Раді Вас бачити!

 Пісня розділу:

▶Black Lab – This Night

Кітаель спинився біля Брами, кинувши погляд на Вівіку. Ця смертна вражала своєю незворушністю. Окинула оком простір довкола, неначе частину власних угідь, злегка зморщила носик і здійняла підборіддя. Жнець ледь втримався, аби не засміятися.

– Я скоро повернуся, – мовив він, переміщуючись.

– Стій! – озирнулась вона, та Кітаеля вже не було.

Вівіка знову оглянула простір довкола себе. Безодня не лякала її. Тут, направду, було навіть якось спокійно. Досить тихо, тепло. Хіба багряне небо трохи наганяло тугу. Брама перед нею вражала висотою, вона була просто неймовірних розмірів, неначе сягала самого неба. Дівчина задерла голову, шукаючи де ж та бісова брама взагалі закінчується і не помітила, як з іншого боку воріт спинилась красива висока жінка з сірими крилами і не менш привабливий чоловік із золотистими очима.

Що у Пеклі робить янгол її не надто цікавило. Вівіка досі вважала все це гарячковим сном. Вона не вірила в Бога, не після того, які жахіття бачила у житті. Не після того, що сталося з близькими їй людьми. Якби Бог існував, якби справді любив своїх “дітей” – дбав би про них, а не дозволяв чинити насильство і прославляти його як єдиний інструмент влади. Тож, вона обрала прийняти цей театр абсурду і подивитись, чим ще він спробує її вразити.

Вона уважно оглянула обох. Повільним оцінювальним поглядом з голови до п’ят і назад. Обоє були досить високими, з довгими рівними ногами. Вівіка скрипнула зубами, навіть підбори її ботфортів не скоротять таку відстань. Та це нічого – вона знайде спосіб вкоротити зріст цим дилдам, якщо роздратують її.

Чоловік всміхався їй, тримався розслаблено, наче тримав весь світ у власних руках. Самовпевнений, можливо навіть нарцис, такий обожнюватиме навіть звук власного голосу, отже, відволікти його буде нескладно.

Жінка з крильми була іншою. Впевнена, спостережлива, погляд уважний, чіпкий. Вона сильна, її тіло було у напрузі, неначе вичікувало удару. Її відволікти було б навпаки досить складно. Та тримались обоє дуже близько. “Або сплять, або скоро спатимуть”, – подумки зробила висновок Вівіка. А це значить, що їх увага буде більше сконцентрована одне на одному. Що було добре для маневру. Та сильні почуття, тим паче, якщо янгол і справді воїтелька – можуть стати перепоною. Їх може просто сказити, щойно хтось із них опиниться під загрозою і сама Вів може постраждати.

Вона змахнула волоссям.

“Це просто дурний сон. Мені тут нічого не загрожує.”

Вівіка вміла контролювати власні сни, тож навіть жахіття її ніколи не лякали. Вона могла спинити, змінити, переписати. Тут поки не вдавалось, та дівчина намагалась про це собі не нагадувати, аби не втратити звичної впевненості, що контроль досі у неї. 

– Чому я не чую її думок? – спитала янгол у чоловіка.

– Маємо справу з міцним горішком, – всміхнувся він, відчинивши Браму. – Вітаю, Вівіко! 

Дівчина зробила крок за Браму і, ривком зірвавши кинджал з-за пояса Ізуель, приставила його до горла Люцифера, штовхнувши до ґрат Брами.

Ізуель схопила Вівіку за шию ззаду, намагаючись відірвати від Володаря.

– Я все одно встигну його прирізати, якщо ти мене відштовхнеш, – хижо всміхнулась Вівіка, притискаючи лезо до шиї короля Пекла.

Ізуель була вражена пихатості смертної, та руку не опустила.

– Не треба, – спинив її Люцифер, зблиснувши очима, а тоді глянув на Вівіку. – У Пеклі не так страшно, як у вас кажуть. Запевняю, тут ти у безпеці. 

– Чому мене відправили до Пекла? – понизила голос Вівіка. – Говори!

– Азраель поки потрібне твоє тіло, – спокійно відповів Люцифер.

– А тепер з самого початку і повільніше. Хто така Азраель, і хто дав їй дозвіл влізати у моє тіло, як у клятий костюм?!

– Ну, схоже, твоя душа пішла на співпрацю. Та…не доставила цю інформацію свідомості, – реготнув Люцифер. – Азраель, це моя сестра, Янгол Смерті. Вона полює на Вершника Апокаліпсису, що зараз полонив тіло якогось смертного. Не зробивши того самого, вона б не змогла наблизитись до нього впритул. Тож…взяла в оренду твоє тіло.

Вівіка звела брову. Таку маячню вона б і під абсентом не вигадала. А це напій, що б’є її найдужче.

– Як довго я тут буду? 

