Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Duncan Laurence – Arcade

Азраель розплющила очі. Незнайома кімната була оповита напівтінню. Вона повернулася. Нічого знайомого, та вона одразу пригадала, ким є. Чудово, отже, сили нарешті повернулись. Янгол Смерті сіла на ліжку. Провела рукою по гладенькій шкірі обличчя. Гаразд. Отже, людина, чиє тіло вона зайняла досить молода. Це добре, значить матиме вдосталь енергії, і на неї не треба буде виснажувати власну силу.

Пальці заплутались у довгому шовковистому волоссі. Вона оглянула свою руку: тонкі пальці з довгими нігтями. Азраель покосилась на манікюр. Навряд чи це буде дуже зручно у її завданні. Вона поміркувала про те, що довжини, певно доведеться позбутися.

Янгол Смерті залишила кімнату, блукаючи напівтемною квартирою. Тут було досить просторо. Не видовищний петхаус Фера, та все одно недешеві апартаменти з кількома просторими кімнатами. Тут було приємно, вочевидь господар мав гарний смак. Вона оглянула вітальню і прихожу.

Погляд впав на ботфорти. Її взуття. Янгольське взуття. Але якщо частина її обладунку була тут…Певно і коса поруч. Вона мала знайти її негайно і вирушати на пошуки Чуми. 

Янгол прислухалась до чуття. Колюче відчуття небезпеки підіймало температуру її тіла. Воно було гарячим, впивалося у шкіру голками і віднімало дихання. Він був поруч. Дуже близько.

Азраель повернулась до спальні і обвела поглядом кімнату. Почулось тихе дихання. Чоловік лежав на боці, спиною до неї. У слабкому освітленні з вікна вона бачила лише гладеньку світлу спину, рідко поцятковану малими родимками. Темне волосся було не дуже довгим, обережно підстрижене на потилиці.

Відчуття небезпеки кольнуло ще дужче, руки її нагрілись, а очі засяяли. Азраель хутко підвелася, притягнувши силою своє взуття. Хутко зашнурувала ботфорти. Лати почали з’являтися, обростаючи на її тілі миттєво. Коса зблиснула між пальців. Янгол Смерті крутнула її і руків’я скоротилось, перетворюючись на меч із широким, вигнутим лезом.

Вона рушила вперед, готуючись знищити нарешті Чуму. А останньої миті застигла – Янгол Смерті пригадала все про особистість того тіла, яке стало її тимчасовим притулком.

***

Раніше…

 Застрибнувши у тіло смертного, Чума опинився посеред робочого кабінету. Кілька книжкових полиць, робочий стіл з комп’ютером. Стара, солідна кімната містила у собі чимало інформації, що тисла на нього важкістю дерева, і спалахами сонячного проміння, яке пробивалося крізь вузьку смужку оксамитових завіс.

Він роззирнувся. У кімнаті було багато різних предметів, та всі вони неначе належали різним людям: тенісний м’яч із автографом у скляній колбі, кілька кулінарних книг із пожовклими сторінками. Тут були книги з історії, військової справи, лінгвістика та кілька пригодницьких фентезійних історій. Ноти, вінілові платівки, складені рівненьким стосиком. На окремій полиці лежали комікси, що розповідали історії про відомих на весь світ супергероїв. Колекційні годинники у окремій шухляді. Сигари та елітний віскі. Тут було забагато всього і попри це: не було нічого особистого. Неначе хтось просто вивіз речі до складу і спробував логічно систематизувати.

Чума зітхнув. Найменше він хотів поміщати власну душу у тіло зануди, та амбітна людина, що толком не розуміла, ким хоче бути лякала його ще дужче. Втім, добре, що Вершник потребує виключно тіло. У смертного не буде влади, тож він просто скориться. 

Вершник озирнувся, збираючись залишити кімнату, щоб знайти вихід і взяти контроль над тілом. Та дверей у кабінеті більше не було. Він вкляк, нахмуривши брови.

– Хто ти такий? – озвався непевний голос.

