Раді Вас бачити!

 Пісня розділу:

▶Charlotte Day Wilson – Work

Джеймса Габріела Торнтона поховали вранці, сімнадцятого жовтня. Попрощатись з колишнім колегою прибули всі працівники відділку та кілька друзів родини, що досі не могли оговтатись від невдалого затримання Торнтона старшого та подальшої смерті його сина. Хоч Беглі й намагався зв’язатись із Вівікою, прямо поєднати її зі смертю Джеймса не було можливо. Розтин показав, що детектив помер через серцевий напад. Досліджувати нетипову причину смерті молодого, цілком здорового чоловіка не стали. Адже Джим переніс значний стрес напередодні, до того ж його колеги стали свідками нападу агресії на детектива Ортеґу, що лише підкреслювало нестабільний емоційний стан померлого.

Естефанія тримала Морін за руку. Її наречена Кетрін сиділа поруч. Всі троє тихо плакали. Есті згадувала про Джима і жалкувала про те, як він дізнався правду. На його долю випало забагато. Він подобався дівчині. Вона вбачала у ньому справді хорошу, приємну та гідну людину, якій страшенно не щастило у житті. Хотіла б вона йому кращої долі. Справжнього щирого кохання, без брехні та інтриг, вірності, люблячої родини… Та він, неначе жив у центрі шторму від самого народження і навіть не підозрював про це. То хіба ж дивно, що зустрівши справжню бурю в образі Вівіки, він захопився нею? Коли небезпека танцює довкола тебе все життя, ти сприймаєш її присутність геть інакше.

Колишня дружина Джима, Мелінда, теж була тут. Кругленький живіт випирав під чорною сукнею. Жінка була у сонцезахисних окулярах і раз по разу витирала червоного носа серветкою. Хай як завершились їх стосунки, вона все ж прийшла попрощатись із колишнім чоловіком. Беглі сказав прощальне слово. Естефанія його не чула. Морін тремтіла у її руках, заливаючись слізьми. Подруга щиро любила Джима, Есті знала як важко сприйняти втрату когось настільки ж близького. Вона перевела погляд на фото Джима: серйозний, як за першого їх знайомства. Зморшка пролягла між бровами, таким нахмуреним він був. Вбраний у чорну форму, він ніби вдивлявся у присутніх з тієї світлини. Ніби звинувачував їх у тому, що сталося. Есті, стерла сльозу під оком, та нова вже побігла щокою. 

Його труна була вкрита прапором. Всі ці поліцейські урочистості не надто обходили дівчину. Та і Джим їх вже не побачить. Не дізнається, що Брук тремтячою рукою витирав червоні від сліз очі. Не побачить як Беглі, щосили стримується і закидає заспокійливі під язика. Джим би певно закотив очі, помітивши, що навіть Хав’єр Ортеґа, що терпіти його не міг, зараз потупив свій вражений і щиро сумний погляд. Прапор згортали кілька рук, складаючи в акуратні трикутники. Труна поволі опустилась під землю. Ні Есті, ні Морін не могли сказати прощальних слів. Джиму вони ні до чого. А всі присутні тут не варті ні слова, якого був вартий він.

***

Беліал обійняла Джима і вони злетіли. Смертний був дуже мовчазним. Княгиня хоч і працювала провідником уже кілька років, бачила таку реакцію вперше. Як правило вони голосять, сваряться чи починають засипати запитаннями. Втім Торнтон тримався спокійно і мав дуже замислений погляд. Вона не знала чого, та це непокоїло її.

– Якщо ти маєш питання, можеш їх озвучити, я все розповім.

Темні, неначе намистинки очі, зустрілися з нею.

– Ти ведеш мене до Пекла?

– Так, – зітхнула вона.

– Я багато нагрішив?

– Направду, ні, Джиме, – сумно всміхнулась вона. – Але Рай не бере до себе колишні вмістилища Вершників. Їх сутність дуже масивна, сповнена чистого хаосу і цим завдає непоправної шкоди душі. 

