Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Jonah Kaden – God Needs The Devil

Була перша ночі, шампанське виливалось з келихів, крики радості не затихали, хтось танцював в куточку, а хтось стрибав, не приховуючи задоволення. Сьогодні Вівіка та її команда святкуватимуть весь день.

Нарешті їх багаторічна робота дала плоди. Так, не зовсім як вони планували, але все ж так, як мало бути. Вівіка зітхнула, задоволено спостерігаючи за всіма своїми людьми, що танцювали, обіймались і раділи. Хоч вона розуміла, що для основного складу робота ще не завершена, проте сьогодні вони мали право святкувати. Вони заслужили.

– Агов… – озвалась Есті.

Вівіка всміхнулась у відповідь.

– Ви вже поговорили?

Дівчина зітхнула.

– Ще ні. Колсон опублікує статтю о п’ятій ранку.

Вівіка перевела погляд на усміхненого Тайлера, що саме спілкувався з агентом їх розвідки.

– Йому знадобиться твоя підтримка, – сказала Есті, поклавши руку на її плече.

– Не певна, що зможу її надати, – зітхнула Вівіка.

Есті нахмурилась.

– Ну, то постарайся! Дідько, Вів! Він залужив на це. Йому буде погано, коли він дізнається, ти потрібна йому.

– Мабуть, твоя правда.

– Авжеж. Запроси його на вечір. Нехай відпочине.

– Думаю, йому сьогодні не до веселощів.

– Так, але він захоче побути з тобою. Знаєш, виговоритись.

– О, припини, Есті. Тобі краще за мене знати – я не здатна просто сидіти і…

– Що? Слухати? Припини. Підтримай його, вислухай, нехай лишиться в номері скільки буде потрібно. Але не лишай його самого, чуєш?

– Ти така турботлива, – покосилась на неї Вівіка.

– Ей! – стукнула її по плечу Есті. – Він – гідна людина. І попри все – не байдужий тобі. Тож, підтримай його. Від того вам обом буде легше.

Вівіка всміхнулась, та очі лишались спантеличеними. Есті б помітила цю деталь, але її саме відволік один із агентів, що запросив танцювати. Вона кинула обережний погляд на Кессіді, що стояв трохи далі. Тайлер тим часом наблизився до подруги, радісно всміхаючись, а тоді притулив до себе.

– Повірити не можу, що нам вдалося! – сказав він.

– Мені теж! – сяйливо всміхнулась Есті.

Тайлер поглянув в бік, де кілька хвилин тому, притулившись до дверей, стояла Вівіка. Він нахмурив брови, озираючись.

– А де Вів?

– Щойно була тут, – нахмурилась Естефанія.

– Може пішла перевдягнутись. Для неї це нормально.

Есті зареготала.

– О, так, сьогодні вона змінить чимало образів, адже ми святкуємо!

– Ніколи не зрозумію це люте бажання жінок постійно змінювати власне вбрання, – закотив очі він.

– І не варто. Це просто поклик душі, деяким він не притаманний.

– Деяким, це чоловікам? – всміхнувся Тай.

– Я не узагальнюю, – заперечила вона. – Всі люди різні, хтось постійно прагне виділятись, перевдягатись, щось змінювати. Хтось… – вона поглянула на Тайлера. – Носить одну і ту саму сорочку десять років.

– Агов! Не так довго я її ношу!

– В тебе декілька однакових? – примружилась вона.

– У мене декілька однакових, – здавшись, визнав він.

Есті розсміялась, закинувши голову. Тайлер і собі захихотів. Мабуть, ніщо не зіпсує йому настрій сьогодні. Навіть якщо Торнтон припхається сюди з очима побитої собаки, просячи уваги Вів. Він нахмурився. Образ засмученого детектива трохи спантеличив. Торнтон все ж проста людина з відчуттям справедливості, що в наш час так рідко притаманний поліцейському цього міста. Тайлер йому співчував, хоч і не був в захваті від чоловіка.

Естефанія відпустила його і пішла вперед.

– Ти куди? – здійняв брову Тайлер.

– Піду гляну, як там Вів, – у очах Есті зблиснуло хвилювання. – Вона мені не подобається.

– Якась напружена, скажи? – погодився хлопець.

– Так. Ніби щось її турбує.

Вони піднялись нагору, щоб піти до номера подруги. Двері були наполовину відчиненні. Тайлер вмить напружився і штовхнув їх рукою.

– Вів? Ти тут?

– У гардеробній, – крикнула вона.

Есті протислась вперед і звернула направо, відчинивши двері. У великій кімнаті, де раніше стояли високі тремпелі з рядами дизайнерського одягу, коробки зі взуттям, що займали всі полиці з протилежного боку та три дзеркала від підлоги до стелі – тепер творився справжній хаос. Одяг був розкиданий по всій підлозі, коробки безладно валялись зверху, або під вузлами різнобарвної тканини.

– Ти, що прибираєш? – здивувалась Есті, знайшовши Вів на підлозі біля шафи, з якої вона викинула всі речі.

– Та, ну…мабуть, щось випало з полички і вона розспихувалась розкидавши все, – припустив Тайлер.

Вівіка кинула невдоволений погляд друзям.

– Ідіоти, – закотила очі вона. – Я просто хочу перебрати речі у гардеробі.

Есті і Тайлер обмінялись підозрілими поглядами.

– Якщо вона скаже, що віддасть частину на благодійність – я дзвоню у божевільню, – тихо сказала Есті.

Тайлер притлумив смішок. Вів кинула у Есті смарагдовою шубкою зі штучного хутра.

– Краще посади свою гладку дупу і допоможи мені, – бурмотіла дівчина.

– Гладку?! – обурилась Естефанія. – Те, що вона в мене помітніша за твої кістки, ще не робить її гладкою.

Вів піднялась підставивши подрузі зад, обтягнутий шкіряними штанами з сексуальними шнурівками по бокових швах. Есті, не роздумуючи, ляснула її по дупі.

