поспішає. 

Усміхаюся, коли вона бурмоче «ну й холоднеча», підбігаючи до воріт.

— Привіт! Заходь швидше, — кутається в халат.

— Привіт, — кидаю, пролітаючи повз неї. Та так швидко, що ледь не впала з порога, підсковзнувшись.

Заходжу всередину з серцем десь у горлі й тремтінням у ногах від переляку.

— Давай гаряченького зроблю, — і вже тягнеться до чашок.

— Дякую, — усміхаюся, а вона підсуває мені цукерки. — Пригощайся і розкажи, як твій концерт? Ти сьогодні дуже красива, — кидає на мене ще один погляд.

— Дякую, — усміхаюся ширше. — Усе пройшло супер. Щоправда, втомилася — з п’ятої там стирчали. Зранку була генеральна репетиція.

Іра коситься на пакет. Там виглядає голова зайчика, але нічого не питає. Натомість каже:

— Проходь грітися до батареї, у Боді в спальні. Можеш прилягти, поки чай зроблю й торт поріжу.

Я дивлюся на Іру з підозрою. Це ж його кімната… Чого мені туди йти?

А потім думки вже несуться: хворіти не хочеться. І… його ж немає вдома — не дізнається.

Сама себе вмовила, Ірі навіть не довелося нічого додавати.

Встаю і тут:

— Юля прийшла! — лунає голос Ілюші.

— Привітик, братику! — обіймаю його, цілую тисячу разів.

— Привіт, — сміється, ухиляючись від поцілунків. — Ти до нас надовго?

— Не дуже. А що?

— Допоможеш мені пазлики скласти? — з надією зазирає в очі.

— Звісно! — куйовджу йому волосся. — Тільки спочатку зігріюся, добре?

— Тааак! — і тікає.

Обожнюю цього хлопчиська.

Відкриваю двері в кімнату, а його запах відразу окутує. Усередині щемить так, що хочеться водночас усміхнутися і стиснути зуби.

На стіні — вм’ятина.

— Значить, це все-таки був кулак… — шепочу собі. 

Напевно, він тоді справді був не в настрої. Або він дурень — що ймовірніше.

Сідаю, оглядаюся. 

Усе акуратно, рівно. Не схоже на нього — зазвичай я бачила на столі безлад. 

Пилу теж немає. Видно, Іра чекає сина.

Мені навіть трохи дивно: я тут, у його кімнаті, а він там, далеко. Але все одно — поруч. Занадто поруч.

Притягую до себе подушку і сідаю біля батареї. Вона… пахне ним. 

Уткнулася носом у неї й заплющила очі. Серце болісно стислося.

— Дурепа… — бурмочу.

Навіщо я це роблю?

Скільки б я не твердила собі, що він — ніхто, що я маю забути, — варто лише відчути його запах, і все руйнується. Я знову відчуваю. Знову пам’ятаю.

Очі заплющуються, мене хилить у сон. Тепло батареї, втома після концерту і цей запах…

Я не помітила, як заснула.

******

Богдан.

Дорога додому завжди давалася легко — ніби знав, що їду туди, де зігріюся. Але цього разу все не так.

Сніг валить стіною, двірники не встигають чистити лобове, та й думки глушать усе підряд. 

Навіщо я знову їду сюди?

Міг залишитися в Дніпрі на свята, а я — от — лечу к чорту на роги. І для чого, питається? Щоб знову побачити те, чого не хочеться… чи хочеться?

Ключ у замку клацає звично.

— Мам, я приїхав. — Скидаю куртку.

Тиша.

Дивно. Зазвичай вона одразу виходить назустріч.

Іду до себе. Відчиняю двері — і завмираю.

На моєму ліжку — вона. Юля — моя особиста кара.

Спить біля батареї, уткнувшись у мою подушку, як кошеня. Волосся трохи розтріпане, щоки рожеві. І, блін, спить.

