Раді Вас бачити!

Богдан.

Юлька засинає на моєму плечі.

Я відчуваю, як її дихання стає рівним, спокійним. Як тіло розслабляється, трохи притискаючись до мене.

Її долонька лежить на згині моєї ноги — маленька, гаряча, але, чорт забирай, зовсім невчасно.

Кров, ніби за командою, спрямовується кудись зовсім не туди.

Видихаю.

Мені вже пора звикнути, що стояк не спадає, навіть коли вона просто спить поруч.

Тягнуся до градусника — 37,8.

— Коли ж ти вже одужаєш, сонце моє… — бурмочу собі під ніс.

Знову, блін, ця температура.

Притискаю її ближче, щоб не тремтіла, не змерзла. Ногою відсовую столик — щоб не заважав, щоб, не дай Боже, не вдарити, коли понесу.

Пробую обережно вислизнути, але вона тулиться до мене, чіпляється пальцями за футболку.

— Ясно, — шепочу. — Полонений.

Акуратно не вийде.

Встаю й підхоплюю її на руки.

Легка, тепла, пахне кавою і моєю коханою.

Очі в неї сонні, ледь прочиняються.

— Що? — хрипко тягне.

Обвиває мою шию руками, головою утикається мені в плече.

— Я заснула, — бурмоче.

— Спи, сонечко, — притискаю її до себе, крокуючи до кімнати.

Вона щось муркоче невиразне, сонно усміхається — і все. Мене просто розмазує.

Як же вона мені подобається ось така — сонна, справжня, без колючок. Красива, беззахисна і… дуже обіймальна.

Кладу її на ліжко, намагаюся не розбудити. Але вона здригається, очі розплющуються — мутні, напівсонні.

— Рекса треба знайти, — бурмоче, протираючи очі кулачками.

— Я сам пошукаю, а ти будь удома, — кажу, милуючись нею.

Але Юлька не була б Юлькою, якби не почала бурчати на мене.

— Бодю, — невдоволено починає, проморгуючи сон. — Це ти можеш удома посидіти, а я йду шукати Рекса.

Краще б вона на кухні сидячи спала, чесне слово.

— У тебе температура, — натягую на неї ковдру. — Сиди вдома й лікуйся.

Ця Вередлива скидає ковдру, злазить із ліжка і чеше до столу.

— Вип’ю таблетку, — заявляє. — І можна йти шукати.

Я видихаю, намагаючись не командувати, як зазвичай.

— Сонечко, — підходжу до неї. — Температура спаде — і я за тобою заїду. А може — разом із Рексом.

Брешу, звісно. Не заїду. Нехай удома сидить. Ще не вистачало, щоб хвора містом ганялася у пошуках кудлатого.

Вона трохи примружується і явно погоджуватися не збирається.

— Ні, Бодю, — стискає в руці таблетку. — Не зли мене, гаразд?

І шурує на кухню, а я — за нею.

На мить проскакує думка — замкнути її в домі. Але за таке вона мене точно придушить. Миттєво.

Юлька запиває таблетку, ставить склянку на стіл, скоса дивлячись на мене.

— Візьму Рексу смаколик, — відкриває тумбочку. — І підемо.

— До чого ж ти вперта, — виривається в мене.

— Знаю, — стискає в руці упаковку з чимось. — Пішли.

Вона проходить повз мене, і я ловлю її в обійми. Притискаю до себе, тримаю за талію — і її долонька лягає мені на поперек. Але дивиться — із підозрою.

— Давай домовлятися, — заходжу з іншого боку.

Може, хоч це допоможе?

Юля дивиться на мене кілька секунд — трохи здивовано, а потім киває. Щоки заливає рум’янець, ніяковіє, але не відсторонюється.

Її тепла долоня ковзає до моєї руки, пальчики проводять по шкірі й переплітаються з моїми.

— Бодю, — тихо каже, дивлячись мені в очі. — Він не просто пес. Рекс — частина нашої сім’ї. І з моєї вини він кудись утік. Я хочу його знайти… і просто сидіти та чекати не зможу.