– Ну, гаразд, м’ясце там є, – визнала вона. – Але до краси моєї тобі ще далеко.

Тайлеру стало дещо незручно слухати обговорення задів своїх подруг, тож він тихо залишив кімнату.

Есті сіла поруч з Вівікою і почала перебирати речі, що лежали навколо неохайними купами.

– Яка краса… – охнула Есті, роздивляючись сукню в металевих пластинах. – Це що Бальман?

– Так, – знизала плечима Вів. – Хочеш – забирай.

– Серйозно? – гарне личко Есті осяйнула посмішка. – А як же моя гладка дупа?

– Матеріал непогано розтягується, – знову знизала плечима Вів.

Есті тріснула подругу сукнею по голові.

– Дурко! – хмикнула вона, Вів захихотіла. – Але, дякую. Одягну ввечері.

– А, що ввечері?

– Забула? “Ніч магії”.

– А…то це сьогодні припхаються ті голландські ілюзіоністи і почнуть різати дівок у ящиках?

– Ну…Там буде таро, можна буде поворожити.

– Ой! Таро, – закотила очі Вівіка. – Це звичайні мотиваційні картки з фентезійним лором. Можу надрукувати тобі таких сотню!

– О, так! Тільки замість Верховної Жриці буду я у цій сукенці, ти будеш Імператрицею, звісно ж.

 – Звісно ж, – погодилась Вівіка.

– А Тайлер… – дівчина замислилась. – Дияволом?

– Та ні… – пирхнула Вів. – Який з нього Диявол?

– А чому ні? Уявляю цю карту…Топлес, з рогами, його цей проникливий погляд, що підштовхує до спокус…– вона облизала губи. – Чи на цю роль Торнтон пасує краще?

– Ото вже точно ні, – реготнула Вівіка. – Він не спокусник, він радше…Король кубків. Людяний, турботливий, спокійний… – вона зустріла хитрий погляд подруги. – От, дідько!

– Хм… – хитро всміхнулась Есті. – Отже, таро – це мотиваційні картки з фентезійним лором, та ти все ж знаєш їх значення? Цікаво.

– Що цікавого? – роздратовано зітхнула Вів, відкидаючи шифонову блузку вбік.

– Коли ти взялась їх вивчати? І чому не сказала мені?

– Мені було нудно, Тайлер пішов трахатись, ти і Томмі були за містом, я лежала собі в номері, пила ламбруско і вирішила…ну, знаєш…вбити час.

Есті продовжувала глузливо посміхатись, посмикуючи бровами.

– Бляха, дістала! – рявкнула Вівіка. – Нехай дияволом твій Кессіді буде!

– Він – не мій, – усмішка зникла з обличчя.

– Що таке? – дівчина зустріла погляд подруги. – Все складно?

– Він трохи…холодний, – знизала плечима Есті. – Я поки не розумію, що він відчуває.

– Риба, – пирхнула Вівіка, розглянувши вишневу сукню з органзи.

– Що?

– Він – морожена риба.

– Такої карти таро не існує, – хитнула головою Есті.

– То намалюємо.

Естефанія реготнула. Вівіка похитала головою і дістала костюм-трійку ультрамаринового кольору.

– У...Я такого не пам’ятаю, – всміхнулась Естефанія. – Поміряй.

– Та…– відмахнулась Вів, повісивши костюм на вішак.

– Вдягни сьогодні ввечері.

– Не хочу, – скривилась дівчина.

– Чому?

– Бо не хочу! – роздратовано мовила Вівіка. – Подай мені ту коробку.

Есті прослідкувала за поглядом подруги і підняла коробку зі взуттям. Дівчина випадково зачепила іншу, набагато більшу і та впала, привідкрившись.

– А це що?

Вівіка нахмурилась.

– Не знаю, не пам’ятаю такої.

Есті пирхнула.

– Жартуєш? В тебе тут ганчір’я на цілий ТРЦ, і ти хочеш сказати, що пам’ятаєш все?

– Ну, звісно, – серйозно відповіла вона. – Я ж сама собі все підбираю. Я пам’ятаю кожну сукенку, чобіток і топ з блискавками, який ти так обережно пхаєш собі під ногу, вже хвилин десять, сподіваючись, що я не помічаю. А тепер дай мені коробку.

Есті передала велику коробку подрузі. Вів поставила її собі на коліна і витягнула руку.

– І топ.

Естефанія з винуватим поглядом дістала майку, яку притискала стегном, ховаючи.

– Вибач. Я люблю його.

– Так, я теж, – звела брову Вівіка. – Саме тому я тобі його не подарую. Але можеш одягнути, скажімо завтра.

– Право на вдягання раз на місяць.

– Гм…– замислилась вона, – раз на два, у моїй присутності.

Есті набурмосилась:

– Гаразд. То, що в коробці?

Вівіка зітхнула, знявши кришку. Чорний пакувальний папір зашурхотів. Дівчина провела по ньому довгими кігтиками і розвела в боки. Перед нею показались акуратно складені чоботи ботфорти, вище коліна. 

Вони були простими, на товстому підборі середньої висоти, взуття було виконане із натуральної шкіри матового покриття. Чоботи були новими й водночас ніби не з цього часу. Від шва на носах аж до коліна тягнулась шнурівка, що була виконана із шкіряної плетеної мотузочки, що мерехтіла сріблястою ниткою у плетиві. На кінчиках шнурівки були металеві заглушки, що дзенькотіли, як тільки Вів дістала чобіт з коробки. Підбори були підбиті металевими пластинами, носаки теж були вкриті металом, відполірованим настільки, що Вів зустріла власне відображення, коли поглянула на них.

– Оце так! – охнула Есті. – Ти маєш взути їх на вечір!

– Я не можу з тобою не погодитись, – крутячи в руках чобіт, зачудовано відповіла Вів.

