Раді Вас бачити!

Юля.

У кафе заходимо всі разом — шум, сміх, музика, запах їжі. Гостей уже достатньо: хтось розсаджується за столики, хтось із дітьми біля ігрової зони.

Ілюшка сяє — носиться від одного до іншого, всіх зустрічає, свій подарунок одразу всім показує. Справжній іменинник, щасливий до вух.

А от я… я ніби на голках. Бо Богдан іде поруч і тримається так близько, наче боїться, що я втечу. Його рука то на моїй талії, то просто поруч, але він іде впритул, крок у крок зі мною.

Я косо дивлюся на нього: «Відійди хоч на метр!» — зло думаю. Але він ніби й не помічає. Або навмисне вдає, що нічого не бачить.

А Іра… та взагалі не зводить із нас очей. Дивиться так, ніби фіксує кожен жест, щоб потім розпитати про нього.

Сідаємо за стіл. Богдан, звісно, поруч — ніби інших варіантів для нього просто не існує. Усі погляди одразу на нас. Я відчуваю цей німий інтерес, і від цього стає спекотно.

Він нахиляється до мене так близько, що подих лоскоче щоку:

— У тебе ноги не болять від таких шпильок?

— Ні, а що? — шепочу у відповідь, кліпаючи.

— Дивуюся, як ти на них ходиш, — його погляд ковзає вниз, по ногах, і повертається назад.

Усміхаюся, роблячи вигляд, що мені абсолютно байдуже:

— Нормально ходжу.

Не встигаю перевести подих, як за столом лунає:

— Богдане, а хто це з тобою? Познайомити не хочеш?

Я одразу внутрішньо стискаюся. Але швидше за всіх реагує Іра, різко:

— Це Ілюшина сестра.

Усі голови повертаються до Богдана. Розуміють — щось не так. А йому — теж сестра?

Він навіть не кліпнув. Спокійний, упевнений, як завжди:

— Моя дівчина. Юля.

Я мало не зірвалася зі стільця. Дівчина?!

Дивлюся на нього з виряченими очима. А він усміхається, ніби нічого й не сталося.

Іра давиться соком і починає кашляти.

Богдан тим часом нахиляється до мене й тихо, так, що чую лише я:

— Ти ж не проти? — і… цілує в щоку.

Я настільки в шоці, що не можу й двох слів докупи скласти. Щоки палають, очі круглі.

— А весілля коли? — не відстає той самий допитливий.

Богдан повертає голову й із абсолютно спокійним виглядом, ніби мова про погоду:

— Дізнаєтеся, не хвилюйтеся. Запрошення отримаєте.

Я не витримую. Щоки горять, серце калатає так, що, здається, його чує пів кафе. Нахиляюся до нього, але виходить надто різко, слова злітають самі — шиплю, навіть не розуміючи, голосно чи тихо:

— Ти що несеш?.. Які ще запрошення, Богдане?!

За столом миттєво стихає гул розмов. "Хтось" явно почув.

Він спокійно бере келих, робить ковток, ніби я взагалі мовчу. А потім повертає голову до мене й дивиться з тією своєю нахабною усмішкою.

— Красиві запрошення, — відповідає так буденно, що в мене кров закипає. — З твоїм ім’ям на конверті.

Я прикушую губу, щоб не зірватися, але терпіння вже на межі. Різко встаю. Стілець рипить, усі голови повертаються.

Він одразу хапає мене за руку.

— Ти куди?

— Дихати свіжим повітрям, — відповідаю холодно, ніби словами можу його вбити.

Іра одразу підхоплюється за мною:

— Я з тобою.

— Ні, — голос Богдана звучить голосніше, ніж треба, твердо, з металом. — Я з нею.

Але я вириваю руку й іду просто до альтанки. Інакше зірвуся, почну кричати прямо там, перед усіма, і тоді точно зіпсую дитині свято.

Бодя наздоганяє мене за кілька кроків, хапає за лікоть.

