Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Imagine Dragons – Demons

Однією з найліпших спільних рис трійці було вміння швидко відійти після спалаху емоцій. Хоч всі вони були мовчазними і обрали не повертатись до тієї теми, все ж спілкування їх поволі поверталось до звичної норми.

Сьогодні вони прагнули підтримати одне одного, адже це був день народження Томаса. Йому б виповнилось двадцять п’ять. Телефон дзенькнув. Вівіка мало не впала на сходах, отримавши повідомлення від Томаса. Тайлер впустив келих, побачивши те саме у своєму смартфоні, а Есті підвелася, тремтячими пальцями провівши по екрану.

То було хвилинне відео. На стоп-кадрі всміхався Томмі, у незмінній сорочці з фламінго. Вівіка певний час не могла знайти у собі рішучості увімкнути ролик. Есті розплакалась, рушаючи до свого номера, аби у тиші переглянути послання, яке коханий лишив для неї. Тайлер знервовано ковтнув і увімкнув відео, відчуваючи як від болю в грудях тиснуло. Він лишив підміну, вдягнув навушники і рушив до комірчини, всівшись на стілець. Очі запекло від сліз. 

– Привіт, друзі, – всміхнувся Томмі. – Я мав погане передчуття, що з нашим способом життя чверть століття мені не світить. Тож скористався улюбленою програмою Вів і відправив заплановане повідомлення. Це лише перестраховка. Якщо все буде гаразд, я просто скасую відправку і все буде знову добре. Ми сядемо передивитись «Офіс», їстимемо піцу, з якої я виколупуватиму халапеньйо, а ви будете сперечатися, хто його їстиме, доки все не сточить Есті.

Він хихотнув, а тоді поглянув у камеру.

– Та все ж, якщо так станеться і я…– він почухав потилицю, – ну, помру, я хочу, щоб ви всі дещо почули.

Всі троє затамували подих. Кожен з них зараз дивився відео окремо. Кожен відчував, як всередині все тремтить від того, що вони знову бачать Томмі.

– Я спостерігав за вами всі ці роки, – всміхнувся він. – Я рівнявся на вас і пишався тим, що мене долучили до вашої команди. Я тільки мріяти міг про таких друзів.

– Томмі…– прошепотіла Вівіка, заплющивши очі.

– Ви навчились “читати” одне одного. Розумієте настрій. Знаєте потреби, смаки і вмієте дбати. Я тішуся, коли ви це робите, справді.

Томас помовчав.

– Та я помітив ще дещо, – хлопець опустив очі. – Є речі, про які ви не можете сказати навіть одне одному. І це гнітить вас. Кожного по-своєму. Я бачу, як ви втрачаєте сили. Бачу, як Есті шматує шафу ножами, коли їй знову наснився кошмар і вона не хоче, аби я про це дізнався. 

Есті закрила рукою губи, намагаючись стримати схлипування.

– Бачу як Вів напивається, називаючи це примхою власного настрою чи «пʼяним четвергом». А тоді вдає усмішку, хоча очі весь час сумні. 

Вівіка відвела погляд, стискаючи тремтячі пальці у кулак.

– Бачу як Тай йде гамселити грушу, доки тій не знадобиться ремонт, а тоді шукає собі когось на ніч, просто, щоб забутися. Щоб викинути з голови постійні тривоги і сумніви.

Тайлер хмикнув, заплющивши очі.

– Ви всі маєте секрети, – кивнув Томас. – Це нормально. Та ви єдині одне у одного, хто справді їх зрозуміє. Я прошу вас: поговоріть про це. Я певен, що це допоможе вам нарешті зрозуміти одне одного по-справжньому.

Есті лягла на ліжко, повернувшись на бік. Їй так хотілось поговорити з ним знову. Так бракувало його присутності.

– Я знаю частину тих таємниць і почуваюсь дуже гордим, що ви ділились цим зі мною. Та ви найближчі друзі. І маєте навчитись чесності, без страху, хто і що подумає про вас. Ви оберігаєте одне одного і це класно, справді. Та не оберігайте одне одного від правди. Скільки б болю ви не приховували, тільки разом ви можете справді бути щирими.

Вівіка закрила рукою очі.

– Тож, прошу: заради мене, як би важко не було: знайдіть силу у день мого народження сісти і вшанувати мене довгою, я певен, дуже важкою бесідою. Бо вона неодмінно принесе полегшення і не лише вам. А й мені, де б я зараз не був. Я люблю вас усіх. І хочу, щоб ви памʼятали про це. 

Томас всміхнувся наостанок і потягнувся вимкнути камеру. Відео спинилось.

– Ні-ні…– шепотіла Есті. – Не йди…

Тайлер витер вологі очі і сховав телефон у кишеню. Він зняв навушники і хутко залишив комірчину. Томас неодмінно відправив дівчатам те саме повідомлення. А отже, одна зараз тихо ридає, забившись у темний кут, а інша тікає зі своїм болем якнайдалі, аби ніхто її не знайшов.

Есті знайти буде легше, а от Вів треба перехопити, доки вона не утнула якоїсь дурні. Томас мав рацію. Їм усім давно вже час поговорити. Це найменше, що вони можуть зробити у пам’ять про друга.

***

Джеймс майже не спав. У відділку на нього дивились, як на зрадника. Сам він почувався, ніби хтось вибив у нього землю з-під ніг. Він не міг зносити тих співчутливих поглядів від Беглі, Брука та Морін. Звісно, шеф, напарник та подруга мало не єдині, хто насправді підтримали Торнтона, розуміючи, що дії його батька не роблять Джеймса співучасником. 

Втім, детектива мучило не це. Ні, спершу його вражало те, що всі так легко повірили у винуватість Натанієля. Ніби він не був тим, на кого вони рівнялись стільки років. Ніби не шпиняли Джеймса за не схожість на великого детектива і начальника відділку. А потім все це змінилось і вони одномоментно зненавиділи і Торнтона старшого, і його родину.

