Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶The Verve – Bitter Sweet Symphony

Тайлер пригнувся, Томас присів поруч, діставши з полички під стійкою зброю, яку бармен тримав під рукою напровсяк.

– Куди ти тягнеш пістолет? – прошипів Тайлер. – Кинь! Спускайся вниз, туди вони не доберуться.

– Я хочу допомогти.

– Бляха! – Тайлер набрав номер. – Де в біса охорона? Якого чорта ви це пропустили?

– Збій таки відбувся. Вони проникли у систему.

– Терміт?

– Проведено. Всі дані знищено, вони не встигли нічого вивантажити.

– Добре, – зітхнув Тайлер. 

Почулись звуки стрілянини. Охорона, схоже нарешті вступила в бій.

Томас стиснув пістолет у руці.

– Трясця…зв’язку немає. 

– Йди. Ти маєш знайти Вів. Я буду тут.

Тайлер сумнівався.

– Я впораюсь, – всміхнувся Томмі. – Йди, інакше Вів психуватиме, що пропустила це.

– Ти пам’ятаєш як це робити?

– Так. 

– Гаразд.

– Вів у себе зараз.

– Добре, тримайся у тіні. Не лізь сам, зрозумів?

Томас коротко кивнув.

***

Вівіка лежала на ліжку, наспівуючи “Clint Eastwood”. Сьогодні вона не планувала залишати свій номер. Дівчина не мала енергії ні з ким спілкуватись. Враховуючи, що вона взяла і виклала Томасу все, що її непокоїло останні тижні – сил більше не було. Та попри все, вона знала, що Томмі можна довіряти. Він нікому не скаже, а отже, вона матиме час, щоб налаштуватись і розповісти про свої хвилювання іншим, коли вирішить сама.

Двері номера відчинились, Вівіка різко сіла на ліжку.

– Що сталось?

– Хапай зброю. Вони тут.

Тайлер побачив як змінився її погляд. У ньому не лишилось розслабленості та наслідків похмілля. Тепер це був погляд вбивці, спостережливий і чіпкий. 

– Що з людьми? – холодно спитала Вівіка, полізши до потаємної шухляди у ліжку.

– О цій порі у вестибюлі було майже порожньо. Шістьох евакуювали, двоє загинуло.

– Бляха, – крізь зуби рявкнула Вів.

Вона була боса, у картатій піжамі, тримала в руках пістолет. Попри образ – абсолютно готова до бою.

– Скільки?

– Наскільки встиг розгледіти – десятеро.

– Не випускай нікого з офісу.

– Дані очищено.

– Добре. Входи?

– Заблоковано. Вони не вийдуть звідси живими.

– Так і буде, – коротко кивнула Вівіка і блискавично вистрілила у одного з бійців, що намагався підкрастися.

***

Вівіка схилила голову, розглядаючи тринадцятьох вбитих бійців.

– Трохи більше за десяток, – покосилась вона на Тайлера.

– Ну, помилився у підрахунках, – задихавшись, відповів він.

– Скільки ще лишилось?

– Троє. Охорона ними займеться.

– Бляха…Доведеться купувати нові дивани, – оглядаючи дірки, крізь які визирав наповнювач молочного кольору, мовила Вівіка. 

– Де Есті?

– Сьогодні взяла відгул. Сказала має вирішити особисті справи.

Тайлер нахмурився.

– Це вже вдруге за місяць, – помітив він.

– І що? 

– Які це у неї справи, про які нам не варто знати?

– Ти якийсь одержимий чужим особистим життям, знаєш? – звела брову Вівіка.

– Я не одержимий. Я намагаюсь…

– Всіх контролювати. Це дістає. Розслабся, – вона зітхнула, перекинувши пістолет у іншу руку, аби вільною обійняти друга за талію.

– Треба знайти Томаса і ходімо до мене, у мене ж віскі недопитий стоїть.

Тайлер зітхнув, перекинувши руку на її плече.

– Томасе?

Тиша.

– Де він був? Ти сказав йому вийти?

– Він захотів долучитись.

Вівіка кинула швидкий погляд на Тайлера.

– І ти дозволив?! – рявкнула вона.

– Він уже брав участь у операціях. Годі оберігати його, він не дитина.

– Але ще не вміє робити все так, як ми! – шипіла Вів. – Ти геть здурів?

– Ну, чого ви знову гиркаєтесь? – стомлено мовив Томас.

Вівіка полегшено зітхнула, рушивши до хлопця.

– Де ти був?

– Ну, взагалі-то я слідкував за вилупками, тоді вирішив перепочити…

– Злякався трохи? – примружилась вона.

Томас відвів погляд.