– Щойно Азраель завершить…

– Я спитала дуже чітко, – різко мовила вона. – Тож не бажаю чути розмитих відповідей.

– Якщо Азраель не поквапиться – твоя душа буде назавжди відділена від тіла, а ти станеш жителькою Пекла назавжди і тоді я тобі покажу як потрібно з нами комунікувати, – понизила голос Ізуель.

Вівіка обдарувала її ненависним поглядом.

– Поверніть мене назад. Я не можу померти, ще маю чимало справ нагорі.

– Ти не померла, – рявкнула Ізуель. – Прибери кинджал, негайно!

– Ні, – хижо всміхнулась Вівіка, зустрівшись поглядом із Люцифером. – Йому і так нормально, чи не так, любчику?

Люцифер реготнув. Очі зблиснули, та погляд його ставав дедалі небезпечнішим. Він набував якогось жалючого сяйва, від якого Вівіці раптом забракло повітря.

– Що ж, гаразд…– мовив він, – побачимо, що ти скажеш на це.

Раптовий біль оглушив дівчину. Він скував всі м’язи, блокуючи їх. Вона не могла навіть кліпнути, сльози збирались в очах, неначе перетворюючи їх на скло. Вівіка затремтіла, та попри це рішуче здійняла підборіддя. Кинджал вона не кинула, навпаки, стиснула руків’я з більшою силою, а тоді притиснула його ближче до шкіри Люцифера. 

Король і королева Пекла вражено переглянулись. Люцифер оглянув обличчя смертної. Кров текла з її носа, все тіло тремтіло, зуби цокотіли, доки вона міцно не стиснула щелепи, її долав нестерпний біль, та попри це – Вівіка не видала жодного звуку.

– Що відбувається? – не розуміла Ізуель, відпускаючи шию дівчини. Вона стала за плечем короля, уважно спостерігаючи за смертною, що продовжувала тремтіти. 

Люцифер відвів погляд. Вівіка судомно вдихнула і заплющила очі, сльози потічками рушили щоками. Її пальці розтислися, кинджал вислизнув з руки. Розгублений король Пекла зробив крок до смертної і мовчки обійняв, погладивши по потилиці. 

– Хто ти такий? – прохрипіла вона, усвідомивши нарешті, що все це не її хвороблива увага, а реальність, Вівіка знервовано ковтнула. Цей рух озвався нестерпним болем, сироти виступили на шкірі. Попри все, вона не збиралась здаватися і виявляти страх. Не дочекаються!

– Що? – здивувався він. – Ти в Пеклі і не знаєш мене?

Трясця…Вона дивиться на самого Диявола. А він навіть не схожий на Тома Еліса*. А на Марка Пеллегріно* й поготів. Перед нею стояв дуже привабливий чоловік із ідеальними рисами, бісиками у золотистих очах і намагався їй сподобатись. Це було очевидно і збивало з пантелику ще дужче. 

Вівіка тримала незворушний вигляд, переконуючи себе, що вона вже у Пеклі, її вже намагались катувати та, судячи зі здивування у поглядах цих двох – вона пройшла якийсь тест. А отже, боятися нічого. Можна продовжувати бути примхливим стервом, бо ця роль вдавалась їй найдужче. Тож, вона звела брову та окинула його невдоволеним поглядом:

– А ти соліст Бекстріт бойз, щоб я тебе знала?

– О, дозволь відрекомендуватися, Вів. Мене звати Люцифер, володар Пекла до твоїх послуг!

Вівіка це вже зрозуміла, та все одно якась частина відмовлялась усвідомлювати реальність всього, що відбувається. Вона відігнала цю думку, зберігаючи невдоволений вираз:

– Люцифер із замашками Джейн Волтурі?* 

Вівіка провела рукою по шиї, що затерпла.

– Це ще, що за відсиланка? – звела брову Ізуель.

– Досить образлива, я принаймні маю харизму! – пирхнув він, потім повернувся до Ізуель. – Фільм дурнуватий, але потішний, глянемо, – тоді дістав з нагрудної кишені хустину і простягнув Вівіці.

– Що? – вихопивши її, спитала смертна. – Втер мене і тішишся?

Люцифер реготнув.

– А ти мені подобаєшся!

– Кашлянула…– похмуро мовила Ізуель.

– І це все не твої вигадки, – запевнив Люцифер Вівіку. – Ти справді тут, тимчасово. Тож…спробуй не сильно психувати, гаразд?

Вів провела хустинкою під носом, витираючи кров.

– Чого у мене є кров, якщо моє тіло на землі під контролем Азраель?

– Тілесність душі у цьому вимірі відносна. Тут це радше пам‘ять про тіло, ніж воно саме.

– То крові не було? І болю теж?

– Ні, чого ж – був. Це був біль емоційний. Та ти уявляєш його таким. 

Вівіка закотила очі. 

– Гаразд. То, яка у твоєму Пеклі шоу-програма? БДСМ у котлі?