Він вбив власного батька. Натанієль визнав, що причетний до вбивства членів власної родини. Та не це змусило Джима винести йому мізки, навіть не страшні наслідки дій Дюпона за всі ці роки, а лише те, що він поставив під загрозу життя жінки, що брехала йому від першого ж дня знайомства. 

Людина, що вчила його не зважати на дислексію і вірила в нього. Що щиро плакала від щастя, коли Джеймс здолав її. Людина, що вчила його грати в теніс і кататись на велосипеді. Батько був тим, кому він, попри певні розбіжності, міг розповісти майже про все, яка стала йому ще ближчою після смерті матері. 

Його рідний батько був кримінальним авторитетом, найнебезпечнішою людиною у всій країні, а може і за її межами. І Джим вбив його. Тепер він і гадки не мав, куди вони поділи тіло.

Перші кілька годин він чекав на порозі Брука, чи Ортеґу, що закує його в кайдани за вбивство. Та цього не сталося. Вочевидь Вівіка і її шайка розібралися з тілом, як робили це роками, маючи всього два варіанти: закопати десь у лісопосадці (чого колись страшенно не хотів для сина Натанієль), чи влаштувати шоу.

Від другого, вочевидь відмовились. Бо жодних новин не з’являлося. Дюпон відтепер просто зник. А його поплічники, що ще дивом живі, будуть зникати поступово. 

Його батько зрадив Джима. Дружина зрадила його. Кохана жінка зрадила його. І схоже тепер, Джим зрадив сам себе. Бо занадто вірив у людей, занадто вірив у їх щирість, самовідданість, почуття…Тепер він відчував себе нікчемним, не вартим нічого світлого в житті.

Морін намагалась підтримати і він цінував це, та говорити зараз сил не було. Він просто не чув жодних слів. Дні ставали тижнями, від болю не було куди подітися. У Джима відтепер крім Морін, не було нікого. Та й вона, прямо скажімо, скоро зникне з його життя. Адже вони з Кетрін одружаться і переїдуть до Австралії, звідки родом наречена Морін. Тож, хай як вона переконувала його, що вони будуть на зв’язку, Джим знав: це буде лише перші тижні. А тоді його витіснять нові друзі та особисте життя. Відстань завжди вносить корективи.

 Джим налив собі скотч. Облаяв цю пляшку, бо її колись подарував батько. Та викидати щось елітне і дороге було шкода, він рідко собі дозволяв подібне.

У двері постукали. Детектив зітхнув, пригладивши волосся біля скроні. Трясця, треба, певно помити голову. Він не пам’ятав чи був у душі останні три дні. Він вже взагалі нічого не пам’ятав. Всі дні зливались у один.

На порозі несподівано стояла Марґо.

– Привіт, – всміхнулась вона.

– Привіт, – розгубився Джим.

Не хотів навіть питати, звідки у жінки його адреса. Не мав на це ні сил, ні бажання.

– Я чула, що сталось, – опустила очі вона. – Кажу одразу: не буду говорити про це. Не хочу, щоб ти знову у все це занурювався. Просто хочу підтримати.

Джим кивнув, впустивши її у квартиру. Жінка зняла взуття, пройшовши до кімнати.

– У тебе дуже гарно.

– Вип’єш?

– Ні, дякую. 

Вони сіли на диван. Джим замислився яка дивна властивість у тиші: коли він був сам, вона здавалась звичною і вже не викликала у нього пригніченості. Він навіть насолоджувався нею. Та тепер, у присутності Марґо та тиша його дратувала.

– Я…

– Слухай… – одночасно з нею почав Джим.

Вони переглянулись.

– Вибач, кажи, – всміхнулась Марґо.

– Ні, кажи ти, – нахмурився Джим.

– Я хотіла сказати, що ти не заслуговуєш на все це лайно, Джиме. Я не розумію, чого доля така несправедлива для тебе, та ти вартий значно більшого. І я певна, що воно в тебе буде, треба лише…перетерпіти це.

Марґо легенько стиснула його руку. Він переплів свої пальці з її і підняв очі на жінку. Певний час він мовчки дивився на неї, а тоді наблизився. Вона поглянула на нього, злегка всміхнувшись. 

Джим розглядав її обличчя якусь мить, а тоді заплющив очі і поцілував. Марґо торкнулась руками його щік, поглиблюючи поцілунок. Її губи були м’якими і пахли чимось вишневим. Це було приємно. 

Жінка обійняла його, притискаючись і потягнула за футболку, прагнучи зняти її. Джим накрив її тіло своїм, стиснувши тонку талію руками. Він відчував, як Марґо реагує на його присутність, як обіймає його, цілує з таким щирим бажанням і в глибині душі це тішило його, проте…

У тому поцілунку не було ні крихти почуття. Лише пристрасть, та й та наче здавалась якоюсь штучною. Він розплющив очі, розірвавши поцілунок і різко підвівся, опустивши футболку.

– Пробач…

– Тобі треба відволіктися, – потягнулась до нього вона.

– І ти згодна на це? – здивувався Джим, відступивши. – Це ж…просто користування, Марґо. Хіба тобі не хочеться чогось кращого?

– Цього хочеться завжди, – погодилась вона. – Та ти ліпше за мене знаєш, що для декого воно чомусь недоступне.

Джим уважно поглянув на дівчину.

– О, ясно…– усвідомив він, пирхнувши. – Ти думаєш, ми схожі.

– Хіба ні? – звела брову вона. – Спраглі до справедливості, та життя чогось ніколи не було справедливим до нас. Ми закохуємось у виродків, що руйнують нас, і попри це ми біжимо до них, наче хочемо попросити про добавку.

Джим відвернувся, Марґо посунулась ближче, продовживши.

– Ми мазохісти, бо прагнемо відчувати хоч щось і йдемо з цим до негідних людей, бо лише вони можуть змусити нас відчувати. Я хочу чогось нормального, Джиме. І я впевнена, що тільки вдвох ми можемо це мати.

