Раді Вас бачити!

Юля.

Прокидаюся від гуркоту — такого, ніби хтось лупить по металу. Сонно моргаю. Боді немає, я сама. Світло фар ріже очі, тіні по кімнаті танцюють. Із вулиці долинають приглушені голоси — то голосніше, то тихіше, ніби хтось стримує крик.

— Що там таке?.. — шепочу ледь чутно.

Насилу підводжуся, ноги ватяні, сил зовсім немає, але все одно човгаю до вікна. Накидаю плед на плечі.

Ворота розчинені. І стоїть ще одна машина — окрім Богданової.

Кидаю погляд на годинник — 01:12.

— Що за фігня в такий час?.. — тихо видихаю.

Беру телефон — і кам’янію від повідомлень. Ім’я на екрані змушує серце стиснутися.

Руслан.

Значить, на вулиці він. І Богдан теж там.

І тут же — глухий удар з двору. Наче повітря вибило з грудей. Серце падає кудись униз, до самого живота.

Там бійка.

Дивлюся у вікно, впершись руками в підвіконня, і всередині все закипає. Вони там, як два барани, міряються силою, а в мене температура, стан вялого огірка, голова паморочиться. Але злість така, що хоч зараз босоніж на вулицю вискочу, не зважаючи на грозове небо.

— Твою ж... блін… — шиплю, відкидаючи телефон на ліжко. — Ідіоти!

Обмотуюся пледом і пруся до дверей — злість рветься вперед слабкості. Якого біса?! Ніч, сусіди сплять, а вони вирішили влаштувати гладіаторські бої під вікнами.

Ноги самі несуть до виходу. Я буквально хитаюся, але руки тремтять не від температури — від люті.

— Зараз я вам влаштую шоу, — бурмочу крізь зуби, розчиняючи двері. — Досить уже перетворювати моє життя на цирк.

Прохолодне повітря одразу обдає мене. Я міцніше притискаю плед, але не зупиняюся.

У дворі фари б’ють просто в очі, тіні б’ються на тлі машин. Удар. Лайка. Сухий хрип.

— Якого біса?! — сиплю, кутаючись у плед ще щільніше.

Обидва різко обертаються.

Богдан нависає над Русланом, кулак занесений, очі палають так, що мороз іде по шкірі. Руслан під ним — губа розбита, кров тече по підборіддю, але він усміхається, побачивши мене.

— Ви зовсім охреніли? — шиплю. — Ніч надворі! Люди сплять, а ви тут у Джекі Чана граєте!

Першим підхоплюється Богдан. Він підлітає до мене так швидко, ніби боїться, що я зараз просто впаду.

— Юлько… — його руки тягнуться до моїх плечей. — Тобі не можна тут стояти. Тобі в ліжко треба.

І згрібає мене, притискаючи до себе.

Тримає так міцно, ніби мене зараз хтось украде, і утикається носом мені в маківку.

— Відпусти, — бурмочу, соваючись у його руках, намагаючись відштовхнути.

Але він тільки міцніше стискає мене. Його груди тверді, плече кам’яне, підборіддя впирається в моє волосся. Ніби приклеївся до мене.

— Не відпущу, — хрипить просто в маківку. — Ти тремтиш, Юлько. Тебе ледь ноги тримають.

Я злюся, але тіло зрадницьки обм’якає в його руках. Сил майже немає, ніби з мене всю енергію викачали. І тільки серце калатає, як скажене — від жару, злості й його тепла.

— Вона сказала — відпусти! — кидає Руслан, витираючи тильним боком долоні кров з губи. — Прибери від неї свої копита, Богдане.

Богдан різко піднімає голову, але рук не зрушує ні на міліметр.

— Ти що, охрінів? — гарчить, притискаючи мене ще міцніше. — Хочу — і торкаюся своєї Юлі.

У мене збивається дихання. Я заплющую очі, бо у вухах дзвенить від їхніх голосів.

— Та ви обидва… — сиплю, силою відштовхуючи долоню Богдана з моєї талії. — Замовкніть уже!

Вони обидва одночасно дивляться на мене. І я бачу — вперті до безумства, однаково злі, однаково ошалілі.

— Я тобі не річ, щоб мене привласнювати! — шиплю на Богдана. Він відкриває рота, але я одразу додаю: — Мовчи!