– Якщо забажаєш – матиму за честь, – грайливо всміхнувся Люцифер.

Ізуель склала руки на грудях, кинувши нищівний погляд на короля.

– Просто подивитись, люба, – запевнив її Люцифер.

Вівіка звела брову, поглянувши на обох:

– Вам треба потрахатись.

Люцифер багатозначно кивнув:

– Мгм, розкажи мені.

– Дякую за пораду, смертна, – звела брову Ізуель. – Та я б рекомендувала опустити свою пасивну агресію.

– Можу додати активної, певна йому це зайде, – кивнувши на Люцифера, мовила Вівіка.

– Неодмінно зайде, люба.

Люцифер реготнув. Ізуель кинула на нього докірливий погляд, він стер усмішку з губ, хитнувши головою:

– Пробач. Нечасто зустрінеш смертного з таким норовом, я трохи знудився. Люди такі пересічні. А хтось хоч трохи схожий Мерк'юрі чи Далі не помирав останнім часом.

Вівіка зітхнула. Балакучість Люцифера її дратувала. Після того фокусу із вбивчим поглядом, у неї боліло все тіло, включно з очима. Дівчина притулила до повік холодні пучки пальців, радіючи тому, що це хоч трохи тамує біль.

– Ну, і чим ти відрізняється від звичайних земних збоченців? – спитала вона.

– В глобалі? Нічим. Але в мене є крила, – він розвів руки, демонструючи великі чорні крила, що виблискували червоним на світлі.

Побачене Вівіку не вразило. Вона читала чимало фентезі, бачила кілька серіалів, що експлуатували теми янголів та демонів. На її погляд, кінематограф значно ліпше продемонстрував “червоного здоров’яка”, ніж те яким він був насправді. Дівчина окинула його поглядом, звівши брову:

– То ти типу реальна версія крилатих красунчиків Сари Дж. Маас**?

– Кого? – скривилась Ізуель.

– Ти не читала?! – в один голос спитали Люцифер і Вів.

Тоді поглянули одне на одного і так само одноголосно спитали:

– Ти читав?! 

– Ти читала?!

А тоді хором розреготались.

– Трясця…– зітхнула вона. – Ти геть не такий, яким тебе вважають люди.

– Та й ти на звичайну смертну не схожа, – звів брову Люцифер. – Майже заткнула за пояс Диявола! Молодець, дівчинко!

– Напишу це на футболці, – закотила очі Вівіка.

Це дещо розрядило атмосферу, втім за мить, Вівіка зустріла погляд Люцифера, мовивши:

– Мені справді треба повернутися, – мовила вона.

– Я розумію, та поки нічим допомогти не можу, – пом’якшився він. – Принаймні, ми можемо зробити тимчасове перебування у Пеклі хоч трохи приємним.

– Твоя подружка навряд чи зацікавлена у цьому, – покосилась вона на Ізуель.

– О, даруй, це – Ізуель, Предводителька Пекельного Війська та королева Пекла.

– Ого, і генералка, і правителька? – схвально кивнула Вів. – Жирно…Рада знайомству.

– Це не взаємно, – звела брову Ізуель.

А от Ізуель їй імпонувала. Вівіка ще не розуміла чим саме, та її незворушність приємно вражала. Предводителька була дуже вродливою жінкою і, вочевидь, стала свідком не однієї битви. Це викликало повагу. Та попри це, Вів не мала особливого бажання це демонструвати.

– Люба, не груби…– всміхнувся Люцифер.

– Не грубити? – обурилась вона. – Смертна намагалась тебе зарізати, а ти з нею заграєш!

Вів поглянула на Люцифера. Чомусь він такого враження у неї не викликав. Чи Диявол намагався здаватись “своїм хлопцем”, ховаючи всі свої сильні, темні чи небезпечні сторони якомога глибше, чи просто їх не мав і був тут за блазня. Хай там як, королева Пекла поки мала більше ваги для Вівіки, ніж король. 

Дівчина зітхнула і, склавши руки на грудях, спитала:

– Гаразд, може ви почнете з самого початку?

Ізуель поглянула на смертну.

– Про, що ти?

– Що насправді тебе так сильно злить, Ізуель?

***

– То, де він зараз? – спитав Тайлер, подавшись вперед.

– Зачаївся, – зітхнула Азраель, сівши на стільчик біля бару. – Досить далеко, щоб я не відчувала напрямку.

– Якщо він тікає від тебе, чого постійно повертається? – звів брову Тайлер і відкоркував пляшку з вином.

– Ми пов’язані, – терла стомлені повіки вона. – До того ж, якщо він має ту саму пам’ять, що і я…

Тайлер примружився.

– То пов’язані ви ще й через Вів і Торнтона?

Азраель кивнула.

– І як ти збираєшся виганяти Чуму, якщо тобі небайдужий детектив? – не розумів він.