– Я не хочу так, – тихо відповів він.

– Чому?

Джим поглянув на неї.

– Навіть якщо ми матимемо просто секс, – зітхнув він. – Я нічого не відчуваю до тебе, розумієш? Я впевнений, що ти хороша людина, та нічого не вийде.

Вона опустила очі, зітхнувши.

– Якщо весь час відкидати можливості, ніколи нічого не знатимеш.

Джим зустрівся з нею поглядами.

– Я даю тобі можливість зрозуміти, що б могло бути кращим для тебе. 

– Я не відчуваю, що це краще. Вибач.

Марґо ображено відвела погляд.

– Я не хочу ображати тебе, – пом’якшився Джим.

– Але все одно це робиш, – пирхнула жінка.

Детектив зітхнув. Вона підвелася, рушаючи до дверей.

– Марґо…

– Колись ти схопиш кулю через неї, знаєш? – розвернулась жінка. – Сподіваюсь, хоч тоді до тебе дійде, що ти втрачаєш єдиний шанс на нормальне життя. 

Марґо хутко взулась, і залишила його квартиру. Щойно двері гупнули, Джим мовчки підвівся, знову наливши собі склянку скотчу.

Раптовий дзвінок у двері змусив його стрепенутись і випустити склянку. Джим вилаявся, кинувши ганчірку на розлитий напій і пішов відчиняти, оглядаючи квартиру. Він все міркував, що могла забути Марґо, що повернулась так швидко.

Він відчинив двері. Вівіка здійняла підборіддя.

– Вітаю, Габбі.

Джим звів брову, ненавидячи себе за те, що від одного погляду на дівчину, його серце прискорено забилося в грудях. 

– Вів?

– Ти чекав на когось іншого? – криво всміхнулась вона. – Та жінка, що вилетіла з будинку у сльозах, певно твоя гостя?

Джим зітхнув, опустивши очі.

– Що ти тут робиш?

– Дорогою ставила собі те саме питання.

Він пропустив її всередину, заплющивши очі, щойно її парфум долинув до носа, викликаючи гарячі спогади.

– Кави? – прохрипів він.

Вівіка пройшла вперед, повільно озирнувшись. Мереживний шлейф прошурхотів, торкнувшись високих ботфортів. Джим пробіг очима по шкіряному комбінезону з шортами, мереживними рукавами та тим самим шлейфом, що тягнувся за нею. До зустрічі з нею, детектив ще не зустрічав жінок, що вдягались би так ефектно щодня. Це вкотре вразило його, відгукнувшись щемом у серці. Попри все, що вона зробила – Джим продовжував захоплюватись нею. І це починало дратувати. 

– Скотч, який ти недопив, будь ласка, – розшнурувала ботфорти дівчина.

– Звідки ти знаєш? – стомлено спитав він.

– В квартирі смердить випивкою, але не дешевою, на столі порожня склянка, яку ти не прибрав, а отже планував пити ще. Вигляд маєш трохи захмілілий, але цілком притомний, отже випив одну склянку, я пам‘ятаю як тебе розвозило після трьох, – вона поправила волосся, оглядаючи квартиру. – Ти налив собі другу, але розлив, про що свідчить волога на столі і ганчірка на підлозі. Ти саме йшов за пляшкою, коли прийшла я, отже вона стоїть під стійкою майже повна, – Вівіка повернулась до Джима. – Мені продовжити?

– Не хочеш податись у детективи? – звів брову він. – Тобі явно вдалося б ліпше за мене. Навіть Конан Дойль би оцінив.

 Вона зітхнула, поглянувши на чоловіка. Джим мовчки посунув склянку по стійці. Вівіка підхопила її і одним ковтком осушила. Тоді подалась вперед.

– Слухай. Мені шкода, що твій батько шмат лайна. Ти не заслужив на це.

– Я так часто чую цю фразу, що мене колись від неї фізично виверне, – пирхнув Джим, наливаючи ще.

Вона криво всміхнулась, відвівши погляд.

– І попри це…

– Я не хочу чути виправдань, Вів, – стомлено мовив Джим.

– Я…

– Знаю-знаю, – закотив очі він. – Ти не з тих, хто виправдовується. Скажи мені краще, що тобі відомо, про Джесс і маму?

Вона опустила очі.

– Ближнє коло пішло на співпрацю. Всі дали свідчення. До того ж Морін добре знала твою родину, вона розповідала про Джессику. Я ще тоді почала здогадуватись, що твій батько якось причетний до смерті Фіорелли, але ще не знала, що він і є Дюпон.

– Як так виходить, що всі про все знають, окрім мене? – роздратовано кинув Джим.

Вівіка промовчала.

– Твоя мати почула те, що не мала. Побачила записи, яких не мала бачити і збиралася прийти з цим до свого друга у поліції. Та не встигла – їй стало зле. Як потім виявилось то був інсульт. Насправді ж це було отруєння.

– Чекай, то та покоївка…

– Була просто інтрижкою, – хитнула головою Вівіка. – Вона не вбивця і не труїла батька. Він підлаштував це, аби знайти на кого повісити вбивство Фіорелли, бо вона пережила перше. І навіть намагалась передати повідомлення, та Натанієль не дав цього зробити.

– І, що? Він сам випив отруту?

Вівіка кивнула.

– Він страждає від наслідків досі…Як можна було піти на це?

– Ну, твій батько ще той смердючий лантух сюрпризів, хіба ні? 

– А до чого тут Джесс?

– Доки ще мала змогу писати, Фіорелла лишила їй лист. Джесс спершу не зрозуміла, про що мова. А коли усвідомила, хотіла розповісти Морін. Нат знайшов той лист. 

– Але як він підсадив її на пан-хірр?

– Її турбували суглоби, так?

Джим опустив голову.

– Лікті, так.

– Він порадив їй новий препарат для кісток.

– Я не вірю в це.

– Ця форма пан-хірру викликає галюцинації. Тож, навіть якби Джесс спробувала розповісти – її б не сприйняли серйозно. 