Очі трохи зволожуються, але погляд вона не відводить. Зараз вона така маленька, вразлива дівчинка, що я просто не можу наполягати на своєму.

Юлька щиро просить, відкриває душу, показує, де болить. А я не можу на це не реагувати — мені самому погано від її хвилювання.

— Ми його знайдемо, — притягую її ближче, утикаючись у волосся. — Обіцяю.

— Їдемо? — піднімає голову, дивлячись на мене.

Дивлюся в її очі — кольору неба — і просто тону в них. Серце жене кров швидше лише від того, як вона дивиться на мене.

Торкаюся її губ легким поцілунком.

— Поїхали, — шепочу.

— Угу, — тягне вона і швиденько дріботить до виходу.

Чи то вона тікає від мене, чи просто поспішає, поки я не передумав. Але я пру за нею — а що мені ще залишається робити?

Взуваюся й слухаю її план дій:

— Зараз за будинком подивлюся, потім коло вулицями проїдемо, — бере ключі від дому. — До озера заїдемо, до стадіону і супермаркету — покажу, де. У цих місцях ми часто з ним бували.

Оце так — як швидко зібралася. І навіть план дій уже склала.

Юлька в кросівки буквально влетіла, а не взулася.

Двері навстіж — і понеслася за будинок.

Я виходжу, зачиняю двері, і погляд падає на вольєр.

— Гад паршивий, — гарчу.

Якого біса йому вдома не сиділося?!

Чути шурхіт коліс.

Машина зупиняється. Мотор стихає.

Усередині все стискається. Якого хріна?

— Хто, блять? — рявкаю.

Йду до воріт — і не дай Боже, якщо цей тупий знову біля її дому. Удушу.

Розчиняю ворота.

Кир.

— Привіт, — дивиться на мене.

Оглядає з голови до ніг, кривить губи у бісючій усмішці.

— У тебе знову з Юлькою терки?

— Ні, — вже м’якше відповідаю, виходячи на вулицю. — З нею в мене все добре.

— Та ну? — дивується. — Домігся помилування?

— Так, — усміхаюся. — Ми пара. Вона сама сказала.

Кирило усміхається.

— Вітаю, брате, — ляскає мене по плечу. — Радію за вас.

— І я радий, — відповідаю, відчуваючи, як серце радісно б’ється об ребра.

Дістаю з кишені ключі, підходячи до машини.

— Ти наліво, — кидаю йому. — Я направо.

Він киває.

— Домовились.

А потім коситься на ворота.

— А де Юлька?

Тупіт ніг. Летить.

Ворота — грюк, ключем — клац.

— Привіт, Кириле, — на ходу кидає, йдучи до пасажирських дверей. — Дякую, що допомагаєш.

Кирило фиркає.

— Привіт, ураган Юлія.

Юлька кидає в нього погляд, де чорним по білому написано: «не дратуй», і сідає в машину.

Кир посміхається.

— Боюся уявити, що буде, якщо ми не знайдемо псину.

Тепер уже я кидаю в нього погляд, де написано: «заткнись».

— Знайдемо, — кажу, дивлячись, як Юлька клацає в телефоні. — Я пообіцяв.

Кирило починає ржати.

— Та ти смертник, брате.

Дістає телефон із кишені.

— Мира треба підключити, — кидає, дивлячись на Юльку крізь лобове скло. — Він або допоможе, або вінок привезе.

— Кир, блять, не дратуй, — бурчу, сідаючи в машину.

Він усе одно рже, йде до своєї бехи, але Миру дзвонить.

І правильно. Чим більше нас — тим швидше знайдемо. Не хочу, щоб Юлька рвала собі серце, хвилюючись, що там із псом.

Їду провулком, Кирила бачу краєм ока в дзеркалі — його тачка позаду, фари б’ють у очі, як прожектор.

Матюкаюся. Скидаю швидкість, звертаю праворуч — він їде ліворуч. А Юля комусь друкує в телефоні.

— Що там? — кидаю на неї погляд.

— Катя, — бурмоче, тицяючи в екран. — Відправила оголошення про зникнення в місцеву групу тварин.

Піднімає на мене очі, і вони палають надією.

