Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Юля.
Йдемо до його машини.
Наші пальці переплетені, його долоня гаряча, впевнена, і від цього дотику по шкірі наче пробігає струм.
А я хвилююся до тремтіння.
Коліна підкошуються, дихання збивається, серце гупає десь у вухах. І здається — я взагалі забула, як правильно дихати.
Ми зараз поїдемо до нього. І там… ніхто нам не завадить.
Ні моя мама, ні його, ні здоровий глузд, який уже махає мені здалеку білим прапором.
Буде поцілунок. Потім ще один… і ми… У нас...
Господи, навіть подумати страшно. Я не можу це назвати. Не можу — але кожну клітинку тягне до нього, ніби я магніт, а він — усе, що тримає мене, щоб я не впала.
Богдан відчиняє для мене дверцята, але перш ніж я встигаю сісти, тягне назад — до себе, у свої обійми.
Стискає мене так міцно, що я ледь не втрачаю рівновагу, і утикається носом мені в шию.
Його дихання гаряче, руки сильні й водночас ніжні — від їхнього дотику по шкірі біжить жар.
— Заїдемо в аптеку, купимо ліки — і одразу поїдемо до нас.
Я завмираю.
«До нас» — два прості слова, а всередині все перевертається. Не «ти і я», а ніби ми вперше існуємо разом: і страшно, і тепло водночас.
— До нас? — шепочу нервово, відчуваючи, як зривається голос.
Він киває, цілує мене в шию — обережно, ніби ставить невидиму печатку.
— Так. Мені сподобалося спати з тобою. Хочу, щоб так було завжди.
Світ знову перестає існувати.
Я кліпаю очима, обіймаючи його у відповідь.
Мозок не встигає за серцем — одне кричить «біжи», інше шепоче «залишайся».
Хочеться сміятися і плакати водночас. Страшно. Надто швидко. Надто… по-справжньому.
І все ж… Я не можу відступити назад. Не можу сказати «ні».
Просто зариваюся обличчям у його плече, вдихаю його запах — і відчуваю, як усередині все повільно, але впевнено шепоче: ви по-справжньому разом.
Притискаюся трохи міцніше. Без жодного уявлення, як звикнути до такого Боді.
Теплого. Домашнього. Мого.
Він відсторонюється й зазирає в очі.
Я ще ніколи не бачила його таким щасливим. Він ніби світиться — наче йому віддали все світло на світі й наказали не економити.
Очі повні ніжності, м’які, живі. Він буквально тискає мене, не відпускаючи від себе ні на крок.
Чмокає в губи й бурмоче:
— Сідай, сонечко.
У мене серце переповнюється ніжністю до нього, гупає ніби в усьому тілі. Хочеться сховатися в його руках і більше ніколи звідти не виходити.
Сідаю в машину, намагаючись заспокоїтися й не нервувати так сильно. Тягну ремінь, пристібаюся, роблячи глибокий вдих.
Усе нормально, Юлько. Він тебе не з’їсть. Просто мужчина. Твій мужчина. І так — це звучить, чорт забирай, страшно.
Боже, чому ж воно все так крутиться в голові?
Богдан грюкає дверцятами, сідає за кермо й заводить мотор.
Рухи впевнені, спокійні. А я поруч — мов чайник, що ось-ось закипить, із тремтячою кришкою.
Машина рушає з місця, і його рука лягає мені на ногу. Обережно, гаряче — просто тримає.
Але всередині в мене все вибухає, ніби від цього легкого дотику увімкнули всю електрику світу.
Юлю, заспокойся! Не реагуй так на елементарні речі!
Я скоса дивлюся на нього, а він — розслаблений, задоволений котяра.
Щелепа трохи стиснута, губи в усмішці, очі на дорозі, але видно — він відчуває мою реакцію. Спеціально дражнить.
Ще трохи — і замуркоче від задоволення.
— Чого це ти в мене так стріляєш поглядом? — усміхається, навіть не повертаючись.
Я відвертаюся до вікна, червоніючи до самих вух.
— Тобі здалося, — бурмочу, намагаючись не задихнутися від сорому.
Бодя сміється. Весело, щиро.
