Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Hozier – Francesca

 Азраель кинула погляд на Вівіку і Джима. Вони обіймали одне одного, заплющивши очі. Боляче було спостерігати за цією ніжністю, знаючи, що їй скоро прийде кінець. Азраель тішилась, що врятувала брата і знищила загрозливого Вершника, проте ціна…Вона і не думала, що це буде настільки важко. Не думала, що проникнеться людьми. Доки вона не знала їх, вони були лише смертними, що мають життєвий шлях. Вони не мали особистостей для Азраель. Не мали мрій, почуттів, болю. Тепер, вона бачила, що це не так. Вона прожила все разом з ними. І те, що вона доклалась до такого фіналу для них обох – стискало їй серце.

Азраель підійшла до Вівіки, Джим підняв голову і, зрозумівши без слів, відпустив дівчину, а тоді зробив крок вбік. Вів прослідкувала за ним, неначе вже сумувала за його обіймами, а тоді втупила незадоволений погляд у Янгола Смерті. 

– Випереджаючи твоє запитання: я не можу повернути Джима до життя. Його тіло більше не має стосунку до душі і вже було поховане.

Вівіка окинула її оцінювальним поглядом:

– Я не дурепа.

Азраель здійняла брови.

– Я і так це розумію, – продовжила вона. – Чим ще ти зібралась мене шокувати?

– Тобто?

– Ти хоч і не смертна, але погляд у тебе такий самий, як у Есті, коли вона принесла мені лайняні новини і думає на якій кобилі під’їхати, аби я не вибухнула.

– А ти вибухнеш? – покосилась на неї Азраель.

– Ледь стримуюсь.

Янгол Смерті зітхнула, відвівши погляд.

– Скоро ти повернешся до свого тіла, – мовила вона смертній. – Я почала його зцілювати, тож щойно воно оновиться і буде готове прийняти душу назад – це станеться.

Вівіка кивнула.

– То…Коли Дюпон вистрілив у мене…

– Я зцілила тебе і виштовхала кулю з рани. Діяти треба було швидко, якби ти була поранена, я б ще довго чекала на пробудження.

Вівіка закотила очі.

– Як мені подобається твоє ставлення. Є мета, способи значення не мають, так?

– Хіба ти сама не живеш за тим самим принципом? – звела брову Азраель. – Я була з тобою досить довго, щоб помітити, що твої методи досягнення цілі вкрай рідко піддаються обмірковуванню всіх можливих наслідків. 

Вона кинула на янгола розгніваний погляд.

– Ми багато в чому схожі, Вів, – зітхнула Азраель. – Не заперечуй цього.

– Я б не вбила Джима.

Янгол Смерті опустила очі.

– Якби він був єдиною загрозою для Есті чи Тая, хіба б ти не замислилась?

Вівіка кинула на Азраель безжальний погляд. 

– Ти шукаєш собі виправдання, чи не так?

– Ти маєш вагому особистість.

– Ой, благаю…– пирхнула вона.

– Це справді так, – переконувала її Азраель. – Я помилялась щодо людей. Справді помилялась.

– От тільки це аж нічого не змінить, – тихо мовила Вівіка і повернула голову, вдивляючись у простір перед собою.

Певний час вони мовчали.

– Що буде далі?

– Ти прийдеш до тями за кілька днів.

– Гаразд.

Азраель зітхнула, готуючись до вибуху емоцій.

– І забудеш про все, що бачила у Пеклі.

– Що? – рявкнула Вівіка.

– Я не можу лишити тобі ці спогади, – хитала головою Азраель. – Вони травмують тебе.

– Ти, бляха, знущаєшся?!

– Мені шкода, Вівіко. Смертні не мають пам’ятати інші виміри, це розколює душу. Ти можеш повернутись сюди уві сні і застрягнути. Ми цього не допустимо.

Дівчина повернулась до неї, поволі наближаючись. Очі горіли гнівом.

– Ти взяла моє тіло, моїми руками вбила того, хто мені небайдужий, а тепер я ще й маю забути про те, що вони матимуть хоч якусь подобу існування тут?

– Мені…

– Не смій казати, що тобі шкода, бляха! – крикнула вона. – Вам, крилатим, наче пороблено на цій фразі! Вам не шкода, ви просто ні на що не здатні, крім як пакоситити. Сарана, трясця!

Азраель окинула Вівіку поглядом. Дівчина хитала головою, стискаючи щелепи.

– Я не можу забути те, що бачила їх, – кивнувши на Томаса та Джима, що стояли трохи далі, прошепотіла вона. – Я не зможу жити з цим.

