Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Celeste – This is Who I Am

Зала суду, неначе тиснула на детектива. Люди, що збиралися, гамір довкола, постійні косі погляди. Джим почувався, як препарований щур, якого розклали на столі. Світло було надто яскравим, від нього пекло очі. Повітря тут здавалось важчим, гарячішим, від нього хотілось спати.

Тривога хапала детектива за груди щоразу, як він нагадував собі для чого прийшов сюди. Це непереборне гірке почуття викликало страх. Джим не хотів знати, що буде потім. Не хотів знати ще більше. 

Батька вели у наручниках. Помітивши Джима, він одразу ж крикнув:

– Джеймсе! Прошу тебе, не вір у все це. Я нічого не скоїв!

Тінь сумнівів промайнула у голові Джима. Спогади одразу ж заполонили думки.

Йому було десять, він сидів у кабінеті директора, похнюпивши носа. Майк Салліван, хлопчик, що відвідував з ним клас із хімії, вже вкотре вдарив його. Просто так, після уроку, бо Джим йому ніколи не подобався. Такі як Майк завжди хизувалися власною силою, залякуючи тих, хто не міг чи не хотів давати відкоша. Мама завжди вчила бути розумнішим і не опускати себе до рівня таких як Майк. А батьку хлопчик про це ніколи не розповідав.

Та в той день мама була за містом, навідувала стареньку бабусю, тож до школи замість неї викликали батька. Натанієль зсунув брови на переніссі і уважно слухав директора, зрідка поглядаючи на сина. У темних, як і у самого Джима, очах зблиснув вираз розчарування. Адже вперше хлопчик не терпів чергових знущань, а вдарив у відповідь. У Майка була розсічена брова, сам Джим відбувся подряпинами на кісточках пальців. Хлопчик знервовано ковтнув, відводячи погляд. 

Натанієлю вдалось врегулювати конфлікт. Додому вони їхали мовчки, Джим відчував як від страху похолонуло в животі. Батько спинив авто і, спокійно відчинивши двері, залишив салон. Певний час хлопчик лишався всередині, спостерігаючи за тим як Натанієль рушив до будинку. Тоді зітхнув, розуміючи, що розмова неминуча і вийшов з машини.

Тата він знайшов на кухні, той повільно попивав із чашки і мовчки кивнув Джиму на стільчик навпроти. Хлопчик відсунув його, всівся, склавши руки на стіл і скривився, коли садна запекло від легкого дотику. Натанієль мовчки дивився на сина, злегка звузивши очі.

– Тату… – зітхнув він.

– Скільки це продовжується? – спитав батько.

Джим опустив очі.

– Скільки, Джеймсе, і не смій брехати мені.

– Тату, це ж нічого…

– Мене викликали до школи, бо ти роз’юшив брову якомусь шмаркачу, що тебе гамселив, це “нічого”?

Джим опустив очі.

– Я до тебе звернувся, – понизив голос Натанієль.

– Ні. Вибач, тату. Я більше так не буду.

– Це не те, що я хотів почути, – пирхнув він. – Скільки це продовжується?

– Він часом просто йде коридором і штовхається…

– Скільки це продовжується? – з тиском вкотре повторив Натанієль.

– Він так робить ще з молодших класів.

– Тобто, ти дозволив йому бити тебе з молодших класів, так?

Джим підняв очі на батька. Йому не подобалось як це звучало, та він не хотів сперечатися, тож просто кивнув, опустивши плечі.

– І що такого він зробив сьогодні, що ти нарешті захистився?

Хлопчик зсунув брови на переніссі.

– Нічого…Як завжди.

– Але терпець урвався? – спитав Натанієль, зблиснувши очима. – Чи тобі подобалось, коли тебе б’ють?

– Ні.

– Тоді чого терпів?

Джим зітхнув. У батька все було так просто: не подобається – не дозволяй. Але звідки йому знати як воно: навчатись у школі з такими як Майк? Тому хлопцю неможливо було “не дозволяти”. 

Коли Джим вдарив Майка, той просто вперше був без своїх друзів, що гиготіли і підтримували його щоразу, як той валив Джима на підлогу і бив ногами у живіт. Хлопчик з жахом чекав наступного дня, бо знав: друзі Майка тепер будуть мститися. Направду, він сподівався, що директор відсторонить його хоча б на тиждень. Тоді він би мав час, поки друзяки Майка перебісяться і про все забудуть. Тепер він гадки не мав як йому пережити завтра.

– Я звернувся до тебе, – нагадав Натанієль.

– Я вважав, що маю бути кращим.

– “Краще” – поняття дуже відносне, сину. І залежить воно від того, з якого боку ти дивишся на ситуацію. Якщо ти не хотів, аби тебе били, але терпів побої – ти зрадив сам себе. Я не хочу, щоб мій син зраджував себе. Обміркуй ці слова. 

– Але…що мені тепер робити? 

– Чого той Майк ніколи не думає, що йому робити після того, як він побив тебе?

Джим розгубився.

– Бо він думає, що має право робити це. Тепер ти завдав йому болю у відповідь. Змусь його повірити, що й ти маєш на це право.

– Він не сам.

Натанієль всміхнувся.

– То знайди спосіб зробити так, щоб ви лишились наодинці. Гуртом нападають боягузи. Лише сміливці підуть у бій сам на сам.

– А, що як я не сміливець?

– Може, поки ні. Ця риса здобувається з часом. А от вміння бути вірним собі – те, що ти маєш виховати негайно. Інакше ти раз за разом жертвуватимеш. 

– І ти не поважатимеш мене?

– Не поважатиму, – погодився Натанієль. – Та любитиму. Бо ти – мій син, хай що утнеш. 

Джим видушив усмішку.

– Я завжди на твоєму боці, зрозумів?

Він кивнув.

– Дякую, тату.

Натанієль кивнув.

– То, що я маю робити?

– Хочеш пораду? Побачиш того Майка – бий першим. Хай боїться. Страх значно дієвіший за все інше. 

– Мама казала, краще навчитись дружити…

– Дружба і любов – мають місце у житті, безперечно. Та не існує сили більшої за страх. Він здатен штовхати людей на що завгодно. Страх – це влада.

Тоді Джим до кінця не розумів слів батька. І опинившись наодинці з Майком він, замість удару, перепросив. Їх дружба тривала майже до самого коледжу, доки хлопець не виїхав до Італії зі своєю нареченою. Досі часом висилає детективу листівки. 

Тоді він обрав пораду мами, а не батька. І хоч Натанієль утримався від коментарів щодо цього, та все ж Джим відчував: батько не задоволений таким рішенням сина. Але так: він все одно лишився на його боці. Незважаючи ні на що.