– Це нормально, – заспокоїла його Вів, погладивши по плечу. – Ти вперше у такій ситуації, малий. Нема чого соромитись.

– Я хотів допомогти.

– Ти допоміг тим, що тебе не поранили, – всміхнулась вона і чмокнула його у кінчик носа. – Ходімо, вип’ємо. Хлопці тут закінчать.

– Я візьму нам щось по-поїсти.

– Гаразд, підтягуйся.

Вівіка і Тайлер піднялись до номера. Дівчина хутко заправила постіль, вкривши її ковдрою.

– Капці зніми, – кивнула вона на кросівки Тайлера. – Я не терплю взуття у своєму номері.

– Нащо так заморочуватись? – спитав він, роззуваючись.

– Бо я не хочу нести землю у своє ліжко.

– Ну, враховуючи твою часом невибагливість у виборі партнерів…

Вівіка вдарила його подушкою.

– Я вибаглива у партнерах, і порад від тридцятилітньої незайманки не потребую.

– Мінус по обох пунктах! – фиркнув він, розвалившись на її ліжку.

– І ти єдиний на весь світ, що цим пишається, – закотила очі вона, діставши з мінібару пляшку віскі десятирічної витримки.

– Я хотів запитати…

– Я не хочу говорити про це, гаразд? Я розповім, коли буду готова.

Тайлер стулив губи. Він ненавидів не знати. Коли найближчі мали якісь секрети, це зводило його з розуму. 

– Не грузися з цього приводу.

– Легко сказати!

– На, пий і замовкни.

Тайлер кинув невдоволений погляд на подругу і схопив склянку, осушивши вміст.

– Трясця, непогано… – кивнув він.

– Можна подумати я хоч колись пила якусь бурду, – закотила очі Вівіка.

– Ну…

– Замовкни.

Двері відчинились.

– Томмі! – всміхнулась вона. – Нарешті, я вже думала ти загубився.

– А де закуски? – реготнув Тайлер, спершись на лікоть. – Дорогою все ум’яв?

Вираз обличчя Томаса було складно зрозуміти. Він спантеличено дивився то на Вівіку, то на Тайлера.

– Там… Там ще троє…Один десь сховався…Я не бачив.

Вівіка схопилася, наблизившись до хлопця.

– Господи, Томасе! Як ти врятувався?

– Я не…– мовив він. – Не знаю, але мені тяжко дихати я…

Кров потекла з його рота і зблідлий Томмі похитнувся. Вівіка підхопила його, та хлопець був для неї заважким.

– Томасе!

Тайлер скочив, перехопивши його. Долоня торкнулась спини, одразу ставши вологою. 

– Ні-ні! – шепотіла Вівіка, приклавши руки до обличчя Томаса. – Викликай швидку. Бігом!

– Вів… – белькотів він, діставши телефон.

Скривавлені пальці ковзали екраном. Червоні плями вкрили корпус смартфона, лишаючи багряні лінії на гладенькій поверхні. Тайлер тремтів, намагаючись набрати номер.

– Лишайся зі мною!

– Я вас всіх люблю, – шепнув Томас.

– Поклади його.

– Чекай…

– Я врятую тебе, чуєш? – Вівіка погладила його по обличчю, схлипнувши. – Врятую. Ти не помреш!

Вона стягла зі стільчика шарф і затулила ним рану. Томас тяжко дихав.

– Не смій мене кидати, чув?! – тремтіла вона. – Томасе!

Дівчина підняла очі на Тайлера.

– Ти викликав швидку?

– Запізно, – опустив очі він.

Почувши як булькаюче дихання Томаса спинилось, Вівіка відчула, як запекли очі від сліз. Горло здавило, руки тремтіли ще дужче.

– Ні!

– Вів…

– Замовкни!

Вона обійняла Томмі, притулившись до нього.

– Я перевірю виходи, зв’язок оновився, з охорони лишився тільки Сем. Маємо допомогти. Вів? Ти зможеш стріляти?

Дівчина стиснула руки в кулаки, не припиняючи обіймати Томаса. Сльози скрапували на незворушне бліде обличчя хлопця. Вівіка заплющила очі притулившись губами до його чола.

– Пробач мені, сонечко...Я мала ліпше наглядати за тобою.

– Вів? Ти чуєш мене? Треба йти туди, інакше вони почнуть підійматися. Ти зможеш стріляти?

Відчувши гнів, що змушував тіло тремтіти, Вівіка переклала тіло Томмі на підлогу, потягнулась за пістолетом, що лежав біля хлопця і, шарпнувши підлогу дулом, вона оперлась на нього на хвильку, щоб потім піднятись на ноги.

– Вони йдуть сюди, – хрипко мовила вона. – Я сама розберусь, йди перевір чи більше ніхто не сховався.