– Спитай про щось легше, – закотила очі вона, відвівши руку. – Я ніколи ще не проживала чужих емоцій. Це…достобіса важко.

– Я певен, що у Вів з цим, як на пороховій діжці, – здійняв брови Тайлер і потягнувся до келихів, готуючи замовлення. 

– Хто б казав! – пирхнула Азраель.

– Ти про що? – нахмурився він, поставивши келихи на тацю.

Азраель поклала лікті на стіл.

– Я бачила її спогади. Бачу тебе зараз. І я бачу твою душу. Зовні ти спокійний, часом грубіяниш, називаючи це почуттям гумору. Та всередині тебе рве на частини, бо ти боїшся за подругу і досі не пережив втрату друга. І я знаю, що вона жила за таким самим принципом. Пригнічувані почуття дійсно відчуваються як бомби сповільненої дії. Вів сповнена ними. Прихований біль, глибокі образи, страшні спогади. Вона ніколи не дозволяла собі спинитися. Постійно біжить. Певно тому вона така. Вона сама собі влаштувала забагато випробувань, тож моя поява стала одним з наступних, я не злякала її, не обтяжила. Вів сприйняла мене як тимчасові труднощі.

Хлопець зітхнув.

– Що ж, оскільки ти знаєш про нас так багато, чи не здається тобі правильним, що і я маю знати про тебе більше?

– Я вже розповіла тобі…

– Про свою місію, так – про порятунок брата, смерть Вершника. А, що ти можеш розповісти про себе? Про свою родину? 

– Вимагати відповідей від янгола доволі небезпечно, Тайсоне, – зблиснула очима вона.

– Просто Тай, гаразд? – понизив голос він.

– Тому ти обрав ім’я Тайлер? – вона відкинулась на спинку стільця.

– У нас з Вів довга історія, – знизав плечима він, посунувши тацю офіціанту. – Ми завжди звертаємось одне до одного скорочено, псевдоніми часом плутають, тож цього разу ми обрали імена, що скорочуються так само, – він знову знизав плечима. – Так простіше.

– Тобі просто не подобається приміряти чуже ім’я на себе, чи не так? – криво всміхнулась Азраель.

– Ну, тобі подобається приміряти на себе чуже тіло, тож… – звів брову він.

– Боже… – закотила очі Янгол Смерті.

– До речі про нього, то Бог існує? – протерши стійку, спитав Тайлер.

– Не зовсім так, як ти думаєш, – хитнула головою вона.

– Невже релігії – це вигадки?

– Всі людські вірування, це спотворена версія правди, пропущена через слабкий людський мозок, нарівні з екзистенційними питаннями і відчуттям свободи волі, та вони вперто вважають свою релігію істинною, а все інше єрессю. Ідіоти.

– Ти просто душа компанії, знаєш? – зітхнув Тайлер.

Він штовхнув до Азраель склянку з віскі. Вона одним ковтком осушила вміст, штовхаючи порожню склянку назад. Тайлер здійняв брову і поставив на стіл дві нові пляшки.

– Я все ще чекаю відповіді на своє питання.

– Люди всі такі нахаби? – нахмурилась вона.

– Ні. Я просто особливий вид – гомо скотинякус. Вівіка ще гірша, тож не заздрю твоєму брату.

– Не заздриш Дияволу? – Азраель всміхнулась. – Я вже бачила її душу. Можу тільки уявити, які там масштаби его.

 – Так-так, Вівіка спалить Пекло і підсмажить маршмеллоу, а тоді випхає тебе зі свого тіла, щойно дізнається, що ти навіть не нафарбована. Бла-бла, – закотив очі він і подався вперед. – Давай вже до справи.

– Чого тобі так цікавий Бог? – вона схилила голову вбік. – Ти не схожий на набожного, містере «скину продажного суддю зі сходів, хай всі думають, що він незграба».

– Просто цікаво чи є щось по той бік, – знизав плечима Тайлер. – Знаєш, ми щодня під загрозою скопититись, хочеться розуміти, що далі щось буде.

– По той бік є багато всього, Таю. І це не надто цікаво. 

Тайлер вичікувально дивився на Азраель.

– Гаразд, – зітхнула вона. – Його звуть Творцем – це всесильна істота, наділена силою створювати світи з нуля. Одним з таких є ваш. 

– То, він хто? Бородатий дядько, що ходить і розсуває море?

– Взагалі, ніхто не знає, який він. Його лик недоступний іншим істотам. Творець може обрати собі образ. Часом це жінка, часом чоловік, якось йому дуже подобались лемури, та проблеми з комунікацією дещо перешкоджали сприйняттю…словом. Я, наче як його дочка.

– У Творця є діти?

– Так. Десятеро.

– А хіба не всі ми його діти? – закотив очі Тайлер.

– Якщо любиш пафос – безперечно.

***

Лімб викликав неймовірну тугу. Кітаель намагався не дивитися на душі, що застрягли тут. 