Руслан ухмиляється, слухаючи, як я відповідаю Боді; щока в нього роздерта, але в очах лють.

— А ти? — кидаю Русі. — Якого хріна приперся о першій ночі?

Руся дивиться просто на мене, ніби Богдана поруч і немає.

— Я хотів поговорити… — хрипко каже. — А цей… пес накинувся.

— Я тобі зараз язика вирву за «пса»… — гарчить Богдан, роблячи крок уперед.

— Замовкли! — обриваю обох, голос зривається, але злюся так, що ще трохи — і ногами тупати почну. — Обоє — по машинах!

Мені вже до чортів набридли розпитування сусідів. Особливо… косо дивлюся — а тітка Таня підглядає через паркан.

Ну пиздець просто. Ця ж усім розповість, ще й прикрасить.

— Тітко Таню! — виривається в мене раніше, ніж я встигаю подумати, що кричу. — Нічого цікавого. Цирк згортається і їде по домах.

Тітка Таня навіть не зніяковіла, тільки трохи скривилася. Гордо підняла голову, але очима так стрельнула, ніби завтра на місцевому радіо оголошення дасть — про гладіаторські бої біля мого дому.

Я фиркаю і переводжу погляд назад на цих двох.

Вони стоять нерухомо й буравлять один одного поглядами.

— Ви оглухли? — зло сиплю.

Руся дивиться, стискаючи щелепу.

— Юлю, що робить Богдан у тебе вночі? — випалює.

— Сплю з нею! — гаркає Бодя, навіть не кліпнувши. — Ясно?

Секунда тиші.

Я настільки приголомшена його відповіддю, що тіло реагує швидше за голову. Рука сама злітає вгору. Дзвінкий ляпас розтинає повітря.

— Ти… що, з глузду з’їхав?! — сиплю, долоня пече від удару. — На всю вулицю такі речі кричати?!

Богдан навіть не морщиться, тільки скули ходять. Очі блищать так, що мені знову стає жарко — і справа явно не в температурі.

Руслан дивиться то на мене, то на нього, і в його усмішці майнула зловтіха:

— Десь ти, Богдане…

— Закрий рот! — обриваю його, майже кричу. — Я сказала — по машинах! Зараз же! Обоє!

Я тремчу вся, аж зуби цокотять — чи то від хвороби, чи то від люті. Плед сповз із плечей, волосся розвіває вітер, і я готова перегризти обом горлянки, якщо не підуть.

А Богдана ще й придушити.

Спить він зі мною, значить.

Кретин.

Обидва мнуться і не зрушують з місця.

— Та ну вас… — зло кидаю. — Робіть що хочете. І так уже вся вулиця буде в курсі.

Хапаю хвіртку й грюкаю нею. Йду через двір, як солдат — швидко, впевнено й ще й гучно тупаючи.

Заходжу в дім, ніби в кокон — двері зачиняються, і весь шум одразу відсікається. Скидаю плед, капці летять у куток — руки тремтять, на очах виступають сльози. Не розумію, звідки вони: від жару чи від приниження.

Гупаю ногами по підлозі й падаю на ліжко, закутуюся з головою.

— Спить він зі мною… — бурмочу собі під ніс.

Як його мозок додумався таке ляпнути? Козел, а не Богдан. Якщо до мами таке дійде, вона…

Дверітихоклацають.

Серце підскакує до горла, долоні одразу холонуть — я ж не пам’ятаю, щоб зачинялася на замок.

Намагаюся зосередитися — прислухаюся. Повільні кроки, обережні, ніби людина боїться мене розбудити. Тінь у прорізі дверей.

На мить перехоплює подих — а раптом Руслан?

Серце гупає так, що дзвенить у вухах.

— Юль… — шепоче Бодя, голос хрипкий, зовсім інший: не грубий, а майже наляканий. — Пробач, будь ласка.

Я трохи видихаю. Бодя.

Полегшення накриває першим, а злість наздоганяє за секунду. Хмурюся й сідаю на ліжку. Оце нахаба. Приперся без дозволу.

— Ти чого заліз, як до себе додому? — ледве кажу, горло ніби голками коле. — Я куди тебе послала?!

Богдан несміливо заходить до кімнати. Обличчя майже не видно — воно в тіні, зате одяг брудний, руки побиті. Наче з війни повернувся.