— Юль…

І я вибухаю. Весь мій гнів, сором і розгубленість вириваються назовні:

— Ти що там влаштував, бовдуре?! Так не можна! Не можна гратися з моїми почуттями! Це жорстоко, Богдане!

Слова рвуться голосно, різкими ударами. Я тремчу, сама себе не контролюю.

А він дивиться спокійно, важким сірим поглядом — і це бісить ще більше.

— Я не граюся, — вимовляє низько, впевнено. — Не віриш?

— Не вірю?! — кричу у відповідь. — Ти відштовхував мене постійно. А тепер знову з’явився в моєму житті. Заявляєш своїй родині, що я твоя дівчина. І заявляєш — бо тобі так захотілося! А потім жартуєш — про весілля. Ти ідіот! Яке, до біса, «віриш»?

Я майже задихаюся від крику. Голос скаче, серце гупає так, ніби вискочить із грудей.

А він навіть не кліпає. Стоїть, дивиться на мене своїми сірими очима — спокійними й чіпкими.

— Юлю, я не хочу тебе втратити, — його голос низький, глухий, зовсім не схожий на звичний нахабний тон. — Я й так занадто довго випробовував долю. Більше не хочу.

Він робить крок ближче.

— Я хочу, щоб ти була поруч. Щоб була моєю. Тільки моєю. Розумієш?

Я завмираю. Слова влучають просто в серце, але образа бере своє.

— А раніше ти не хотів? — різко видихаю, майже зі сміхом, але голос тремтить. — А тепер що раптом? Я, значить, нарешті відповідаю потрібному віку? Зручною стала, так?

Я бачу, як у нього напружується щелепа, погляд темніє. Він хотів, щоб я повірила. А я вдарила туди, де болить найбільше.

— А що я міг тобі дати тоді? — вимовляє глухо, стискаючи зуби. — Я вчився. Життя в гуртожитку — це кошмар для стосунків. І торкнутися дівчинки, якій шістнадцять, — я б собі цього не пробачив.

Він замовкає на секунду, щелепа стиснута, погляд — просто в очі. А мені боляче до неможливості. Він запізнився з поясненнями. Їх треба було дати ще три роки тому.

— Це треба було сказати тоді, — шиплю зі злістю. — Коли ти виганяв мене, витираючи об мене ноги, ніби я нічого не значила! А зараз пізно, розумієш? Пізно!

Роблю крок уперед, але він не рухається, і мені доводиться різко кинути:

— Твоя манера вирішувати все самому зіграла з тобою злий жарт. Заберися з дороги!

— Припини. Це не так, — зло кидає він. — Ти навіть не розумієш, як мені було. Я…

— Це я не розумію?! — зриваюся, і впевнена, мій крик чують усі. Але зупинитися вже неможливо. — Та ти хоч уявляєш, скільки часу мені знадобилося, щоб знову щось відчувати? Хотіти? Жити, а не просто існувати?! Та звідки тобі знати?! Ти ж дівок трахав і запивав усе алкоголем!

Сльози котяться самі — гарячі, пекучі. І мене вже не зупинити.

— Ти егоїст, Богдане, — слова прориваються крізь ридання, але чіткі, кожне — як ляпас. — Ніколи про мої почуття не думав. Ні тоді, ні зараз. Завжди тільки про себе! А якщо через тиждень знову зникнеш? Бо «так захотілося»? А я?! А мені як бути?! — голос ламається, і від цього ще болючіше. — Вибач. Таке — не для мене. Забирайся з мого життя!

Роблю крок убік, щоб обійти його.

— Стій! — гарчить так, що по спині пробігає холод.

Я різко піднімаю голову, свердлю його поглядом:

— Ооо, ні. Голос на мене підвищувати не смій! Заберися з дороги. Я хочу побути одна.

Його очі палають, у них змішалися всі емоції одразу.

— Я не відпущу тебе, — рве він глухо, але в голосі сталь. — Я надто багато разів відпускав. Більше — ніколи. Хочеш бути одна? Гаразд. — Він висмикує ключі з кишені, стискає в долоні й простягає мені. — На. Йди в машину. Сиди одна. Але так, щоб я тебе бачив.