– Смерте! Забери мене. 

– Мені тут не місце! 

– Я маю форму!

– Смерте! 

– Будь ласка…

– Не лишай мене тут.

Кітаель ігнорував душі, рушивши до тієї, що скупчилась, неначе ховаючись.

– Томасе? – покликав він.

– Я не хочу…

– Твій час настав. Ти здобудеш форму.

– Я не можу просто існувати далі.

– Чому?

Душа стрепенулась.

– Кессіді…Він цікавиться Есті. Вона у небезпеці.

– Есті має янгола-охоронця.

– Може, він не знає про це? – у голосі душі чувся щирий сумнів. – Вона пройшла багато. Її не можна лишати з тим…Я не зможу просто жити, знаючи, що їй щось загрожує.

– Звідси ти нічим не допоможеш. Лиши цю справу живим. Запевняю, Ґабрієль робитиме все, аби захистити її.

– Але ж…не захистив. Вона страждала…

– Ми не маємо часу, Томасе. На тебе там чекають.

– Хто?

– Вівіка.

Душа здригнулася.

– Вона померла?!

– Ще ні. Та певний час буде у Пеклі. І погодилась піти, виключно, якщо я приведу тебе до неї.

– Схоже на Вів…

– Ходімо. Все буде гаразд, я обіцяю.

Томасу не лишалось нічого, як скоритися. Він хвилювався за друзів. Та можливість побачити Вівіку, надала йому сил. Він страшенно скучив за нею й усіма іншими. 

***

Вівіка роздратовано зітхнула.

– То, ви кажете, що Янгол Смерті, твоя сестра, позичила моє тіло, щоб вбити Вершника Апокаліпсису?

– Якщо опустити всі брудні деталі – так.

– І робить вона це, бо ти помираєш?

– Гм…так, – відвів погляд Люцифер.

– А ти помираєш, бо…

– Бо хотів скасувати угоду.

– Угоду, що передбачала знищення всього світу Чумою, а ти б став пародією на Бога у ролі Стіва Бушемі?*

– Агов! Я геть не Бушемі! – обурився Люцифер.

– Авжеж…– звела бровою Вів. – Чого Янгол Смерті може вбити його, а ти ні?

– Ну, я не маю душі – це перше, а ще я учасник угоди, тож…

– Стій. Як це ти не маєш душі? Це, що мінімальний поріг сходження до влади у Пеклі? – звела брову вона.

Ізуель демонстративно закотила очі. Вівіка це помітила, вона повернулась до янгола. 

– Все гаразд? – пирхнула вона. – Чи це у тебе нервове?

Ізуель звузила очі:

– Я особисто супроводжуватиму тебе до Пекла, коли ти помреш. Із невимовним задоволенням.

Вона сказала це тихо, але ефекту було досягнено: Вівіка відчула гнів. Бо янгол не втомлювалась вкотре доводити якою безсилою є дівчина проти всіх цих безсмертних істот. Попри все, здаватися було не у її правилах. Вівіці не терпілося стерти цю зловтішну усмішку з обличчя Ізуель. 

– Сама королева Пекла і Предводителька війська? Супроводжуватиме таку нещасну, нікому не потрібну смертну як я? – Вів замислено хмикнула. – Яка невимовна честь!

Ізуель скрипнула зубами, зробивши крок до неї, сірі крила знервовано випрямились і зігнулися знов.

– Дівчатка-дівчатка, брейк, – наблизився Люцифер. – Не сваріться.

– Ти б краще не влізав, коли ще маєш надію з нею переспати, – хмикнула Вівіка, не зводячи очей із янгола, що була готова прикінчити її прямо тут.

– Може повернути тебе на землю без язика? – блискавично приставивши кинджал до шиї Вівіки, спитала королева, чиї сріблясті очі аж горіли гнівом.

Вівіка всміхнулась.

– Цей язик здатен на величні речі, любонько. До того ж, виправ мене, коли помиляюсь: я тут типу як безтілесна, хіба ні?

– Ти аж занадто розумна, тобі не казали?

– Даруй, я порушила місцевий етикет? – глузливо спитала вона. – Мені треба було пасти на коліна і благати про помилування? Чи я маю висловлювати більше поваги до королів Пекла?

– Повага б не завадила, – хмикнула Ізуель.

Вівіка наблизилась на крок, не зводячи прискіпливого погляду з янгола, лезо кинджала неприємно холодило її шию, та вона не зважала.

– Я вже не знаю, як тут у вас, Предводителько, та у моєму світі повагу завойовують, а не дарують у зв’язку із конкретним віком, місцем у ієрархії чи будь-якою іншою ознакою. Тож, начхати мені: ти королева, генералка, янгол чи біс його зна, хто ще. Для мене ти лише одна з викрадачок, що витягла мене з власного тіла і насильно помістила сюди. І навіть коли ти більша й сильніша за мене, я не боюся тебе. І ти не змусиш мене боятися.