– Ти здуріла? – звів брову Тайлер. – У тебе не достатньо зброї.

– У мене два магазини у приліжковій тумбі, я діятиму економно, – холодно відказала подруга.

Одразу після цих слів, у дверному отворі з’явилось лице одного з нападників. Вівіка схилила голову вправо, колючий погляд пропалював нападника. 

Не встигло обличчя ворога скривитись у гримасі насмішки, як прямо між очей у нього пролягла кривава дірка від кулі. Вівіка не брехала, вона діятиме економно і одразу в ціль.

Матюкаючись, Тайлер зарядив пістолет і став на допомогу подрузі.

– Хто з вас, виродків вбив мого друга?

Вони переглянулись і розпочали стрілянину. Вівіка пірнула за шафу, тримаючи пістолет у руці.

– Котрого саме? – насмішкувато загиготів один.

Вівіка визирнула з-під шафи і поцілила йому в коліно. Заревівши він впав прямісінько біля тіла Томаса.

– А цього гомика? Чуєш, Щуре, твоя робота? – спитав він у приятеля.

– Так, це був я, і що ти зробиш, лялю? – спитав він, цілячись у Вів, що саме визирнула з-під шафи. Вчасно пригнувшись від кулі, вона підповзла до ліжка.

Тайлер вистрілив другому у потилицю. У коридорі промайнуло ще трійко нападників.

– О, ще більше за десяток!

– Замовкни, – хрипів Тайлер, вистріливши одному в живіт. Інший вибив пістолет з його рук, вдаривши у щелепу. 

Бармен вдарив нападника по руці і відняв зброю, вистріливши йому під підборіддя.

– Трясця…Стелю фарбувати доведеться.

Він відкинув від себе нападника.

– Ну, де ти? – спитав він третього. – Куди заховався?

– Бляха! – рявкнув Щур, шукаючи Вівіку. – Ми не будемо сидіти тут весь день. Повзи сюди, лялю, і здохни. Можемо перед цим розважитись, пограєшся з моїм…

– Мене дістало твоє базікання, – зітхнула вона і різко піднявшись, вистрілила Щуру в горло. Скривавлений нападник впав, не здатний зробити вдих.

Тайлер відбивався від третього нападника, вбивши його пострілом у лоб.

Вівіка наблизилась до пораненого. Той спльовував кров, видаючи дивні звуки, хапався за горло, обличчя і очі його почервоніли. Він не міг дихати.

– Я могла винести тобі мізки одним пострілом, та ти поранив Томмі в спину і він помер в муках. Тож, вбити тебе одразу буде неабияким милосердям. То, що обереш? Живіт чи коліна?

Тремтячими руками він потягнувся до пістолета, не в змозі вхопити його пальцями, що сіпались від судом.

– О, руки? – хижо всміхнулась вона. – Цікавий вибір, що ж гаразд.

Вистріливши у зап’ястки хлопця, Вівіка стала над ним, небезпечний погляд прошивав вбивцю. Вона всміхнулась.

– Я не вб’ю тебе. Я хочу, щоб ти стік кров’ю і вмирав у стражданнях, щоб ти благав когось закінчити це.

– Господи, Вів, досить вже! – Тайлер смикнув її за руку. – Ходімо, тут все завершено. Маємо піти до приїзду чистильників.

– Ні, ми не лишимо Томаса їм.

– Вів…– Тайлер поклав руки їй на плечі.

– Його треба поховати, – скинувши руки хлопця, мовила вона. – Нормально поховати, Таю.

Він зітхнув. Так, попри ризики, Вівіка мала рацію. Він був їх другом і не заслужив на безіменну могилу в лісі. Томаса треба нормально провести. Йшли мовчки. У голові було шумно, в грудях пекло від втрати друга. Вівіка досі не могла оговтатись, у скронях стукотіло, а руки стали якимись холодними, неначе заніміли.

Його останні слова, його прагнення попередити їх про загрозу…Те, як він пішов, все це не давало спокою Вівіці. Вона мала захистити його. Тайлер мав наполягти на тому, аби він рятувався. Томас не був готовим. Вони мали врахувати це. Та не вберегли його. Вівіка міркувала про те, що кров друга лишиться на її руках. На руках Тайлера. Вони, і лише вони, відповідальні за те, що хлопець загинув. З острахом вона думала про те, як сказати про це Есті. Дівчину лякала думка, як вони тепер існуватимуть без нього. Бо Томас хоч і приєднався пізніше – став частиною родини і тепер, всі вони будуть у скорботі. Бо втрата Томаса, була непоправною, хай він у це ніколи й не вірив.

