Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Юля.
Я мішу цукор у чаї так зосереджено, ніби намагаюся викликати дух спокою.
Ложечка стукає об стінки чашки, як метроном моєї тривоги.
— Юля, припини тарабанити, — мама кидає погляд з-під брів.
Зупиняюся. Але думки — ні.
Голова болить усе сильніше. Хочеться лягти на підлогу й прикинутися килимом. Щоб нічого не відчувати і не думати.
Сідаю на стілець. Точніше гепаюсь на нього підіймаючи очі до стелі.
Хто ця чортова Аня? ХТО?
Чому я думаю про неї більше, ніж про власне дихання?
Сильно стискаю пальцями скроні й майже стогну.
— Треба відволіктися, — шепочу собі.
Беру чашку, йду в кімнату.
Ставлю її на стіл так, що вона глухо бумкає — ніби підтверджуючи мій стан. Нервовий і неконтрольований.
Плюхаюся на ліжко, підтягаю ноги, відкриваю ноутбук.
— Так… відволіктися… відволіктися… — повторюю собі, як заклинання.
Треба перевірити документи по практиці. Можливо, щось підготувати чи докупити. Хто його знає — я ж уперше їду.
Видихаю.
Елітна фірма. Високі вимоги. Відповідальність.
Мене — як одну з найкращих студенток — відправили туди. Гордість, хвилювання… і нуль мотивації зараз.
Бо в голові — не про майбутнє.
Все зводиться до одного — до нього.
Роблю глибокий вдих, змушую себе зосередитися.
Тикаю в пошту.
— Так… ага… ага… ось воно…
Пробігаю очима текст.
Список практикантів.
— Знайшла…
Серце б’ється швидше, але хоча б причина нормальна.
Катюха… є. Ну слава Богу.
І Ярослава. Теж нормально. Головне — не Карина. Ця б мене й на відстані 400 км дратувала.
Усміхаюся і одразу телефоную Каті.
Вона бере слухавку з того кінця світу так, ніби сиділа з телефоном біля вуха весь ранок і чекала на мій дзвінок:
— Аллоо? Ти бачила документи по практиці?! — тараторить.
— Так, Катюх. Ми разом на фірму «Меридіан».
— СУПЕР! — верещить так голосно, що я автоматично відсуваю телефон. — Бо мені ще не скинули! Я тут з розуму сходжу, думала без тебе мене туди запхають!
Усміхаюся ще ширше.
— Зараз тобі перешлю. Там ще Ярослава. Нам пощастило.
— О, клас! Ми з Ясею дружимо. У неї тато, до речі, в Києві живе — казала, що якщо її сюди відправлять, то житиме в нього. Уявляєш!? Але головне — що Карини немає, — бубонить свій монолог.
— Це точно, — фиркаю. — Все, відправила.
— Дякую, ти врятувала мені життя. До речі… як ти себе почуваєш?
Я машинально торкаюся шиї.
— Та так… ангіна.
— Блін… шкода тебе, — співчуваюче протягує.
— Все нормально, — відповідаю, валячись на ліжко спиною.
— А що там Богдан? — хитро, з цікавістю.
Закочую очі… і червонію. От прям червонію — так, що навіть вуха горять.
— Ми пара, — майже шепочу.
Катюха верещить так, ніби виграла мільйон у лотерею:
— ДАААА! ЮЛЯ! Моя дівчинка!!! Вітаю!!!
Усміхаюся тихо, але так… щасливо.
— Дякую.
— Значить, усе серйозно? — її голос стає м’якшим.
Я на секунду заплющую очі.
Серйозно — це ще м’яко сказано.
Страшно. Прекрасно. Сильно. І трохи — як вільне падіння.
— Угу…
Катя сміється:
— Богдан красунчик. ОДУМАВСЯ. Бовдур, звісно, але красунчик.
Усміхаюся, прикушуючи губу.
Ну так. Одумавався. І тепер я поруч із ним — як оголений нерв.
Він мій. Я його.
Так дивно.
Так… по-справжньому.
— Слуууухай, — Катя раптом верещить. — Ти дату бачила?!