Вівіка віддалилась, схиливши голову вправо:

– Ще є питання, що потребують моєї відповіді, Ізуель?

– Вів! – почувся голос позаду.

Дівчина озирнулась, перед Брамою стояв Томас, схопившись за ґрати.

– Що? Ще одна душа? – звела брову Ізуель.

Вів відчула, як все тіло похололо. Вона підхопила шлейф і побігла до Брами.

– Впустіть його негайно!

Королі поспішили за нею і прочинили Браму, Вівіка різко схопила Томаса, притуливши до себе.

– Мій хлопчику…– заплющила очі вона.

– Я так скучив…– прошепотів він.

– Чого він не випарувався? – звела брову Ізуель.

– Жнець казав щось про мітку, – кинула Вівіка, провівши рукою по щоці Томаса.

– Я так радий бачити тебе, – всміхнувся він.

– І я теж.

– Який ще Жнець?

Вівіка озирнулась на Браму.

– А, гарне питання. Він обіцяв прийти.

– Він? – спитала Ізуель.

Вівіка поглянула на королеву Пекла. Ну, звісно! Про неї, певно і йшла тоді мова.

– Куди він подівся? – спитала тихо Вів.

Томас знизав плечима.

– Привів мене і зник.

– Боягуз…– зітхнула вона. – Гаразд, ходімо.

– Як вони? – спитав Томас.

Вівіка знизала плечима.

– Тай, як Тай, – знизала плечима Вівіка. – Біситься, гарчить на всіх. Без тебе все не те, Томмі. Та я вдячна тобі за те відео. Воно допомогло нам краще одне одного зрозуміти.

Томас всміхнувся.

– Есті…приходить до тями. Їй дуже тебе бракує.

– Кессіді з нею?

Вів поглянула на нього.

– Так…– її погляд на мить став розгубленим. – Слухай, там все складно, вона досі кохає тебе, але…

– Я не про це, – хитнув головою він. – Я був би лише радий, аби вона не лишалась сама, після того, як я помер. Їй не можна бути самій. Але Кессіді… – Томас схопив її за плечі. – Він небезпечний.

– Що? Чому?

– Він – не людина.

– Трясця…

Вів здійняла брови, уважно поглянувши на друга. За інших обставин, вона б певно розреготалась, або хвилювалась би про ментальне здоров’я Томмі, втім нині, коли вона була у Пеклі і тримала за руку померлого друга, це твердження сприймалось геть інакше.

– Я розберуся з цим, Томмі. Обіцяю. 

Він легко стиснув її долоню. Вівіка провела рукою по його волоссю, сльози набрались у очах.

– Як би я хотіла, аби ти був з нами. 

Томас перехопив її руку, притуливши до грудей.

– Я завжди з вами. Навіть якщо лишатимусь тут.

Вівіка обійняла його. Так дивно, навіть у Пеклі Томмі мав той самий аромат цитрусу, був таким самим теплим, носив сорочку з фламінго. Друг тут наче взагалі не змінився. І від того, певно, боліло ще дужче.

– Гаразд, – озвалась Ізуель. – Ходімо, знайдемо вам місце. Пекло поки застигло у часі, тож не лякайтеся.

– Йдемо? – всміхнувся Томас.

Вівіка кивнула, переплівши свої пальці з його. Ізуель знову озирнулась на них і раптом вклякла.

– Люба? Все гаразд? – прослідкував за її поглядом Люцифер. – Ти наче привида по… 

Він теж заклякнув, втупившись поглядом у Ворота Пекла, за якими стояла бліда фігура Женця.

– Кітаелю! – видихнув він, а тоді побіг до Брами, впускаючи Женця всередину. 

Той опустив очі, входячи і спинився по той бік воріт, уникаючи погляду подруги. Ізуель же, неначе приросла до землі. Серце, здавалось спинилося в грудях. Вона не могла повірити, що бачить його знову. Слова застрягли в горлі, а руки похолонули.

– Він тут! – озвався король Пекла. – Трясця! Я такий радий бачити тебе!

Кітаель поглянув на Люцифера.

– Здається, я просив тебе триматися від неї якнайдалі, – похмуро зазначив він.

– Здається, я чхати хотів на ці застереження, а тепер і поготів, бо у нас кохання, тож заціпся і обійми мене, – король притулив його до себе. – Я не бачив тебе вісім років!

Несподівано для всіх, Жнець всміхнувся. Він поплескав Люцифера по спині, а тоді вирівнявся, кинувши швидкий погляд на Ізуель. Вони якусь мить просто дивились одне на одного. Кітаель не ризикнув наблизитись. Ізуель, просто не могла зрушити з місця. Її серце неначе завмерло. Янгол просто не вірила у те, що її найближчий друг, той, хто загинув у бійні вісім років тому зараз живий і стоїть перед нею, ховаючи очі.

