Раді Вас бачити!

Богдан.

Вона в моїх руках. Маленька, тремтлива, пахне чимось до болю рідним.

Моя ніжна Вередлива.

Така Юлька будить у мені все — ніжність, бажання і ту саму любов, від якої в грудях ніби збирається гарячий, важкий клубок.

Здається, я по крихтах повертаю ту дівчину, яка колись закохалася в мене з першого погляду. Без страхів, без оглядки. Чисто. По-справжньому.

Я повільно проводжу долонею по її спині, а вона тихо притискається до мене, заплющивши очі.

Обіймає під моєю футболкою — торкається холодними пальцями, від яких по шкірі проходить електричний струм.

Я ніколи не думав, що зможу так насолоджуватися таким моментом. Тихим. Теплим. Тим, що гріє зсередини.

Якби мене зараз запитали, чого я хочу найбільше у світі — я б відповів: її. Ось таку. Назавжди.

Її подих у мене на грудях. Волосся лоскоче підборіддя. Серце б’ється швидко й нерівно — прямо в мене.

Дивно, правда?

Я — той, хто колись умів кохати тільки на одну ніч. Хто сміявся з тих, хто втрачав голову через почуття. А тепер стою і точно знаю — ось вона, та сама.

Не схожа ні на кого.

Не ідеальна.

Не зручна.

А справжня.

Своєрідна, вперта, іноді нестерпна — але моя. Добровільно.

Вона сама хоче бути поруч. Цілує першою. Торкається все сміливіше. А я тримаю її в обіймах і боюся навіть дихати голосніше, щоб не сполохати цей момент.

Хочеться сказати: «Я тебе кохаю».

Голосно. Чесно. Як є.

Але рано.

Слова нічого не варті, якщо за ними не стоять вчинки.

Я хочу, щоб вона повірила не вухами — серцем. Щоб знала: я поруч не просто тому, що хочу. А тому що без неї… явже не вмію.

Її долоні на моїй спині ковзають вниз — обережно, довірливо. І в грудях щемить від того, як вона торкається.

Крихко. Наче боїться нашкодити.

Хоча насправді — я в її руках, мов пластилін.

М’який. Податливий. Беззахисний.

Юлька задирає голову й дихає мені в бороду. І хоч стій, хоч стогни — спокійно стояти вже неможливо. У штанях так тисне, що, клянусь, я не впевнений, що взагалі зможу нормально йти.

— Вередлива, — шепочу, дивлячись у її очі — блакитні, ніжні, до безтями рідні.

І хочеться… хочеться просто затягнути її в спальню.

Я невиправний, чорт забирай. Хочу її — так само, як у той перший день, коли ми познайомилися.

— Поїхали за речами, — бурмочу, майже скрегочучи зубами.

— Твоїми? — насторожено питає вона.

Я криво усміхаюся.

— Ну… можемо спочатку за твоїми.

Юлька швидко ховає обличчя мені в груди.

— Бодю, — бурчить. — Не дратуй мене! Поїдемо за твоїми речами.

Відлипає від мене і першою чеше до виходу, стискаючи в руці ключі.

Не повернула. Розумниця моя.

Але радість швидко зникає, щойно я роблю перший крок.

— Та твою ж… — ричу, йдучи слідом за нею.

Як же незручно і… боляче, блять. Кляте тіло живе своїм життям і, схоже, має власні плани щодо неї.

Грюкаю дверима, нервово клацаю замком, а Юлька вже тицяє в кнопку ліфта. Стоїть така — красива, сердита, робить вигляд, що не помічає, як я з останніх сил тримаюся, щоб не схопити її й не притиснути знову.

Невинно кліпає очима, дивлячись, як на табло змінюються цифри. І хоч би вигляд зробила, що їй теж нелегко.

Двері розсуваються. Юльку пропускаю першою, сам заходжу за нею.

Стоїть із рум’яними щоками й дивиться прямо перед собою.

Я не доганяю — вона образилась чи що?

— Юлько, — притягую її до себе.

Вона напружена, як струна, але все одно притискається до мене.

Усмішка сама лізе на обличчя — і їй, схоже, паршиво.

Чмокаю її в маківку, а вона коситься на мене, блискаючи очима, але мовчить.

Ліфт пікає, двері відчиняються — і моя ніжна вилітає звідти, мов пташка з клітки, просто до машини.

От би знати, що твориться в твоїй голівці, Юлько.

Дорогою вона дивиться лише у вікно. Так уважно, ніби там у неї контрольна з геометрії з правильними відповідями.

— Купимо чогось солоденького? — питаю, краєм ока глянувши на неї.