– Як? – він зморщив носа, а тоді стиснув щелепи, відчуваючи як очі пече від сліз. – Як можна вчинити це зі своєю дитиною?

– Може він і не планував вбивати її. Та від залежності теж не поспішав рятувати.

Джим зітхнув, запустивши пальці у волосся і стиснув їх біля коріння.

– Чому ти не вбила його?

– Він приставив пістолет тобі до скроні, – нагадала Вів, відпивши.

– І, що? – звів брову він. – Якщо я був просто забавкою для тебе, яка різниця?

– Ти не заслуговував на смерть. Він – так. Я не хотіла мати і твою кров на своїх руках. У мене її вже вдосталь.

– Думаєш…– Джим замовкнув, ковтнувши слину. – Думаєш, він вбив би мене?

– Я не знаю, – чесно визнала Вівіка. – Та вочевидь, був переконаний, що я не поставлю тебе під загрозу.

– Це так мило. Батько погрожує вбивством власного сина жінці, що брехала йому весь час. І це мало подіяти? – Джим розреготався. – Я ще ніколи не почувався таким бовдуром, як за останній рік. Хтось нагорі, певно, живіт надриває від сміху.

– Не кажи так.

Детектив відмахнувся.

– Не жалій мене. У більшості речей, що звалились на мої плечі я винен сам. Я міг обрати шлюб – і не став би зрадженим. Міг бути уважнішим і зв’язати всі кінці з батьком. Міг мати хоч трохи самоповаги – і ніколи б не почав ці дивні, сповнені хаосу стосунки з тобою. 

– Ти не можеш брати провину за все це на себе.

– Але я теж робив вибір. В усіх цих випадках, я вчинив так, як вчинив. Тож, і наслідки маю прийняти як належить.

Вівіка скривилась, наче їй було боляче від цих слів, та все ж кивнула:

– Мудро.

– Якби ж.

Вони мовчали. Джим налив собі ще і випив, затамувавши подих. Горло пекло від міцного напою, голодний шлунок стискався. Він хитав головою, не маючи сил прийняти все це. Повірити у правдивість таких гидких, нелюдських речей.

– Як мама не бачила цього у ньому? Вона ж знала його найліпше.

– Ми у дечому схожі.

Джим підняв очі на Вівіку, вона підперла голову рукою, постукуючи кігтиками іншої по склянці.

– Наші матері кинули свої життя, кар’єри, родини аби втекти з амбітними американцями, що мали мрії і були переконані, що їх можливо втілити. Вони вірили у своїх чоловіків занадто сильно і пожертвували власними планами на життя заради них. Втім, це вплинуло на нас з тобою по-різному.

Детектив пирхнув.

– Ну, так. Ти почала гратись у правосуддя, а я став ідіотом, що на все ведеться.

Вівіка замислено поглянула на Джима.

– Ти – найчесніша людина, яку я зустрічала.

– Ну, це схоже моє прокляття. Бо довкола себе я зібрав лише брехунів і зрадників. Іронічно, еге ж? – він налив скотч у склянку і повільно рушив до кімнати.

Вівіка мовчала, дивлячись йому у спину. Джим якоїсь миті пирхнув, озираючись, темні очі блищали від втоми та болю:

– Я справді вірив, що щось з того було справжнім. А тепер я розумію, яким був наївним.

– Джиме…

– Ні, я не скиглитиму. Зрештою, твоя правда: ти кинула мені це в обличчя з першої зустрічі. Бачили очі, що брали, так, – реготнув він, відпивши. – Та я розумію, що наївним я був із самого дитинства. Я – син кримінального авторитета, якого вважав героєм. Подивись, ким я став тепер? Зламаною іграшкою виродка-лялькара!

– Ти нічого не зміг би вдіяти, – хитнула головою вона.

– Та все ж, ти не сказала мені про нього. Чому?

Вона зітхнула.

– Ти б все одно не повірив, твій батько був для тебе героєм, сам сказав.

– Ще скажи, що дбала про мої почуття, захищаючи від правди про те ким він був, – фиркнув Джим.

– Це звучало б лицемірно, враховуючи, що я знехтувала іншими твоїми почуттями.

– Звучить майже так, ніби тобі прикро, – примружив очі він.

– Присягнися, що нікому не скажеш, – закотила очі вона, відпивши.

– Все ще дбаєш про репутацію? – звів брову Джим.

– Враховуючи, що секс з поліцейським міг її серйозно пошкодити, гадаю запізно.

– Твоя правда, – кивнув він, знесилено впавши на диван.

Вівіка сіла на крісло, простягнувши ноги на підлокітник канапи. Джим інстинктивно провів рукою по її коліну, рухаючись до щиколотки. Вівіка поглянула на хлопця. Він був замислений. Просто собі мовчки гладив її ноги. Було у цьому щось медитативне, якщо не враховувати обставини.

– Я радий, що ти тут, – згодом мовив він.

– Справді? – не повірила Вівіка.

– Так, – тихо мовив він. – Я багато думав і хвилювався, доки ми ще були…ким? Коханцями? Я мав багато сумнівів щодо того, які почуття нас пов’язують, чи будуть у нас нормальні стосунки, майбутнє. Втім, коли я дізнався правду, мені навіть полегшало. Це була гра, вона сподобалась нам обом і це ж класно, еге ж?

– Мені шкода, що я образила тебе.

– Та, забий, – пирхнув він. – Ми ж дорослі люди, хіба ні? Маю ж я хоч колись подорослішати.

– Ні, Джиме… – вона поставила склянку на стіл і підвелася, перемістившись на диван. – Не в тому річ. Мені справді дуже шкода. Ти – гідний чоловік. Мені прикро, що тобі на шляху трапилась саме я.

Він зустрівся з нею поглядами.

– Ти…достобіса гарно граєш, – його очі блищали.