– Кітаелю? – тихо мовила вона, сльози стали у її очах. – Це…Це справді ти?

Чому він поводився так, наче йому було соромно? Їй було байдуже як це сталося, значення мало лише те, що роки її страждань, роки скорботи за втраченим другом не мали підґрунтя, бо він ще існує. Лише це мало значення, лише це викликало неймовірний трепет і гріло її серце настільки, що вона вже не розуміла: плаче чи сміється. Бо емоції переповнювали її. Їм не було краю. Він коротко кивнув, відвівши погляд. Ізуель схлипнула, а тоді побігла до нього, міцно обіймаючи. Вона притулилась до нього, міцно стискаючи свої руки двокола друга. Кітаель здавався холодним і виснаженим, та це все ще був він. Ізуель всміхнулась, крізь сльози, сховавши обличчя на його плечі. Жнець стомлено заплющив очі, обвивши її руками.

– Я не вірю…– шепотіла вона, сльози побігли щоками. – Як? Як це можливо?

– Азраель помилувала мою душу, аби я став її правою рукою.

– І тепер ти…

– Виконую її роботу, – мовив він, відпустивши подругу.

– Я думала, що втратила тебе, – хитала головою Ізуель, взявши його за руку.

– Але ж я і не тут, – знизав плечима він, лазурні очі горіли болем. – Я ніде і всюди водночас. Мені дали в оренду частку сили. Я не зможу жити повноцінно. Відчувати як раніше. Я обмежений всім.

– Тому ти не приходив? – тихо спитала вона, провівши рукою по гладенькій щоці.

– Я не міг поглянути тобі у очі, – хитав головою Кітаель. – Не міг сказати, що майже втратив всі почуття. Щодо себе, цього світу.

– І мене? – з сумом спитала вона.

Кітаель хитнув головою, стиснувши її пальці.

– Чомусь, спогад про тебе – єдине, що тримало мене в купі. Мені дуже бракувало тебе, Ізуель.

Вона обійняла його ще раз, міцно притискаючись. Тепер, коли вона знала, що її друг живий, ставало легше. Значно легше, біль від втрати потроху згасав. Хоч хтось із тих, хто був їй дорогий і пішов рано – досі існує на цім світі. А це вже невимовне щастя для Предводительки.

– Я щодня про тебе згадую, – прошепотіла вона. – Щодня сумую.

Вівіка відвела погляд, перекинувши руку на плече Томаса. Що тут, що на землі – втрата друга нагадує втрату себе. Хай скільки часу вона має – не змарнує його, бо зараз вона може обійняти Томмі, може поговорити з ним і хоч трохи побути поруч з другом, якого їй бракує.

***

Азраель підвелася. Тайлер підняв очі:

– Що сталось?

– Він поруч.

Вона повернулась, хутко біжучи до виходу, коса зблиснула у руках. Повітря було задушливим, гамір довкола збивав її з думок. Чума був десь поблизу. Вона відчувала його поклик. Сизий серпанок вкривав асфальт, він повільно розпорошувався, викликаючи кашель смертних. Янгол Смерті намагалась не вдихати. Роззираючись, вона шукала очима його. Щось полетіло вперед. Азраель змахнула косою, відбивши уламок каменю. Стало тихо. Одна з машин хитнулась.

– Виходь! – рявкнула вона. – Немає часу гратися!

Чума не відповів. Її чоботи ступали м’яко, уламки каміння шурхотіли під підборами. Азраель хутко розвернулась, відчувши рух. Коса зіткнулась з металевою трубою, лезо заіскрилось. Під очима Торнтона пролягли тіні. Бліда шкіра здавалась хворобливою. Сутність Чуми виснажувала тіло детектива. І без того бездонні чорні очі здавалися зараз вологими і порожніми. Він тиснув з усієї сили, від напруги скрипнув зубами, вони зблиснули між сухими блідими губами.

Янгол Смерті крутнула косою, вибивши трубу з його рук. Вона зробила крок, готуючись пронизати його груди лезом, та останньої миті, Чума вкрив себе білим туманом і зник. Азраель йшла далі, озираючись. Коса блищала у сонячному промінні, що пробивалося крізь густий туман. Почувся стук металу. Постріл. Тоді все затихло.

– Таю? – покликала Азраель.

– Я тут, – прохрипів він.

***

Тайлер лежав на землі, десь у метрі від неї і кривився від болю. Його ліва рука була зламана.

– Що сталось? – спитала вона, присівши поруч. 

Коса дзвінко брязкнула, коли торкнулась асфальту.

– Я хотів напасти ззаду, та він якось відчув мене, – Тайлер скривився, коли Азраель торкнулась його ліктя. – Тоді розвернувся і вгатив мене трубою.

– Я зцілю тебе.

– Він взагалі не схожий на Торнтона…Блідий, страхітливий і такий…холодний, – нахмурився він.