– Звідки вони в тебе? Я не бачу брендування.

– А це найцікавіше: я не пам’ятаю їх, і водночас… – вона провела пальцями по прохолодній шкірі. – Ніби переконана, що вони належать мені.

– Так, ми мусимо підібрати під них гідну сукню! – звеселіла Естефанія. – Підіймай сраку, Аллен, ми перевернемо всі ці кирики, щоб знайти те, що могло б пасувати під цю красу!

Вів закотила очі.

– Трясця… Тепер я зрозуміла, хто Диявол в тих клятих картах.

Есті реготнула, заплескавши в долоні.

Вони ще кілька годин обирали одяг, а коли нарешті визначились, полягали на ліжко і поснули, прокинувшись уже по обіді. І якщо для них цей ранок здавався мирним і справді знаменним, то для Джима він був найгіршим у всьому його житті. 

Загалом, цей ранок був видатним, тим, що саме сьогодні затримали найогиднішу істоту цього міста і, можливо всього світу. Колишній начальник поліції Натаніель Торнтон нарешті отримав те, на що заслуговував. Місто сколихнула новина про злочини, які батько уже відомого детектива, коїв останні майже сорок років, ховаючись під псевдонімом Корін Дюпон.

Джеймс тиснув педаль, щосили, намагаючись дістатись відділку якомога скоріше. Ледь спинившись на парковці, він вискочив з машини, гупнувши дверима. З його очей летіли іскри, він був ладен роздерти будь-кого, хто стане на шляху. І як у відповідь його відчуттям, дорогу до входу йому заступив офіцер його віку.

– Детективе… – той поклав руку йому на груди.

– Пропустіть мене. Негайно, Робертсе! – скинувши його руку з себе, Джим відчув, як захотілось врізати офіцеру по зубам.

– Мені шкода, сер. Начальник відділку віддав наказ супроводити вас до його кабінету.

– О, справді? Наручники будуть доповненням супроводу? – нахмурився він.

– Прошу, Джиме. Не ускладнюй йому роботу, – Брук склав руки на грудях. – Ходімо.

– Якась маячня! – розсердився він.

– Заспокойся! – гаркнув Брук.

– Ще чого!

– Кажу стулися і збери себе в купу! – прошипів напарник. – Це моє добре слово тобі.

– “Добре”?

– Так, Торнтоне. Бо там ти кращого не почуєш, просто…підготуйся, – Брук поглянув на нього і пом’якшився. – Мені справді шкода, я шокований не менше за тебе. Та тобі треба триматися, інакше ті гієни будуть зачіпати ще дужче.

Джеймс мовчки пішов за напарником, відчуваючи гнів і бентегу. Помітивши його, працівники відділку почали кидати йому косі погляди. Хтось дивився з відразою, хтось зі страхом, хтось з відвертою насмішкою.

– Не можу повірити, що він насмілився сюди прийти…

– І це ж вистачило совісті…

– Як він може, коли його старий на таке здатен…

– І він мовчав, уявляєш? Покривав його!

– Мерзотник старий, і син в нього.

Торнтон зчепив зуби, і продовжував йти до кабінету начальника поліції. Він не звернув увагу, як до нього поволі підходить детектив Ортеґа. В руках той тримав чашку з емблемою департамента поліції Нью-Йорка. 

– Що, Торнтоне, лайняний день? – він завжди ненавидів Джима, вважав, що той не заслуговує на своє місце і що потрапив сюди не своїми силами, а званням свого батька, звичайно ж, це його зоряний час, – Не щодня ж батечка хапають за яйця за всі гріхи і гидь, яку він коїв понад тридцять років.

Він зареготав, а тоді наблизився до Джима.

– Скажи, а та погань, яку ти кликав батьком, ґвалтував тих дітей, порно з якими продавав багатим збоченцям? Чи просто відповідав за режисуру?

Так, це міг би бути зоряний час Хав’єра, та Джеймс не бажав закривати очі на це. Не сьогодні, бо в нього таки лайняний день. Він схопив чашку Хав’єра і з усієї сили вдарив нею його у скроню. 

Брук зойкнув, поклавши руки на плечі Джеймса, та він скинув їх. Кава розлилась навсібіч, шматки чашки порізали Хав’єру шкіру і розсипались по його плечам і підлозі. Кілька навіть поранили руку самого Джима, та він не зважав, лише схопив хлопця за комір і притягнув до себе.

– Не смій говорити своїм брудним ротом ні слова про мого батька. Ти і нігтя його не вартий, мерзото, – рявкнув Джим йому в обличчя.

– Йому інкримінують такий список, що якби він здох через сто років, його термін би подовжили у пеклі, – хрипів Ортеґа. – Таким є твій герой? Скажи, а ти брав участь у його оборудках? Викрадав дітей у матерів? Ковтав презики з пан-хірром на кордоні?

У відповідь Джеймс вдарив його у ніс. Хав’єр заточився.

– Торнтоне! – заломивши руки Джеймсу, заревів Брук.

– От і відповідь, – Хав’єр шморгнув носом, кров текла з носа по його губам. Він всміхнувся, передні зуби набули червоного кольору. – Яблуко від яблуні недалечко впало, Торнтоне. Це всі знають. Тільки не ридай. Може вас пов’яжуть разом. Не страждатимеш від того, що нікому змінити тобі памперса.

Джим копнув його в живіт. Хав’єр задихнувся, кров крапала на підлогу.

– Досить, хлопче, – Брук трясонув його за плечі. – Ходімо.

До кінця шляху, Джеймс повністю вирвався з хвату напарника. Той відчинив двері, детектив рішуче увійшов у кабінет шефа. Беглі подивився на нього поверх окулярів.

– А, Торнтоне! Сідай, – він кивнув на стілець біля столу і підняв очі на напарника. – Дякую, Брук, залиш нас.

Джеймс дочекався, коли двері за ним зачиняться. Він подався вперед до шефа.