— Тепер усі, хто підуть вигулювати собак, будуть виглядати Рекса.

— Чудово, сонечко, — м’яко кажу, бачучи, як вона на це сподівається. — Його точно хтось помітить.

— Такого громилу важко не помітити, — відповідає, визираючи у вікно.

Господи, хоч би знайшовся! Вона ж так у це вірить.

Знову кидаю на неї погляд — а вона буквально прилипла до скла.

Юлька хоч і колючка, але з тими, кого любить, вона пухнаста, мила киця. Навіть із неслухняним псом.

Вона мене дивує. Дуже сильно.

Дорога забита. Їду повільно, краєм ока дивлюся на узбіччя. Позаду тиснуть фарами. Три смуги руху, а цей придурок висить на хвості. Так і хочеться вилаятися, але Вередлива поруч.

Звертаємо до стадіону — нема.

Супермаркет — нема.

Уже темніє, а результат нуль. Нуль, мать його.

Юлька помітно нервує, але від вікна не відлипає.

Кладу їй руку на ногу, щоб хоч трохи відволікти, а вона вчіплюється в неї, міцно стискає, навіть не повертається.

Чорна «Мазда» звертає просто перед носом праворуч — Мир. Кир на «БМВ» — ліворуч.

— Значить, прямо, — додаю газу.

— Угу, — розгублено тягне вона, а я не знаю, як її підбадьорити.

Вже не впевнений, що знайдемо.

Роблю коло навколо озера. Одне. Друге.

Роздратування доходить до критичної точки.

Кидаю погляд на годинник — 21:17.

Сука. А ми досі не знайшли.

Юлька вже починає, ніби ненароком, терти щоки, і серце підстрибує.

— Сонечко, — вмикаю аварійку. — Ти плачеш?

У салоні темно і тихо — лише її часте дихання і рівномірне клацання аварійки.

— Ні, — повертається ще сильніше до вікна — і я розумію: бреше.

— Подивися на мене, — прошу її.

— Я Рекса виглядаю, — відповідає.

— Юлько, — тягнуся до неї ближче. — Повернись до мене.

Вона зволікає, але через, як мені здається, цілу вічність повертається.

Очі червоні, мокрі — плаче.

— Юлечко, — витираю їй сльозу. — Будь ласка, не плач. Він знайдеться. Обов’язково знайдеться.

Вона киває, обіймає мене за шию, притискаючись до плеча.

Я гладжу її по спині й відчуваю, як гарячі сльози капають із її очей.

Телефон оживає, і вона відлипає від мене, витріщаючись на дисплей.

Кидаю погляд. Кир.

— Так, — вмикаю гучний зв’язок.

— Я біля старого парку, — одразу каже. — Здається, знайшов, але не впевнений.

Бляха, ура.

— Їду.

Юля совається на сидінні, нервує ще більше. А в мене серце стискається від її сліз і переживання.

Виїжджаю — і по газах.

Хоч би цей патлатий гуляка був там. Інакше Бог його знає, що робити.

Парк уже на горизонті. Освітлення — нуль, але не страшно: увімкну ліхтарик.

Зупиняюся біля узбіччя, глушу двигун.

Стає неприродно тихо. Навіть серце стукає голосніше, ніж має.

Юлька відстібає ремінь, але я хапаю її за руку.

— Сонечко, — починаю суворо. — Сиди в машині. Там темно, і може тинятися всякий зброд.

Вона дивиться у бік парку, видно, що хоче заперечити, але тихо бурмоче:

— Добре.

Я видихаю. Ну хоч із цим не сперечається.

Вибираюся з машини, блокую двері, щоб точно не вийшла.

— Рекс! — кличу.

Ехо йде кудись у сутінки.

Кроки. Обертаюся — Кир.

— Де? — питаю.

— Побіг у бік фонтану, — киває. — Але не відгукується. Може, мене не знає.

Та він і мене особливо не знає. Я ж не до нього їжджу, а до його господині.

Йдемо до фонтану.

І знову ні чорта.

— Блять, — гаркаю.