Янгол Смерті розуміла. Вівіка не вміла відпускати, хай як намагалась показати протилежне. Цей біль лишався з нею, перетворюючись на постійне прагнення винуватити себе і закриватися дедалі більше. Певно, перший час, за нею варто буде наглядати. Хоч Азраель і була впевнена у Тайлері, їй доведеться навідати Вівіку самостійно.

– Нічого не вдієш, – тихо мовила вона, поглянувши на дівчину. – Попрощайся, доки можеш.

– А який сенс?! – пирхнула вона. – Я цього не згадаю.

– Але про це пам’ятатимуть вони, – похмуро зазначила Азраель, піймавши погляд Джима.

Вівіка потерла очі.

– Скільки часу я маю?

– Складно сказати. Між землею і Пеклом велика різниця у часі. Там може минути тиждень, може година. Все дуже відносно.

Вівіка заплющила очі, не маючи сил повернутись. Томмі наблизився і згріб її у обійми, всміхнувшись.

– Люблю тебе, Вів, дуже. Бережи себе, будь ласка.

– Я не хочу прощатись…

– Треба, – він поглянув на подругу, стерши великим пальцем її сльозу. – Ти ще маєш навчитись бути щасливою. 

Вона пирхнула. Томас відійшов вбік, всміхаючись до неї. Вівіка перехопила його руку і наблизила до себе. А тоді поклала руки на щоки і легенько чмокнула у кінчик носа. Томмі хихотів, та у очах блищав щирий сум. Вівіка не могла повірити, що мусила відпустити його. Її так потішило, що друг зможе жити тут, що вона побачила його, сказала як сильно він важливий їй, як вона сумує, а тепер…Тепер все це вона просто забуде.

Вівіка підняла очі. Королі Пекла наближались до неї. Ізуель склала руки на грудях, не приховуючи невдоволення. Вів цілком його поділяла, тож не зупиняла погляд на королеві. Люцифер наблизився, всміхнувшись.

– Чекатиму з нетерпінням на нашу зустріч.

– Звучить лиховісно…– звела брову Вів.

– Ну, всі колись помирають, та на тебе тут чекатимуть друзі і твій покірний слуга.

– Лю? – озвалась Ізуель.

Вівіка криво всміхнулась до неї:

– Не ревнуй. Я так з усіма цікавими людьми спілкуюсь, повір – це нічого не значить. Не бери до голівки, він лише твій, гаразд?

– Легко казати, – зітхнув Джим, склавши руки у кишені. 

Ізуель кивнула йому з розумінням.

– Бережи себе, люба Вів’єн, – Люцифер поцілував її руку. – Хоч, мушу зазначити: Вівіка тобі пасує значно більше. Це ім’я дещо…

– Фатальне? – звела брову вона.

– Саме так, – всміхнувся король. – А загалом, поділяю думку Томаса: будь щасливою, живи у своє задоволення.

Вівіка кивнула. Хотіла б вона знати як. Він ще раз поцілував її руку. 

– Трясця! На спині тієї футболки я б написала “Диявол цілує мені руки”, а тепер я навіть про це не згадаю! – виразно поглянувши на Азраель, мовила вона.

Люцифер розреготався, відійшовши в бік. Вони всі поглянули на Джима і поволі відступали, даючи їм з Вівікою змогу поговорити наодинці. Дівчина відчула, як у грудях похололо. Це прощання вона б відкладала вічність. Бо прощатися з ним було неможливо. Не так, не тут, не коли вона не згадає про все це.

– Вів? – покликав він.

– Я не можу, – прошепотіла вона, не повертаючись до нього. 

Джим всміхнувся, поклавши руки на її плечі.

– Ти помер через мене! 

Детектив повернув її до себе, обійнявши.

– Ні, неправда, – хитнув головою він. – Я помер, бо Чума обрав моє тіло. І тільки.

– Якби ми не зустрілись… – зітхнула вона, крізь сльози.

Джим підняв її підборіддя пальцем.

– Я б був мертвим за життя, – мовив він, вдивляючись у її очі.

– Не кажи так, – хитала головою Вівіка.

– Ні, я казатиму, Вів, – сумно всміхнувся він. – Бо хай де я тепер, навіть знаючи, що станеться – я б не змінив нічого. 

Його погляд був сумним, та блищав у ньому спалах якогось полегшення. Неначе він завершив виснажливий спринт і тепер має змогу просто відпочити. Вівіці було боляче бачити це. 