– Ти в курсі, що тут тепер знову буде потрібен ремонт? – спитав Тайлер, коли вони опускались в ліфті.

– Цього разу не хочу бачити нічого в стилі арт-деко, в печінках сидить, – зітхнула вона, вийшовши з ліфту оздобленого в цьому стилі, по решітці якого стікала чиясь кров.

– Як ти? – проігнорувавши невдалий жарт, спитав Тайлер.

– Як ти думаєш? – тихо спитала вона, намагаючись уникнути сліз, що саме набирались в очах.

– Він був хорошим хлопцем і не заслужив цього.

Вона не відповіла.

У вестибюлі уже прибирали, Вівіка затулила носа від їдкого запаху відбілювача. Двері були зачинені забралами, від чого у приміщенні було хоч в око стрель. Єдиним джерелом освітлення були ультрафіолетові лампи, з якими тут снували чистильники. 

– Ходу до вестибюля тимчасово не буде. Гості спускатимуться аварійними ходами, доки тут все не приберуть. Ліфти поки не працюють.

– Бляха… Знову почнуться негативні відгуки, – бурмотіла Вівіка.

– Відколи вони тебе турбують? – пирхнув Тайлер.

– Відколи в нас впали доходи.

– Три відсотки це…

– Катастрофа, якщо готель Дюпона процвітає! – рявкнула вона.

Тайлер замовк. Він розумів, що справа не у готелі і доходах. Вівіка була розбита і прагнула замістити це, неначе ховала причину для болю за чимось іншим. Вона робила це повсякчас, наче не мала права страждати за кимось, лише за бізнесом. Це було виснажливо. Тай знав її надто добре. Знав, що це болить їй, знав, що Томас значив для кожного з них. Ні до нього, ні після, вони нікого не впускали до своєї маленької компанії. Він був єдиним, кому вони довіряли так само сильно як одне одному. А тепер його немає і це відчувалось як відкрита рана, що постійно кровоточила і приносила біль, безсилля і відчуття втрати, якої не заповнити. Та, що Вів, що Тай, просто не вміли говорити про власні переживання. Вони ховали їх, трамбували у якусь скриню, сподіваючись, що біль там зникне. Втім, біль лишався. Відчувався так само гостро, хай як вони прагнули його ігнорувати.

– Щойно тут вичистять, я хочу бачити всіх внизу, – сказала Вівіка, вивівши Тайлера з роздумів. – Якого дідька це взагалі допустили?

– Був збій у електриці.

– І цього вистачило, щоб припхатись сюди, поставити під загрозу всі дані і втратити, бляха, наших людей! Я хочу знати, хто це був.

– Що? – нахмурився Тайлер.

Вівіка спинилась, повернувшись до друга.

– Ти ж не думаєш, що нас так просто вирахувати? – зустрілась з ним поглядом дівчина. – За стільки років роботи, Таю?

– Система…

– Не кажи мені, що система не бездоганна, – блиснула небезпечним поглядом вона. – Питання не лише у цьому. Все сталось аж занадто швидко. Наче хтось сидів і чекав сигналу прийти сюди і влаштувати стрілянину. Тому я хочу бачити кожного і перевірити. З підвалу не вийде ніхто, доки чистильники не завершать роботу. Це ясно?

Тайлер кивнув.

– Ясно.

Вівіка розвернулась, рушаючи до гаража. Вона так і була боса у тій самій піжамі, та їй на це, схоже, було абсолютно начхати.

– Вів?

Дівчина заклякла. Тайлер важко зітхнув, відчуваючи як тремтить горло. Есті, яка щойно увійшла зі службового ходу, перелякано озиралась.

– Що тут сталося?

Вівіка заплющила очі і повільно повернулась до подруги.

– Де Томас? – спитала Естефанія.

***

Томаса Гаррінгтона поховали на Грін-Вудському цвинтарі. Попрощатися з другом прийшли найближчі, (включно з шістьма охоронцями, враховуючи обставини останніх місяців – їх присутність була необхідністю).

Від чорного вбрання трійка найближчих друзів відмовилась. Есті куталась у зелену сорочку Томаса із незмінними фламінго. Та досі мала його запах. Огорнута таким звичним, таким рідним і теплим ароматом, дівчина тихо плакала, стоячи поруч з білим мармуровим нагробком, до якого притулився кам’яний фламінго. Томмі до чортиків любив цих птахів. Настільки, що вони асоціювалися виключно з ним. Тож, щодо дизайну надгробка ніхто довго й не міркував. То було перше і найбільш правильне рішення.

Дрібний дощ бризкав на голову, лишаючи маленькі крапельки на волоссі. Та жоден з них не зважав і не квапився діставати парасольки. Думками вони були значно далі від примх погоди цього сумного вечора.