– Не кажи, що скучив за ним, – звела брову Азраель. – Ти терпіти його не міг.

– Не міг, – погодився Тайлер. – Але хіба йому вже мало дісталось? Тепер ще й Вершника у своїй тушці тягати!

Вона провела рукою над кісткою, заплющивши очі. За мить Тайлер здивовано ворухнув пальцями.

– Нащо Янголу Смерті сила зцілення?

– Твій час ще не прийшов, – допомігши йому підвестись, мовила вона. – Якби я не зробила цього, мені б довелося забирати тебе.

– Чи тобі не однаково? Все одно ж забереш колись.

– Ні, не однаково, – мовила вона, стискаючи косу міцніше. – Якби ти помер раніше власного терміну, замість тебе продовжив би жити той, чий час вийшов.

– І що в цьому поганого? – спитав він, підводячись.

– Його життя б перетворилось на тортури і він би благав про смерть весь відведений йому час. Такі люди нерідко обривають життя самотужки, а це зсуває баланс, який дуже непросто вирівнювати.

Янгол Смерті тримала косу на готові і повільно крокувала, розглядаючи сизий простір довкола.

– І як ви це робите? – спитав Тайлер, йдучи слідом. – Випадковими вагітностями?

– Випадкову небажану вагітність можна обірвати, – озираючись навісбіч, мовила Азраель. – А от прискорити заплановану вагітність можна.

– Тобто…Якщо пара вирішила завести дитину…

– Але відкладає це на пізніше, янгол-охоронець може втрутитись.

– Хіба вам можна впливати на життя людей? – нахмурився Тайлер.

– Батько цього не схвалює, – хитнула головою вона. – Та він не дав мені достатніх ресурсів для контролю балансу. Тож, тут на все воля…моя. Такий вплив чітко регламентований і обговорений із янголом-охоронцем. Я слідкую, щоб вплив не був значущим.

– То ви прискорюєте бажані вагітності і нейтральні до абортів? Хіба всі ці релігійні фанатики не проти переривання вагітності?

– Релігійні фанатики як і сама церква не мають жодного стосунку до Небес чи Батька. Це люди з їх дурними законами, написаними їх рукою. Вони прикриваються Творцем, та насправді діють не від його імені, а від власного. Це інструмент впливу. І був ним завжди. 

Азраель спинилась, змахнувши косою, аби розігнати туман.

– Душа дитини формується не при зачатті, а при появі на світ. До того моменту це набір клітин, що є прямим продовженням своєї матері. Щойно дитина народжується, разом з тілом у світ приходить і душа. Перший дитячий крик – це наслідок успішного з’єднання душі та тіла. Дитя відчуває себе цілісним і окремим від матері, це лякає його, тому він плаче.

– То, коли діти не плачуть…– почав Тайлер, озираючись.

– Душа приєдналась не так, як мала, у більшості випадків це вирішується у процесі зростання. Та буває і по-іншому.

Вона спинилась.

– Що? – озирнувся на неї Тайлер. 

– Він зник.

– Знову?

– Так, – звузила очі Азраель. – І шукати його треба швидко.

Тайлер нахмурився.

– Щось змінилось?

– Він знесилений, а отже, якщо не вбити його зараз – він просто розірве тіло Джима і шукатиме нове.

– Чекай. То якщо тіло Вів не досить сильне, ти зробиш те саме з нею?

– У теорії…

– У теорії? – рявкнув він, наблизившись. – Ти здуріла?!

– З Вів цього не станеться, – понизила голос Азраель. – Вона дуже сильна. Я не знаю чому, та запевняю тебе: вона витримає.

– А детектив слабачок, виходить?

– Йому важче, – хитнула головою вона. – Він утримує сутність Вершника. З його чистим хаосом. Судячи зі спогадів Вів – Джим і так був зломленим. Тож його душа уже була травмована. Це дуже велике навантаження на нього.

Тайлер мовчав, крокуючи поруч.

– Якщо ти відчувала те ж, що і вона, це значить, що і він теж?

– Можливо, – нахмурилась Азраель, це питання її теж хвилювало.

– Тобто він продовжить бігати за Вів, мов цуценя, навіть коли сутність Чуми покине його тіло?

– Не зовсім так, – відвела погляд Азраель.

– А як же?

– Коли я завершу місію – разом із Вершником загине і смертний.

*Том Елліс, Марк Пеллегріно – актори, що зіграли Люцифера у серіалах “Люцифер” та “Надприродне” відповідно.

** Джейн Волтурі – персонажка книг Стефані Маєр "Сутінки". Має здібність викликати сильний біль одним поглядом.

*** Сара Дж. Маас – авторка фентезі циклу "Двір Шипів і троянд", де присутні герої з крилами.

**** Згадка про перший сезон комедійного фентезійного серіалу "Чудотворці" 2019-го року (реж.Моріс Меребл), де роль Бога зіграв актор Стів Бушемі.