– Як ти можеш казати так…– хитала головою вона. – Я робила тобі боляче безліч разів.

– І це жодним чином не змогло змінити моїх почуттів, – знизав плечима Джим. – Повір, я намагався. Та все завжди повертало мене до тебе. 

Вона хитнула головою, опустивши очі.

– Я б дуже хотів, аби все було інакше, – прошепотів він, погладивши її плечі. – Аби тебе нічого не стримувало. Аби ти знала менше болю і втрат.

Дівчина відвела погляд, сльоза потекла щокою.

– Та без цього ти б вже не була моєю Вівікою, – всміхнувся він, стерши її сльозу великим пальцем.

Вони зустрілись поглядами, Джим не прибирав руку з її щоки, а тоді приклав і другу долоню, взявши її обличчя у руки. Він не зводив з неї очей. Темний погляд огортав її, сльози нестримно текли щоками, проникаючи під його пальці.

– Я не хочу, щоб останнім, що ти мав за життя, було…– вона обвела себе руками. – Це. 

– Я кохаю всю тебе, – тихо сказав Джим. – Твою темряву, твою жорстокість, кохаю твою пиху, твої маніпуляції. Кохаю твій погляд, твої губи, тіло. Все у тобі мене тішить і манить з першої ж зустрічі, хай як я прагнув цьому опиратися. Навіть якби я прожив довше – мені б завжди було тебе мало, Вів. Завжди. Я не здатен надихатись тобою, не можу насититись повністю. Це боляче так втрачати себе у любові до когось. Та інакше я не міг.

Вона опустила очі.

– Я не хочу втрачати тебе. Не хочу так… Я мала або дати тобі спокій, або ризикнути і піти на це. Та я…– вона заплющила очі. – Я тебе втратила.

 Джим підняв її підборіддя, аби Вів подивилась на нього.

– Я вже мертвий. Але ти не втратила мене. Я ж є, чи не так?

Вона схлипнула, хитаючи головою. Джим провів пальцем від її щоки до вилиці.

– Але я маю шанс тут. А на тебе чекає життя. Проведи його так, як сама хочеш, незважаючи ні на кого.

– Габбі…

– Скажи мені лише одне, – тихо мовив він. – Тут, у Пеклі. Коли ніхто нас не бачить і не чує.

– Що сказати? – не розуміла вона.

– Ти знаєш, що. Дай мені це почути хоча б раз.

Він всміхнувся, наблизившись, у темних очах блищали сльози.

– Можеш сказати на вухо, – тихо додав він, подавшись вперед.

Вівіка заклякла. Сльози скували горло, вона закрила руками очі, не в змозі поворухнутися. Щоразу поверталась думками до того, що як прокинеться – дізнається, що Джим мертвий. І не згадає ні слова, сказаного тут. Не знатиме, що після смерті він не “зник”, а продовжує існування.

Він схилився біля неї, чекаючи, коли вона заговорить йому на вухо. Скільки разів вона збрехала за весь час? Скільки разів давала йому зрозуміти, що знає його достеменно і водночас намагалась приховати здивування? Бо Джим дивував її щоразу. Він розкривався з нового боку, демонструючи яка глибока і чутлива натура під бронею холодного і злого на весь світ детектива. Щоразу вона дивилась на нього і не розуміла, скільки ще болю він здатний винести? 

З ним вона почувалась інакше. З Джимом, їй хотілось нормального життя, хай яким неможливим воно для неї було. Та поруч з ним, на одну коротку мить, вона вірила, що це могло б бути. Бо у це вірив він. Наївно, по-дитячому, та це і було у Джимі найліпше. Він хотів вірити у краще, хоч завжди готувався до гіршого. 

Джим був суперечливим. Зібраний на роботі, переконаний, що здатен прочитати кожного і викрити. І водночас, щиро дивувався, засмучувався і страждав, коли його найтемніші здогади виявлялися дійсністю.

Вівіці було боляче, що останні стосунки, які він мав за життя, були саме такими. Вона завжди казала і знала: він гідний найкращого. Навряд чи у Пеклі він матиме щось, на що справді заслуговував. І вона відчувала свою провину, хай як її намагались переконати у протилежному.

А тепер, він прощається з нею. Чекає, що хоча б тут вона не ламатиме комедію і визнає: вона не грала. Та чому було так важко це сказати? Чому так боліло в грудях від усвідомлення всього? Чому так боляче лишати його тут?

 Вівіка скривилась від болю, а тоді взяла його обличчя в руки і, не зводячи з нього погляду, сказала:

– І я тебе кохаю, Джиме.