— Яку дату?
— Практики! Нам їхати через чотири дні! ЧОТИРИ!
— Я думала — у серпні, — дивуюсь.
— Я в шоці, — викрикує.
Опускаю очі на лист.
Завмираю.
Чотири дні. Чотири грьобаних дні.
— Охреніти… — шепочу.
І це навіть не лайка — це факт.
Чотири дні, і мені доведеться поїхати. На місяць.
Місяць без Боді.
Місяць без його голосу наживо.
Без його рук. Поцілунків. І без нього самого.
Або… місяць, за який усе може розвалитися. Бо ми тільки почали. Тільки-но пішли одне одному назустріч. Тільки зробили перші важливі кроки.
А тепер — пауза. Вирваний шматок часу із наших стосунків.
Заплющую очі. І в голові тільки це:
А раптом він передумає?
А раптом охолоне?
А раптом замінить мене кимось?
Тією самою Анею.
АНЯ.
Важкість опускається на груди. Стає важко дихати.
— Походу, щось змінилося, — бурмоче Катя. — Та й яка різниця? Місяць — це фігня. Якщо стосунки міцні — витримають.
Вона говорить легко. А мені… мені ніби під дих дали.
Для мене — різниця. Величезна. Гостра. Лякаюча.
Ми навіть толком не встигли побути разом. А тут — роз’їзд.
— Нууу… — тягну, не знаючи, що сказати.
— Юляш, передзвоню! Мама кличе!
Гудки.
Я залишаюся в тиші кімнати.
Сиджу, не рухаючись, стискаючи телефон. І думки впираються в одне:
Як сказати Богдану?
І чи витримає він… чи витримаємо ми… місяць розлуки?
Грюкаю кришкою ноутбука і зариваюсь лицем в подушку.
— Чому саме зараз?.. — шепочу.
Як пережити цей місяць? Та мене ж ревнощі з’їдять живцем.
Перевертаюсь на спину і притискаю край чохла до губ — думаю.
Дзвонити Ірі чи не дзвонити?
Скаже мені чи знову відмовчиться?
Умощуюсь на бік і все ж наважуюся — дзвонити.
Спитаю прямо:
Хто така Аня? Що в Боді з нею?
Якщо збреше — я відчую. А якщо скаже правду, і вона виявиться… «небезпечною» для мене — то хоча б не нароблю помилки, переспавши з ним.
Знаходжу контакт Іри — і палець зависає над ним.
Страшно.
Я боюсь почути те, що мене вб’є. І викреслить Богдана з мого життя.
Роблю вдих — натискаю.
— Абонент недоступний або перебуває поза зоною дії мережі...
Відводжу телефон від вуха. Набираю ще раз.
— Абонент недоступний...
— Блін… — кидаю телефон на ліжко.
Вперше Іра недоступна. Зазвичай такого не буває.
Скручуюся клубочком і не знаю, що робити. Мені потрібна відповідь — до того, як поїду до Боді. Бо там… він мене поцілує, обійме — і ми не зупинимося, поки не дійдемо до кінця.
Чую кроки — мама.
— Мам… — кличу, сідаючи на ліжку.
Вона зазирає до кімнати.
— А ти з Ірою давно говорила по телефону?
Мама трохи замислюється, а я ловлю себе на тому, що дуже хочу почути: «вчора».
— Дні три тому, а що? — відповідає.
Три… ого.
— Додзвонитися не можу — поза мережею.
— Може, телефон сів, — знизує плечима. — Своєму Богдану подзвони, він точно знає, де його мама.
Заливаюся рум’янцем, але усмішка сама з’являється.
Своєму Богдану…
Мама хмикає, дивлячись на мене, і зникає з поля зору.
Я знову падаю на ліжко.
— Подзвонити Боді… — протяжно шепочу.
Телефон вибухає вібрацією так різко, що я підстрибує на ліжку. Мелодія гучна, ніби спеціально, щоб добити мої нерви.
— Хоч би Іра… — шепочу і тягнуся до телефону.
Але екран яскраво світиться одним ім’ям.
Богдан.
