Раді Вас бачити!

Юля.

«Я думаю… ти вагітна.»

Від цих слів планета ніби робить оберт у інший бік.

Серце — вниз.

Повітря — повз легені.

— Що?.. — голос звучить чужим. Тихим. Сухим.

Дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти — це жарт? Маніпуляція? Новий спосіб утримати мене?

Що. Це. Таке.

Він не усміхається. Але дивиться на мене так, ніби я — сенс його життя.

І це лякає. Сильно.

Дуже сильно.

— Ти з глузду з’їхав? — видихаю і різко відсуваюся. — Богдане, ти зараз серйозно?

У голові швидко починають спливати шматки останніх днів.

Нудота.

Слабкість.

Запахи.

Креветки… які я терпіти не можу.

Я машинально кладу долоню на живіт.

Ні.

Ні-ні-ні.

— Це нерви, — швидко кажу. Надто швидко. — Просто стрес. І кава зранку. І ти. Це все ти.

Він не сперечається. Просто дивиться.

— Юлечко…

— Замовкни! — рявкаю.

Запахую сукню і злізаю з ліжка, навіть не натягнувши назад трусики. Зав’язую пояс і сердито топчу пелюстки біля ліжка.

— Ми ж захищалися! — піднімаю голову і зовсім не ніяковію, бачачи, як він одягає труси, запихаючи в них стояк.

Я йому його відірву, якщо він зараз скаже що…

— Не зовсім, сонечко, — кидає на мене погляд палаючих сірих очей.

У мене очі округлюються.

— Бодю, — ціджу крізь зуби. — Як це — не зовсім? Ти що, блять, засунув у мене… — махаю рукою в бік його паху, — …без презерватива?

Богдан намагається не усміхнутися, але, козлина, усміхається.

— Ти засунула.

— Як? — дивуюся.

— Як зараз, — піднімає з підлоги джинси.

А я витріщаюся на нього, згадуючи, що було, і… червонію. Зараз… так. Сама. І… ну…

— Блін, — бурчу, починаючи ходити по кімнаті.

Це вийшло… е-е… від… Неважливо. Згадуй, Юлю, краще перший раз…

Спальня. Поцілунки. Багато поцілунків. І… презерватив. УПЕВНЕНА.

— Далі… — шепочу.

Диван. Я ініціатор. Що вже тут приховувати.

Ми перейшли в спальню. Знову поцілунки. І…

— Блять… — скрикую.

Обертаюся до нього, а він застібає блискавку на джинсах.

— Ти що, кінчив у мене вдруге?

Він піднімає брову. Дивиться.

— Тоді, — пояснюю. — У квартирі. У нас був другий раз.

— Трошки — так, — підтверджує.

І от тут мене прошиває. Наскрізь.

— Ах ти козлина, — пищу, хапаючи апельсин із вази й кидаю в нього. — Як це — трошки? — ще один кидаю.

Він ухиляється, але в хід ідуть ківі — і я влучаю йому в прес. Але судячи з того, що він навіть не морщиться — не боляче.

— Припини, Юлько, — строго каже. — Боляче.

— Клас, — відповідаю і беру ананас, але він швидко підбігає і забирає його.

— Не треба, — каже. — Уб’єш мене ананасом, а я татом хочу бути.

Я завмираю.

Він не лякається цього.

Клубок у горлі росте. Очі печуть.

А я… лякаюся.

Вагітність — це не просто слово.

Це життя. Це відповідальність. І це назавжди.

А ми навіть нормально поговорити не можемо.

— Ти розумієш, що це таке… вагітність? — шиплю йому в обличчя, але відповісти не даю. — Ми три тижні не спілкувалися. Я втекла. Ти… шукав. Ми сваримося через слово. І ти зараз кажеш мені…

Ковтаю, вперто витираючи щоку.

— Що… що татом…

Бодя кладе ананас на стіл і обіймає мене, не зважаючи на мій опір.

— Відчепись! — штовхаю його. — Задушу тебе!

Але він лише міцніше притискає до себе і тихо каже:

— Бісись, Вередлива, але в моїх руках. Бо я не боюся, що моя кохана носитиме нашу дитину під серцем.

Затихаю в його обіймах, притискаючись до нього. Серце стискається — боляче, різко, сильно. Я схлипую.

— Я боюся, Богдане. Розумієш?

Боюся не лише вагітності, а й того, що повірю в наше майбутнє. У сім’ю. З ним. А потім знову його втрачу. У мільйонний раз.

— Чого ти боїшся, сонечко? — гладить мене по голові. — Я буду поруч. Завжди. І в усьому допоможу.

Сльози рясно й гаряче течуть по щоках. У животі стискається страх клубком.

— Ми розійшлися і…

— Неправда, — перебиває. — Ми посварилися.

Притискаюся до нього ще сильніше.

— Юлько, я клянусь, що в мене нікого, крім тебе, немає. Я кохаю тебе. Кохаю. Сильно. Шалено сильно, — намагається зазирнути мені в обличчя, але я заплющую очі.

Бо якщо подивлюся — зізнаюся, що теж його кохаю.

— Я одружуся з тобою, сонечко, — впевнено каже. — Щоб…

Я нервово фиркаю.

— Ми не знаємо. Можливо, я не вагітна, тож не геройствуй, лицарю, блін.

Бодя протяжно видихає.

— Ну ти в мене й їжачок, — дихає мені у волосся. — Язиката і вредна. Але моя, Юлько. І коли скільки хочеш — я не відійду.

Від цих слів усередині щось ламається і водночас складається заново.

Він цілує мене в маківку, руки погладжують по спині.

— У нас точно буде донька, — тихо каже. — Вона матиме твої красиві очі і твій характер.

У мене з’являється усмішка крізь сльози, але я вперто кажу:

— Я можу бути не вагітна.