Реакція — нуль, ніби я взагалі не до неї звернувся.

Вередлива — це її діагноз, чесно.

— Юлько, годі мене ігнорувати, — кладу руку їй на ногу, і вона ледь не підстрибує до стелі.

— Що? — кліпає очима, але мою руку не прибирає. — Чого ти так кричиш?

— Щоб докричатися до тебе, — відповідаю. — Про що думаєш, що нічого не чуєш?

Вона складає руки на грудях.

— Про квіточки, — бурчить.

— Які саме? — невинно цікавлюся.

Вона мовчить кілька секунд, потім бурмоче:

— Про кактуси.

У мене виривається смішок.

— Про таких, як ти, так? Колючка.

Вона фиркає, але кутики губ смикаються в усмішці.

— Ти на дорогу дивись, розумнику, — огризається.

Я мовчу, щоб не дратувати це наймеліше створіння. Лише тримаю її ногу, ледь погладжуючи.

Та коли ми проїжджаємо чергову крамницю зі солодощами, знову питаю:

— Торт купимо?

— Купимо, — миттєво відповідає вона, втупившись поглядом у вітрину з трубочками. — І еклерів Ілюшці, — додає з усмішкою. — Він їх любить.

Я це знаю.

Мені цікаво інше — що любиш ти, Юлько.

Торт обираємо швидко: Юлька тикнула пальцем у манговий.

Я й не сумнівався, — хмикаю про себе.

Але потім її погляд починає танцювати на трубочках зі згущеним молоком. І я розумію — вона їх любить.

— І трубочки, — кажу продавчині. — Усе, що на тарілці.

В очах Юльки спалахує вогник, щоки заливає рум’янець.

— Дякую, — бурмоче, не відводячи погляду від вітрини.

— Будь ласка, — відповідаю, а сам думаю, що готовий носити їй ці трубочки хоч щодня, чергуючи з її манго. Головне — бачити її задоволену мордочку.

Решту дороги Вередлива знову дивиться у вікно. Упевнений, вона вже думками втекла кудись на сто років уперед.

Паркуюся, глушу мотор. Тільки хочу з’ясувати, які там у неї війни в голові, як хвіртка відчиняється.

Мама з Ілюхою кудись зібралися. Побачили нас — зупинилися.

Малий одразу мчить до нас, а мама з наймилішою усмішкою дивиться на Юльку, мов продавець на першого покупця.

Юля щиро усміхається, відстібає ремінь і швидко вискакує з машини.

— Ясно, — бурчу. — Юльку викрала майбутня свекруха.

І я навіть не встиг протест заявити.

******

Юля.

Ілюшка прилипає до мене з купою запитань, на які я навіть е встигаю відповідати — він сам себе перебиває й одразу починає розповідати щось нове.

Іра сяє, мов нова копійка, дивлячись на нас із Бодею — ніби тільки цього моменту й чекала. Особливо коли він підходить і демонстративно обіймає мене. Упевнено, притягуючи до себе так, що це, мабуть, відчувають навіть сусіди через паркан.

Його рука лягає на мою талію, пальці ледь стискають — і по спині біжать мурашки.

А я й не протестую. Навіть не намагаюся відсунутися.

Мені подобається.

Дуже.

До мурашок, до жару в грудях, до дурнуватої усмішки, яку ніяк не вдається сховати. Настільки, що я й сама готова обійняти його — просто щоб ще трохи побути в його теплі.

А Ілюшка тим часом уже дістався до пакета, зазирає всередину, наче в новорічну коробку, і радісно вигукує:

— Це все мені?

— Трубочки для Юлі, — відповідає Бодя, кидаючи на мене погляд, у якому миготить щось тепле, ніжне.

Іра піднімає брову й оглядає нас із голови до ніг, мов сканер на прохідній — жодного жесту чи погляду не пропускає.

На її обличчі з’являється м’яка, надто задоволена усмішка.

— Ходімо до хати, — каже вона, трохи хитро примружившись. — Я вас чаєм пригощу. З млинцями.

Хапає мене під руку, впевнено й із явним задоволенням, і веде в дім — просто з-під носа у Богдана.

Той хмуриться, кидає нам услід не просто погляд, а чисту ревність, але мовчить. А я усміхаюся. Його реакція безцінна.

На кухні тепло, пахне ваніллю й смаженими млинцями.

Іра клацає чайником, ставить чашки, ложки — усе під акомпанемент дзвону посуду. А Бодя тим часом стоїть біля дверей, спершися на одвірок, як справжній господар, і бурчить:

— Я з’їжджаю, мам. Ми квартиру знайшли.