Джим міркував про ту батькову пораду. Про те, що жертва, на думку Натанієля, сама обрала лишатися жертвою. Про те, що аби спинити насильство – треба самому обрати шлях насильства. У голові вирувала купа суперечливих думок. Бо якщо лишаючись собою – Джим зрадив, то що було б, якби він став кимось іншим? Хіба Натанієль мав рацію, так виховуючи сина?

– Джеймсе…– кликав батько.

Детектив ковтнув слину, подразнене горло стислося. 

– Якщо ти нічого не скоїв… Чого тебе тоді затримано?

– Я не знаю. Це якась підстава, присягаюся.

Джим дивився в очі батька, свої очі за кілька десятків років і розумів, як йому хочеться, щоб так і було: щоб все це була помилка. Щоб тата звільнили й вони поїхали додому, обговорюючи все. Вони б замовили італійську вечерю, увімкнули улюблений татів фільм, який би йшов на фоні, доки вони говорили б про все на світі. 

Торнтон ніяк не міг позбутися відчуття, що йому тут не місце. Не може він просто прийти й свідчити проти батька. Проти того, хто навчив його всього, що Джим знав у житті. У голові всі думки плутались. Він неначе дивився огидне кіно у прискореній перемотці.

Попри все, на суді Натанієль був абсолютно спокійним. Він навіть всміхався. Джим знав суддю Річардсона. Той хрестив Джессику, вони дружили з батьком двадцять років. Суддя був частим гостем у їх домі. І чого його долучили до суду? Хіба він не буде упередженим, абощо? Джим потер сухі очі пальцями.

– Містере Торнтон? 

Детектив дивився в одну точку, відчуваючи, як у горлі пересохло настільки, що було боляче ковтати слину.

– Містере Торнтон?

– Так? – хрипко озвався він.

– Ви знали, що Ваш батько причетний до такої кількості злочинів?

– Протестую! Це тиск на свідка!

– Відхилено. 

Джим підняв очі. Темний погляд був розгубленим.

– Ні. Я не знав, що він на таке здатний.

– Я нічого не скоїв, чуєш?! – крикнув Натанієль. – Не дай тим писакам розділити нас! Я завжди був на твоєму боці, вір мені, сину.

– Обвинувачення тисне на свідка! Це нікуди не годиться.

– Порядок у суді!

Джим посунувся на стільчику, уникаючи поглядів, що зараз усі разом були прикуті до нього. Він чув як хтось прочистив горло, хтось шепотів щось на вухо “сусіду”. Бачив самовпевненість адвоката, колючий погляд прокурора і абсолютний спокій судді, що дивився зараз на Джима поверх окулярів у тонкій оправі.

Детектив не міг тут знаходитись. Він не знав нічого і не міг нічого сказати. Для чого йому свідчити? Хіба ж він свідок? Детектив зітхнув, потягнувшись до склянки з водою. Трохи скривився від легкого гіркуватого присмаку. Вочевидь, встановили новий фільтр. Попри це, він жадібно випив все до останньої краплі, відчуваючи миттєве полегшення, коли сухе від хвилювання горло нарешті вдалося зволожити.

У скронях гупало, дихання Джима було збите, він почувався абсолютно загубленим і єдина людина, що завжди допомагала знайти шлях – зараз сиділа на лаві підсудних і пропалювала його поглядом.

– Містере Торнтон. Як Ви дізнались про всі ці події?

– Зі статті…у відділку…Ще я бачив докази на місцях злочинів. Я знав декого, хто постраждав від дій Коріна Дюпона.

– Кого саме?

Джим зустрівся очима з колючим поглядом батька.

– Їх…вже нема. Він їх вбив.

– Це все маячня! Подивіться на нього! Він шокований! Я прошу суд не брати до уваги свідчення містера Торнтона! 

“Я завжди був на твоєму боці”. Як же батько любив цю фразу. І він справді був. Хай і не поділяв думку сина, не підтримував якісь з його рішень – та він завжди підтримував Джима. Сумніви знову стискали скроні, неначе лещатами. Може тато має рацію? Може, все це просто підстава? Батько – не зло. Він не здатний на все це.

– Де Ви були у ніч затримання? 

Джим підняв очі.

– Я був у готелі “Velvet Bliss”.

Погляд Натанієля потьмянів.

– То це вона посіяла у твоїй голові сумніви щодо мене? – спитав батько.

– Тиша у суді!

– Про кого мова? – звернувся обвинувач.

– Ні про кого, – опустив очі Джим.

– Відповідайте.

– Це не має стосунку до справи.

– Вона ж просто використовує тебе! Хіба ти досі не зрозумів?

– Хто “вона”?

– Вівіка Гейдж, він спить з нею, – пирхнув Натанієль. – Спитайте його, хто вона така.

– Вівіка Гейдж – власниця згаданого готелю. Вона не фігурує у справі, – сповістив прокурор.

– Батько просто не схвалює мій вибір, це не має стосунку до справи.

– Вже захищаєш її, так? 

– Тиша у суді! Містере Торнтон, – суддя звернувся до обвинувачуваного, та Джим за звичкою підняв голову. – Прошу дочекатися, коли Вам нададуть слово.

– Перепрошуємо, Ваша Честь, – озвався адвокат батька.

Склянку з водою оновили, Джим не звернув на це уваги, надто багато думок зараз вирувало у його голові.

– Я знав, що та зміюка задурить тобі голову, – Натанієль сказав це досить тихо, щоб цього не почули на шумному засіданні. Та Джим дивився на батька у цю мить і зміг прочитати по губах, неначе той закричав йому прямісінько в обличчя.

Сироти повставали на шкірі. Джим судомно вдихнув. Сухе горло пронизав біль. Батько продовжував:

– Я просив тебе триматися осторонь, та вона вже глибоко запустила в тебе свої пазурі.

– Про що ти кажеш? – хрипів Джим.

– Ти хоч знаєш з ким спав, сину? Знаєш, хто вона така? Чим займається?

– То все це правда… – глухо озвався детектив.

Батько хитнув головою.

– Я – твій батько, Джеймсе. Ти маєш вірити мені. А не стороннім людям, яким ти потрібен як можливість дотягтися до мене.

Джим відчув присмак крові на язиці, схоже прикусив щоку.

– Чого ж до тебе тягнутися, коли ти не винен? – потьмянілим поглядом він пропалював батька.

Натанієль скрипнув зубами.

– Все не так, як ти думаєш. Не так, як вона тобі сказала. 

У цю мить усвідомлення звалилось на Джима з усієї сили, приправлене гулом голосів у залі. Детектив стиснув руки в кулаки з такою силою, що побіліли кісточки. Від присмаку крові, що досі відчувалась на язиці, його нудило. 