Чума озирнувся. Тінь, що була складена з сірого диму, клубочилась довколо столу. Вона мала форму людини, та попри це у ній було неможливо вгледіти бодай якісь риси.

– Я не відповідатиму. Мені потрібне твоє тіло, тож поверни двері і замовкни. Якщо поводитимешся добре – не постраждаєш.

– Ні.

Вершник примружився.

– Я не домовлятимусь зі смертним. Ти – ніщо проти мене.

– Але зараз саме ти потребуєш мене, а не навпаки.

– Ким ти себе вважаєш?

– Ти не вийдеш звідси, – мовила тінь і випарувалась.

Чума розгнівано скинув зі столу кілька книг. Тоді схопив гантелю, що лежала на одній з полиць і кинув її у стіну. Гладенька поверхня увігнулась. Вершник рушив вперед і провів пальцями по вм’ятині. Він криво всміхнувся, опустившись аби підняти гантелю, а тоді вдарив ще раз. 

Пил, здіймаючись, посипався до його ніг. Кожен новий удар поглиблював вм’ятину і вже скоро Чума побачив коридор. Це надало йому сил і він бив знову й знову, доки дірка не збільшилась настільки, щоб він зміг розширити її руками.

Пальці впивались у каміння, виламуючи його, пилюка здіймалась, змушуючи Вершника вдихати її, та він не зважав. Коли отвір став достатньо великим, щоб Чума зміг пролізти, він просунув у нього ногу, а тоді вибрався з кабінету, опинившись посеред коридору.

Його оточила темна деревина і шовкові смарагдові шпалери. То був коридор великого маєтку. Портрети у позолочених рамках демонстрували красивих людей із темними очима. Ким би не був той смертний, він мав сильний рід, це відчувалось всюди. 

Чума спустився сходами. Маєток був порожнім, кімнати великими і вишуканими. Будинок досить старий, втім у прекрасному стані, видно, що про нього дбали. Вершник спустився нижче. Чергова простора вітальня, сонячне сяйво підсвічувало позолочені ніжки столу та крісел, важкі зелені портьєри, підв’язані золотистими мотузками. Попри пишне убранство і теплі сонячні промені, тут відчувався холод і порожнеча. Може це і був будинок смертного, та він не слугував йому домом.

Вершник спустився ще нижче, очі пильно стежили за простором, шукаючи бодай одні двері. Та нова і нова кімната чекала на нього після спуску. Тож він продовжив йти наполірованими сходами з темного дерева. Жоден його крок не супроводжувався звуком. Деревина не рипнула під його чоботами. 

Він вже мав досвід вселяння у тіла смертних, та всі ті душі були нечіткими. Хаотичними, сповненими болю і сумніву. Цей смертний не був виключенням, але щиро дбав про фасад. Він відчував потребу здаватися зібраним, стриманим і холодним. Та Чума відчував його страх. Він зачаївся, очікуючи подальшого розвитку подій. 

Вершник не мав часу розбиратися. Він не відчував потреби пізнавати душі. На його погляд, смертні були нудними і простими, втім цей не бажав здаватися. Він плутав Вершника і, схоже, сам цього ще не розумів.

Та тінь, то був лише інстинкт. Як сигналізація, що сповіщує про несанкціоноване проникнення до будинку. Тінь свідчила про розкол. Хай, що пережив цей смертний останніми днями – це його вразило настільки, що він вже не був цілісним.

Це становило проблему, адже Чума мусить втриматись у тілі достатню кількість часу, щоб знайти та вбити Азраель, доки вона не вбила його. 

Вершник не знав, скільки ще мусить спуститись, та нові й нові кімнати його вже починали дратувати. Здавалось, що ті сходи нескінченні. Вчергове опинившись у кімнаті, Чума загарчав. Тоді визирнув з-за поручня, сфокусувавши погляд на темному центрі геть внизу. Вершник вхопився руками за поручень і виліз на нього.

– Тільки спробуй обманути мене, людино, – мовив він і стрибнув.

***

Підвал був темним, без жодного джерела освітлення. Чума ступав безшумно, роззираючись навсібіч. Та пітьма була непроглядною. Почулись схлипування. 