Вівіка взяла його за руку. Слова застрягли у горлі, вона просто не могла їх сказати. Це б не дало нічого, йому б не стало легше від них. Тож, вона хитнула головою, відвівши погляд. Джим, що уважно спостерігав за її реакцією, ледь помітно всміхнувся.

 – Як щодо нашого парі?

Дівчина поглянула на детектива.

– Парі?

– Невже за ці місяці я жодного разу тебе нічим не здивував? – звів брову Джим.

Вона стомлено всміхнулась.

– Що ти хочеш знати?

– Правду, Вів, – тихо мовив Джим. – Хто ти насправді?

– Думаю, треба ще кілька пляшок.

– Організуймо, – підвівся він. – Бо я мушу нарешті дізнатися все як воно є.

– Зробимо ось як, – встала Вівіка. – Я куплю випивку і замовлю їжу, бо бурчання твого шлунку починає коментувати мої відповіді. А ти йди у душ і розгреби гніздо на голові.

Джим хитнув головою, споглядаючи за тим, як дівчина взуває ботфорти і залишає його квартиру. Чому навіть болісні спогади не перекреслюють того, що він щиро радів її присутності тут? Чому з нею, незважаючи ні на що, йому ставало легше?

***

Коли Вівіка повернулась, Джим саме тер вологе волосся, від чого його зачіска зараз була доволі кумедною. Дівчина поставила на стіл пакети з їжею і три пляшки.

– О…– прибираючи рушник, видихнув він. – Ти хочеш мене споїти?

– Чом би й ні, – знизала плечима вона. – Ніколи ще не бачила тебе вгашеним.

Спершу вони повечеряли, мовчки витріщаючись перед собою, а тоді, розливши нарешті напої, сіли одне навпроти одного. Вівіка довго збиралась з думками, крутячи в руках склянку.

– Мої батьки і справді збирались поїхати на кілька днів, та я дуже не хотіла лишатись з тіткою. Я сумувала за ними. Тож залізла на заднє сидіння і вкрилась ковдрою. 

Джим відчув як у грудях похололо. Вівіка була з батьками у машині на час інциденту.

– Вони спинились вночі, десь недалеко від лісу. На зустріч приїхав чоловік. Малроуз, – процідила вона крізь зуби. – Як я дізналась згодом – то був один з довірених людей Дюпона. Він ніяк не міг змиритися з тим, що мій батько скуповував дикі ліси цілими акрами і відмовлявся продавати їх під приватні території. Тато хотів їх зберегти від забудовників. Прагнув рятувати планету, звіряток і все таке.

Джим всміхнувся. Вівіка зітхнула, продовжуючи:

– Вони посилали агентів із щедрими пропозиціями, та батько стояв на своєму. АлленҐрінКорп, це його компанія. Він вклав у неї все, включно з серцем та душею. Малроуз представився одним із партнерів, що придбав акції компанії. 

Джим багато чув про корпорацію. То був справжній бізнес-гігант, що будував екологічні споруди, для очищення води та повітря. Гарві Аллен був меценатом, що вкладав великі кошти у фонди, покликані захищати рідкісних звірів та був поборником браконьєрства та експлуатації звірів. У списках кримінальної сітки Дюпона, оприлюднених Орсон-Пост, фігурували також імена людей, що займались саме тим, проти чого свого часу й виступав батько Вівіки. Тож, дівчина, хай у інший спосіб, та все ж продовжила його справу. Та зараз про цю компанію не було чути нічого, неначе вона враз просто зникла.

Вівіка хитнула головою.

– Коли він зрозумів, що угоди не буде – діяв дуже швидко. Малроуз витяг маму з машини, завдав батьку чотири чи п’ять ударів ножем в живіт. Від страху я закричала, тож всі дізнались, про мою присутність. 

Вівіка опустила очі на свій напій. У пам’яті спливав переляканий погляд матері. 

“Vivienne, cours! Vite!”* – кричала вона. 

– Він рушив до авто і тим самим ножем завдав удару мені. Звідти той шрам, тож ти не помилився – він давній, – Вівіка всміхнулась, та жах у очах нікуди не зникав.

“Non! Laissez-la tranquille!”** – згадався крик мами, перш ніж біль спалахнув з такою силою, що Вів забула як дихати.

Дівчина осушила келих, наливши собі знову. Джим заклякнув на місці, усвідомлюючи почуте.

– Доки тато стікав кров’ю… – її рука на мить затремтіла, – Малроуз зґвалтував матір, а потім перерізав їй горло. Від жаху та крововтрати я вирубилась. Він, певно подумав, що вмерла. Прийшла до тями я через жар. Машина палала, батьки вже зайнялися.

Вівіка здригнулась пригадуючи важкий дим, жар від горілого вінілу і огидний сморід підпаленої шкіри та волосся. Джим відчув, як пальці похололи, він взяв дівчину за руку, не розуміючи, що ще сказати.

– Батько завжди нагадував про техніку безпеки. Казав, що машині не можна довіряти власне життя. Під сидінням він тримав молоток для того, аби вибити скло. 

Вона хмикнула.

– Вийшло не одразу, поранення було дуже глибоким, я надихалась диму і не могла усвідомити, що сталось. Та чомусь моєю головною думкою тоді було вижити. 

Вів зітхнула, відпивши ще.

– Двері було заблоковано. Тож довелось лізти крізь вибите вікно. Ноги не слухались, я добряче гепнулась. Ледь встигла відповізти, доки машина не спалахнула. 

Джим хитав головою, вражений почутим.

– Я чимось притискала рану, вже і не згадаю, – нахмурилась вона. – Певно, першим, що трапилось мені на очі. Йти було боляче, я відчувала, що не зможу дістатись нікуди, та і ліс посеред ночі не вселяв надії, – вона випила вміст склянки і поспішила наповнити її знову. – Та хтось нагорі, вочевидь, не квапився ставити проти мене. Адже за якийсь час я таки виблудила на кілька ділянок, які частіше використовувались як будиночки для відпочинку. Пішла до єдиного, де горіло світло.