У Іри очі розширюються від здивування. Вона дивиться на нього, потім на мене.

— Швидко, — кліпає кілька разів, а тоді усміхається. — Вітаю.

— Дякую, — відповідає він. — Піду речі збирати.

І йде, залишивши після себе запах свого парфуму і той жадібний, надто теплий погляд, від якого в мене плавиться хребет.

Я сиджу, роблю вигляд, що спокійно їм трубочку, а всередині — паніка.

Тільки б Іра не поставила тих самих незручних запитань. Бо я й так уже сама себе думками з’їдаю.

— Квартира яка? Де знайшли? — цілком невинно питає вона.

— Двокімнатна, — бурмочу з набитим ротом. — У центрі.

— Ти обирала? — піднімає на мене очі.

Я, звісно, одразу починаю заїкатися.

— Я… допомагала, — мимрю. — Він сам обирав… йому ж там жити.

Іра наливає чай, розливає окріп по чашках, і її голос стає м’яким, але надто вже прицільним:

— А ти речі вже зібрала?

Я кліпаю.

— Навіщо?

Вона відставляє чайник і дивиться просто на мене, не кліпаючи.

— А ви що, не разом жити будете?

Я ледь не давлюся трубочкою. От тепер точно — незручне питання.

— Ні, — видихаю, намагаючись говорити впевнено.

Іра ставить чашку, сідає навпроти й упирається ліктями в стіл.

Дивиться довго. З тим самим виразом мами, від якого хочеться просто зникнути.

— Чому? Ти не впевнена в Богдані?

Я ловлю себе на думці, що зараз просто розтану від жару в щоках.

Чи впевнена я?

Так. Начебто.

Але ми навіть нормально не обговорили наші стосунки.

— Ми не пара, — видавлюю, дивлячись у чашку.

Ну не пояснювати ж їй усі свої переживання. Інакше й вечора не вистачить. Та й Бодя почує.

— А Богдан теж так думає? — її голос м’який, але в ньому відчувається сталь.

Голова починає боліти від напруги. День і так сьогодні нервовий — на позначці «максимум».

— Давай у нього спитаємо? — вона намагається усміхнутися, але виходить надто серйозно.

— Не треба, — кажу голосніше, ніж хотіла. — Він зайнятий. Не будемо відволікати.

Іра трохи нахиляється вперед, очі блищать.

— Ти хочеш бути з Богданом?

Я завмираю. Серце ніби спотикається, дихання збивається.

Хочу.

Дуже.

Але…

— Хто така Аня? — виривається замість відповіді.

Іра на секунду завмирає.

— Аня? — вона хмуриться. — Я…

І тут на кухню, мов торнадо, влітає Ілюшка.

— А мені солоденьке дадуть? — радісно вигукує він, залазячи мені на руки.

— Дадуть, дадуть, — усміхається Іра і швидко підводиться з-за столу.

Ставить чай, торт, еклери — ніби навмисне створює метушню, щоб не продовжувати тему.

На запитання, звісно, не відповідає. Я так і думала — не скаже.

На кухню повертається Бодя.

Його погляд одразу знаходить мене. Довгий, уважний — ніби бачить те, про що я мовчу.

— Ілюшко, сідай на стілець, — командує він.

Малий неохоче злізає, але сідає поруч зі мною, поглинаючи еклери обома руками.

Бодя нахиляється ближче, його подих торкається моєї щоки, і у мене мурашки стають строєм.

— Як самопочуття, Юлько? — шепоче майже біля самого кутика моїх губ.

І не чекаючи відповіді, цілує мене в лоб.

— Гаряча, — бурчить. — Допивай чай, поїдеш до мене. Буду лікувати.

— Не поїду, — шепочу, відчуваючи, як щоки палають ще сильніше. — Додому поїду. У мене там ліки.

Він нахиляється ближче, майже торкається губами мого вуха.

— Я знаю один дуже хороший спосіб лікування, — шепоче.

Я спалахую так, ніби в мене температура під сорок.

Іра піднімає очі від торта й ледь стримує усмішку.

— Твій спосіб сумнівний, — бурчу, не витримуючи.

Бодя усміхається, очі примружені, голос низький, обволікаючий:

— Ти ж навіть не знаєш, який саме спосіб.

— Мені він уже не підходить, — відвертаюся, щоб не липнув до мене.

Особливо під пильним поглядом Іри, яка все бачить і, схоже, отримує від цього справжнє задоволення.

Іра подає йому чай, а я сиджу й думаю, як вижити між його нахабством і її уважністю.