– Може поясните, чому я потребую супроводу?

– Судячи з розквашеного писка Ортеґи, твій супровід не впорався з завданням, – гарикнув Беглі.

Джеймс зітхнув, склавши руки на грудях.

– Чого ти так на мене вирячився? – спитав шеф, уважно стежачи за Джеймсом.

– Як? – спитав він, не розуміючи.

– Наче я підставив твого батька.

– Не думаю, що Ви… – почав був Джим.

– Але переконаний, що він не винен, – перебив його щеф.

– Він – мій батько, Беглі, – подався вперед детектив. – Я ніколи не повірю в ту маячню яку йому шиють.

Шеф поліції пом’якшився.

– Послухай…Джеймсе, я розумію в це дуже складно повірити…

– Авжеж! – вибухнув він. – Особливо, коли в цьому переконуєте Ви! Ви ж дружили з моїм батьком! Ви знали його з початку служби! Він був Вашим шефом.

– Був, – визнав Беглі, кивнувши. – І я не знав чеснішої людини, але докази проти нього…

– Не кажіть, що вони неспростовні! – стукнув долонями по столу Джеймс.

– Але це так, Торнтоне. Мені справді шкода, але він брехав нам усім. Зрадив нас усіх. Після того, що він зробив…

– Але ж вже затримували “не того Дюпона”, може тата і справді підставили? Хіба Ви вірите в те, що він міг скоїти таке? Це ж…тато.

Беглі опустив очі, поглянувши на свої пальці, зчеплені у замок.

– Чому мене не допитують? – зітхнув Джим, пригладивши волосся біля скроні. – Весь відділок вважає мене співучасником.

– Це одна з причин, чому я викликав тебе, Торнтоне, – гмикнув Беглі, посунувшись вперед, – Зараз тебе відведуть до кімнати допитів і поставлять всього кілька питань.

– Ви ж не серйозно! – задихнувся він.

– Це формальність, Джеймсе. Я знаю, як важко тобі зараз, але тобі доведеться дати кілька відповідей. Ти свідчитимеш на суді.

– На суді? То я маю свідчити проти рідного батька?

– Ти ні в чому не винен.

– Він теж!

– Мені шкода. Ти зможеш ознайомитись з доказами одразу після допиту. Мені справді дуже шкода, хлопче. Твій батько був мені другом, я б ніколи не повірив у те, що він здатен скоїти все це. Але він зрадив не лише мою довіру. Найгірше, що він зрадив тебе, а ти, це певно єдине хороше, що він зміг дати цьому світу.

Джим потер очі тремтячими пальцями. Це все просто неможливо. В грудях пекло від страху і болю. Цього всього не може бути, це якийсь злий жарт, поганий сон, марево… 

***

Його допитували звичним способом, ставили навідні питання, які він колись і сам ставив неодноразово. І те, як все це передбачувано дратувало Джима ще сильніше. Наче він один з тих злочинців і їх сімейства, які сиділи тут, на цьому ж незручному стільці, в цій світлій кімнаті з вікном і камерами. Джеймс тяжко зітхнув. Вони просто виконували свою роботу, намагались зрозуміти чи знав він хоч щось. Якби ж він знав хоч що-небудь!

Якщо сумніви тримали його за горло протягом допиту, то гарячий гнів, що розквітнув, здіймаючи волосся на карку, змішуючись із повним, остаточним, не незмінним розчаруванням – просто зламали йому шию, звертаючи хребці то в один бік, то в інший.

– Містере Торнтон?

Не детектив, не Джеймс – містер. Наче він був з ним заодно. І хай його не закували в наручники, не погрожували і не спонукали до щиросердних зізнань, відчуття в нього було таке, ніби це він не спинив батька. Ніби він дійсно стояв і спостерігав за всім цим і не зробив нічого. Голос долинав звідкись з пітьми, в якій він сидів, закривши голову руками. Ніби ті руки могли захистити його від поглядів, від сорому та, зрештою, від правди.

Перед ним лежали стоси паперів, жахливих фото, огидних записів, чиїхось зізнань, обвинувачень, свідоцтва смерті з деталізацією. Маленькі тіла, спотворені істотами більшими за них втричі. Побиті до невпізнаваності обличчя жінок, понівечені кістки. Насилля, фільмування, покриття. Наркотики. А найгірше – пан-хірр, що вбив його меншу сестру. Клятий Пан-Хірр, який створили за вказівкою батька і за його ж гроші. Викрадення і незаконні ввезення людей. Відео і фото-матеріали зі всіма видами насильств, які тільки здатне створити збочене уявлення людини. Як? Як він міг бути здатним на таке?

Джим закрив руками очі. Плечі його тремтіли. В грудях тисло від болю, все це просто не вкладалося в його голові. Батько може й бував суворим, проте любив його. Намагався підтримувати як міг, він був гарним татом. Тим, до якого можна було звернутись з будь-якого приводу, тим, хто міг допомогти, хто хвилювався і прагнув заспокоїти, втішити і змотивувати рухатись далі. Джим пишався тим, що був таким самим впертим і уважним до деталей як батько. Але все це… Це розбивало йому серце. Він ніколи не знав такого сорому, такого болю й розчарування, як цього ранку. Йому було погано, мозок неначе відмовлявся думати, заціпенів, прокручуючи, як на повторі, всі ті жахливі статті, свідчення і фотографії. 

– Джиме, – детектив поклав руку на його плече. – Мені шкода. Справді. Я розумію…

На очах виступили сльози. Торнтон притулив пальці до них, намагаючись вдавити їх назад. Не дочекаються вони його сліз. Не тут, не зараз. 

Тремтіння ставало всеохопним, від нього цокотіли зуби, Джим спробував вирівняти дихання, та марно: ставало лише гірше. Кожен видих перетворювався на сопіння, а тоді схлипування.

Колега продовжував тримати руку на його плечі. Джима це неабияк дратувало, та він продовжував намагання заспокоїтись.