Чіпкий погляд батька робив Джима крихітним, неначе від знову дитина, що посміла розчарувати терплячого татуся. Він почувався винним за те, що гнівався. Почувався винним за те, що ненавидів батька у цю мить. Бо мав любити, мав бути на його боці. Та поведінка Натанієля змушувала його раз по разу стримуватись, аби не закричати. Він і справді Корін Дюпон. Він і справді роками коїв те, що коїв. І мав для цього якесь надумане, порожнє і дурне пояснення. Бо не існує для Джима виправдань для його дій. І не існуватиме ніколи. 

Піт стікав його лобом. Вода у склянці на його столі пускала брижі, бо сам стіл хитався від того, як тремтить детектив. Очі пекло від сліз, що виступили. Батько завжди казав, що чоловіки не плачуть. “Сльози лиши жінкам, чоловіки розв’язують проблеми.” – так він казав. Ніби у чоловіків проблем не існує. Ніби їм не буває боляче. Ніби їх ніколи не зраджували.

Бо таким зрадженим як зараз, Джим ще не почувався ніколи. Від гніву обличчя нагрілося і пульсувало, ніздрі роздувалися, а у грудях аж клекотало від бажання кинутися вперед і вчепитися у Натанієля.

– Тримай лице, сину. Ти ж вже дорослий, – неначе насміхаючись, повчав його батько.

І це, певно стало останньою краплею. 

– Виродок! – гаркнув Джим, скочивши з місця.

Він наблизився до нього в мить, підняв батька за комір і вдарив у щелепу. Хтось у залі зойкнув. Гул голосів перебивав одне одного. Джеймс чув, що у суді стало ще гамірніше, та не вслухався у їх прохань. Лише відчув, як його потягли назад. 

– Синку! – оговтавшись крикнув Натанієль, в очах зблиснуло щось незнайоме. Щось лихе і підступне, чого він ніколи не бачив раніше. 

Цієї миті Джим нарешті усвідомив: не існує більше “можливо” у цій справі. Перед ним тепер був не люблячий батько, а жорстокий кримінальний авторитет, сам Корін Дюпон.

– Ти ж не міг повірити у ці брехні? – хмурився він. – Я виховував тебе кращою людиною.

– Кращою за тебе? – виривався з рук охоронців Джим.

– Про що ти?

– Як тобі жилось із усвідомленням, що кров Джессики на твоїх руках? – крикнув Джим.

– Я скоро вийду і ми все з тобою обговоримо, – спокійно відповів він.

– Вийдеш? Тобі світить довічне!

– А хіба знаходити вихід не наша родинна риса? – звів брову Натанієль. – Я дуже засмучений, що ти обрав інший бік. Та запевняю: я все можу пояснити. Лише дай трохи часу, скоро все це скінчиться.

– Все це? – глухо повторив він.

Джеймс у паніці оглянув залу, побачивши кілька знайомих облич. Детектив сахнувся. Цей суд, засідання, люди…все це фарс. Спектакль, от тільки для чого? Для преси? Намагаються очистити “добре” ім’я Натанієля? Весь цей час батько знав, що вибереться. Але для чого звати сюди Джима? Невже батько сподівався, що він займе його бік?

Детектив кинув останній погляд на Натанієля. Схоже, саме на це і сподівався батько. Джим хитнув головою. Йому варто поговорити з Вів. Терміново. Залишивши залу суду, він побіг геть, щоб добратись до клубу. 

***

Джим роззирнувся. У вестибюлі було неприродно порожньо. Вівіка вислухала його спокійно, не перебиваючи. Щось у ній змусило його насторожитися. Джеймс досі мислив скуто, наче щось тримало його думки лещатами. Певно, не варто було приймати те заспокійливе вранці.

– Ти маєш повернутись на засідання, – відповіла вона згодом. – Інакше це сприймуть за визнання причетності. А ти не винен ні в чому. Вертайся негайно.

– Але це не суд…це просто вистава.

– Негайно!

Враз стало темно. Вівіка насторожено роззирнулась.

– Що сталось? – спитав Джим.

– Аварійне живлення. Готель зачинено ззовні.

– То ми тут замкнені?

– Заспокойся. Зараз з’ясую, що сталось, – набираючи номер, сказала вона. 

Джим озирнувся. У грудях похололо. Ні охорони, ні відвідувачів. Навіть Тайлера та Есті поруч не було. Детективу це не подобалось, від поганого передчуття всі волоски на карку здіймалися.

– Зв’язок відсутній, – мовила Вівіка, намагаючись стримувати гнів. – Не відходь далеко.

– Я огляну ту частину зали. Мені здалося…

– Габбі! – крикнула Вів, та було пізно. 

Щось важке вдарило його по голові. Детектив втратив свідомість.

– Ти завжди був матусиним мазунчиком, – протягнув Натанієль, стискаючи пістолет у руці. – Біг до неї за будь-яких обставин. Тепер шукаєш підтримки у обіймах цієї дівки? Хіба ж я так тебе виховував?

– На біса ти його вирубив? – здійняла брову Вівіка. – Він би все одно тобі нічого не зробив!

– Але він може нам завадити, тобі не здається? – Нат зітхнув, поглянувши на Джима, що лежав непритомний на підлозі. – Скажу чесно: я до останнього сподівався, що його тут не буде. Думав, він такий як я: страждає на самоті, та мати його привчила повсякчас шукати спідничку у яку можна виплакатись. Цього разу це твоя, еге ж?

Вівіка звузила очі.

– Скоро Джим оклигає, втім, часу аби вбити тебе мені вистачить, – Натанієль прицілився. – Ти і твої песики надто довго псували мені плани.

– Що ти зробив з моїми людьми?

Натанієль підняв на неї погляд. Небезпечна усмішка розтягнула його губи. 

– Поки нічого. Всього лише розділив вас. Вони намагаються пробитись усередину. 

Вівіка реготнула.

– А чого так слабенько? Твоя система дала збій?

– Ну, я все ж тільки з зали суду, навіть переодягтися не встиг. Так квапився на побачення з тобою, – всміхнувся він.

Вівіка скривилась.

– Ти ж не заперечуєш, якщо ми просто собі поговоримо, тет-а-тет, так би мовити.

– Тет-а-тет з твоїм непритомним сином? Дуже цікаво. 

Натанієль уважно розглянув дівчину, всміхаючись. Він хитав головою, неначе любувався Вівікою і від цього вона відчувала огиду.

– Маленька принцеса, спадкоємиця корпорації Алленів! – мало не проспівав Натанієль. – Ти стала справді вродливою жінкою…– зітхнув він, оглядаючи її. – У тебе мамин погляд.

Дівчина стиснула зуби.

– Писок стули, доки я не допомогла.