— Богдане, може, він уже додому повернувся, а ти тут психуєш? — чую за спиною Кирила.

— Не думаю, — кидаю, вдивляючись у темряву.

Під ногами шарудить гравій, вітерець ворушить листя, і десь далеко — гавкіт.

Серце здригається.

— Чув?

— Ага, — киває Кир. — З того боку.

Ми йдемо, світимо ліхтариками. Тут темніше, ніж є насправді.

Тіні дерев рвуться на шматки, ніби щось ворушиться.

— Рекс! Рекс, іди сюди! — кличу голосніше.

І раптом — шурхіт, гавкіт ближче.

Йду швидше, серце вже десь у горлі.

— Рекс!

Івін там.

Стоїть біля старого паркану, весь мокрий, брудний, але живий.

Хвіст виляє, морда підозріла.

— Господи, песе ти довбаний… — видихаю й присідаю навпочіпки. — Рекс, іди до мене.

Він дивиться, принюхується. Іде гордо, не поспішаючи, уважно дивлячись на мене. Ніс ворушиться.

— Вуф!

— Який, до біса, «вуф»?! — гаркаю. — Тащись сюди своїм брудним задом! Господиня в машині чекає!

Він дивиться, ніби розуміє. Повільно підходить. Ніс знову заходився танцювати.

Виставляю руку, щоб понюхав.

Вологий ніс совається по долоні, язик висовується і лиже шкіру.

— Господинею пахну, так? — трохи усміхаюся.

Рекс підбігає, утикається мордою мені в груди, тихо гарчить, ніби погоджується. Але продовжує обнюхувати.

— Де ти шлявся, гад?

Він скавчить.

Кир за спиною сміється:

— Схоже, у нього теж любовні пригоди були. Ти з Юлькою — він із сусідською Мухтаркою.

— Дзвони Миру. Відбій, — з полегшенням кажу.

— Дзвоню, — відгукується він.

Пес облизує мені підборіддя, я фиркаю й відштовхую його.

— Живий — і на тому дякую.

Гладжу його по шерсті — гарячий. Дуже. Видно, набігався, втомився.

— До машини підеш сам чи нести? — питаю.

Він кладе морду мені на коліно. Мовчить.

— Зрозумів. Сам, — відповідаю сам собі.

Кир присвистує.

— Оце сервіс. Ти б краще води чи їжі запропонував.

Встаю, обтрушую джинси.

— Юлька щось приготувала йому.

І обертаюся до хвостатого.

— Ходімо до господині, — чухаю за вухом.

Він скавулить від задоволення, плететься поруч, а я думаю про неї. Як вона зрадіє, коли побачить цю брудну хрюшу.

Тепло накочує, коли уявляю її щиру усмішку.

— Ти усміхаєшся, — помічає Кир.

Я скоса дивлюся на нього.

— Є причина для цього, — відповідаю.

— Ага. Ти як щасливий придурок. І це, брате, незвично.

— Щастя — рідкісна зараза, Кир. І тобі його бажаю.

Він усміхається, ляскає мене по плечу.

— Поки що не хочеться.

Як зустріне свою бісячу — так і вибору не буде. Захоче.

— Ходімо, поки твоя Вередлива не виламала двері й не прийшла з’ясовувати, що тут у нас відбувається, — підколює мене.

Я киваю.

Так. Моя Вередлива.

Підходимо до машини — і Юлька щасливо усміхається, заглядаючи через лобове скло.

Рекс, побачивши її, летить до машини, голосно гавкаючи.

— Ти диви, — сміється Кир. — У тебе конкуренція пухнаста.

— Замовкни, — бурчу.

Розблоковую машину — Вередлива вискакує.

— Ти! — кричить на пса. — Покараний будеш! Зрозумів?!

Він виляє хвостом і стрибає на неї, обіймаючи передніми лапами, намагається лизнути.

Юля обіймає його, притискаючись до морди.

— Як же я хвилювалася за тебе, неслухняний ти хлопчик.

Пес щось підгарчує, скавулить. А я дивлюся на її щасливу усмішку і блискучі очі — від полегшення і сліз.

І розумію — як же сильно я її кохаю.