– Ось, – посунувши пластиковий стаканчик з водою, мовив детектив. – Попий.

– Не хочу я пити! – Джим скинув руку детектива зі свого плеча, штовхнувши. Стаканчик перевернувся, вода потекла паперами. – Трясця!

Джим підвівся.

– Вибач… Я…

– Тобі треба відпочити. Ти знервований.

– Ти думаєш? – пирхнув він. 

– Я маю рецепт на гарні заспокійливі, – детектив дістав помаранчеву пластикову пляшку. – Візьми, тобі потрібен чистий розум завтра.

Торнтон покосився на пляшку.

– Не певен, що хочу травитись невідомо чим.

– Справа твоя, – він посунув пляшку вперед. – Тут лишилось дві капсули, сьогодні заберу рецепт на наступну. – Це єдиний препарат, що усунув наслідки травми.

Джим підняв очі. Детектив Горн, що допитував його, був трохи молодшим за Брука. У блакитних очах читався прихований смуток і втома. Він чув цю історію. Десять років тому у стрілянині, яку влаштували у торгівельному центрі, детектив отримав поранення, а його дружина та син загинули. Довгий час він не повертався до роботи, та, вочевидь, знайшов нову мету для себе.

Вони були у чомусь схожі. Горе штовхало їх з головою занурюватись у роботу, а не шукати інший шлях. Джим зітхнув, простягнувши руки до пляшки і покрутив її в руках. На етикетці зазначалось ім’я лікаря та самого Горна. Назва препарату Джиму була невідома, та він пообіцяв собі пошукати інформацію про нього, перш ніж приймати.

– Ти сказав, що мені потрібен чистий розум завтра. Чому?

Горн зітхнув.

– Суд відбудеться о десятій.

– Що? – здивувався Джим. – Так швидко?

– Матеріали були передані Орсон-пост. Хтось дуже ретельно готувався до цього затримання. Тож все відбудеться за прискореною програмою. 

***

З батьком до суду бачитись заборонялось, та і чи переборов би він себе? Чи зміг би подивитись в очі йому після того, що знав? Кров стукотіла у скронях. Джим не міг сісти за кермо у такому стані. Він заледве помічав людей довкола, крокуючи вулицею.

Все його тіло тремтіло від почуттів, що розривали зсередини. У очах потемніло, звуки стишились, кров раптом відлила від обличчя. Джим притулився спиною до стіни, намагаючись дихати рівно. Коліна затремтіли, детектив повільно опустився на землю, навіть не замислюючись, що він посеред вулиці, на брудній плитці.

Прохолодний вітер приносив незначне полегшення. За певний час в очах почало світлішати, а шум міста тепер звучав, як і мав: гамірно, неприємно, аритмічно як стукіт його власного серця, що, здавалося, забуло як варто працювати.

Джим не любив жаліти себе. Та зараз він не відчував більше нічого, крім як гніву, що найближча людина, що у нього лишилась – зрадила його. Детектив потягнувся до кишені, де тримав телефон. Пальці ковзнули по флакону з пігулками. Він нахмурився, діставши його і покрутив у руці. Взявши телефон у іншу руку, він почав шукати назву препарату.

– Нічого дивного, – зітхнув він.

Препарат справді мав заспокійливу дію, та був досить сильним, тож відпускався за рецептом.

Певну мить він крутив флакон у руках, а тоді зняв кришку і закинув пігулку* до рота, ковтнувши.

***

Джим вештався містом до самого вечора. Не пам’ятав, як прийшов до клубу Вівіки. Ноги були ватяними, у вухах дзвеніло, а все довкола змішувалось у нерозбірливі плями. Світло цятками осідало у полі зору, а сам він ніби вистрибнув з власного тіла і опинився десь за його межами.

Вівіка телефонувала йому ще вранці. Він не взяв слухавку, не міг говорити з нею, не міг зізнатись у своєму гніві та сумнівах. Не хотів чути її версію подій. Хоч здогадувався, що саме її команда причетна до затримання. Та йти туди і вимагати пояснень було занадто. Певно, підсвідомо він просто розумів, що все це не вигадки і не був готовий дізнатись більше.

Тепер він був розбитий вщент і не був певен, що взагалі зможе говорити. Доковилявши до дверей, детектив майже ввалився у вестибюль. Сьогодні все було зачинено, охорона пропустила його без запитань. Це здалось йому дивним. Втім, схоже Вівіка чекала на нього. 

В клубі ж навпаки було гучно. Люди танцювали у масках, циліндрах і плащах. Хтось врядивсь відьмою, хтось Гендальфом, хтось Гаррі Поттером. Торнтон пробирався крізь танцювальників і застиг. Високі ботфорти повільно спускались скляними сходами з підсвіткою. Довга шифонова сукня з мереживом, вже фірмового для неї бордового кольору, розтікалась довжелецьким шлейфом. Спереду перетворювалась на комбінезон з короткими шортами, розростаючись хвостом по сходах за нею. 

Він вперіщився у її чоботи. Вівіка була незрівнянною, як завжди, але це взуття…Воно викликало в нього якісь дивні відчуття. Ніби спогад, за який той геть не міг вхопитися. 

В очах раптом потемніло. Стало душно і млосно, він нічого перед собою не бачив. Вуха заклало повністю, оглушлива музика зараз була нечутною йому. Тіло пронизали тисячі голок і Джеймс втратив свідомість, впавши кудись під ноги тим, хто сьогодні веселився.

***

Щось холодне тулилось до лоба, музики довкола вже не було, а світло стало м’яким. Він відчув руку на своїй маківці, пальці плавно гладили волосся, занурюючись в нього.

– Що з ним сталось? – пролунав знайомий голос.

– Він просто вирубився, – пролунав інший, хрипкіший, він ніби кольнув його в серце.

– Якщо хтось прохопиться, що я ніс його на руках, я вас повбиваю, – хмикнув третій голос, чоловічий.