Тайлер для прощання обрав кремову хустку з тим самим принтом, яку пов’язав собі на зап’ясток. Думки миготіли довкола останньої розмови з другом. Він мимохідь замислився, чи взагалі останнім часом питав, як сам Томас? Хлопець був щиросердним і завжди хвилювався за інших. Чи хтось із них прагнув відповісти йому тим самим? Якось саме собою розумілося, що життєрадісний приятель не має приводу для хвилювання, та чи це справді було так?

Вівіка дивилась перед собою. Булавка у формі відомого рожевого птаха красувалась у області серця, прикріплена до білого пальто. Очі раз по разу зачіпалися за вибиті на ньому символи. 2002-2026. Вона втупилась у ту риску між двома роками і не розуміла, як у неї може вміститись ціле життя. Життя людини, що була промінцем світла для кожного з них. Сльози запекли очі. Та Вівіка не могла дати їм прокотитись щоками. Тішилась тим, що вдягнула сонцезахисні окуляри, ховаючи червоні від плачу очі. Погляд її спинявся на худенькій спині Есті, що продовжувала обіймати себе руками, певно уявляючи, що це його руки. Що Томмі, як завжди підійшов обійняти, аби подарувати спокій і знайти правильні слова.

Прощальних промов не готували. Певно тому, що і слів не знаходилось. Кожен звертався до хлопця подумки. Неначе болю було забагато, аби проговорити вголос. 

Тайлер тримався з усіх сил, бо відчував провину за те, що сталось із Томасом. Він мав наполягти, аби той рятувався. Мав видерти з його рук пістолет і як треба – за руку тягнути до виходу. Він мусив зробити бодай щось. Гарний, бляха, учасник операції. Взяв і розгубився перед небезпекою. Кинув друга і побіг до Вівіки. Молодець! 

Він зціпив зуби. Страшна думка змусила скроні похолонути: більше ніколи він не зможе поговорити з Томасом. У голові одразу заблимали спогади всіх випадків, коли Тай вдавався до грубощів чи був неввічливим до хлопця. Чому так? Томас і мухи б не скривдив, він був добрим. Певно тому вони так хапалися за нього. Він мав світло і доброту, яку давно втратила трійця. 

Естефанія не розуміла, що їй робити далі. Всі її плани, все життя було розписано на події і майже кожна з них включала Томаса. А тепер? Тепер не лишилось нічого. Порожнеча. Вона рідко казала йому, що кохає. Варто було робити це частіше. Якби він був тут, вона б обійняла його, вона б перепросила за все, що робила не так, обіцяла б йому завжди бути поруч, віддячити йому за все, що він робив для неї. Та було запізно.

Вівіка ховала почуття якнайглибше. Від гніву на саму себе, на всіх довкола, на клятого Дюпона, у роті було гірко. Вона заплющила очі. Томас би не схвалив сліз, він не любив, коли хтось плаче. Він би хотів вечірки. Танців, сміху і щоб всі казали яким він був класним. Томмі не любив витрачати час на сум і жаль за минулим. Він святкував момент і тихо, несміливо мріяв про майбутнє. 

І хай як він заперечував, що це його улюблена пісня, Вівіка бачила, що вона №1 у рейтингу його прослуховувань. Дівчина всміхнулась і почала співати:

“'Cause it's a bittersweet symphony, that's life”

Есті повільно озирнулась, витерши щоки від сліз, а тоді тремтячими губами продовжила:

“Tryna make ends meet, you're a slave to money then you die”

На останньому слові, вона затремтіла. Вівіка наблизилась до неї, обіймаючи. Раптом пісню продовжив Тайлер, чи не єдиний у кого голос поки не тремтів:

“I'll take you down the only road I've ever been down”

Він наблизився до подруг, обійнявши їх. Так вони і продовжили співати улюблену пісню померлого друга, прощаючись з ним так, як тільки могли. Бо на більше сил просто не вистачало.

***

Дізнавшись про події клубу, Джим негайно вирушив туди. Новина про загибель Томаса вразила його, детектив все ніяк не міг спинити потік нав’язливих думок. Хлопець був справді хорошим. Про нього не можна було згадати нічого поганого. Він викликав лише позитив. І певно тому його втрата здавалась особливо болісною навіть Джиму, який знав його найменше. Він думав про те, як почувається Естефанія. Певно їй найтяжче, адже Томас був її хлопцем. 