Детектив стиснув її пальці.

– Тоді я і познайомилась із Таєм, – поглянула на нього Вів. – Вони хотіли відвезти мене до лікарні…Та я дуже боялась, щоб мене не знайшли. Тож, мати Тая зашила мене прямо в них на кухні.

– Цінні навички…– тільки і зміг вимовити Джим.

– Ну, вочевидь удача була на моєму боці після всього того жаху, бо я забрела до хати колишнього коронера. Вона мала боржників, тож, підлатавши мене – змогла підробити папери.

Вівіка потягнулась до телефону, набираючи щось у ньому, а тоді підняла очі, передавши його Джиму. То була стаття з газети, датована чотирнадцятьма роками раніше.

“Трагедія напередодні Різдва: загинула французька співачка Луїза-Енн Боне з родиною

Французька соул-виконавиця Луїза-Енн Боне, її чоловік Гарві Аллен та їхня тринадцятирічна дочка Вів’єн загинули в автопригоді. Обгорілий автомобіль сім’ї виявили неподалік від місця, де вони планували відсвяткувати Різдво.

Причину займання авто наразі встановлюють слідчі.

Колеги артистки вже провели благодійний захід на честь загиблих. Усі зібрані кошти передадуть у фонди захисту лісів, якими опікувався Гарві Аллен та його компанія.”

– Я мала померти, – відповіла вона, коли Джим передав їй телефон. – Дюпон мав бути певен, що більше нікого не лишилось.

– Вів’єн Аллен…– промовив він, замислено.

Вона кивнула. 

– Та Вівіка мені подобається більше. Моїм першим офіційним іменем було Пенелопа. Мене представили небогою батька Тайлера. Ненавиділа це ім’я. Я жила з ними два роки, а тоді сплуталась з деким і втекла.

– Погана компанія?

Вівіка пирхнула.

– Після смерті батьків я оточувала себе тільки такими. Мені вибивали зуби, ламали носа, я мала кілька струсів мозку. Один раз навіть зламала пальці. Мати Тайлера навозилась зі мною. Я досі перепрошую щоразу як бачу її, бо мені соромно. Вона взяла мене під опіку, а я стільки проблем їй влаштувала. Та вона все одно любила мене.

– Над тобою знущались у школі?

– Ні. Я сама лізла на рожен весь час. Провокувала всіх на бійку. Якось навіть намагалась змусити Тайлера, та він розлютився на це і сказав, що я хвора, – вона реготнула. – У школі в мене був приятель. Я думаю, що подобалась йому. Певно того він і погодився.

– Погодився? Що, бити тебе?

– Так. Я вчилась битися саме так, Габбі. Дивилась наслідки і аналізувала як їх уникнути. Певно тому, я не боюсь болю, бо знаю яким він буває. 

Джим хитнув головою. Бідна дитина, переживши смерть батьків вона шукала сили втриматись і знайшла їх лише у насильстві.

– Батько вчив мене бити першим, щоб не отримати на горіхи.

Вівіка всміхнулась.

– Дай-но вгадаю: ти чинив дипломатично і пробував зрозуміти свого кривдника.

Він зустрів її погляд.

– Думаєш, я слабак?

– Ні, Габбі, навпаки. Думаю, ти значно розумніший за мене і свого батька. Хоч, мушу зазначити, не всіх кривдників варто розуміти. Та і бити першим часом небезпечніше, ніж відбиватися.

Джим вдивлявся у її очі.

– Що було з тобою потім? Коли ти сплуталась з тією компанією?

– Я крала, кривдила, робила все, що роблять погані люди, – всміхнулась вона.

Вона зітхнула, відвівши погляд.

– За кілька років я почала зустрічатись зі старшим хлопцем. Спершу все було досить мило. Він, плів, що я виглядаю і говорю так, наче я значно старша, – Вівіка реготнула. – П’ятнадцятирічки нерідко пливуть від такого, знаєш? Зараз я розумію, що це був типовий грумінг, він казав те, що я прагнула почути: що його однолітки дурні, а я мудріша за усіх них… Та яку мудрість я могла мати у п’ятнадцять, якщо повелась на це? Я хотіла, щоб він захоплювався мною, щоб потребував мене. Тож, я стала найкращою. 

Детектив зітхнув, потерши очі.

– Досить скоро я зрозуміла, ким він є. У нас були хворі стосунки, сповнені насильства, образ і брехні. 

– І ти розірвала їх?

Вівіка хитнула головою.

– Я почала підозрювати, що щось не так, коли він викинув мене у вікно.

– Що?

Вона всміхнулась.

– Неважливо, він вже мертвий. 

– Тай застрелив його.

Вівіка звела брову.

– Він казав тобі?

– Не так багато, як ти думаєш.

Вона зітхнула, опустивши очі у склянку. 

– Що сталось з тим Малроузом?

– Я пам’ятала лише його ім’я і номер автівки. Не особливо багато інформації для пошуку людини. Та компанія, з якою я зв’язалась знала дівчину, яка теж постраждала від дій того вилупка. Її батько, працював у поліції і відчайдушно шукав кривдника, прагнув притягнути до відповідальності. Та не встиг. Дівчина зникла. То був Беглі.

Джим звів брову.

– Так я з ним і познайомилась. Зв’язки Освальда разом з навичками моїх приятелів, допомогли мені відшукати виродка. Я допитала його, а тоді стерла з лиця землі. 

Вівіка хитнула головою, пригадуючи крики Малроуза. Темну кров на своїх руках, жах у очах того виродка. Гнів сколихнув її, змусивши стиснути руки в кулаки.

– Я знищила його, – вона кинула холодний погляд на Джима. – Якби не мої друзі, я б певно продовжувала робити з решток тієї паскуди відбивну. 

Детектив знервовано ковтнув, Вівіка зітхнула, відводячи погляд.