Вершник рушив на звук. Довкола нього був холодний вузький коридор, Чума крокував ним ще певний час. А згодом вийшов на круглу ділянку. Тут було досить чисто і дещо світліше, хоч джерел освітлення він, як і раніше, тут не помітив. Меблів теж не було, лише кілька картин, що висіли, неначе у повітрі. Вершник наблизився і оглянув першу.

То був потрет жінки з коротким чорним волоссям. Погляд її був байдужим, руки складені одна на одній. На підмізинному пальці лівої руки сяяла обручка. Сам потрет був запиленим, фарба обсипалась на кількох ділянках, а рамка місцями надщербнута. Наче за цією картиною не було належного догляду.

Чума пішов далі, оглянувши наступний портрет. Вродлива жінка, з темно-каштановим волоссям і добрим поглядом. На відміну від сусідньої картини, ця аж сяяла яскравістю барв, блискуча золота рамка мерехтіла, неначе була єдиним джерелом світла у цьому темному місці.

Наступна картина була у найгіршому стані. Полотно почорніло, неначе його витягли з вогнища, розірване в кількох місцях, рамка зламана, наче картину кинули з висоти. Чума не міг розгледіти риси, та широке чоло і вольове підборіддя вказувало на те, що це був портрет чоловіка.

Вершник хмикнув, рушаючи до наступної картини, де зображувалась молода жінка. Досить вродлива, з гармонійними рисами і впевненим поглядом. Цей портрет любили, про нього піклувалися, навіть незначні тріщини на витонченій металевій рамці намагались латати тричі. Чума бачив заплатки, майстер намагався зафарбувати їх в тон до рамки, аби ті не так впадали у око.

До наступного портрету Вершник не дійшов, адже почув брязкання металу позаду, що змусило його озирнутися. На підлозі, згорбившись, стояв навколішки чоловік. Його голова була низько опущена. А з кожного портрету, які вже встиг оглянути Чума, тягнувся залізний ланцюг. Неначе бранець, він був прикутий до всіх цих картин.

Чума замислився. Невже він вбив їх усіх і тепер картається? Що такого сталося з цією душею, що він запроторив себе на самісіньке дно, зачинивши у підвалі з постійним нагадуванням про всіх цих людей?

– Хто ти такий? – хрипко спитав чоловік. 

– Скажи краще, хто ти сам? – Чума присів біля нього.

Голова чоловіка повільно піднялася. Бліда шкіра, темні кола під очима демонстрували абсолютне виснаження. Його погляд був далеким, байдужим і зламаним. Вершнику навіть було його шкода, хоч подібні почуття йому були не притаманні.

– Як тебе звати? – спитав Чума.

Темні, майже чорні очі, були сповнені болю, він облизав сухі губи, прохрипівши:

– Джим. Джим Торнтон.

***

Донедавна, Чумі здавалось, що люди досить таки примітивний вид, та почуте змусило його замислитись, чи справді це так.

Джим виявився досить розумним і вирішив ділитися історією дозовано, в обмін на інформацію про самого Вершника. Так вони і познайомились.

– То… – прохрипів він. – Ти хочеш вбити її?

– Або вона, або ми, – знизав плечима Чума. – Третього не дано.

– Але ж, вона буде у тілі людини, хіба ні? – нахмурився Джим.

– І, що? – звів брову Вершник.

– Разом з нею загине і людина, – пояснив він. – Цього не можна допустити.

– Слухай, тебе ніхто не питає, – відмахнувся Чума. – Я не маю сили, здатної витягти Азраель з тіла і знищити. Тож, знищу їх обох.

– Я цього не дозволю.

Чума реготнув.

– І, що ж ти зробиш? Ти сам себе прикував до всіх, хто був тобі важливий. Це твої гріхи, сумніви, переживання та біль. Тож, ти застрягнув у цій імпровізованій в’язниці дуже надовго. А я знайду вихід і без тебе.

– Ні, не знайдеш, – мовив Джим, підводячись.