— Моя Вередлива, — бурмоче, трохи нахиляючись ближче й торкаючись моєї щоки, ніби просто перевіряє — чи не образилася я.
І від цього «моя» всередині все солодко стискається — ніби мене погладили не по щоці, а по самій душі.
Ага. Твоя.
А ти — мій.
Дивлюся у вікно й усміхаюся. Сон, не інакше.
Ми зупиняємося біля аптеки, і сірі очі знову дивляться на мене.
— Юлько…
Голос м’який, майже оксамитовий, але його перебиває дзвінок мого телефону.
Бодя хмуриться, нахиляється до мене.
— Хто тобі дзвонить?
Господи, ну і ревнивець.
Я розстібаю блискавку на сумці, але його рука випереджає мою.
— Бодю! — бурчу, тягнуся до телефону.
Він швидко дивиться на екран і усміхається.
— Теща, — каже, простягаючи мені.
Теща?
Він щойно назвав мою маму тещею?
У мене аж мозок зависає — і це так несподівано приємно, що всередині стає лоскотно.
Так, гаразд. Усе потім.
Натискаю «відповісти», і одразу лунає запитання, сповнене суворості:
— Доню, ти хвіртку на замок закривала?
Я кліпаю очима.
— Звісно, — упевнено відповідаю.
А Бодя хитає головою — ні.
— Ні? — шепочу, витріщаючись на нього.
Він повторює тим самим шепотом:
— Ні.
Ой, Боже… Це ж…
— Їдьте й шукайте Рекса, — суворо каже мама, підтверджуючи мою здогадку.
Бліііііін.
— І хвіртку закрий, бо Таня там уже шастає, перевіряє, чи все гаразд.
Друга прочуханка за день від мами. Оце я відзначилася.
— Добре, — жалібно тягну.
Мама зітхає.
— Дім хоч закритий?
— Дім — так. Упевнена.
Мама чимось шарудить. А я нервово смикаю сумочку. Він, мабуть, уже десь далеко втік. Минулого разу ми шукали його майже до вечора. І знайшли за двадцять хвилин їзди від дому.
— Подзвони мені, коли знайдете Рекса.
— Подзвоню, мам, — нервово обіцяю.
Опускаю телефон і не наважуюся подивитися на Бодю.
Він, мабуть, злиться. Усе зруйнувалося — я ж забула замкнути хвіртку. Рекс, мабуть, стрибав на неї, і вона відчинилася.
Кошмар. Повний, справжній, жахливий.
Богдан провертає ключ, машина знову тихо гарчить. А я, ледь не плачучи, відвертаюся до вікна.
Я все зіпсувала.
Як можна було забути елементарну річ? Як?
— Юль, — нахиляється до мене й цілує в голову. — Ми знайдемо Рекса. Не засмучуйся, будь ласка.
Голос рівний, спокійний, але вже не такий веселий, як п’ять хвилин тому.
Я повертаюся до нього й обвиваю руками його шию, притискаючись чолом до плеча. І відразу відчуваю його теплі обійми.
— Пробач, будь ласка, — бурмочу.
Бодя гладить мене по спині. Повільно, обережно, ніжно.
— Усе добре, сонечко. Тобі не потрібно вибачатися — я не образився, — тихо шепоче.
Я видихаю. У голові думки мчать ураганом, ще більше нагнітаючи й без того поганий настрій.
— Поїхали, — видихає мені у волосся, але я не розмикаю рук, обіймаючи його міцніше.
Відчуття, наче втрачаю щось дуже цінне — хоча ще хвилину тому боялася залишитися з ним наодинці.
Богдан трохи нахиляється, його губи торкаються моєї щоки й ковзають до губ. Майже невагомий, швидкий поцілунок.
— Їдемо шукати твого втікача, — хриплувато каже. — Швидше знайдемо — швидше поїдемо до нас.
Я дихаю йому просто в губи, а він ледь кривить усмішку.
— Вередлива, перестань мене дражнити.
Голос такий спокусливий, що я вже готова Рекса за лапу тягнути назад у двір і покарати за втечу. На місяць.
Забираю від нього руки, хоча тіло протестує, хоче й далі відчувати його тепло.
Ну Рекс… гуляти з тобою місяць не буду. За дезертирство.