Тайлер певно триматиметься, хоч Джим знав, що і для нього хлопець мав значення, хай він і не полюбляв це демонструвати. А от Вівіка…Вона якось сказала, що Томас їй як брат, він бачив як сильно вона цінувала його. Детектив не був певен, що знайде правильні слова. Він знав по собі: у час скорботи правильних слів не існує. Нічого не допоможе прожити біль втрати ліпше за час. Та навіть, коли біль притупляється, ти все одно згадуєш, сумуєш і часом розумієш непомірну глибину тієї втрати. Вона сприймається як рана, що хоч і затягнулась, та все одно приносить біль.

Морін сиділа поруч з Есті на барі біля Тайлера. Детектив не хотів втручатися у ту розмову, розумів, що слів буде замало. Втім, був радий, що подруга прийшла підтримати їх і бачив, що Есті та Тайлер теж були раді бачити дівчину. Детектив одразу піднявся нагору, наблизився до номера Вівіки і постукав. Двері відчинились за хвилину чи близько того.

– Привіт… – тихо мовив Джим. – Не розбудив?

– Що ти тут робиш? – стомлено спитала Вівіка.

– Я хотів підтримати тебе. Мені дуже шкода.

– Дякую, та я хочу побути сама, – опустила очі дівчина.

– Я розумію тебе.

Вона зітхнула, Джим увійшов до номера. На столику стояла почата пляшка рожевого джину.

 Тільки зараз він помітив, що Вівіка тримає щось у руці, стискаючи так міцно, що кісточки побіліли.

– Слухай…Я вдячна тобі за підтримку, чесно. Але…

– Нічого не допоможе, – закінчив за неї детектив і кивнув. – Знаю.

– Чому всім просто не дати мені спокій? – стомлено спитала Вів. – Я не хочу говорити.

– Тоді мовчатимемо.

– Не хочу нікого бачити, – хитнула головою вона.

– Вимкнемо світло, – знизав плечима Джим.

– Я не хочу, щоб мене чіпали, – заплющила очі Вівіка.

– Я не торкнуся тебе, – запевнив детектив. – Просто буду поряд.

– Нащо? – прошепотіла вона.

– Я не хочу, щоб ти лишалась у цьому сама.

– А може я хочу бути сама у цьому?

Джим мовчав, він не міг собі пояснити чому для нього було важливо бути поруч. Та він пригадував як йому хотілось аби у час скорботи хтось просто був. Не питав, не підтримував, а просто тримався поряд. Був, неначе якорем, що втримує у реальності. Джим хотів бути таким якорем для Вівіки. 

Дівчина закрила рукою очі. 

– Він помер на моїх руках, – прошепотіла вона. – Бляха, йому і двадцяти п’яти не виповнилось! Чому з усіх виродків цього світу завжди йдуть найкращі люди? Я до останнього забороняла йому брати участь у операціях. Весь час душа не на місці, що він у небезпеці. А він помер тут. Вдома. І який сенс був оберігати його, якщо він все одно загинув?

– Він не заслуговував на це, – визнав Торнтон.

Дівчина мовчала, стискаючи в пальцях булавку у вигляді фламінго.

– В тебе кров, – помітив Джим.

Вівіка опустила очі, повільно розтискаючи пальці. Долонею текли тонкі червоні струмки. Вона не відчула як голка впилася в шкіру. Та й було байдуже, направду.

– Прикро, що я не встиг пізнати його. Він мені завжди подобався.

– Він усім подобався, – стерла сльозу вона. – То була його суперсила.

– А як ви познайомились?

Вівіка всміхнулась.

– Він мене обікрав.

– Що? – здивувався детектив.

П’ять років тому

– Ми тільки добудували клуб, і він прекрасний, – мовила Вівіка, прогулюючись вулицею. – Це буде шикарне придбання, а ти знову бурчиш! Чого ти весь час такий невдоволений, Таю?

– Ми вклали всі гроші у місце, яке я навіть не розумію чим буде, – бурмотів хлопець, підгиливши каштан кросівкою. – Ти хотіла клуб, потім ресторан, потім готель, ця велетенська будівля не може бути три в одному. На це треба достобіса дозволів! 

Він кинув погляд на подругу.

– Де ти візьмеш гроші на таку кількість персоналу, рекламу і все інше? Ми щойно відгепали ремонт, на який всі заробляли майже все життя!

– Чого ти нервуєш? Гроші будуть. Ми розберемось з цим, як розбирались завжди.

Тайлер нахмурився. Вівіка завжди мала план, та не одразу озвучувала його, чим часом дратувала друга до нестями. 

– Не розумію твоєї легковажності, – хитнув головою він. – Хіба що в тебе у кишені завалявся папик-мільярдер, що заповість тобі свою мультимільйонну корпорацію коли скопититься.

– В цій сукні немає кишень, це все ж таки вінтажна Скіапареллі, – змахнула волоссям вона. – А щодо папика, то він скоро буде, не хвилюйся.