Він дивився на неї всього мить, а тоді поцілував, відчуваючи як її сльози торкаються його шкіри. Як дивно відчувати тіло, коли тіла більше не було. Неначе всі дотики складалися зі спогадів про ті самі дотики. Та все ж, він тримав дівчину у своїх руках, він цілував, відчував гаряче дихання на губах і шалено, до нестями кохав її.

Вівіка притулилась до нього, цілуючи щиро, прагнучи закарбувати його образ, навіть знаючи, що забуде про цю розмову, поцілунок і прощання.

– Я ж навіть не згадаю цієї розмови, – схлипнула вона, притулившись своїм чолом до його. – Не знатиму, що встигла попрощатися.

– Дозволяю тобі пустити скупу сльозу через мою смерть. Думаю, я заслужив.

Вона пирхнула.

– Я ридатиму крокодилячими сльозами щороку у цей день і нікому не скажу.

– Годиться, – кивнув він. – Але тільки один день на рік, згода?

– Мені бракуватиме тебе, – прошепотіла вона, провівши руками по його щоках.

– Мені теж, – мовив він, поцілувавши її долоню. – Завжди.

*** 

Вівіка повернулась до свого тіла всього за двадцять хвилин після прощання. Довгий час Джим не міг націлуватися з нею, не міг випустити її руку зі своєї. Як боляче було усвідомлювати, що вони не побачаться. Принаймні, як запевнила Азраель, ще як мінімум років шістдесят шість.

У Пеклі було тихо, тепло і, як не дивно, спокійно. Джим поки не шукав собі житла, не відвідував місцевих закладів. Тільки сидів собі на березі і слухав шум хвиль.

Коли він востаннє взагалі був на морі за життя? Скільки разів Мел просила його спланувати відпустку? Він постійно собі у чомусь відмовляв. Може, хоч тут він нарешті поживе для себе?

– Філософські думки про життя, після смерті? – спитала Беліал, сівши поруч.

Джим всміхнувся.

– Схоже на те.

– Бачу прощання з Вівікою лишило свій слід.

Джим мовчав, спостерігаючи за хвилями.

– То було кохання, так?

Детектив всміхнувся.

– Вона сколихнула все моє життя, – тихо мовив він. – Перевернула його… 

Беліал поглянула на Джима, замислившись. Він повернувся до неї.

– Знаєш теорію про три любові?

– Ні, – хитнула головою Беліал і занурила пальці ніг у пісок. – Розкажи.

– Кажуть, що в житті кожної людини є три любові. Перша – ніжна, часом емоційна, недосвідчена… проте, у певному сенсі, казкова. У когось вона триває до зрілого віку, хтось забуває про неї ще у підлітковому. Третя любов – найбільш правильна. До скону, вона свідома, спокійна і розмірена, збудована на досвіді та повазі. Та між ними завжди є друга.

Джим звузив очі, відчувши як в грудях прокотилась гаряча хвиля.

– Та, що лишає найглибший слід. Вона завжди здається найсильнішою, якою б болісною не була. Після неї довгий час здається, що так сильно просто неможливо покохати знов.

– То, у тебе з Вів це друге кохання?

– Я ніколи і нікого не кохав так, як її, – не зводячи очей з хвиль, сказав він. – Ніколи. Я не мав таких сильних, болісних і пристрасних почуттів ні до кого. Друге кохання у моєму житті виявилось приреченим і попри це – абсолютно незабутнім.

Очі його зблиснули. Беліал знервовано ковтнула. Це було дуже знайомо.

– Чекатимеш тепер на третє?

Він знизав плечима.

– Може колись. Якщо я вже матиму подобу життя тут…чому б і ні. Раптом скоро у молодому віці помре якась фотомодель.

Беліал пирхнула.

– Не схожий ти на прихильника фотомоделей.

– Ти ж бачила Вівіку?

– Не хочу визнавати, що вона одна з небагатьох смертних, яку я б назвала привабливою. Але ж ти зацікавився нею не тому.

– Не тому, – погодився він. – Вона пройшла довгий шлях і навіть опинившись тут, продовжила боротьбу. Часом мені здається, що вона не вміє показувати страх.

– Ну, так “завмри/бий/тікай”, – кивнула Беліал. 

Джим пирхнув.

– О, так. Вів битиме, однозначно.

– То ти полюбляєш бойових дівчат? – всміхнулась вона.

Він ледь стримав усмішку.