Піднімаю очі від його руки і кліпаю очима, дивлячись на нього. Не вірю власним вухам.

— Ти знущаєшся з мене?

— Ні. — Голос зривається, і я вперше чую в ньому страх. — Я боюся, що ти підеш і я тебе втрачу.

— Дай пройти, — гну своє.

Богдан видихає, на секунду заплющує очі.

— Чого ти така вперта? — проціджує крізь зуби.

— А чого ти такий бовдур?! — так само відповідаю.

— З тобою неможливо! — злиться він, робить крок ближче. Але намагається тримати себе в руках. — Будь ласка, зроби так, як я прошу!

— По-твоєму більше ніколи не буде, — випалюю крізь зуби.

Він шумно видихає. Я чітко бачу — злість ось-ось вийде на зовні. Робить крок до мене, і його рука міцно обвиває мою талію. Притискає до себе й впивається поглядом. А я лише встигаю впертися долонями йому в груди.

— Я так на тебе зараз злюся, — гарчить. — І так хочу поцілувати, — схиляється до моїх губ.

Я нервово облизую їз. Якщо поцілує — піддамся. А цього допустити не можна.

— Дай ключі, — шепочу.

Він нахиляється ще ближче. Губи майже торкаються моїх. Гаряче дихання на шкірі.

— Дуже вперта, — шепоче.

Відпускає й вкладає ключі мені в руку.

Розвертаюся й іду до машини. Серце гримить так, ніби всередині грім. Грюкаю дверцятами, падаю на сидіння.

Вдих. Видих. Знову вдих.

Долоні тремтять, але я впираюся ними в кермо й стискаю до болю.

Заспокоююся. Сльози вже не течуть.

— Я вмію водити, бовдуре! Просто звідки тобі про це знати?!

Вставляю ключ, двигун ричить. Одразу тисну на газ — машина зривається з місця.

Виїжджаю на трасу, швидкість набирається швидше, ніж думки в голові. Серце гримить у грудях, але руки на кермі впевнені.

Телефон розривається від дзвінків. Богдан. Знову й знову. Екран блимає його ім’ям, ніби знущається. Я лише стискаю губи й навіть не думаю брати слухавку. 

Наївний, якщо думає, що відповім.

— Ні, Богдане. Сьогодні правила встановлюю я, — шепочу, ніби він може мене почути.

У дзеркалі заднього виду мелькає знайомий ніс. Біла BMW.

Я фиркаю. Звісно. Супровід. Куди ж без цього.

Додаю швидкості. Машина слухняно відгукується, ніби підхоплює мій запал. Але в дзеркалі картинка та сама. Він тримається на хвості, не відстає ні на метр.

Стискаю зуби, вмикаю поворотник, різко перебудовуюся. BMW робить те саме.

— Ну і що тобі треба? — злісно бурчу. — За машину переживаєш?

У дзеркалі — його фари. І вони не просто світять. Вони свердлять, пропалюють, блимають.

Світлофор попереду кліпає. Я вирішую ризикнути — тисну на газ і пролітаю на жовтий.

Позаду — вереск шин. Серце стискається, я здригаюся, подих збивається.

Погляд одразу в дзеркало — він усе ж зупинився.

Видихаю. Не аварія, але майже.

У мене фора. Я усміхаюся крізь злість, але всередині тремтить переляк за нього.

Не даю собі часу думати. Тисну на газ сильніше.

Минає всього кілька хвилин — і в дзеркалі знову біла морда. BMW мчить, реве, і разом із цим — сигнал. Довгий, злий, настирливий.

В середині сіпається від переляку.

— Чорт, Бодю… — шепочу крізь стиснуті зуби.

Бачу поворот до дому. Скидаю швидкість і різко викручую кермо, сподіваючись, що він не встигне й проскочить повз.

Але ні.

Він одразу повторює маневр. Чітко за мною.