Вершник звузив очі, прослідкувавши за ним. Чоловік смикнув руками, швидко звільняючись від ланцюгів, ті брязгнули кам’янистою підлогою. 

– Як ти це зробив? 

Колючий темний погляд впився у Вершника.

– Як ти зазначив: я прикував себе сам. 

***

Азраель затремтіла. Вівіка Гейдж була найскладнішою душею, яку вона колись бачила. Звісно, Янгол Смерті не мала великого досвіду у спілкуванні з душами, проте ця намагалась заплутати її, вигнати і змусити відчути все, з чим стикалась сама.

Її почуття тимчасово наклались на почуття Азраель. Хай Вівіка не знала про Чуму, Джим Торнтон мав для неї значення. Янгол Смерті була переконана, що втручання не вплине на неї саму. Та, вочевидь, помилилась. Таке злиття змушувало її дивитися на світ очима Вівіки. Бачити небезпеку так, як її бачить вона. І, безперечно, дивитися на вмістилище Чуми не як на ворога. А як на того, хто небайдужий. І це створювало труднощі. Бо рішучість, з якою вона йшла сюди зникала з кожною секундою.

Азраель не думала про Люцифера тієї миті. Вона забула про Смерть, що обіцяв їй скласти повноваження. Її думки повністю захопило сум’яття від ваги обов’язку і людського, земного та зрозумілого потягу. Спогади Вівіки були занадто свіжі. Вона хвилювалась за Джима. Янгол Смерті зараз хвилювалась так само. Рука поволі опустилась.

Вона зняла ботфорти і лягла у ліжко, накрившись ковдрою. Серце калатало в грудях. Азраель слабко усвідомлювала, що взагалі робить. Та згодом, сама не зрозуміла як, вона заплющила очі та поринула у неспокійний сон.

***

Чума пробудився водночас із Азраель. Він відчував її присутність, мав тікати негайно, аби сховатися. Та спогади смертного накладалися поверх його власних, неначе дві сутності злилися воєдино. Він знав у чиєму тілі тепер Азраель. Знав як сильно вона дорога йому і це, чи не вперше, хвилювало Вершника.

Йому й діла не було до людських почуттів. Та за той час, що він провів у тілі смертного – не мав змоги робити нічого. Ні рухатись, ні керувати ним. Та чоловік, у якого він застрибнув був, неначе відкрита книга. Сумна, часом передбачувана, а попри все цікава. Тож Чумі не лишалось нічого іншого, крім як читати її. Він вбирав його спогади, пізнавав його особистість, і, несвідомо для себе, переймався тими, хто оточував його.

Зокрема і тією, що заснула з ним у одному ліжку, а зараз схопилась, вдягнула обладунки і готується обірвати його життя. Чума напружився, відчуваючи як людське серце стислося. Він не відчував цього раніше, неначе серця не мав взагалі. Зараз Вершник не знав, що робити. Та він не міг тікати, не міг обернути неминуче і вже точно не міг боротися з нею. Бо боявся нашкодити. 

До цієї жінки смертний мав цілий вир почуттів. Вони сягали глибоко, попри поверхневе середовище їх формування. Ці почуття не належали Вершнику, та він все одно їх мав, неначе душа смертного тримала його занадто міцно, тісно сплітаючись, продукуючи у ньому зміни, яких сам Чума ніколи не жадав.

Чума певний час лежав з розплющеними очима, відчуваючи як серце вистукує в грудях. Янгол Смерті повернулась у ліжко. Раптова радість розтеклася тілом. Чому все стало так важко? Хіба було так важко раніше? Він заплющив очі і дозволив собі просто заснути. Вершник намагався прорватися крізь туман чужих спогадів і відшукати себе, та його сутність, неначе щоразу вислизала. Прокинувся він раніше за Азраель. Хутко вдягнувшись, Чума залишив квартиру, міркуючи куди може сховатися. 