– І гострий язик батька, – всміхнувся Натанієль. – Він не любив церемонитись, одразу переходив до справи. Як думаєш, може це і стало його кінцем? Невміння домовлятись?

– Я з тобою не домовлятимусь, – мовила вона, витягнувши руку з пістолетом.

– То, що робитимемо? Вб’єш мене прямо тут? При ньому – тицьнувши пальцем у непритомного Джима, спитав він.

Вівіка покосилась на детектива, а тоді підняла очі на Натанієля.

– Знайомий погляд, – криво всміхнувся він. – Ти б могла бути непереможною, Вів’єн. Невже тебе не вчили, що почуття у таких справах зайві?

– Особистий досвід? – звела брову Вів. – Саме тому ти вчинив так із дружиною?

– Не смій, – хитнув головою він. – Ти не маєш права говорити про неї.

– Ну ж бо, Нате. Вбивши жінку, у яку твій син закоханий на його ж очах – ти вженеш останній цвях у труну ваших стосунків. Думай головою, хоч зрідка. Починаю сумніватися, що ти і є Дюпон.

Натанієль примружив очі. Він відчував, що щось йшло не за планом, та не міг пояснити що. 

Головний біль плутав і без того в’язкі думки ще дужче. Голоси линули до детектива поступово, неначе через товсті стіни.

Джим повільно підвівся. Натанієль цілився у Вівіку, вона у нього. Детектив відчув себе на знімальному майданчику якогось тупого бойовика. Тільки в центрі всього цього був його батько, якого він, виявляється, не знає взагалі.

Він достобіса втомився від брехні, маніпуляцій, таємниць і прихованих особистостей. Зараз у цій залі він бачив двох незнайомців. І якщо із постійними вибриками Вівіки він уже змирився, то дізнатись всю цю гидь про батька було занадто. Його нудило і фізично, і метафорично від усього цього. Хотілось спитати лише про одне: за що це все йому? Чим він заслужив на таку кількість лайна у власному житті?

– О, Джеймсе…– зітхнув батько, – з пробудженням. Ти часом так невчасно.

– Що ти тут робиш? – спитав Джим, ставши перед ним так, щоб затулити собою Вівіку, що стояла зараз на сходах, цілячись у Натанієля. Пістолет батька вперся в груди детектива.

Боковим зором він помітив, як Вівіка помітно смикнулась, неначе готувалась захистити детектива. Це його приємно вразило, та він не хотів зводити очей з батька. Брехливого, огидного батька, що зараз навіть не приховував свого єства.

– Віддаю старі борги, – знизав плечима Натанієль. – Тобі краще піти. Я мав усвідомлювати, що ти будеш тут, та до останнього вірив, що ти таки дослухаєшся до моїх порад і триматимешся якнайдалі від цієї жінки. Та вже час визнати: часом діти не виправдовують наших сподівань.

– І батьки, вочевидь, також. Як ти вийшов? – спитав Джим.

– Без особливих зусиль, – знизав плечима Натанієль і визирнув з-за сина на Вівіку. – Невже ти справді сподівалась, що це спрацює?

– Не хвилюйся, Нате, – всміхнулась Вівіка. – Всіх акторів твого спектаклю уже затримано. Беглі молодчина, що обрав правильний бік.

– Бік? – розреготався Натанієль. – І який же це бік, дитинко? Бік брехні і полювання на відьом?

– Чому б тобі не посповідатися перед смертю? – прицілилась вона.

– Ти ж не вб’єш його? – спитав Джим, повернувшись до неї. 

– Ти справді про це питаєш? – звела брову Вівіка.

– То ти знав, хто вона така і спокійно прийняв це? – хмикнув батько. – Які цікаві у тебе подвійні стандарти, сину. Вражає!

– Найцікавішим є те, що від такого великого генія втекло стільки важливих фактів! – мовила Вівіка. – Твій син дізнався про все ще зі стрілянини у моєму ресторані. Так-так, тієї, яку ти і влаштував.

– Ти казав, що лишився вдома, – нахмурився Натанієль.

– Так, і трекер, який ти запхав йому у кишеню теж про це свідчив. Хто б міг подумати, що Торнтон таки скине свій піджак бодай на один вечір.

– Звідки ти знаєш? – нахмурився Джим.

– Габбі, вже час усвідомити: я знаю більше, ніж кажу. До речі твою колекцію “фактів” про мене, довелося вилучити, та ти як я бачу не надто переймався, – знизала плечима Вівіка.

Джим відвів погляд. Останні місяці виявилися надто насиченими на події. Він взагалі закинув своє домашнє розслідування.

– Байдуже, – зітхнув Натанієль. – Навіть якщо він знає, хто ти така, ніщо не завадить мені вистрілити у тебе першим. 

– Тату, не роби цього, – хитнув головою Джим. – Ще не пізно виправити все це. Не пізно здатися, чуєш?

– Ти такий самий як твоя матір, – рявкнув він. – Вона теж все вірила у спокуту. 

Джим похитнувся, втупивши вражений погляд у батька.

– Вона…мама знала?

Натанієль відвів погляд.

– І що ти з нею зробив? – звела брову Вівіка.

Детектив поглянув на Вів, хитаючи головою.

– Ні! Ні, це неможливо, – він поглянув на батька. – Він не вчинив би так з мамою. Тату?

Натанієль підняв очі на сина. Погляд його пронизував до кісток.

– Вона забагато знала. Через неї могли б постраждати усі. Забагато було поставлене на кін.

– Ні! – крикнув Джим, тремтячою рукою схопив батька за комір. – Ні, ти не міг! Ти б не вчинив так!

Його обличчя тремтіло, а зуби стиснулись від гніву. Серце гупало так важко й сильно, що боліло в грудях. Джиму все здавалось, що більше він просто не витримає. Натанієль притулився чолом до чола сина.

– Я йшов до цього надто довго. Вона б зруйнувала усе. Твоя мати хотіла говорити. Вона була готова викласти все, я не міг так ризикувати.

– І ти вбив її? – тремтів Джим. – Ти вбив маму?! Сволота! – він відштовхнув батька і вдарив його кулаком у ніс. 

Натанієль похитнувся, хапаючись за обличчя. Кров потекла крізь пальці.

– Мені шкода. Я кохав її, справді кохав, Джеймсе. Та це більше за мене. За нас усіх. Я будував цей бізнес сорок років і не міг втратити його в один день!

Джим схопився руками за голову.

– Подумай, що б сталося як би мене тоді ув’язнили чи вбили? Ви б не мали геть нічого! Ви б побиралися!

– Не смій казати, що робив всі ті жахливі речі аби нас забезпечити! – рявкнув Джим. – Я ніколи в це не повірю!

– Але це так! Все, що я робив, я робив для своїх дітей.