Доїжджаю до будинку, гальмую біля воріт і глушу двигун. Але вийти не встигаю. Біла машина різко перекриває мені дорогу, з вереском гальм стає навскіс переді мною.

Дверцята грюкають.

Він іде швидко, кроки важкі, плечі напружені.

Смикаю ручку дверей — і в ту ж мить він відчиняє їх ззовні. Нахиляється, його обличчя зовсім близько. Сірі очі палають — у них намішані злість, страх і полегшення.

— Ти зовсім з глузду з’їхала?! — рик зривається з його губ, повний шаленства. — На жовтий?! Ти хвора, так?

— Не кричи на мене! — кидаю злісно. — Я добре чую!

Він хапає мене за зап’ястки, різко витягує з машини й притискає до задніх дверцят, майже впритул. Я навіть вдихнути не встигаю. А він видихає мені в обличчя.

— Юлю, — крізь зуби. — На тебе не те що кричати — тебе ременем виховувати треба! Для профілактики!

— Усе сказав? — випльовую йому просто в обличчя, сама тремчу, але не відступаю. — Ти хотів, щоб я зробила по-твоєму? А я просто внесла корективи у твоє прохання.

Його щелепа кам’яніє. Сірі очі блищать, ніби готові пропалити мене наскрізь.

— Корективи?! — гарчить. — Ти це називаєш корективами?! Ти могла влетіти під вантажівку, Юлю!

— Але не влетіла! — огризаюся. — І знаєш що? — кладу руки йому на груди. Його погляд миттєво падає вниз, він на секунду збивається. Я штовхаю його, натискаю, і він робить крок назад. — Мені додому пора, — гаркаю, розвертаючись до воріт.

— Юлю, блять, стій! — зривається він мені в спину. — Я не договорив!

Іду, не обертаючись. Серце калатає, але голос звучить крижано, спокійно:

— Співчуваю. Іншим разом пощастить більше.

Він кидається за мною. Я чую його кроки — ще трохи, і він мене наздожене. Але в останню мить грюкаю воротами просто перед його обличчям.

Нехай тепер подумає — чи варто вирішувати за мене!

******

Богдан.

Я встигаю простягнути руку, але залізо грюкає просто переді мною.

Ворота зачиняються за крок. Блять.

Долоня з усієї сили б’є по металу. Гул віддається в грудях. Стискаю кулак, б’ю ще раз, ніби це щось змінить.

Сука.

Серце гатить так, ніби трощить ребра зсередини.

— Юлю, блять… — видихаю й сам не розумію, лаюся чи кличу її.

Коли, чорт забирай, вона стала такою? Коли перетворилася з тієї милої, сором’язливої дівчинки, що червоніла від мого погляду, на цю… вперту, різку відьму?

Вреднюча. Нестерпна. Дратівлива. Але, сука… моя.

Я так хочу. І ніяк інакше.

Приборкаю твій характер, дівчинко. Приборкаю.

Обертаюся.

Кирило стоїть, обіпершись на свою BMW. Руки схрещені, усмішка задоволена, очі блищать, ніби він тільки цього й чекав.

— Юлька зробила тебе, брате, — піднімає брову. — Прям як у кіно: бах! Ворота в лице. Красуня.

— Кириле, заткнися, — гарчу так низько, що голос зривається.

— А чого затика́тися? — він ліниво розводить руками. — Завжди останнє слово за тобою. А тут дівчина тебе розмазала, навіть пискнути не дала.

Стискаю кулаки, відвертаюся й прямую до своєї машини. Якщо залишуся ще хоч на секунду — реально заїду йому в щелепу.

Усередині все бурлить: злість, безсилля й чортів страх. Найгірше — страх. Що вона справді піде. Назавжди.

Дверцята грюкають. Кирило сідає за кермо, усе ще рже.

— Буде охріненно цікаво спостерігати, як ти підхід до неї шукатимеш, — кидає наостанок.

— Та пішов ти нахер, Кире, — ціджу крізь зуби.

Підхід я знайду. Будь певен.