– Словом…Відтоді я і займаюсь цим. Потім з’явився Блейк і справи пішли ще ліпше, – вона всміхнулась. – Я збираю пригноблених все життя. Всіх, хто колись постраждав від Коріна, всіх, хто може стати корисним.

– Як ти впізнала батька?

– Дюпон був там тієї ночі. На самому початку зустрічі. Я не бачила його обличчя. Лише блискуче авто, неначе щойно з салону, опущене тоноване скло і звішену руку з пакунком. Він заплатив йому за вбивство моїх батьків. Наперед.

– Як ти знала, що то він, якщо не бачила обличчя?

– Я бачила його руку, – вона поглянула на Джима. – Глибокий шрам біля великого пальця і перстень-печатку на мізинці. Герб із левом і золотою літерою Т. Таку ж печатку, що і в тебе.

Джим опустив плечі. Шрам у батька лишився від укуса їх пса Аякса, бідолаху приспали після того. Детектив дуже любив того собаку.

– Що сталось з АлленҐрінКорп?

– А, що могло статися, Габбі? – зітхнула вона, відпивши. – Дюпон вплинув на раду. Викупив акції, розтрусив між своїми людьми. Я роками працюю над поверненням вкраденого. Велику частину лісів уже знищили. Поки мені вдалося повернути собі лише крихти. Все через підставних людей, по частці на моє нове ім’я, Есті й Тайлера. Частку Томмі поділили на трьох, після його смерті. 

– То, таки вдалось бодай щось собі повернути?

Вівіка сумно всміхнулась.

– Свою частку я втратила, щоб подбати про Есті у Іспанії.

Джим зустрів її погляд, Вівіка хитнула головою.

– Довга історія. Та тепер, коли Дюпон… Словом, справи підуть трохи легше. Хоч ця компанія більше ніколи не належатиме Вів’єн Аллен – принаймні я відрубую гидкі пальці прихвостнів Дюпона, що загребли її. Всі по черзі. Ось тобі короткий екскурс, чого я така, – знизала плечима вона. 

– Ти пройшла стільки…– Джим хитав головою. – Мені дуже прикро, що ти мала стільки болю.

Вона помовчала, погладивши пальцем обідок склянки.

– Все, що я пережила за ці роки – це мої демони, – мовила вона, піднявши очі на нього. – Я витратила чимало часу, щоб посадити їх на ланцюг і сховати якомога глибше, бо мені не стає сили наблизитися і подивитися їм у вічі. 

Джим повільно кивнув. Він розумів, про що вона. І попри все почувався жахливо після почутого. Йому не вірилось, що на одну людину може звалитися скільки всього водночас. А тоді пригадав себе за ці останні тижні і вкотре переконався у несправедливості цього життя. 

– Тай та Есті дізнались всі ці подробиці нещодавно. І те, бо нас на ці одкровення підштовхнув Томмі.

Детектив підняв на неї очі.

– Наш хлопчик навіть з могили намагається тримати нас у купі, – всміхнулася Вів.

– Чому ви не… вибач за це питання, – він хитнув головою.

– Чому не ділилися цим? – Вівіка відвела очі, збираючись з думками. – Коли маєш в собі те, що жере тебе, нищить нещадно, неначе рак – останнє чого прагнеш, передати це прокляття тому, кого любиш. Як і я, Есті й Тай – тікають від власного болю і прагнуть відштовхнути від нього близьких. Так ми захищали одне одного. Томас завжди спонукав нас до щирості і мав рацію, але…

Вона помовчала.

– Коли мені погано, я не хочу аби хтось наближався до мене. Не хочу занурити тих, кого люблю у пітьму, що захопила мене. Зрештою, я змогла вибратись. Та не цілісною. Та темрява увірвала з мене величезний шмат, Габбі. Я не хочу цього для них…– вона поглянула на Джима, – чи для тебе.

Джим взяв її руку в свою.

– Мені дуже боляче за тебе, Вів. Ні ти, ні інші не заслуговували на все це.

– Не бери це на себе, чуєш? Ти не причетний. 

– Я хочу взяти це, – він подивився у її очі. – Розділи цей біль зі мною. 

Вівіка опустила очі, змахнувши сльозу зі щоки. Вона потягнулась до Джима, провівши рукою по його вилиці.

– Неначе тобі власного мало.

– Ні, та я витримаю. Я хочу, щоб тобі було легше.

Вівіка підвелася, обійнявши Джима. Він притулився до її грудей, заплющивши очі.

– Ти ні в чому не винен.

– Чому тоді почуваюсь співучасником?

Вівіка не мала відповіді на це питання, лише погладила його по голові, інстинктивно поцілувавши в маківку. Їй не хотілось лишати його у цьому стані, та і залишатись тут було б болісним для нього. Дівчина не могла собі пояснити того почуття тривожності, що скувало її.

Джим підняв голову, зустрівшись з нею поглядами.

– Прозвучить дивно, але я страшенно скучив за тобою.

– Прозвучить ще дивніше, але я теж скучила, Габбі.

 Він повільно підвівся, не прибираючи своїх рук з її талії. Поволі потягнувся до неї, Вівіка торкнулась його щоки.

– Я не хочу робити тобі боляче, і так забагато.

– Не думай про це зараз, – зітхнув він.

– Джиме…

– Я кохаю тебе, Вів, – знесилено мовив він. – Мені ніколи б не було досить того, що було у нас. Чи знав я, що тебе все вдовільняє? Знав. Чи хотів вірити, що хоч трохи важливий для тебе? Звісно. Чи вважаю я все це справедливим? Ні крихти, – хитав головою Джим. – Та тільки зараз, коли ти поруч, вся ця огидна ситуація здається хоч трохи стерпною. Сильніше мені вже не болітиме. Якщо ти цього не хочеш – гаразд. Та якщо хоч трохи, хоч на мить ти замислюєшся про це, просто…поцілуй мене.

Вона дивилась на нього ще якусь мить, а коли очі запекло від сліз – поцілувала Джима, притулившись всім тілом.

За мить Вівіка обірвала поцілунок, не розплющуючи очей.