– Брехня, – рука Джима була холодною і тремтіла. 

Він торкнувся розпашілого лоба і відчув як застукотіли зуби. Думки плутались, він почувався абсолютним дурнем цієї миті. Не розумів більше нічого про себе, своїх близьких і власне життя. І це жахало його. 

– Габбі… – тихо покликала Вів.

– Ні, не кажи нічого зараз, – хрипів він, повертаючись до батька. – Джесс теж ти вбив?

– Я б ніколи не вбив власну дитину, – хмикнув Натанієль. – Я ніколи не хотів для неї тієї залежності.

– Ну, звісно! Так же легко повірити в це після того, як ти визнав, що вбив жінку, яку ніби-то кохав! 

Відчай долав детектива, він хотів кричати від болю.

– Не смій сумніватися в цьому. Твоя матір знала, за кого йшла заміж. Хай їй не було відомо про все, та вона усвідомлювала, що статки я заробив не на роботі у поліції.

– Таким є твоє виправдання? – хрипів Джим, наблизившись до батька.

Натанієль підняв очі на Вівіку.

– Задоволена?

Дівчина не відповіла, та пістолет не опустила, продовжуючи цілитись у нього.

– Шкода, що Малроуз не подбав, щоб ти вмерла, – пирхнув Натанієль. 

Джим вдарив батька у живіт і вирвав пістолет з його рук. Рука його тремтіла, та все ж він прицілився.

– Джиме…– видихнув Натанієль. – Ти ж це не серйозно.

– Як ти міг піти на це? Як? – не вірив детектив. 

Все його тіло тремтіло, а очі щипало від сліз. Його мати, жінка, що виховала його, що навчила його не ворогувати з усім світом, а намагатись пізнати його і зрозуміти. Її теплі зелені очі, її ніжний голос одразу ж замиготів у пам’яті. А потім раптова хвороба, що вклала її на лікарняне ліжко на кілька місяців. 

Молодша сестра, енергійна, весела, що завжди надихала його. Джим довго не зрозумів як спортивна і підтягнута дівчина могла зв’язати себе з наркотиками. Як могла довести себе до передозування. 

Батько, його батько, людина, що вчила його рибалити, стріляти, битися. Той, хто завжди приходив на поміч – холоднокровний вбивця, що роками плів злочинне павутиння. І він причетний до смерті двох найрідніших людей Джима.

Всього цього детективу було забагато. Він не міг повірити, що це реальність. Не міг усвідомити, що все, у що він вірив – виявилось ілюзією. Брехнею, гарно спланованою і поданою. Як довго він жив сліпим? Як довго йому брехали? 

– Все дещо складніше, я все тобі поясню, – поклавши руку на пістолет, мовив Натанієль.

– Ні, все дуже просто, тату. Ти – Корін Дюпон?

– Я не робив нічого лихого. Просто прагнув контролювати все, заробити капітал, передати його тобі…

– Передати мені? Щоб я продовжив твої справи? А якби я дізнався про цей капітал раніше часу, ти б вбив і мене? – руки Джима тремтіли.

– Я б ніколи не поклав на тебе таку відповідальність. Ти занадто щиросердний, – Нат потягнувся до пістолета. – Давай його мені. Ти дуже схвильований.

Джим тремтів від гніву і хвилювання водночас.

– Я вірив тобі…

– Я знаю, синку.

– А ти зрадив нас усіх! 

– Не все так просто, Джиме, – зітхнув Натанієль. – Я думав ти переріс цей підлітковий максималізм. 

– Ти нікуди не підеш, – мовила Вівіка прицілившись.

Натанієль, схопив пістолет і розвернув Джима обличчям до Вівіки, приставивши дуло йому до скроні.

– Тату? – белькотів Джим, розгубившись остаточно.

– Дай нам піти, – наказував Торнтон старший.

Вівіка зціпила зуби:

– Відпусти його. Ти все одно ніколи не вб’єш сина.

– Та ну, хіба ж я блейфую? Ти вже почула досить, щоб знати, що я здатен це скоїти. Та знаєш у чім річ, Вів’єн? Я бачу, що мій син тобі небайдужий. Тож це саме ти та, хто не дасть цьому статися. 

Джим тремтів від болю. Хто цей чоловік? Невже це його батько? Як він міг брехати йому все життя? Чи він взагалі коли-небудь любив його? Його сестру, матір? Чи було для Натанієля хоч щось важливіше за його кривавий бізнес? І як Джим цього не помічав? Як татові вдавалось так вишукано всім брехати?

– Звісно, я б волів все зробити не так, – знизав плечима Нат. – Я б вбив всіх, хто тобі дорогий прямо на твоїх очах, Вів’єн, а тоді покінчив би і з тобою, і всіма щурами, що сидять у підвалі цього місця. 

– Не смій чіпати її! – рявкнув він, намагаючись вирватись.

– Що ж, мій син, вочевидь, прив’язався до тебе, – продовжував Натанієль. – Для мене все давно скінчено. Він зненавидить мене за це, та колись, я маю надію, все ж зрозуміє. Переказуй батькам вітання, – він прицілився і вистрілив.

– Ні! – задихнувся Джим. – Вів!

Вівіка впала на сходи. Джим закричав, обм'якнувши у руках Ната. Жінка, яку він кохав, стала жертвою батька. Так само як вся його родина. 

Натанієль Торнтон забирав у сина всіх, кого він коли-небудь любив. Гнів ставав гарячим, туманив йому голову, змушував тремтіти ще дужче, прагнучи знищити чоловіка, якого він колись поважав.

– Вона ніколи не була тебе варта, – хрипів йому у вухо Натанієль.

 Джим скосив очі. Руки батька час від часу долав тремор, відколи його було отруєно. Чи не вперше за все своє життя, детектив радів тому тремтінню. Пригнувшись, він вдарив Натанієля ліктем у живіт і витягнув пістолет з його рук.

– Джиме… – очі батька округлились. – Прошу, поговорімо.

– Розмови скінчились, тату, – сльози стікали щоками, а очі горіли від гніву та відчаю.

– Знаю, я за життя скоїв чимало поганих вчинків. Проте ти…завжди був кращим за мене і ніколи б не вбив, ти не такий.

– Ти для мене вже мертвий, – хрипко відповів Джим, вистріливши батькові у голову.

Руки його тремтіли, він випустив пістолет і похитнувся, мало не впавши у калюжу крові, що розтікалася довкола голови Натанієля Торнтона.

Все сталось занадто швидко. Джим навіть не встиг усвідомити, що накоїв. Проте він знав одне: якщо відпустити батька зараз – він просто продовжить робити те саме, а тоді помре ще більше людей.

Його вражений подіями мозок все ще повільно обробляв інформацію. Джим неначе сам собі більше не належав, це дратувало. 