– До зустрічі з нею, я ніколи про це не думав. Та, вочевидь, це одна з її рис, яка ніколи не давала мені спокою. 

– Яка вона крута…– саркастично кинула Беліал, поглянувши на хвилі.

Джим ледь стримав усмішку.

– Бачу Вів і тебе зачепила?

Княгиня знизала плечима.

– Вона встояла перед силою Люцифера. Такого болю навіть архангел би не витримав, а він могутніший за всіх нас, – у її голосі звучала непевність.

Детектив поглянув на неї.

– Що, не віриться? 

Княгиня Безодні знову знизала плечима.

– Я цього не бачила, тож не можу підтвердити чи спростувати. Але Люцифер навряд чи брехав би. Він не дуже любить програвати.

– Ну, всьому буває перший раз, – пирхнув він.

– Ти не знаєш, що це таке, – хитала головою Беліал. – Він не просто катує поглядом. Люцифер змушує людину відчути найщиріші докори сумління і провину, що й карає винного нестерпним болем. Тож, Люцифер не створює його, не змушує відчути, а лише посилює уже наявний у душі й думках людини. 

Джим нахмурився.

– Невинний ніколи не відчує того болю, бо не має провини. Не має за що відчувати каяття. На нього сила Люцифера просто не подіє. 

– Вівіка має дуже багато приводів звинувачувати себе, – хитнув головою Джим. – Не завжди слушно. Та, я бачив це. 

– І це пояснює, чого вона відчула цей біль. Більшість з нас має за що себе картати. Та це не пояснює, чому вона встояла. Як змогла терпіти його? Проста смертна, існуючи всього кілька десятиліть на світі, взяла і витримала вагу власної провини, хоч більшість з нас, маючи життя довжиною в тисячоліття – не змогли, – Беліал знизала плечима. – Це…дивує мене. От і все.

Джим помітив у її погляді ще й спалах заздрощів і від того, чомусь відчув гордість за Вівіку.

– Схоже, це 1:1, – всміхнувся він, опустивши очі.

Беліал поглянула на Джима.

– Що ти маєш на увазі?

Детектив провів рукою по теплому піску, дивуючись якими реальними відчуваються піщинки у пальцях.

– Янголи думали, що лише їм під силу вразити смертних, – він зустрів погляд Беліал. – Думаю, ми з Вів показали, що це не зовсім так.

Княгиня затримала свій погляд на детективі, замислюючись. Азраель розповіла їй як Джим вплинув на сприйняття Чуми, завдяки йому і вдалося вбити Вершника. Це дивувало не менше. Навіть знаючи про близьку загибель, смертний обрав не порятунок власного нікчемного життя, ні. Він обрав любов. Хай і приречену.

– Певно, твоя правда…– мовила вона трохи згодом.

Джим кивнув.

– Ну, а в тебе було велике кохання?

Вона пирхнула.

– Перше не було ніжним і захопливим, – хитнула головою Беліал. – Мене не кохали у відповідь, а я…Я страждала за ним не одне тисячоліття. 

– Це не схоже на велике кохання, – нахмурився він. – Любов має бути взаємною.

Вона зустрілась із ним поглядами.

– Була в мене і така. От правда…була дуже короткою.

– Але вразила найдужче?

Вона кивнула. Джим розумів.

– Ти правильно сказав, – кивнула Беліал, поглянувши на хвилі. – Я відчуваю саме так: найбільше кохання було приреченим, та не забудеться ніколи.

– Бажаю тобі знайти третє.

– Ні, я з цим зав’язала, – реготнула вона. – Я біль від того пережила тільки завдяки магії. Втретє я не витримаю.

– Третє кохання – це правильне, – нагадав він. – Справжнє, до скону.

– Ти такий наївний.

– А що ще мені лишається, крім як вірити у нього? – знизав плечима детектив. – Я вже мертвий, навряд чи я можу чекати на щось інше.

Вона поглянула на Джима. 

– Дуже мудрі слова, як на людину, – хмикнула Беліал.

– Дуже дитяча позиція, як на безсмертну істоту, – звів брову детектив.

Вона пирхнула.

– А діло з тебе буде, Торнтоне.

Він знизав плечима:

– Подивимось…

Вони поглянули на хвилі і вдихнули прохолодне морське повітря. Чи не вперше за весь час, Джим відчув справжній спокій і надію, що тепер він матиме шанс на краще життя, навіть по його завершенню.*

*Герої історії повернуться у спін-оффі до цієї книги “Talis est Obsessio” вже дуже скоро!