— А після сьогоднішнього — можеш.

Розплющую очі.

— Савельєв, тобі капець! — штовхаю його в живіт. — Уб’ю. І мене будь-який суд виправдає.

Бодя сміється. Задоволено і нахабно.

— Уб’єш, але після аптеки. Пішли за тестом, сонечко.

Я сердито хмикаю.

— Командир знайшовся.

— Ні, — м’яко. — Просто чоловік, який хоче знати, стане батьком уже чи через місяць.

— Не дратуй мене! — бурчу.

Але розумію — тест потрібен. Бо він може бути… правий.

Голосно видихаю.

— Добре, — погоджуюся. — Відпусти. Схожу в аптеку.

Може, якраз Катя подзвонить, і я поїду додому переварювати інформацію. Вона, капець, наскільки неочікувана.

— Я теж іду, Юлько, — трохи відсувається, послаблюючи обійми. — Це й мене стосується. Я хочу побачити дві смужки разом із тобою.

Дивлюся на нього спідлоба і не знаю, що відповісти. Мені і страшно, що я можу бути вагітною. І трохи… що можу і не бути.

— Одягай трусики і пішли, — лагідно додає.

У мене щоки спалахують. Щипаю його за бік, а він шипить, відсахуючись.

— Мовчи, Богдане. Заради всього святого!

Іду до ліжка, хапаю трусики і прямую в туалет.

— Тобі погано? — іде слідом.

— Так, — шиплю. — Від тебе нудить, — і грюкаю дверима просто перед його носом.

Обпираюся на двері й заплющую очі. Рука сама тягнеться до живота.

У мені справді зароджується маленьке життя від коханої людини?..

Прислухаюся — нічого не відчуваю.

Знизую плечима, а у двері вже стук:

— Юль?..

— Дай одягтися спокійно!

— Я тебе чекаю. Виходь.

От же… гад.

Натягую трусики і кривлюся — мокрі. Але голою теж не варіант. Доведеться потерпіти.

Відчиняю двері й прямую до сумочки.

Бодя стоїть біля дверей. Чекає. Очі на мені — ніби я якийсь цінний експонат на виставці.

І це бісить. І водночас… приємно.

Всю дорогу до виходу з готелю намагаюся додзвонитися Каті, але відповіді немає. Я вже починаю хвилюватися — куди вона могла подітися?

Може, їй стало погано? Або телефон загубила?

Богдан обіймає мене за талію і спрямовує праворуч. Мені так приємно, що хочеться знову притиснутися до нього і вдихати його запах.

Неохоче прибираю його руку, але він перехоплює мою долоню і міцно стискає.

— Аптека на тому боці, — повідомляє.

Повертаю голову — і великими, зеленими літерами: АПТЕКА.

Ти диви… як на замовлення.

Підходимо ближче, і я нервую так, ніби вже дивлюся на тест.

Усередині кілька людей, і одна каса вільна. Я нервово закушую губу і прокручую в голові варіанти, як це сказати.

— Доброго дня, — випереджає мене Богдан. — Нам тест на вагітність. Два.

Кидаю на нього погляд збоку і знову червонію. Нудота зароджується десь у животі й повільно підступає до горла. Ковтаю — не допомагає. Вириваю долоню з його руки і швидко вибігаю на свіже повітря.

— Юлька… — летить у спину.

Не обертаюся. Розчиняю двері, спека вулиці б’є в обличчя, але я озираюся і біжу до дерева.

Вдих-видих. Мене зараз знудить.

— Сонечко, — хрускіт кришки. — Попий, — підсовує мені пляшку води.

Роблю ковток.

Холодна. Незвична на смак. Але допомагає.

Стає краще. Легше.

— В аптеці сказали, що від токсикозу допомагає, — заглядає мені в очі.

Я ледь не захлинаюся, випльовую на землю.

— Токсикоз? — шиплю.

— Так, — чмокає мене в ніс. — Але це нормально і нічого…

Вириваю з його рук пакет, пляшку притискаю до грудей, навіть не закриваю — ще питиму — і марширу́ю, швидко, зло, назад у готель. Стан такий паршивий, що хай уже краще буде одна смужка.

Він тупотить поруч і, слава богу, мовчить.

У номер вриваюся, грюкнувши дверима, у туалет — ще гучніше. Сідаю на унітаз — і Бодя влазить слідом. Стоїть. Дивиться.

— Вийди.

— Пісяй. Я тут почекаю.

Що?

— Богдане, я тобі зараз цей тест в дупу засуну. Вийди.

Очі у нього темніють. Сердиться. Але й мені зараз не до радості життя.

Свердлю його поглядом, роблю ще ковток води, а він демонстративно складає руки на грудях і обпирається плечем об стіну.

— Пісяй, сонечко.

Я готова вибухнути — так мене бісить його нахабство.

— Я не вийду. Ти мені не покажеш, а я хочу…

— Та покажу я! — кричу. — Тільки вийди за двері!

Він вагається, але зрештою виходить.

— Який же ти бісячий… — бурчу.

Знімаю трусики, сідаю і вже:

— Все?

— Ні.

Пісяю на тест.

— Все?

— Ні!

Але він бере — і заходить.

У мене щока починає смикатися.

— Богдан!

Він не реагує — дивиться на тест у моїй руці. Підходить, бере його і присідає поруч.

Дивимося на нього.

Мовчки.

Одна смужка і… друга.

У мене очі розширюються, серце різко б’ється об ребра.

Вагітна.

Бодя піднімає голову. Очі щасливі, блищать.

— Я так тебе кохаю, Вередлива, — шепоче і цілує мене в коліно.

А я сиджу на унітазі з тремтячими руками і не можу усвідомити — вагітна.

Від нього.