Розплющивши очі, Янгол Смерті знала – Вершник давно залишив це місце. Він пробудився водночас із нею, а отже теж усвідомив, хто він і в чиєму тілі. Єдине питання, що ніяк не зникало: чого ніхто її не попередив, що злиття буде таким складним для усвідомлення?

***

– Ти з тими чоботами зрослася, чи що? – всміхнулась Естефанія, наближаючись.

Азраель здійняла брови, опускаючи очі. Маскування дозволяло їй приховати обладунок від інших, тож вона була у тому ж образі, який вчора для себе обрала Вівіка: шкіряний комбінезон з мереживними рукавами та шлейфом і так, у тих самих ботфортах. Вочевидь, це взуття єдине, що могло б пасувати до земного світу і не викликати надмірну кількість запитань. Їх поява саме у цю мить, бажання Вівіки взути їх, було продиктоване тим, що душа Азраель перебувала на останніх етапах підготовки до пробудження. Тож, чим частіше смертна носила ці ботфорти, тим міцнішою ставала її душа, готова тимчасово злитися із душею Янгола Смерті.

– Все гаразд? – спитала подруга.

Янгол Смерті не знала, що відповісти. Не розуміла навіть чого прийшла у готель, коли має шукати Чуму. Здавалося, вплив душі Вівіки збиває її з пантелику щоразу. Це дратувало. Вона має знайти спосіб опанувати себе. Та не розуміла як.

– Мені потрібна допомога.

– Щось сталось? Як там Джим?

– Погано, – відвела погляд Азраель. – Він зник.

Есті здійняла брови.

– Що?

Азраель кивнула.

– Потрібно залучити…”наших”, я боюся, щоб він собі щось не зробив.

Дивовижно, брехати у людському тілі було значно легше. Слова неначе самі собою лунали, Азраель не встигла і замислитись, як вигадка народилась на світ.

– Гаразд, піду скажу хлопцям, – Есті уважно придивилась до неї. – Точно все добре?

Азраель розгублено кивнула.

– Тобі певно треба кава. Джим тебе як не нагодує, ти й не снідатимеш. Ходімо.

Вона взяла Янгола Смерті під руку і потягнула до бару, біля якого саме вправлявся Тай. Зустрівшись поглядом з Вівікою, він блискавично опустив очі.

– Таю, зроби їй кави.

– Що, детектив навіть чашкою еспресо не вшанував? – хмикнув він, запускаючи кавомашину.

Азраель промовчала, відводячи погляд. Треба діяти швидко. Їй не можна тут затримуватись.

– Вів, з тобою все гаразд? – нахмурився Тайлер.

– Чого всі мене про це питають?

– Ти маєш інший вигляд. 

– Це просто мейкап.

Тайлер нахмурився.

– Ти сьогодні без макіяжу, – помітив він, поставивши чашку на стіл. – Та як не хочеш казати – гаразд, брехати не обов’язково.

Тайлер розвернувся, рушаючи до комірчини. Азраель зітхнула, провівши його поглядом. Друзі помічають різницю. Переймаються за неї. Янгол Смерті хитнула головою, підводячись. Їй треба знайти Чуму. Інше значення не має.

***

Вівіка почувалась дивно. Неначе хтось спостерігає за нею, нипає її свідомістю, щось шукає. Це нагадувало стук по склу, наче хтось всередині неї рветься назовні. “Я, що здуріла?” – пронеслось у думках.

– Ні, Вів’єн, – озвався голос. – З тобою все гаразд.

Вона стрепенулась. Перед нею стояв чоловік у чорному каптурі. Неслухняне темне волосся стирчало над чолом, стомлений погляд лазурних очей, аж сяяв на тлі блідої шкіри. У його руках була коса. 

– Якого біса?! – підвелась вона. – Хто ти такий?

– А вона не збрехала…– важко зітхнув Жнець. – Ти і справді грубіянка.

– Я поставила тобі запитання, – нахмурила брови Вівіка.

– А я не маю наміру давати відповідь, – знизав плечима він.

Вона склала руки на грудях.

– То чого ти хочеш?

– Я маю провести тебе у одне місце…

– Нікуди я з тобою не піду, – пирхнула дівчина.