Він побіг до Вівіки, піднявши її голову. Кривава пляма застигла на тонкій тканині її сукні у зоні живота. Детектив заплакав, притулившись чолом до її чола. 

Як він це допустив? Як вона сама це допустила? Вівіка завжди була майстерною. Вона могла вбити Натанієля і оком не змигнути. Але чого вона вагалася? Невже і справді через Джима? І що тепер? Тепер він лишився сам. Тепер тримає її тіло у руках і не розуміє, як жити далі.

Він вбив власного батька. Більше ніколи не поговорить з ним, більше ніколи не почує слів підтримки чи життєвої мудрості. Ніколи не обійме його. Джим заплющив очі, обіймаючи тіло Вів. Ні, він сам вбив себе, коли обрав шлях Коріна Дюпона. Детективу доведеться жити з тим, що він скоїв, та попри все – так було правильно.

Джим провів пальцем по гладенькій щоці. Вівіка неначе спала цієї миті. Вишневі вуста були такими ж бездоганними як і завжди. Довгі вії відкидали тіні на бліде обличчя. Вона була найвродливішою жінкою, яку він зустрічав. Найбільш суперечливою, емоційною та попри все: абсолютно незабутньою. 

– Пробач мені, – прошепотів він, легко притулившись своїми губами до її. – Я мав спинити його.

Джим обійняв дівчину, поклавши підборіддя на її маківку. Плечі здригались від нападів плачу. Все пережите, весь біль, що накопичився за останню добу просто шукав вихід. Детектив не був певен, що зміг би витримати більше.

Раптом Вівіка здригнулась, змусивши Джима раптово втягнути повітря. Дівчина кліпнула, задихнувшись, а тоді ошелешено роззирнулась.

– Що…– не вірив очам Джим. – Як це можливо?

Вівіка провела рукою по плямі на сукні. Пальці стали червоними від крові.

– Гадки не маю, – здивовано оглядала поранення вона. 

Вівіка натиснула пальцями.

– Боляче? – спитав Джим, наблизившись.

Вона зустрілась з детективом поглядами і похитала головою. Торкнувшись нігтем дірки на тканині вона прорвала її, розширивши. Шкіра була гладенькою, сліди крові виднілись довкола, та ні поранення, ні навіть подряпини на тілі знайти не вдалося.

Джим нахмурився помітивши як щось заблищало на сходинці поруч з дівчиною. Пальці торкнулись тонкого металевого кола, що було розміром трохи менше за пенні.

Він перевернув предмет у долоні, тонка кривава смуга лишилась на шкірі.

– Це, що… куля? 

Вівіка здивовано похитала головою.

– Наче ти була у жилеті абощо…

Вони переглянулись. Обоє наче намагались відшукати пояснення цьому, та жодне реальне чи бодай трохи логічне – було просто відсутнє.

Вестибюлем прокотилось неприємне скреготіння. Детектив і власниця клубу підскочили. Вівіка інстинктивно схопила пістолет, що лежав на сходинці поруч. Двері службового ходу відчинились. Всередину висипали Тайлер, Есті, Асмодей і кілька озброєних охоронців.

– Що в біса… – почав Тайлер, помітивши тіло Натанієля.

– Вів! – крикнула Есті, побігши до Вівіки.

– Нічого їм не кажи, – прошипіла вона до детектива. – Хай думають, що це вистава.

– Чому? – нахмурився Джим.

– Бо я не здатна пояснити те, чого сама не розумію.

– Що сталось? – присіла поруч Есті. – Тебе поранено?

– Ні. Довелося зіграти сцену перед Торнтоном старшим, – пирхнула вона. – Щоб він тріумфально штовхнув монолог лиходія. 

Детектив кинув погляд на дівчину. Як же легко їй вдається брехати. На ходу, без підготовки, дивлячись прямісінько в очі. Джим ніколи так не вмів. І те, що Вів робила це так – лякало його.

– Джиммі…– Есті торкнулась його плеча. – Мені дуже шкода.

Детектив повільно підвівся. Одна думка ніяк не хотіла полишати його.

– Ти ж нещодавно дізналась, чи не так? – спитав він.

Вівіка, Есті і Тайлер поглянули на детектива.

– Що він мій батько, ви ж дізнались нещодавно?

– Майже місяць тому, Джиммі, – заспокоїла його Есті. – Ми не могли сказати, операція зайняла чимало часу. Ми не були певні, як ти до цього поставишся.

Звучало правдоподібно, але погляд Вівіки змушував Джима засумніватися.

– Тоді як ти знала про трекер? – спитав він у дівчини.

Вівіка повільно підвелася.

– Ти сказала йому, що трекер був у моїй кишені, – повільно спустившись сходами, мовив він. – Звідки ти про це знала? І що ще тобі було відомо?

Голос його тремтів. Після всього, що він дізнався за останні двадцять годин, мозок детектива просто відмовлявся приймати ще більше гіркої правди.

Джим повернувся до Вівіки. Темні очі пропалювали дівчину.

– Скажи мені, – прохрипів він.

– Що тобі сказати, Джеймсе? – рівним і спокійним тоном спитала дівчина.

Джеймс – не Габбі.

– Як давно ти дізналась, що він – мій батько? – його голос тремтів, у грудях похололо.

– Не надто, – визнала вона.

– Коли? – не у змозі спинити тремтіння, спитав він.

– Джеймсе… – зітхнула вона.

– Коли?! – гарикнув він, зціпивши зуби.

Тайлер нахмурився і зустрівся очима з Есті.

– З моменту, як ти показав ваш фамільний перстень, – зізналась Вівіка. 

Джим похитнувся.

– Отже, ти знала про те, що він мій батько майже від початку наших… – зітхнув він.

– Так, – рівно відповіла Вівіка.

Есті і Тайлер здивовано подивились на подругу, детектив міг заприсягтись, що на одну коротку мить, у Тайлера опустились плечі від здивування.

– То все це була гра? – усвідомив він. – Я був потрібен тобі виключно, щоб підібратись до нього?

– Так, – спокійно відповіла дівчина.

Тайлер поглянув на подругу так, ніби вперше бачив. Цей погляд був дивним тим, що в ньому читався осуд. Хоч, очевидно він не мав жодної симпатії до детектива і ніколи не приховував власного невдоволення їх стосунками з Вів.

– Хто ще знав? – ледь стримуючись, щоб не загарчати, мов поранений звір, спитав Джеймс.

– Як зазначила Есті: від недавнього часу, тільки моя команда.

– Беглі знав? Брук знав?

– Ні. В поліції про це було відомо тільки тим, хто сидить на його повідку.

– А всі, хто на повідку в тебе знали, так? – роздратовано пирхнув Джим.