Якого біса, дівчинко?

У мене всередині все стискається. І злить, і тягне одночасно.

— Господи, ну за що… — шепочу в бік стелі.

Роблю крок. А в голові тільки й дзвенить: подушка в її руках — моя. Мій запах. Вона вдихає його уві сні, ніби… сумувала?

Ні, блін, Богдане, припини! Що ти мелеш? І головне — навіщо?

Тягну руку, щоб розбудити. Нічого спати в моєму ліжку.

Але… зупиняюся. Стою й не можу відвести очей.

Ну ідіот!

Я ненавиджу її. 

Ненавиджу за те, що змусила пройти через той ад. За те, що ходжу з цим довбаним серцем, яке все одно зрадницьки стискається, варто мені її побачити.

Бісюся, а в підсумку… ловлю себе на думці, що просто хочу накрити її ковдрою, щоб не змерзла.

— Бодю? — тихо кличе мама з коридору.

Різко обертаюся від несподіванки.

— Тсс! — гарчу пошепки, сам не знаючи навіщо. І виходжу, прикриваючи двері.

— Ти вже вдома? — дивується вона. — А Юля тут… Вона змерзла, я пустила її погрітися. Заснула, мабуть.

— Я помітив, — зло кидаю.

— Не сварись на неї, — мама дивиться прямо в очі. — Вона нічого поганого не зробила. І в неї був концерт. Вона втомлена.

Стискаю кулаки.

— Мам, серйозно? Ти її в мою кімнату пустила відпочити?

— Я не думала, що засне, — спокійно відповідає.

Злість душить. Але злість на кого? На маму? На неї? На себе?

Та, блять, на всіх!

Мама знала, що я їду. Знову за своє… Знову лізе — помічниця, бляха…

Повертаюся в кімнату, нагородивши її сердитим поглядом.

Дивлюся на Юлю — і чорт знає, що робити. 

Якщо зараз її розбудити — зірвуся. Скажу зайве. Зроблю боляче. Як завжди. А вона навіть не зрозуміє — за що.

Кретин… повний кретин…

Беру ковдру, накидаю на неї й сідаю поруч, на край ліжка.

Дивлюся на неї й мучусь. Горло стискає, ніби клубок застряг. Руки сверблять прибрати пасмо, що впало їй на обличчя.

З цим кольором волосся вона ніби ангел. Мучливий, до біса красивий ангел. 

І мені хочеться — вимкнути всі думки, лягти поруч, притиснути її до себе. Уткнутися носом у її волосся, вдихнути її запах і заснути.

Кулаки стиснуті до болю. Зуби скриплять. А всередині — одне й те саме:

Ненавиджу. Хочу. Ненавиджу. Хочу.

До нестями.

******

Юля.

Прокидаюся від того, що хтось поруч вилаявся.

Перелякано смикаюся. У кімнаті ще й темно.

Об щось ударилася лобом — здається, об ту саму батарею.

— Ай… — шепочу.

Блін, боляче! 

Тру рукою місце удару. Гепнулася так, що тепер голова ниє.

Поруч хтось ворушиться.

Я знову смикаюся до батареї від переляку.

Сідаю, притискаючи до себе подушку. Сон як рукою зняло.

Постать велика. Здається… Не може бути. 

Богдан?

Невже вже завтра? І він що? Дивиться, як я сплю?

— Сильно вдарилася? — тихо питає.

— Ні, — розгублено тягну.

Богдан хмикає.

— Брешеш?

— Ну… трішки, — чесно зізнаюся.

Він ледь помітно всміхається, але продовжує дивитися на мене. Кімнату освітлює лише місячне світло. І я капець як напружуюся.

Сильніше притискаю до себе подушку, і думки мчать: а котра година? Темно ж. Він приїхав раніше? Чи я так довго спала?.. А давно він тут сидить?

Що сказати? Чим заповнити цю незручну паузу? Вона мене губить.