– Вона знала, що ти це скажеш.

Вів звузила очі, оглянувши хлопця.

– Хто, “вона”?

– Азраель.

– Ще, ще хто? – звела брову вона.

– Ми не маємо на це часу. Я відведу тебе туди, де зараз Томас. І дозволю забрати його у те місце, де ти тимчасово перебуватимеш, – він зблиснув лазурним поглядом. – То як, Вів’єн, ми домовились?

***

– Вів не здалась тобі дивною? – спитала Есті, наблизившись до Тайлера.

– Так, – погодився бармен. – Не знаю, що з нею, та вона на себе не схожа.

– Певно нервує через Джима.

– А, що з ним? 

– Серйозно? – стукнула його ліктем Есті.

– Ну, крім того, що його батько – Дюпон і він сам виніс йому мізки.

– Нормальним людям і цього досить, щоб впасти у пригнічений стан, – бурмотіла Есті.

Тайлер закотив очі.

– Він зник.

– Тобто?

– Вів хвилюється за нього. Поглянь, навіть прийшла не нафарбована. Не забрала свої речі від нього…Вона нервує. 

Тайлер примружив очі. Вівіка сиділа за комп’ютером, хмурячись. Вона щось швидко друкувала, тоді хитала головою і друкувала знову.

Він наблизився до неї, ставши поруч.

– Допомога треба?

Вівіка підвела очі.

– Мені потрібна адреса. Я бачу, що камери знайшли його. Мені треба…

– Ти не знаєш як підтвердити доступ?

Вівіка замислилась. 

– Ні? – спитала вона, очі її бігали, наче вона перебирала спогади.

Тайлер посунув клавіатуру і ввів потрібні цифри.

– Дякую.

– Прошу, – опустив підборіддя він, звузивши очі знову.

Щойно Вівіка побачила адресу, хутко підвелася. Тайлер вийшов надвір разом з нею. Щойно Азраель наблизилась до стоянки, блискавично схопив її і штовхнув до стіни, придавивши ліктем шию.

– Що ти робиш? – очі Вівіки зблиснули гнівом.

– Хто ти?

На мить її погляд здався враженим.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти – не Вів, – крізь зуби процідив Тайлер. – То хто ти така?

– Як ти… – вона видихнула, всміхаючись. – Ну, звісно! Обдурити всіх було просто, але ти… я забула як тісно ви пов’язані.

– Я повторюю питання, – понизив голос Тайлер. – Хто ти і як полонила її тіло?

Азраель уважно поглянула на хлопця.

– Кітаель тебе вразив, чи не так?

– Хто такий Кітаель?

– Мій Жнець.

Тайлер на мить послабив хватку.

– Ти його запам’ятав, так? – всміхнулась Азраель. – Чи заперечуватимеш?

– Я, бляха маю втретє повторити? – нахмурився він. – Хто ти така? І де Вів?

– З нею все гаразд, вона тимчасово деінде. Щодо мене… я – Азраель, Янгол Смерті. І для мене неймовірна честь зустрітись з тобою, Тайсоне.

– Той, хто носив це ім’я давно мертвий, – зціпив зуби він.

– Однак він неодноразово повставав з попелу, хіба ні? Спершу, як Алекс, потім, як Ллойд, тепер, як Тайлер.

– Звідки тобі це відомо?

– Я знаю все, що знає Вів.

– Окрім коду доступу до її акаунта, вочевидь, – саркастично кинув він.

– Ця голова має забагато думок, – Азраель постукала себе по скроні. – Часом складно знайти потрібну. Та і знав би ти, як вона любить все плутати…Я думала збожеволію, блукаючи лабіринтами її душі. 

– Не хочу слухати цю маячню. Скажи мені нащо тобі Вів? І де вона зараз.

– Бо мені потрібне було тіло в цьому часі. Я на декого полюю.

– Полюєш?

– Так, як ви на Дюпона. Тільки мій ворог має дещо іншу…форму.

– Хто це?

– Вершник Апокаліпсису.