– Так, – спокійно відповіла вона, ігноруючи шпильку, кинуту Торнтоном.

– І розробляли план як його піймати й нейтралізувати мене?

– Потреби у твоїй нейтралізації не було, – беземоційно продовжувала вона.

– Ну, звичайно! – саркастично кинув Торнтон. – Адже я і так міцно застряг між твоїх ніг, мене і не відтягнули б! Маю сказати, ти чудово впоралась із завданням. Чиста робота! Молодець, Вівіко.

– Вів? – стрепенулась нахмурена Есті. – Що ти накоїла?

Джим був здивований реакцією її друзів. Отже, вони дізнались про те, хто такий Дюпон значно пізніше. Що ж, у нас тут зрада у квадраті, просто прекрасно! Детектива аж підкидало від гніву, шоку і образи. В грудях кололо від болю. Він не розумів, що з ним не так, що все його життя котиться до Пекла. У який момент, він звернув не туди?

– О, я скажу тобі що! – хрипів Торнтон, поглянувши на Есті. – Вона звабила мене, спала зі мною, закохала мене в себе, щоб дізнатись інформацію і визначити місцеперебування мого батька!

– Звабила? – в очах Вівіки блиснув гнів. – Любчику, я не дивуюсь довбням, що вважають ніби жінка має владу над їхнім розумом і рішеннями так само як і над їх членами, але я була про тебе вищої думки.

– Як ти можеш робити винним мене? – обурився Джим. – Це ти мені брехала!

– Що, справді?

– Ти, мабуть, жартуєш… – вражено мовив детектив.

– Коли я брехала тобі, Габбі? – спитала вона, пронизавши його поглядом, як тоді при першій зустрічі. – Коли сказала, що мене не цікавлять стосунки? – одна сходинка. – Чи коли сказала, що мені не потрібна любов, хлопець чи інша романтична хрінь? – ще одна сходинка. – Я брехала тобі, коли казала, що між нами тільки секс? – її очі зблиснули, коли вона переступила останню сходинку. – Я кинула тобі свої наміри мало не в пику з першої нашої зустрічі, а ти робиш винною мене в тому, що не бачив їх і, що? Закохався?

– Та, пішла ти на хрін! – рявкнув він, відчуваючи як все тіло здригнулось від гніву.

Її погляд був безжальним. 

– Вже ходила, чи варто нагадувати тобі, в якому захваті ти був? – криво всміхнулась вона.

– Про тебе кажуть правду, – вражено хитав головою він. – Ти просто стерво, що бавиться людьми, мов іграшками. Одного разу ти зустрінеш того, з ким гратись не захочеться, втім іграшкою станеш ти сама в його руках.

– Сприймати це як погрозу? – звела бровою Вівіка. – Мені нагадати тобі, що ти не в тому стані, щоб мені зашкодити?

– Це не погроза, – пирхнув Джим. – Це просто карма, і вона тебе наздожене.

– Що ж, чекатиму з нетерпінням, детективе. Гарної дороги додому, – кивнула вона.

Джеймс перевів погляд на Тайлера.

– Можеш бути щасливим: тепер вона лише твоя.

Вівіка подивилась на друга спантеличено. Тайлер натомість нахмурився, випнувши підборіддя.

– Тобі вже час, Торнтоне. Ми тебе більше не затримуємо.

Есті переводила погляд від одного хлопця до іншого.

– Дозволь тебе провести, Джиммі.

– Ні, дякую, – знявши її руку зі свого ліктя, мовив Джим. – З мене досить вашої компашки.

– Що робити з тілом? – спитав Тайлер.

Джим озирнувся, уникаючи погляду на труп Натанієля.

– Робіть, що хочете. Можете повісити все на мене, мені начхати.

Він розвернувся, рушаючи геть з готелю. Вони мовчали, доки двері за детективом не зачинились.

Етефанія провела долонею по чолу і різко розвернулась, втупивши розгніваний погляд на Вівіку.

– Як це ти знала?! 

– Як давно тобі відомо? – спитав одночасно з нею Тайлер.

– Чотири з половиною місяці, – відповіла Вів.

– Бляха, що?! Ще навіть до стрілянини у ресторані?

– Ти знущаєшся? – скривився Тайлер. – Якого чорта ти мовчала?!

– Ти знала як він виглядає? – наблизилась Есті. – Від самого початку?

– Ні, – відповіла Вівіка спокійно. – Я не бачила обличчя. Тільки перстень.

Тайлер трохи заспокоївся.

– Перстень? – звела брову Есті.

– У Торнтонів є фамільна прикраса, – спокійно мовила Вівіка. – Детективу мізків вистачило її не носити. Та Натанієль не гребує вдягати те сране кільце. У ніч, коли я вперше побачила його, він був у тому персні. Я запам’ятала його дуже чітко.

– Я повірити не можу, що ти знала! – схопилась за голову Естефанія. – Ти знала ще до того як загинув Томмі! Якби ми почали діяти…

– Есті, – спинив її Тайлер. – Персня замало. Це нічого не доводить.

– Тому я і не казала, – кивнула Вівіка. – Я не хотіла давати марних надій.

– То та операція з викриття Дюпона…

– Моя, – кивнула Вівіка. – Тому і провалилась, я не врахувала того, що він занадто довго має владу. Він дав підставну людину, що, сиділа на гачку. Як потім виявив Колсон – звичайний шантаж родиною.

– І він все одно їх усіх повбивав.

– Бо йому насрати на чужі життя. Тому я почала шукати інші можливості.

– Даруй, інші? Ти майже пів року трахалась з єдиним важелем впливу на сраного Дюпона, – пирхнув Тайлер. – Які, бляха можливості?

– А як мені зв’язати колишнього шефа поліції з кримінальним авторитетом, що понад сорок років плете злочинне павутиння? 

Тайлер відвернувся.

– Ти просто боялась аби твій любий детективчик постраждав.

– Не приховую, я не вважаю, що він мав вмирати, аби я підібралась до його батька. Він не знав нічого і всі ми бачили як його це зламало. Та твоя правда, Джим завжди був єдиною ниткою, за яку можна було потягнути. Саме це я і зробила.

Тайлер і Есті уважно поглянули на Вівіку. Вона опустила очі, повертаючись до спогадів.

Джим мирно спав у ліжку поруч. Вона провела рукою по його волоссю, спостерігаючи за тим як спокійно та розмірено він дихає. Уві сні, коли його обличчя було розслабленим, він здавався молодшим. Менш напруженим, спокійнішим.

Вівіка потягнулась до його телефону і залишила кімнату. Вона розблокувала екран і натисла останні виклики. Швидко знайшовши контакт під простою назвою “тато”, дівчина натисла виклик, притуливши телефон до вуха.