– Від цього буде лише гірше, – хитала головою вона. – Тобі і так погано.

– Мені добре, лише коли ти поруч, – хрипко мовив Джим, наближаючись. 

– Навіть, коли ти знаєш?

– Особливо, коли я знаю.

Він взяв її обличчя у руки і поглянув у вічі.

– Тепер, я знаю, хто ти. І хто змусив тебе стати тією, ким ти є. Я не можу сердитись, бо це не твоя провина.

– Ні, не виправдовуй мене, Габбі, – хитала головою вона. – Я б і рада звісити всіх собак на твого батька, але я сама робила ряд виборів, що привели мене до цього. Це наслідки моїх власних рішень.

– Як і моїх. Це моє рішення, – прошепотів він, поцілувавши її.

Тіло враз пронизало поколювання. Щоразу, кожен їх дотик викликав прилив адреналіну, наче вони на американських гірках, це було так дивно. І попри все, Джим прагнув цього відчуття. Без нього він уже не бачив сенсу.

Її руки гладили його щоки, опускаючись до шиї. Поцілунок ставав міцнішим, дихання прискорювалось, неначе повітря довкола ставало п’янким. 

Серце тріпотіло в грудях, розливаючи тепло шкірою. Воно клубочилось у животі, нагріваючись. Джим не міг припинити торкатись Вівіки. Не міг припинити цілувати, йому кортіло відчувати її повсякчас, вдихати її запах, лишати поцілунки на гладенькій шкірі.

Вівіка на мить відірвалась від Джима, прикусивши йому нижню губу. Він заплющив очі, важко дихаючи. Збудження, що і так хвилями прокочувалось тілом, зараз змусило його здригнутись. 

Він опустився, підхоплюючи її за стегна. Вівіка обійняла його ногами, дозволяючи Джиму перенести вагу її тіла на себе. Детектив міцно охопив її, стискаючи талію і поніс до спальні, не розриваючи гарячого поцілунка. 

Джим потребував її, зараз його біль відступав на другий план. Він був присутнім, продовжував виснажувати, та коли Вівіка була поруч, детектив мав шанс змінити фокус. Сконцентруватись на чомусь іншому, чомусь приємнішому, важливішому. Чомусь, від чого він почувався живим. А ніщо і ніхто ніколи не давав йому такого відчуття більше за Вівіку.

Він посадив її на себе і потягнувся до застібки на комбінезоні. Блискавка скорилась йому вмить, тканина з’їхала з плечей та грудей, лишаючи дівчину у привабливому мереживному бюстьє, що бездоганно підкреслювало повні груди, які зараз прискорено здіймалися, разом з її диханням.

Джим обійняв її, поцілував ключицю, опускаючись нижче. Гарячі губи на шкірі сприймались як удар статичної електрики, змушуючи Вівіку здригатись від задоволення. Його пальці швидко знайшли застібку і за мить бюстьє опинилось на ліжку поруч з ними. Джим припав губами до її грудей, Вівіка вигнулась, запустивши пальці у його волосся.

 Коли губи Джима опинились на сонячному сплетінні, він підняв на неї очі і повільно поклав на ліжко. Вівіка потягнула його на себе, знімаючи футболку і швидко звільняючи від штанів. Детектив ледь стримав усмішку. 

– Що? – спитала вона, вловивши іскру веселощів, що зблиснула у темних очах.

– Ти така нетерпляча…

– Он як? – вона схилила голову вбік, погляд її потемнів, Джим знав: у цю мить, вона щось замислила. – А ти у нас зразок терпіння.

– Вже точно більше за тебе, – всміхнувся він.

Вівіка звела брову і підвелася. Темні очі з нестримуваним бажанням спостерігали за кожним її рухом. Насолоджуючись цим, дівчина повільно зняла нижню частину комбінезона, що тримався зараз виключно на її стегнах і, зачепивши пальцем мереживо спіднього, потягнула вниз, а тоді легенько відсунула ніжкою вбік.

Тепер вже Джим затамував подих, від збудження, що скувало все його тіло. Вів приваблювала його усім. Своїм поглядом, голосом, своїм тілом. Вона не потребувала яскравої еротичної білизни, оголеною дівчина вражала його, плутаючи думки і спонукаючи лише до одного: бажати.

Вівіка рушила до детектива, повільно перекинувши через нього ногу, щоб вмоститись зверху. Асиметрична усмішка була передвісником пустощів, на які Джим підписався сам, тим незручним коментарем. Чомусь це викликало у нього приємне передчуття, попри непередбачуваність дівчини. 

Вів потягнулась до нього, поцілувавши підборіддя. Тоді кутики губ, спершу з одного боку, тоді з іншого. Потім поцілувала кінчик його носа, чоло, скроні. Кожен поцілунок був ніжним, і попри це викликав хвилю задоволення, що змушувало тіло напружуватись у передчутті.

Джим заплющив очі, зчепивши руки на її талії. Дихання його збивалося, він все чекав, коли Вівіка нарешті поцілує його вуста, та дівчина, наче граючись, цілувала його обличчя, шию, груди та живіт і навіть не думала наближатись до губ. 

Певний час він вперто чекав, насолоджуючись кожним дотиком дівчини, та потім здався і підхопив її, наближаючи до себе. Певну мить він захопливо дивився на Вівіку. Вони обоє були сповнені болю, сумнівів та сум’яття. Та тільки тут, поруч у цьому ліжку, на самоті. Коли вони оголені, гарячі і абсолютно не здатні відірватись одне від одного – вони були не детективом і власницею клубу. Не вбивцями. А просто Вів і Джимом, що радо розділяли пристрасть і бажання.

– І хто тут нетерплячий? – звабливо промуркотіла вона, коли їх груди зіткнулись.

– Гаразд, твоя правда, – хрипів він і впився у її губи, цілуючи.

* (фр.)"Вів'єн, тікай! Швидко!"

* *(фр.)"Ні! Дайте їй спокій!"