– Та не чуди… – пирхнув він, опустивши руку.

– Я цілком серйозно, – потерши шию, відповіла Азраель. – Скажи мені от що, я не можу позбутись питання. Як ти зрозумів, що я не вона?

– Твій погляд, манера говорити, навіть твої рухи. Все інше.

Азраель кивнула.

– Що, ти навіть не спитаєш як я міг так швидко повірити у всю цю маячню з підселенням і янголами? – пирхнув він.

– Ну, ти мало не вмер. Кітаель показався тобі. Такі речі дещо змінюють мислення смертного. І це досить слушно, бо як я вже казала: я дуже поспішаю. 

– То Кітаель це…

– Моя права рука.

Тайлер здійняв брову.

– Янгол Смерті має асистента?

– Хтось же має забирати душі, доки я ганяюся за Чумою?

Хлопець зітхнув.

– З нею все гаразд?

Ну, звісно. Чхати він хотів на безпеку світу, мету Азраель чи долю Люцифера. Цій людині була важлива тільки цілісність вмістилища, а саме Вівіка. Янгол Смерті всміхнулась. За інших обставин це було б навіть мило. Та вона не могла зараз витрачати час на це.

– За нею наглянуть.

– Хто?

Азраель подалась вперед.

– Томас.

Тайлер відчув, як серце стислося.

– А він…

– Має шанс на нове життя там.

Хлопець кивнув, опустивши очі.

– То коли Вів повернеться?

– Щойно я завершу справи.

– Гаразд. Я допоможу, аби ти якомога скоріше дала їй спокій, – він підняв очі на Азраель. – Розкажи мені все.

***

Вівіка крокувала поруч із Кітаелем, зрідка кидаючи на нього погляд.

– Куди ти ведеш мене? – спитала дівчина, оглядаючи порожній сизуватий простір довкола.

– До Пекла.

– Прекрасно…– зітхнула вона. – Ви там катуватимете мене?

Кітаель різко спинився, повернувшись до неї.

– Я не катую, – похмуро мовив він, розвертаючись.

Дівчина нахмурилась, склавши руки на грудях.

– І де буде Томас?

– Спершу я маю забрати його з Лімбу. Ти підеш до Брами. Тебе там зустрінуть. Я приведу Томаса згодом.

– Ти завжди такий командир? – звела брову Вівіка.

– З недавнього часу, – пирхнув він, дивлячись перед собою.

– Хто це був? – спитала Вів, поглянувши на замисленого янгола.

– Поясни, – не спиняючи кроку, мовив Жнець.

– Кого ти втратив?

Кітаель спинився.

– Свого найближчого друга.

Вівіка заплющила очі. Це було знайомим до болю.

– Мені прикро.

– Вона жива.

Дівчина нахмурилась, Кітаель продовжив:

– Просто думає, що я мертвий.

– Але…чого?

Жнець озирнувся, зустрівши її погляд.

– Азраель повернула мене, але я…не зовсім я. Я маю роботу, якій маю віддавати себе повністю. Їй не варто мене бачити, – він розвернувся, продовжуючи шлях. – Тому я приведу Томаса до Брами, а ви його впустите. Скажеш, що про мітку подбали.

– Ти кажеш, що їй не варто тебе бачити, – почала дівчина.

Кітаель кинув погляд на Вівіку.

– Та чи не думав ти, може тобі варто бачити її? – подивившись на занепалого, промовила вона. – Я, звісно, не знаю тебе, та я розумію, що таке справжня дружба. Близький друг – це член родини, якого ти обрав собі сам. Він бачив тебе у всіх станах, він любить тебе у всіх станах і завжди зрозуміє. 

– Ти не знаєш, про що кажеш, – хитнув головою він. – Я не той, ким був. Я втратив…частинку себе.

– Ти не думав, що вона і є та частинка?

Кітаель зустрівся поглядами з Вівікою.