– Можеш тепер поцілувати мене, щоб я прокинувся, о, прекрасний принце, – прохрипів Джим, розплющуючи очі.

Вівіка та Есті розреготались.

– Я б тебе послав… – почав Тайлер. – Та тобі сьогодні й так дісталось. Як ти?

 Голова Джеймса лежала на колінах Вівіки, вона розсіяно гладила його по волоссю. Есті сиділа біля дивану, нахилившись до детектива і тримала холодний компрес на його лобі, а Тайлер стояв, підперши двері плечем. Торнтон важко ковтнув, в роті було геть сухо, страшенно хотілось пити, язик прилипав до піднебіння, а горло все було якимсь роздертим.

– Неначе мене випатрали, – прохрипів він.

В очах Тайлера зблиснуло розуміння він коротко кивнув на знак підтримки.

– Принеси йому води, – повернулась до Тайлера Есті.

Той мовчки вийшов з номера.

– Ти хочеш поговорити? – спитала Есті. – Якщо тобі треба, знаєш…виговоритись, я, ну, тобто ми з Вів будемо поруч.

Її рука ковзнула в руку Джеймса. Він видавив з себе усмішку і губа тріснула, маленька крапля запекла на сухих губах, застигаючи, та він не зважав.

– Я дуже тобі вдячний. І вам всім, що подбали про мене. Але зараз я не готовий говорити.

– Звісно, ми розуміємо, – озвалась Вівіка.

Есті позирнула на подругу з осудом, але нічого не сказала.

– Ти сьогодні їв? – спитала власниця клубу, не припиняючи гладити його голову.

– Ні.

– Тобі треба повечеряти. Ходімо.

– Вів…

Вона повільно підвелась, Джеймс підняв голову, розуміючи, що вибору більше не має.

– Ми знайдемо щось смачне для тебе, – всміхнулась Есті. – Але ти маєш поїсти. Тобі стало погано, бо організм ослаблений і…шокований всім…цим.

Він сів на дивані, поглянувши перед собою. Вівіка спостерігала за ним чіпким поглядом, вбрана у те саме, що він бачив у клубі. І у ці чоботи теж. Він здригнувся, перевівши погляд від них. Дівчина присіла навпочіпки біля нього і поклала руки йому на коліна.

– Знаю, ти чув достатньо цього сьогодні. Знаю, що не скажу нічого, що зробило б краще. Але ти – не він. Те, що він зробив неможливо усвідомити. При всіх жахіттях, які він скоїв – найгірше він вчинив з тобою.

Джеймс відчув як сльози стали в очах. Сповнений болю, він подивився на Вівіку.

– Ні, Вів. Він робив таке з людьми… – він закрив очі, і сльози потекли по щоках. – З дітьми… – ледь тихо прошепотів він.

Вона обійняла його, погладивши по потилиці.

– Хіба це взагалі можливо? Як він міг вчинити так, маючи власних дітей? – плакав Джеймс, притиснувшись до Вівіки.

– Якби я знала, Габбі… – відповіла вона.

Він проплакав ще якийсь час, Вів не припиняла обіймів, відчуваючи, що плаче сама. Їй було так шкода Джеймса, той біль, що він відчував, що не міг описати, що зламав його – вразив дівчину і вся радість від того, що Торнтон старший нарешті отримав покарання, зникла.

Вівіка повела його вмитись і залишила чисті речі, щоб Джим прийняв душ. Гаряча вода розслабила занімілі м’язи. Біля пальців ніг показались рожеві крапельки. Детектив нахмурився і обдивився вологе тіло. З кісточок пальців правої руки сочилась кров. Схоже гаряча вода пом’якшила рани, що почали присихати за цілий день, який він вештався містом. Джеймс надавив пальцями по порізу. Хоч болю й не було, кров почала текти сильніше. Схоже детективу вже нічого не боліло.

Він обтерся і переодягся у вільні спортивні штани і сіре худі. Він не знав, чий одяг йому принесли, сподівався, що не Тайлера. Речі були чистими і схоже новими, можливо їх вдягали один раз чи два. 

Вівіка теж переодяглась у плюшевий вишневий костюм і нарешті була боса, дістаючи йому головою до грудей. Він за звичкою притулив її до себе, міцно обійнявши. 

– Дякую, що ти є, – прошепотів він. – Я б навряд чи зміг впоратись сам.

Вівіка не відповіла, лише відвела погляд, взявши його за руку. Тоді повела детектива до кафетерію, де для нього вже накрили стіл. Там було декілька страв, все було накрито на одну персону. 

Джеймс знітився, це було занадто. Есті пурхала навколо столу, поправляючи прибори, готова, здається годувати його з ложки, якщо знадобиться. Вівіка і Тайлер були мовчазними. Джим не хотів знати про що вони думали. Не хотів, щоб вони жаліли його. Він і сам себе вже нажалівся.

– Це бульйон. Він легкий на шлунок, і ось булочка, вона ще тепла, дуже смачна, обов’язково скуштуй! – защебетала Есті.

Джеймс видушив усмішку.

– Ти нагадуєш мою сестру.

Усмішка Есті трохи потьмяніла, вона поглянула на Вівіку. Та ледь помітно хитнула головою. Джеймс зітхнув, отже вони знають. Знають, що до смерті Джессики причетний її ж батько.

Він взяв ложку в руки і змусив себе проковтнути три повні ложки бульйону. Той був гарячим і доволі смачним, але шлунок, здавалось, невдоволено забурчав.

– З’їж ще три, – попросила Есті. – Через “не хочу”.

Джеймс послухався.

– І це, – вона протягнула йому булочку.

Він похитав головою.

– Один укус.

– Спершу ти, – здався Джеймс. – Давай. Ти кусаєш – тоді я.

Есті вкусила булку зі свого боку, продовжуючи її тримати. Вона швидко її прожувала і ковтнула. Джеймс нагнувся вперед і вкусив з іншого боку.

