Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Юля.
Бодя зосереджено клацає в ноуті, а я дивлюся на салат, який остаточно «поплив».
— І як його тепер їсти… — шепочу, ліниво перемішуючи.
— Що? — не відриваючись, питає він.
Я видихаю.
— Салат утонув у власному соку, — відповідаю, обертаючись до нього.
Бодя хмикає і ковзає поглядом по моїх ногах — повільно, ліниво, занадто усвідомлено.
— У власному соку утонув… — повторює задумливо.
Я миттєво червонію й відвертаюся.
Це я думаю не про те?
Чи все-таки він?
— Став на стіл, Вередлива, — усміхається. — Упевнений, все одно смачно.
Я ще раз дивлюся на помідори, які виглядають так, ніби відпрацювали три зміни підряд.
— Новий зроблю. Цьому кранти.
Беру дошку — і тут Бодя ловить мене за талію, саджає до себе на коліна.
Дошку забирає, кладе на стіл.
Цілує в ключицю і шепоче:
— Я голодний. Дуже.
Тепло від його губ миттєво розливається по тілу.
Обіймаю його за плечі, притискаюся ближче.
— Давай їсти, — видихає мені в плече.
Ще один невагомий поцілунок.
— Давай, — відповідаю тихо.
Він піднімає голову і дивиться на мене так… Так щасливо, що я сама починаю усміхатися.
— Я фільм знайшов, — його рука пролазить мені під футболку, невагомо проходить по спині.
— Який? — я вже сама гладжу його плечі.
— «Прикинься моєю дружиною».
Я зависаю.
— Навіщо? — здивовано дивлюся на нього.
Бодя закидає голову і сміється — легко, красиво.
— Це фільм, — пояснює. — Тебе б прикидатися я не просив, Юлька.
Він притягує мене ближче.
— Тебе б я нею зробив, — і одразу цілує, не даючи можливість відповісти.
Повільно. Обережно. Майже невинно.
Губи торкаються губ — і серце одразу пришвидшується.
Мої руки ковзають у його волосся. Його долоня лягає мені на сідницю. Стискає. Відчутно.
Поцілунок поглиблюється, дихання важчає. Внизу живота тягне солодким болем, а неприємні відчуття між ногами поступово зникають.
— Вередлива… — дихає він мені в губи. — Вставай. Інакше…
Він не договорює. А я прекрасно розумію, що саме «інакше».
От тільки вставати не хочеться — хочеться ще.
Короткий поцілунок — і він піднімає мене сам.
— Поїж, Юлька. Живіт же бурчить.
Стою перед ним, як загублене кошеня, і просто дивлюся. Але образитися неможливо — в його очах стільки бажання й ніжності, що всередині все м’яко тане.
Я нахиляюся до нього — і він напружується, руки сильніше стискають мою талію.
— Я тебе в щічку поцілую, — попереджаю.
Він підставляє щоку.
— Цілуй, сонечко.
Усміхаюся, торкаюся губами його щоки — і ледь стримуюся, щоб не вирвалося:
Люблю тебе, Богдан.
Відходжу й сідаю на сусідній стілець, ледь морщачись від дискомфорту.
Бодя коситься на мене, але нічого не питає. Вмикає фільм — і ми починаємо їсти, стукаючи ложками й роблячи вигляд, що уважно дивимося в екран.
Хоча мій погляд усе одно раз у раз повертається до нього.
Напівроздягненого. Гарячого. Мого.
Доїдаю рагу, а він встигає прикінчити і суп із фрикадельками, і друге.
Підводиться, відносить посуд до мийки, вмикає чайник.
Потім забирає і мою порожню тарілку.
— Дякую, сонечко, — чмокає мене в маківку. — Дуже смачно.
— Будь ласка, — усміхаюся.
Богдан дістає чашки, насипає чай.
— Тобі дві ложки цукру? — питає, але вже одразу сипле.
— Угу, — відповідаю, хоча питання було формальністю.
Дивлюся на нього і думаю:
Такого Богдана — домашнього, спокійного, мого — я хочу бачити щодня.
Він наливає в чашки окріп і каже:
— Коли закінчиш мене розглядати, поклади пару шматочків пирога на тарілочку. Поїмо на дивані.
І усміхається так нахабно, ніби премію отримав за привабливість.
Щоки спалахують жаром, і я підскакую з табуретки.
І чого він такий… ну не може промовчати! Вічно йому треба мене засоромити.
Ще й Вередливою називає. А сам?
Кладу на тарілку пиріг, дістаю ложечки і шурую до дивана.
Тарілку гепаю на столик і сама сідаю, склавши руки на грудях. Роблю вигляд, що його не існує. А то гординя зараз його поглине.
Бодя, гад самовдоволений, приносить чашки. Потім ноут. І сідає поруч так близько, що притискає мої стегна до підлокітника.
— Місця тобі мало? — трохи відсуваюся, щоб не затискав.
— Мало, — відповідає. — І тебе давно не дражнив. Вирішив виправитися.
Стріляю в нього поглядом, але мовчу, стиснувши губи.
От як сильно я його люблю — так само сильно він мене і бісить!
Богдан знімає паузу, закидає руку на спинку дивана, торкаючись мене, і трохи притягує ближче.
Я злюся на нього, але все одно кладу голову йому на плече.
Дивлюся фільм, хоч і гадки не маю, про що він. Відчуваю його запах — і думки стають зовсім не пристойні.
Кладу йому руку на прес.
Бодя опускає туди погляд, але знову дивиться в монітор.
Рука лежить кілька хвилин спокійно, але потім я починаю погладжувати його кубики.
Богдан знову дивиться вниз — і знову мовчить.
Але я відчуваю, як він напружується, хоч і намагається виглядати розслабленим.
Піднімаю голову і дивлюся на його шию.
Ні… не буду його чіпати.
Знову дивлюся в монітор.
Але мені так хочеться його поцілувати.
Прикушую губу і намагаюся вникнути у фільм.
Богдан видихає, і його тіло стає гарячішим.
Погляд летить на його штани — а там виразна опуклість.
Він збуджений, але сидить спокійно. Мене не чіпає.
І я сиджу спокійно. Хвилин п’ять.
Але усвідомлення, що він мене хоче — розпалює тіло, затуманює думки, викликає фантомні дотики його рук і губ на моїй шкірі.
Закидаю голову і цілую його в шию.
Богдан голосно ковтає.
— Дивись фільм, — хрипко каже.
— Дивлюсь, — відповідаю і проводжу язиком по пульсуючій жилці.
Він трохи смикається, стискає щелепу.
Мовчить.
Сидить і дивиться в монітор.
Цілую в ключицю.
Раз.
Другий.
— Юля! — крізь зуби.
Знаю. Тільки що казала собі — не чіпати його, але...
Моє тіло вже трохи тремтить, ніби по ньому проходить вібрація. Підводжуся і сідаю йому на ноги, розставляючи свої по обидва боки від нього.
Бодя смикається, ніби його вжалили, але руки одразу лягають мені на сідниці.
— Юлька, ти що робиш? — хрипить.
Дивлюся на нього і сама не розумію, навіщо його дражню. Але мені дуже хочеться… його.