– Втрата друга – незагойна рана, – продовжила дівчина. – Вона руйнує. Повір, якщо твоя подруга думає, що ти мертвий – не існуватиме для неї більшого щастя за знання, що тобі вдалося вижити. І неважливо ти цілісний, чи з втратами – вона любитиме тебе незалежно від цього. І якщо вона справді хороший друг, а щось підказує мені, що так і є – вона робитиме все аби допомогти тобі повернути втрачене. 

Він довго дивився на неї, лазурні очі блищали. Вівіка бачила у них стільки болю. Це було дуже знайомо. Їй хотілось обійняти його. Та навряд чи Жнець буде дуже радий такому руху. Ще й ці його крила…

– Нам…треба рухатись далі, – тихо мовив він, ступаючи вперед. 

Вівіка порівнялась з ним, взявши за холодну руку. Кітаель напружився та не відкинув її. Так, тримаючись за руки, вони й продовжили свій шлях до Брами Пекла.

***

Азраель розповіла йому про все. Про свою місію, про Вершників та Творця. Тайлер слухав все дуже уважно, не перебивши жодного разу.

– Тобто…ти весь час була нею? І коли завершиться твоя місія, Вів просто зникне?

– Ні. Я залишу її тіло і вона продовжить існувати.

– Вона знатиме, хто я?

– Звісно. Я пробудилась лише зараз. Будь певен, після того як я піду, вона буде тією ж Вів, яку ти знав.

– Добре, – зітхнув він, полегшено. – Отже, ми відслідкували його, рушати треба зараз.

– Він уже перемістився, – хитнула головою Азраель. – Я відчуваю.

Тайлер зітхнув.

– Гаразд, спробуємо знову. 

– Ні. Я думала ваша організація допоможе, та сама я знайду його швидше.

– Чому ти повернулась саме зараз? Він був поблизу?

– Ближче, ніж я сподівалась. Я прокинулась із ним в одному ліжку.

Тайлер застиг.

– Торнтон?

Вона кивнула.

– Вів знову спала з детективом? На Бога, вони ж розбіглися! Вона його використовувала.

– Не зовсім так, – не погодилась Азраель.

– Байдуже, – урвав її Тайлер. – То він теж…

– Душа у полоні? Так. І найгірше, щойно прокинулась я, однозначно прокинувся і Вершник.

– Тобто ти просто дала йому піти? Він, що тобі подобається?

Азраель зціпила зуби, наблизившись.

– Він збирається вколошкати пів світу включно з моїм братом. Така істота не може мені подобатись. Я тут, щоб його знищити. 

– Тоді, в чому проблема?

Вона повільно підняла очі на нього. 

– Спогади Вівіки мене стримують.

– То це через тіло? Бо він подобається Вів?

– Вона має почуття до нього, та схоже сама цього не усвідомлює, – Азраель хитнула головою. – Ця фабрика хіті, коли він поруч – дратує найбільше. Я не можу абстрагуватися, могла вбити його тієї ж секунди, та просто…не змогла. 

– Слухай, ну детектив теж має бути вільним. Він не подобається мені, та у його тілі дуже небезпечний паразит.

– Ти вважаєш мене паразитом? – звела брову вона.

– А як ще це назвати? – роздратовано бурмотів Тай. – Ти влізла у неї, як у латексний костюм!

– Агов! Вона дозволила мені після дуже довгих і жахаючих блукань!

– Ну, гаразд, тоді чого ти тягнеш? Ти ж янгол – відстав вбік чужі почуття і роби свою справу. Не кажи мені, що почуття Вівіки занадто сильні, що ти сама різко захопилась Торнтоном.

Азраель всміхнулась, наблизившись. Людські ревнощі…Як вони нагадували янгольські. Чим більше вона пізнавала смертну натуру, тим більше розуміла як мало вони відрізняються у своїх почуттях, намірах та пороках.

– Ти ж знаєш, що вона дуже любить тебе? Ти найближча людина для неї.

– Але цього завжди буде замало, – знизав плечима Тайлер і спустився вниз.

Янгол Смерті зітхнула, концентруючись на своєму чутті. Чума був недалеко. 

– Не ховайся від мене, – бурмотіла Азраель. – Буде тільки гірше.