Булочка і справді була свіжою, хрусткою і приємно пахла. До курятини і салату з кашою він ледь торкнувся.

– Слухай, ну не ламай комедію, – гарикнула Вів. – З’їж, хоч половину!

– Не кричи на нього, – застерегла Есті. – Ну, ж бо Габбі, ще один маленький…

– Святі гівна! – не витримав Тайлер. – Чи ви тут подуріли всі?! Це не мала дитина! Не хоче їсти – хай збирає манаття і валить геть! Припиніть його опікувати! Він – дорослий мужик!

– Перестань верещати! – підвелась Есті, між її пальців сяйнув столовий ніж. Коли вона встигла його стягнути?

Джим кліпнув. Чого він почав забувати, що вони всі тут вбивці? Трясця…Якщо це вони допомогли затримати батька, отже вони знали? Як давно? Мозок відмовлявся працювати як треба. Детектив відчував всеохопну слабкість і втрачав нитку розмови вкрай швидко. Всі його хвилювання стали білим шумом, що не дозволяв концентруватися на чомусь конкретному занадто довго.

Тайлер проігнорував її, наповнив склянку віскі і гучно поставив перед Джеймсом, рідина трохи виплеснулась на стіл. Це раптово вивело детектива зі сплутаних думок.

– Пий.

– Ні, – хитнув головою Джим.

– Пий, дідько тебе бери, або я заллю його тобі в горлянку! А вона, – Тай вказав на Вів, – триматиме тебе, щоб не захлинувся, але не відпустить, доки не ковтнеш це до останньої, бляха, краплі! – процідив крізь зуби хлопець.

Торнтон повернувся на Вів, її погляд був рішучим, хоч сама вона здавалась доволі розгубленою. Він зітхнув і випив все, кашлянувши. Пекуча рідина потекла стравоходом, миттєво його зігріваючи.

– Припини скиглити і збери своє лайно, Джиме. Так, твій батько – гад. Так, це тобі болить. Я розумію, ми всі розуміємо, повір. Але ти не кришталевий, не розіб’єшся. Треба шукати сили жити далі, а не страждати. Бо це зрештою зведе тебе в могилу, чув?

Детектив якийсь час дивився на хлопця, що навис над ним. А потім розреготався. Він сміявся доки, сльози не блиснули в очах. Тайлер, Вів та Есті розгублено переглядались.

– Вибач, – виставив долоні у захисному жесті він. – Ти маєш рацію я просто… – спинився детектив, бо живіт засудомило від нового нападу реготу. – Я просто подумав про те, що за весь час, що я нипаю у цей клуб ти вперше назвав мене на ім’я. Те, що сталось, мабуть, неабияк тебе довело, бо спонукало звернутись до мене не «Торнтон» чи «детектив». Тож, я мабуть, маю просто жалюгідний вигляд. – усмішка поступово зникала з його обличчя. – Ти навіть не намагаєшся мене принизити. Навіть підтримуєш… – він поступово затих, опустивши очі, сміх припинився і втома, розпач та жах накрили хлопця знову, поступово почало темніти в очах.

– Залиште нас, – відсуваючи стілець, сказав Тайлер. 

Він сів біля Торнтона. 

– Есті, попроси винести їжу, – Тайлер зблиснув очима, поглянувши на детектива. – Чи тебе все ж нагодувати?

Джеймс хитнув головою. Естефанія потягнулась, щоб забрати тарілку біля нього. Він підвів на неї очі.

– Дякую, Есті.

Вона всміхнулась і залишила кімнату. Тайлер уважно дивився на Джеймса.

– То… – Джим промокнув губи серветкою і поклав її на стіл, піднявши очі на хлопця. – Про що ти хотів поговорити?

– Ти ніколи мені не подобався, – різко мовив Тайлер.

Торнтон пирхнув.

– Ти не сказав мені нічого нового…І якщо вже на те пішло, то це у нас цілковито вза…

– Але ти хороша людина, – закінчив бармен. – Значно краща за всіх, кого я знаю.

– Навіть за Вів? – звів брову Джим.

Бармен пирхнув.

– Вона має чимало чеснот, які я в ній поважаю і ціную, але нам обом добре відомо: «хороша» – це не про неї.

Вони помовчали.

– Я не збираюсь витирати тобі шмарклі. Я знаю, що тобі зараз паршиво і повір у те, що нам всім справді шкода, бо ти не заслуговував на це.

– Але мій батько заслуговував, так?

Тайлер мовчки дивився на хлопця. Джеймс видушив смішок і провів рукою по своєму волоссю.

– Дідько…я досі не вірю, що мій батько здатен на таке. Що він взагалі мій батько, бо я б і подумати про таке не зміг, а він робив це роками і безжально.

– Перша думка була, що ти всиновлений?

Джеймс зустрівся поглядом з Тайлером.

 – Схоже на те, – він нагнувся вперед, склавши руки на столі. – Зараз розкажеш мені свою сумну історію, щоб ми стали ближче?

Тайлер пирхнув, схрестивши руки на грудях і відкинувся на спинку стільця.

– Розмріявся.

Джеймс хихотнув.

– Ти і так знаєш мою сумну історію. Втім мій старий, хоч і був козлом, мучив принаймні тільки мене.

Усмішка зникла з обличчя Джеймса.

– А що як…Що як мама знала теж? Що як брала в цьому участь? – ця здогадка підняла волосся біля коріння, а тіло вкрили мурахи. 

Мама… Світла, добра і турботлива мама…Хіба вона змогла б піти на таке? З іншого боку, батько теж завжди любив їх усіх, дбав про них, грався з ними, підтримував…

– Навіть якщо і так, ти ніколи не дізнаєшся, – перебив його думки Тай. – Тож не дозволяй здогадкам паплюжити пам’ять про неї.