Один гудок.

– Синку? Все гаразд? Ти вдома?

– Який люблячий татко…– протягнула Вівіка.

– З ким маю нагоду говорити? – голос Натанієля одразу набув гостроти.

– Моє ім’я значення не має. Втім твоє…– вона всміхнулась. – Вітаю, Коріне.

– Здогадуюсь, з ким маю справу.

– Здогадайся, хто зараз під снодійним у моєму підвалі.

– Не смій торкатися його, – прохрипів він.

– Я так стомилась від марної біганини, Дюпоне. Тож даю тобі вибір: або ти приходиш сюди сам без зброї, або я винесу мізки твоєму синочку і спалю, а попіл пришлю поштою. Ти здогадався, хто я – отже, знаєш, що я не жартую. Згадай, що я зробила з Малроузом.

– То була ти…

– Там навіть ховати нічого було. Я гарно розважилась. То як? Ми уклали угоду?

– Що завадить мені прямо зараз спустити собак, щоб принесли твою голову?

– Та годі тобі! Через тебе померла Джесс, невже ти готовий втратити і Джима слідом? У тебе ж нікого не лишилось! Ти і дружину порішив, бо здогадалась про твої оборудки.

– Не смій…

– Чого ж? Фіорелла б не змирилася з цим. У неї була мораль. Здається мені, Джим взяв це у неї.

– Звідки ти знаєш мою дружину?

– Не особисто. Та, ти ж був зразковим сім’янином на людях, хіба ні? Велика частина твого ближнього кола лишилась з тобою після її смерті, виключно зі страху, що ти зробиш те саме з їх сім’ями. Та все вже скінчено. Майже всі вони пішли на співпрацю. А хто відмовив чи втік – помре у найближчі кілька місяців, запевняю тебе.

– Ти помреш разом з ними.

– Ні, Нате. Помре Джим, якщо не поквапишся.

– І що буде, як я приїду?

– Як, що? Я запишу відео, яке переглядатиму перед сном, а тоді запхаю тобі дробовик у пельку і спущу гачок. 

– Жартуєш?

– Ну, звісно. Для мразоти на кшталт тебе, це занадто легко. Та я люблю влаштовувати сюрпризи виродкам. 

– Не смій чіпати мого сина. Він нічого не знав.

– Діти не винні у гріхах своїх батьків, Натанієлю. Та саме вони, чомусь завжди за них платять. У тебе три хвилини. За кожну хвилину спізнення я лишатиму по одному отвору на його гарненькому тілі. Повір, мені відомі його чутливі ділянки. Ти знав, що Джим боїться лоскоту? 

– Лярва.

– Агов! Не опускай себе до образ, за це може постраждати милий нам обом Джеймс. Приїзди до мотеля “Ірвінґ-Лексіс”. Тобі він має бути знайомий.

Вівіка завершила виклик і спустилась вниз. Група захоплення вже була на місці, лишилось доєднатися. 

До останнього вона прагнула стратити клятого Дюпона, та Робін, агентка ФБР, з якою вони комунікували у справі, переконала її, що посадити його буде ліпше. Все одно у в’язниці з ним швидко розберуться. То була єдина думка, що втішала. Хоч і Есті, і Тайлер були незгодні, що це краще рішення. І мали рацію, оскільки Дюпон навіть втративши більшість своїх зв’язків, мав козир у рукаві. І, вочевидь, серед федералів також, враховуючи рівень абсурду у залі суду.

Робін та її команда спрацювали добре. Рештки прихвостнів Дюпона було викрито і ліквідовано. Ближнє коло, що знало Натанієля особисто, майже у повному складі пішло на співпрацю із ФБР. Їх родини були під захистом. Самі винуватці отримали вирок, відповідно до власних злочинів.

Коріна затримали вночі. А новини про його затримання вийшли у світ уже наступного дня. Колсон мало не пищав, коли Вівіка відправила йому фото затриманого злочинця. Довгий час вона й не уявляла як добре мати особисте видавництво, яке друкуватиме що завгодно, якщо ти відправиш це факсом. Колсон був специфічним видавцем, та все ж корисним у таких справах. Він досі не підозрював на кого працює і це Вівіці імпонувало.

– Хай там як, Вів. Ми – команда, – мовила Есті, вивівши дівчину зі спогадів. – І займались цим багато років. Сегмент за сегментом, ми підбиралися до ближнього кола того виродка.

– Ти так кажеш, наче я змовчала про головне.

– Так, ти принесла теку досьє на його поплічників, яких, як я розумію, ти ідентифікувала на фото якогось сімейного барбеккю, що висить на стіні у квартирі Джима, але це не змінює того факту, що ти діяла за нашими спинами, – пирхнула вона.

– Я ж зазнала невдачі, яка різниця?

– Ти справді не розумієш, який вигляд це має? – обурилась дівчина. – Ти мала довіряти нам, а натомість почала все робити своїм пихом. Ми всі у цьому по горло. Кожен зі своєї причини. Де поділось твоє: розділимось – помремо, га? 

– Есті…

– Я скажу тобі де! – вибухнула вона. – Ти ніколи не боялась вмирати, але знаєш, звідки це в тебе? – Есті наблизилась. – Ти ніколи не була на волосок від смерті.

– Естефаніє…– намагався спинити її Тай.

Вівіка окинула подругу поглядом.

– Ні, хай знає! – розгнівалась Есті. – Аварія з Блейком була жахливою, та ти відбулась легким переляком. Я була під загрозою смерті впродовж семи років, що була під контролем викрадачів. Кожного дня я мала цей ризик. А скільки разів Тай ризикував, аби врятувати твою дупу годі й казати! Ми були однією ногою у Пеклі, а ти ні. Саме тому ми б ніколи не прагнули опинитись там знову, на відміну від тебе! Ти весь час підставляєшся, наче сподіваєшся плюнути в пику Дияволу, та знаєш, що я тобі скажу? Таких відчайдухів він забирає першими! І це чекає на тебе, якщо не опануєш себе і не почнеш думати головою. 

Вівіка нічого не відповіла, погляд її ставав холодним і відстороненим, дівчина лише здійняла підборіддя.

– Я не хочу зараз говорити, вибач, – додала Есті, розвертаючись.

Вів зітхнула. Тайлер пішов беззвучно. Вона знала, що не знайде його за своєю спиною. Та все одно повернулась і здивовано вперлась у його груди.

– Я розумію твої мотиви, – тихо мовив він, піднявши очі на подругу. – Та не поділяю засоби їх досягнення.

Вона кивнула.

– Тобі треба поспати, – додав Тай. – Сьогодні був важкий день.

На цих словах він пішов. Вівіка чи не вперше в житті відчула себе абсолютно самотньою.