І як встати? Щоб сукня не задерлася.

— Пробач, я заснула в твоєму ліжку.

Клас. Оце я молодець — знайшла, що сказати. Він же сам не здогадався.

Богдан мовчить. І слава Богу. Лише встає й вмикає настільну лампу.

— У мене концерт був, — знову бурмочу, заповнюючи ніякову тишу.

— Знаю, — відповідає, спершись на стіл і схрестивши руки.

Зрозуміло. Розмовляти він не планує. І, судячи з погляду, чекає, поки я випаруюся з його кімнати.

— Ти давно приїхав? — нервово питаю і відсуваю його подушку вбік.

Він спостерігає за мною й крізь зуби:

— Години дві тому.

У мене очі піднімаються на нього.

Офігіти. Дві години?! І він чекав, поки я прокинуся? І навіть не придушив?!

А Іра, як завжди, нічого не сказала? Упевнена, відправила мене сюди навмисно, знаючи, що він скоро приїде. 

От же ж сваха.

— Я піду, — нервово бурмочу. — Мені додому пора.

І подумки додаю: давно вже пора.

Почала вибиратися з-під ковдри. А швидко не виходить. Сукня вузька. І він ще поглядом мене пече.

З палаючими щоками встала — і в голові запаморочилося.

— Ой… — виривається несподівано.

Бо мене впіймали його руки.

Тримає. Міцно. Приємно.

Юля, ти про що взагалі? Іди вже додому. Яке приємно?

— Ти як? — серйозно питає.

— Добре, — шепочу.

Богдан напружується. Руки стискають мене трохи сильніше. І я хапаюся за нього, трохи вище ліктів. 

Відчуваю, як сіпаються його м’язи.

Він не відпускає й уважно дивиться на мене. Потім повільно спускається на губи.

ЩО ви всі на них дивитеся?!

Стає ніяково. Дуже. Надто.

— Гаразд, я піду, — лепечу перелякано.

— Іди, — розмикає руки.

Кліпаю очима, дивлячись на нього, а потім роблю крок назад — і ледь не падаю, перечепившись об щось. 

Він встигає впіймати. Знову.

Боже, ну капець… соромноооо.

Здається, у мене алергія на його присутність. Коли він поруч — я перестаю нормально існувати.

— Усе нормально? — питає майже біля самого вуха.

— Ні, не нормально! — бурчу й обертаюся.

Сумка.

— Хто ставить сумки під ноги? — обурено питаю. — Покалічити мене хотів? Чи як?

— Чи як, — зло кидає.

— Великолепно, — шиплю.

Як він із таким настроєм мені ще допомагає? Майже мовчки. І, можна сказати, без хамства.

Прибирає руки. А я сьогодні просто майстер розмов із хлопцями.

— Я додому. А ти лягай і відпочивай.

Ой, блін… краще мовчи, Юлю. Я тебе благаю — не говори з ним.

— Я не втомився, — але в голосі втома. — Але тобі краще вийти, Юлю.

Мені захотілося ображено надути губи. Звучить як: «Вали вже скоріше».

Хоча… а що я хотіла почути?! Світські питання про погоду? Чи відповіді на запитання, які він так і не дав?

Було б непогано. Але це, як видно, не сьогодні. Не в настрої він.

Іду до дверей, бурмочучи собі під ніс:

— Усе як завжди…

Не встигла доторкнутися до ручки, як із гуркотом його долоня лягає на двері. Дерев’яна панель здригається, я — смикаюся.

— Ой! — верескаю й різко піднімаю голову на нього.

Він стоїть зовсім близько. І дивиться так… ніби всередині нього палає вогонь. Очі горять — недобрим.

Я завмираю, серце провалюється кудись у п’яти.

— Бодю… — голос зривається.

Він нависає наді мною. Дихає важко. Щелепа стиснута так, що на вилицях заходили жили.

Мамочки… здається, я договорилася до чогось недоброго.