– Я тридцять два роки був сином монстра і не здогадувався про це.

– Мені здається твоя мати так само не здогадувалась.

Джеймс роздратовано позирнув на Тайлера.

– Звідки тобі про це знати? Мої батьки були турботливими і люблячими, вони дбали про нас, любили нас, піклувались. Для мене це неможливо…

– Що неможливо? – Тайлер вперся у нього поглядом. – Що особливо збочена людина здатна вмістити в собі любов до родини і задоволення від страждань інших, заради наживи? О, повір мені, найжорстокіших маніяків неможливо розпізнати з першого погляду, вони вміють зливатись з натовпом і вести подвійне життя.

– Наживи…– задумався Джеймс, опустивши очі.

– Так. Він мав чимало бізнесів і тримав багатьох людей за яйця. На гроші з його рахунків, мабуть, можна купити цілу країну.

– І де вони?

– Чи мені тобі розповідати? – закотив очі він. – До частини рахунків добереться держава і конфіскує, якісь розкрадуть між собою ті, хто ще не вмер від наших рук. Частину він однозначно лишив тобі у спадок і поліція труситиме тебе до кінця життя, відстежуючи всі твої витрати. До речі, – він поліз до кишені і дістав телефон, поклавши його біля Джеймса.

– Це… – Торнтон інстинктивно постукав себе по боках, шукаючи в порожніх кишенях мобільний. – Це мій телефон? – він вхопив його в руки, вмикаючи.

– Тебе прослуховували. Їх поставили кілька місяців тому, ми витягли жучки і стерли відстеження твоєї локації, я оновив прошивку блокувальника.

– Як ви дізнались, що їх поставили кілька місяців тому?

Тайлер всміхнувся.

– Ви уже перевіряли мій телефон? – здогадався він.

– Вів почала зближуватись з тобою, – знизав плечима Тайлер. – Потрібно було упевнитись, що ти не зможеш ненароком нашкодити їй і нам усім. Стрілянина в клубі змусила мене уважніше ставитись до цього.

– Мене пасли весь той час?

– Тебе пасли задовго до того. Твій батько рідко робить щось своїми руками, але…

– Чекай, – перебив його Джим, вхопившись нарешті за одну з думок, що майоріла у стомленому мозку, притлумленому заспокійливим. 

– Ну, все хлопці, досить базікати, – сказала Есті, підійшовши до Джеймса. Вона уважно подивилась на Тайлера. – Ходім, Джиммі, тобі треба відпочити.

Детектив мовчки йшов за дівчиною і хмурився від неприємного відчуття: всі його здогадки виринали і тут же зникали, не дозволяючи вхопитись за жодну з них.

Вона провела його до номера, де вже було підготоване ліжко.

– Лягай і спробуй заснути. Тобі потрібні сили, ти пережив сьогодні забагато.

– Я справді вдячний тобі, ти дуже турботлива, Есті.

Вона всміхнулась.

– Але чому? Я ж лише…придаток до Вів, – пирхнув Джим.

– Ти казав, що я нагадую тобі Джессику, пам’ятаєш? 

– Так, – не розуміючи зв’язку, відповів він.

– А ти нагадуєш мені Андреса.

– Андреса? – прохрипів детектив.

– Мого брата, – вона сумно всміхнулась. 

– А він…

– Він є! – очі її заблищали. – Я просто поки його не знайшла. Але я знайду. 

Джеймс закрив рукою обличчя.

– Що… – він обірвав себе, скоріш за все Есті не буде готова розповісти.

– Наші батьки влипли в одну історію, – прошепотіла вона. – Нас викрали, тоді розділили, я опинилась у місці, де не варто бути дітям, – вона сумно всміхнулась. – Але про мене дбали старші дівчата, які були такими ж ув’язненими, як і я.

Джеймс відчув, як затремтіли руки. Есті всміхнулась йому і постукала по ліжку. Він влігся і дозволив укрити себе ковдрою.

Сон прийшов одразу, але полегшення за собою не приніс. Йому снилась та стрілянина у клубі. Він, прив’язаний до інвалідного візка, Вівіка випускає кулю прямо в…його батька. Той захитався і кинув останній погляд на сина:

– Це ти винен, – прошепотів він, перш ніж впасти.

Джим різко скочив, піт стікав спиною, змушуючи тіло тремтіти. Серце калатало в грудях, горло стислося від сліз, що душили його. Та він досі не міг збагнути, про що каже йому підсвідомість. Думки продовжували плутатись і він, похитуючись, пішов у душ. 

***

На суд, детектив прибув раніше встановленого часу. У голові досі було шумно, думки плутались між собою, згасаючи.

– Джиме! – голос подруги вивів його із замисленості.

Морін побігла до друга, міцно обійнявши.

– Мені дуже шкода, слухай, якщо тобі щось треба, що завгодно – кажи, чуєш? Ми з Кетрін у будь-який час…

– Дякую, що не вважаєш мене причетним, – зітхнув він у її плече.

– Ніколи, – запевнила вона, провівши рукою по його щоці. – Я завжди повірю тобі, а не якомусь Ортезі. Те чмо я сама ненавиджу.

Джим пирхнув.

– Сходити з тобою?

Детектив хитнув головою.

– Я мушу зробити це сам.

– Тоді…Зустрінемось після? Будь ласка, Джиме. Не будь сам у цьому лайні.

Він стиснув руку подруги, рушаючи вперед. 

За кілька годин відбудеться суд над його батьком. Як швидко…Схоже комусь не терпиться запхати Коріна Дюпона за ґрати. Та й чи міг Джим їх звинувачувати?

_______________________________________________________________________________________

*Любий читачу! Все, що описано у творі є повністю продуктом фантазії автора в межах сюжету. Закликаю: не займатись самолікуванням, не приймати незнайомі лікарські препарати, та завжди перевіряти інструкцію перед використанням. Бережіть себе! Ваша, Кайла Броді-Тернер♥️