Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Богдан.
Кінець тижня…
Хлопці пакують у бус увесь інструмент, тихо перегукуючись між собою. До мене долітають лише уривки фраз:
«…нарешті…»
«…ганяв нас як ішаків…»
«…хоч премію отримаємо…»
Я, вже за звичкою, п’ю каву, щоб хоч якось збадьоритися, а Юра стоїть поруч і ставить галочки в блокноті, бурмочучи собі під ніс:
— Є.
— Зробили.
— Виправили.
Окидаю поглядом ділянку, яка готова до здачі.
Дерево світле, рівне. Запах свіжої сосни досі стоїть у повітрі, лоскоче ніздрі.
Баня — акуратна, без понтів, як і планувалося. Будиночок — компактний, теплий, з терасою, що виходить до води.
Роблю ковток — і навіть смаку не відчуваю. Здається, я напився кави на роки вперед за ці три тижні.
Три довбані тижні пекла, які тягнулися занадто довго, занадто нервово і занадто боляче.
Хлопці вже стоять трохи осторонь, курять, переглядаються. Усі чекають останній штрих. Замовника.
Два чорні позашляховики з’являються, гучно розплескуючи калюжі.
Я автоматично напружуюся.
Майор — Ніконоров Анатолій Володимирович.
Людина, яка жодного разу не приїжджала, але хотіла відеозвіт кожні три дні.
Не кричав. Не вимагав.
А сухе:
«Мені потрібно…»
Такі люди завжди лякають більше, ніж крикливі й ті, що приїжджають щодня.
Він виходить із машини повільно, оглядається.
Погляд чіпкий, уважний, ніби він не будинок дивиться — а людей на допиті.
Поруч двоє — один із папкою, другий мовчить і просто озирається по сторонах.
Інша машина — мій начальник — Георгій Васильович.
— Добрий день, — киває він, підходячи ближче.
Голос спокійний. Сухий.
— Добрий, — відповідаю, простягаючи руку.
Рукостискання міцне. Коротке.
Шефу тисну по інерції, помічаючи — він трохи нервує.
— Вклалися швидше, ніж домовлялися, — каже майор, вже дивлячись на фасад. — Це рідкість.
— Працювали у дві зміни, — коротко відповідаю. — Хотіли зробити не тільки швидко, а й якісно.
Він не хвалить. Але киває схвально.
— Будинок покажіть, — робить крок до нього.
Я йду слідом.
За нами — чоловік, який розкриває папку і, взявши ручку, готується щось записувати.
Я ловлю себе на тому, що стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоні.
Якщо зараз почне щось пиздіти цей важливий гусар із пером у руці — мене накриє.
Не через критику. До неї я ставлюся спокійно. Через час. Через те, що ці три тижні я прожив на автоматі — без сну, без Юлі й без розуміння, де вона і з ким.
Ми заходимо всередину.
Підлоги рівні. Стіни — без перекосів. Пахне деревом і свіжим лаком.
Він мовчки проходить будинком, відчиняє двері, торкається лиштв, заглядає в кути. Іноді зупиняється, довше дивиться й слухає тихі репліки «гусара».
Мені не чути — стою з шефом біля дверей. Я впевнений у своїй роботі, тому немає сенсу тягнутися слідом. Хлопці впоралися на відмінно — я перевіряв не раз.
Ніконоров повертається.
— Покажіть лазню, Богдане.
— Прошу, — показую рукою на вихід.
Майор мовчки виходить першим.
У дворі віддає розпорядження щодо озеленення та інших елементів ландшафтного дизайну своєму супроводжуючому і моєму шефу. Цим займається Арина, яка запізнюється через пробите колесо.
Відчиняю двері лазні — він заходить, вдихає запах. Торкається лавки, перевіряє піч, проводить долонею по дереву.
Мовчить.
Секунди тягнуться повільно, ніби навмисно.
— Дерево хороше, — нарешті каже. — Не сире.
— Камерна сушка, — відповідаю. — Усе за нормами.
Він киває.
Ще кроки. Ще погляди.
І лише потім він повертається до мене.
— Зроблено акуратно, — каже спокійно. — Без халтури. Мені подобається.
У мене всередині щось відпускає — ніби послабили вузол, який я три тижні не міг розв’язати.
— Я задоволений, — додає після паузи.
Навіть усмішка з’являється на його обличчі.
— Радий, — відповідаю коротко. — Старалися.
— Видно, — підтверджує і виходить у двір.
Георгій Васильович швидко ковзає поглядом по моєму обличчю і дивиться на Анатолія Володимировича.
— Гроші сьогодні переведуть, — повідомляє він шефу. — І… — погляд затримується на мені. — Якщо Богдан візьметься за будівництво дачі з акцентом на дитячий майданчик — звернуся ще.
У душі з’являється трохи тепла — об’єкт прийнятий. Подобається. І головне — замовник хоче ще, що буває рідко.
— Звертайтеся, зроблю все, що в моїх силах, — спокійно кажу.
Хлопці за моєю спиною видихають майже синхронно. Чи то від полегшення — переробляти не потрібно, чи то від небажання працювати зі мною ще.
Ніконоров простягає мені руку.
— Тоді домовилися.
Я тисну її, а він додає:
— З мене обіцяна премія. Я ціную, коли йдуть мені назустріч.
— Дякую за довіру, — ледь нахиляю голову.
Він дивиться ще секунду. Ніби щось зчитує.
— Вам би відпочити, Богдане, — несподівано каже. — Ви виглядаєте… виснаженим.
Всміхаюся краєм губ.
— Робота така.
Він відкриває рота, щоб сказати ще щось, але голос Арини перебиває.
— Добрий день, — захекано бурмоче. — Перепрошую за запізнення — міняти запаску не жіноча справа, — мило усміхається. — Мене звати Арина, ландшафтний дизайнер, — простягає руку Ніконорову.
Той тисне, ледь вигнувши брову.
— У мене є ескізи, — продовжує вона. — Можу показати?
Я хмикаю, бачучи, як Арина перетягнула увагу на себе, повністю захоплюючи майора розмовою.
Юра підходить до мене й шепоче:
— Без претензій?
— Без, — відповідаю.
— Слава Богу, — видихає. — Можна розслабитися.
Кому як.
Протираю очі — і мозок нарешті починає працювати: щоробити далі? У кого дізнатися, де саме знаходиться Юлька?
Бо з Миколаєвом у мене все більше сумнівів — Мир нічого там не з’ясував, а можливості в нього немалі.
І, блять, Одеса відпала — його знайомий мент у відрядженні в Хмельницькому і поки допомогти не може.
— Мать його… — шепочу.
Може знову до Каті з’їздити? Купити їй щось, як хабар, і акуратно випитати все, що мене цікавить.
Вона — єдина близька людина Юлі, не рахуючи тітки Віри. І точно в курсі всього, що з нею відбувається.
А ще вона знає Руслана і, сподіваюся, скаже, що той покидьок зараз не поруч із моєю Вередливою. І не намагається зайняти моє місце.
Стискаю щелепу від накочуючої злості, видихаю і йду до шефа.
Він мені винен обіцяну відпустку. І тепер не на три дні — а на тиждень. Як мінімум.