– Ти говориш іншою мовою, зміни налаштування і увімкни здоровий глузд, Вів, – він спинився, поглянувши на подругу уважно.

Дівчина закотила очі і теж стала, чекаючи на продовження промови.

– Якщо ми тут застрягнемо, а враховуючи твої плани “Барбароса” – таки застрягнемо, нам потрібні гарантії, точка відступу, а ще гроші і місце, аби залягти на дно. Як ти плануєш з нашою роботою бути непомітною, коли будуєш місце з купою людей і прожекторами, що випалюють сітківку з відстані ста метрів? Дідько, Вів, ця будівля сяє як новорічна ялинка, там на дверях замість того «чорного кашеміру», чи яку ще вульгарну назву ти вигадала, в пору написати: «Агов, наша організація працює саме тут!». Це надто ризиковано.

– Сам сказав, ми вклали забагато, – звела брову вона. – Вже пізно зіскочити.

– Не пізно, якщо знайти хорошого покупця. Есті швидко здобуває інформацію, попросимо її когось знайти – продамо з націнкою і знайдемо щось менш помпезне.

– Що, наприклад? – звела брову Вів. – Орендуємо побите життям офісне приміщення, а орендодавцю триндітимемо: «Агов, ми продаємо багатокаліберні іграшки і кульки з водою, що підозріло схожі на гранати»?

– Тихіше! – прошипів він.

– Ти сам вирішив говорити про справи надворі. До того ж хлопці сканують місцевість, чи не так, Ларрі?

– Так, міс Дінн, – кивнув він.

– Що ти пропонуєш? Мене цікавить план, Вів. Не мрії.

– Які мрії? Я цілком реалістична, – пирхнула вона. – У нас лишилось трохи грошей, на них наймемо персонал. Краще за все поки продаватиметься клуб. Заробимо за кілька місяців і вкладемо у готель, далі з заробленого поступово відкриємо ресторан.

– Як ти збираєшся привабити аудиторію не вкладаючись у рекламу?

– Сарафанне радіо.

– Ти, мабуть, жартуєш…– закрив долонею очі Тайлер.

– Плітки недооцінюють, – поцокала язиком вона. – До того ж у мене чимало боржників серед інфлюенсерів.

– Враховуючи роботу Есті над твоїми соцмережами, ти в нас сама доморощена інфлюенсерка.

– Не забуваймо, що я навіть доступу до тих сторінок не маю, це навіть на краще. Вона просто все постить за мене. Можемо запросити власників магазинів і рекламодавців в якості бартеру: вони піарять клуб, а Есті від мого імені їхні послуги. Геніально! Нагадай підвищити їй платню.

– Нагадати? Та вона вб’є тебе, якщо ти цього не зробиш. Здивований, що досі не крапала на мозок тим, яка вона незамінна, – закотив очі Тайлер.

– Але таки ж незамінна, – знизала плечима Вівіка.

– Згоден, так і є, – зітхнув Тайлер. – Втім казати про це їй я не надто зацікавлений.

– Згодна.

Раптом з-за рогу вибіг хлопець, що не встиг спинитись вчасно і врізався у Вівіку. Охорона одразу відтягла хлопця від неї. Він присоромлено опустив очі.

– Я перепрошую, пані, – незнайомець вичавив милу усмішку.

– Що там? – звела брову вона. – Пожежа? Куди так летів?

– Я…за мною женуться, вони намагались побити мене, а я…

– Годі-годі, – зітхнула Вівіка. – Все гаразд. Ларрі, відпусти його, це лише дитина.

Охоронець неохоче прибрав руку з плеча хлопця.

– Пробачте.

– Розслабся, можеш йти біля охоронців, твої нападники не ризикнуть виступати проти цих красенів.

– Дякую, міс. Мені власне треба додому, в мене хвора тітка. Це поруч, – хлопець розвернувся, щоб піти далі.

– Що ж бувай тоді, – вона зчепила руку навколо свого зап’ястку, спокійним голосом звернувшись до охоронця. – Ларрі?

– Так, міс?

– Прослідкуй за малим, – таким самим спокійним голосом, продовжила вона. – Генрі, оточи периметр, ми з Таєм прогуляємось.

Вівіка схопила друга під лікоть.

– Що сталось? – нахмурився Тайлер.

– Здається малий поцупив мій Картьє, – показавши оголений зап’ясток на якому хвилин десять тому був золотий браслет, всміхнулась Вівіка.

– Господи, твої дорогі цяцьки…Казав тобі: не вдягай їх у такі місця!

– Заспокойся, ми просто трохи повеселимось, – хижо всміхнулась вона.