Господи, ну чому він такий бісючий?

Бодя тупцює на місці, плечі напружені, ніби боїться зайвий крок зробити.

— Юлько… я справді не хотів так, — винувато бурмоче. — Він перший поліз.

— Мені байдуже, хто перший! — спалахую, і голос виходить голосніший, ніж хотілося. Горло дере, але я не зупиняюся. — Ви обидва ідіоти! Два самці знайшлися! Влаштували тут бійку, як баби на базарі.

Він мовчить. Тільки стискає й розтискає руки, ніби не знає, куди їх подіти. На кісточках запеклася кров. Футболка збоку порвана.

— Ти хоч у дзеркало себе бачив? — не вгамовуюся. — Кому ти щось довів? Чого добився? Тільки того, що тепер уся вулиця це обговорюватиме! Особливо те, що ти ляпнув, дурню!

Богдан піднімає на мене очі. Вони блищать у напівтемряві, і від цього злість у мені тільки сильніше кипить.

— Пробач, сонечко. Я ревную тебе, — тихо каже, але так, ніби це вирок.

Я закриваю обличчя долонями.

— Ревнує він, блін! Мені спокій уже потрібен від тебе! Ти хоч розумієш?! У мене температура, мені зле, а ти… ти з ним там… — голос зривається, і я раптом відчуваю, як до горла підкочується клубок.

Він одразу робить крок ближче.

— Юлько, не плач… — майже шепоче, сідаючи поруч. Його долоня обережно тягнеться до мого плеча, але я смикаюся.

— Не чіпай! — видихаю. — Ти гірший за цю температуру, Бодю. Чесно.

Він завмирає. Опускає руку, але не йде. Дивиться так, що мені стає ще гірше — ніби я щойно ножем його різонула.

Сидить поруч, упирається ліктями в коліна і мовчить. Важко дихає, як після бігу. Я спеціально відвертаюся до стіни, закутуюся в ковдру з головою. Нехай думає, що мене немає.

— Я не піду, Юль, — його голос глухий, ніби в горлі камінь. — Хочеш — злись. Хочеш — бий. Тільки не жени.

— Ти тупий, — шиплю в ковдру. — Я тебе вже вигнала.

— А я не почув, — відповідає спокійно, але в цій спокійності є щось зухвале, знайоме.

Я різко повертаюся до нього:

— Що значить «не почув»? Думаєш, я тут жартую?!

Він дивиться просто в очі. І мене наче переклинює. У цьому погляді немає звичного нахабного Богдана. Там злість, втома… і щось таке, від чого в мене збивається серце.

Я ковтаю, намагаюся відвернутися, але він уже тягне руку — обережно, ніби боїться знову нарватися на ляпас. Торкається мого волосся, поправляє пасмо, що впало на обличчя.

— Ти гаряча, — тихо шепоче. — Уся палаєш.

Я заплющую очі, щоб не здригнутися. Хочу відштовхнути, крикнути, вигнати… але замість цього притискаюся до його руки.

Ненавиджу себе за це.

Він усміхається, долоня ковзає по моєму волоссю, і мені від цього так добре.

Богдан сідає ближче; його плече торкається мого. Від простого дотику струм пробігає по всьому тілу.

— Я посиджу поруч, Юлько. Мовчки. Обіцяю, — зухвало шепоче.

І я здаюся. Зітхаю й опускаю голову йому на плече. Тіло тягнеться до нього, навіть якщо розум проти.

— Ти неможливий, Бодю, — бурмочу. — Бісиш і нахабний.

Він усміхається, цілує мене в маківку:

— А ти моя Юлька.

Мене ще сильніше обдає жаром. Серце гупає так, що аж у вухах дзвенить. Я піднімаю голову — і дивлюся в його сірі очі: нахабні, але ніжні.

Богдан нахиляється до мене.

Я шепочу:

— Іди в ванну і змий кров.

Він усміхається криво:

— І тоді поцілуєш? — чмокає мене в ніс.

Я відсуваюся, червоніючи:

— Звісно, ні. Просто тоді будеш схожий на нормальну людину.

Бодя усміхається, закутує мене ковдрою. Цілує в лоб і хмуриться.

— А ти поки температуру міряй, — і суне мені градусник.

Я лише видихаю. Знову він за своє — «таточко».