– Ти ж не збираєшся вбити малого за крадіжку якогось браслета? – спитав Тайлер, розуміючи, що подруга цілком собі могла б таке утнути.

– Справа не в браслеті, хоч він коштує і немало, – похитала головою дівчина. – Він образив мене, розумієш? А образи мені пробачати не хочеться.

– Ти невиправна, – стиснув зуби Тайлер.

Вони обійшли будинок і пірнули у вузьку вуличку між двома високими будівлями. Оминувши великий сміттєвий бак, друзі опинились на розвилці з неприємним запахом, вочевидь тут жили безхатьки. Праворуч від місця, де йшли Вівіка з Тайлером, Ларрі та Генрі тримали хлопця. Очевидно його перед тим вдарили у живіт, бо той ніяк не міг віддихатись і стати рівно.

– Так-так-так… – протягла Вівіка, ставши перед хлопцем. – Нерозважливо красти у леді, та ще й у компанії кремезних кавалерів, малий.

– Мені шкода… – прохрипів він.

– Ваша прикраса, міс, Дінн, – сказав Генрі, передавши Вівіці браслет.

– Дякую, любий, – вона одягла браслет на зап’ясток і знову глянула на хлопця. – Мушу визнати, ти діяв майже непомітно. Я усвідомила, що браслет зник, тільки коли ти пішов.

Хлопець тільки кліпав.

– Агов, я зробила тобі комплімент, не добре лишати це без уваги, – звела брову Вів.

– Д-дякую, міс, – розгублено мовив хлопець.

– Як тебе звати?

– Томас.

– То для чого тобі був мій браслет, Томасе?

– Я хотів його продати.

– Щоб вилікувати хвору тітку? – насмішкувато зауважила вона.

Блакитні очі на мить зблиснули, він присоромлено відвів погляд.

– Ні, міс. Щоб купити їжу.

– Враховуючи твою вагу, з мого браслета ти б харчувався тижнями.

Томас опустив очі.

– Де ти живеш?

Він злякано підвів погляд.

– Я…

– Не соромся. Речі в тебе добряче поношені і брудні, припускаю: дому ти не маєш.

Він знову опустив очі.

– Що з тобою сталось?

– Я просто влип…Колись, а потім…

– Ясно, – зітхнула Вівіка, закотивши очі. – Хлопці, підійміть його, в мене шия затерпла.

– Ні-ні! – запанікував хлопець. – Будь ласка, не вбивайте мене, я відпрацюю, ви говорили про клуб, я можу рік мити підлогу і посуд безкоштовно, я…

Тайлер невдоволено подивився на Вівіку, вони таки доволі гучно обговорювали вкрай секретні справи.

– Ніхто не збирався тебе вбивати, малий, – зітхнула Вівіка. – Раби мені не потрібні. Як щодо роботи?

– Щ-що? – розгубився Томас.

– В тебе спритні руки, це може стати в пригоді. Знаєш новий клуб на Верхньому Іст-Сайді?

– Так, я чув, що його збудували.

– Приходь туди завтра. Житлом тебе забезпечимо, щодо роботи обговоримо при зустрічі.

– О, міс, дякую!

– Тільки, Томасе, кажу вперше і востаннє – можеш красти в кого хочеш, але я і мої люди – твоя нова сім’я. Вкрадеш у сім’ї – відріжу руки і згодую, втямив? – Вівіка кинула криву посмішку.

– Так, міс, – активно кивав хлопець.

– Що ж… – зблиснула очима вона. – Тоді до зустрічі, Томмі.

Вів наблизилась до нього, провівши рукою по щоці хлопця.

– Рожевощокий, наче пташенятко фламінго, – всміхнулась вона.

А тоді різко відпустила хлопця, взяла Тайлера під руку і рушила вперед, наче Томас для неї більше не становив цікавості. Хлопець певний час ще дивився у слід дивній парі. Згодом, охорона відпустила його і той ще довго стояв на місці, не в змозі оговтатись. 

– Для чого тобі злодюжка? – спитав Тайлер, коли вони відійшли на значну відстань.

– Він нагадав мені нас, – всміхнулась Вів. – Хотіла б я мати такого покровителя свого часу.

– Такого як ти? – пирхнув він.

– Саме так.

Тайлер пирхнув.

– Якщо ти знаєш, що йому нема де жити, чому влаштувала зустріч на завтра?

– Я все ж ображена, Таю, – знизала плечима вона. – А він вчинив дуже нерозумно. Я хочу, щоб він добряче подумав про власну поведінку.

Тайлер закотив очі.

– Будеш тепер його виховувати?

– Хтось же мусить це робити? – знизала плечима Вівіка. – Відчуваю, що хлопчик має неабиякий потенціал.

– Побачимо, – скептично мовив Тай.