Джим стримано кивнув.

– То… мене каратимуть, що я впустив Вершника?

– Ні. Ти не міг би не впустити його. 

– Тоді…– він нахмурив брови. – Що зі мною робитимуть у Пеклі?

– Ми знайдемо тобі місце, де ти зможеш мати подобу життя. Заведеш собі пса чи котика...Щось вигадаємо.

– Пса чи котика? – перепитав він.

Беліал всміхнулась.

– Я б рекомендувала котика.

– Я теж їх люблю більше. Та в мене алергія.

– Ну, тут її можна не боятися. Хоч над сприйняттям доведеться попрацювати. 

Він стомлено всміхнувся.

– Боятися нічого, Джиме, – запевнила його вона. – Королі Пекла справедливі. Ти не заслужив на смерть. В тебе могло би бути довге і щасливе життя. Вони хочуть, щоб ти мав хоча б частину його тут.

Джим зітхнув. Почути таке було несподівано. Та за останній час йому довелося повірити у безліч, здавалось би, неможливих речей. Хай там як, він би й справді хотів мати краще життя, та чи можливо мати його після смерті?

***

Їх ноги поволі опустились, Джим навіть не відчув землю під ногами. Брама була високою, а за нею на нього чекав мегаполіс, щоправда застиглий у часі.

– Так і має бути? – покосився на Беліал він.

Вона зітхнула.

– Довго розповідати. Наразі – так. А там...як вийде.

Джим звів брову. На землі, він би бевно роздратувався почути чергову непевність, втім зараз...Йому, як не дивно, було легко і байдуже щодо всього, що його оточує. Було, доки він не пройшов вперед, помітивши знайому витончену фігуру.

– Вівіко? – покликав він, прискоривши крок.

Дівчина стрепенулась, озираючись. Томас підняв очі і всміхнувся.

– Джиммі! Ти… – усмішка зникла з його вуст. – Ти помер?

Детектив розгублено роздивився простір довкола себе. Беліал зітхнула. 

– Дам вам час.

Джим зустрів погляд Вів, відчувши як у грудях потеплішало. Дівчина наблизилась до нього.

– Як це…– зітхнула вона, торкнувшись його плеча. 

– Ти ж не…

Вівіка хитнула головою. 

– Я ще жива. Моє тіло тимчасово зайняла Янгол Смерті.

– То он, хто то був? – нахмурився він.

– Де був? – спитала дівчина, зблиснувши очима. – Ти бачив те стерво?

Джим зітхнув.

– Якого біса?! – рявкнула вона. – То Вершник був у твоєму тілі? Це, що за жарти, бляха?!

Детектив зітхнув, пригадуючи сизий туман і Чуму, що розповів йому про власну мету. Джим мусив віддати йому контроль аби Вершника змогли спинити. Він розумів наскільки небезпечним може бути Чума і не хотів цього допустити. Втім, Вершник змовчав про те, що і Джим під загрозою смерті. Хай там як, щойно він побачив, чиє тіло зайняла Азраель – все стало на свої місця. Адже, якщо Чума казав правду і варіантів, хто житиме всього два: або вони з Вершником, або Вів та Янгол Смерті – вибір очевидний. Він би ніколи не поставив життя Вівіки під загрозу. Навіть, коли вже доведеться померти самому.

Джим досі намагався усвідомити те, що помер. Ніхто ж не каже “я – мертвий”. Розуміти, що ти продовжуєш існування, навіть коли тіла більше немає було протиприродно. Земне життя вже не турбувало його, він не думав про те, що лишив там. Бо Вів поки була тут. А це все, що наразі мало значення. Він поглянув на дівчину.

Вона досі обурювалась, бурмочучи щось про “стерво”, “крилатих виродків” і, чогось гру “The Sims”. Джим не надто вслухався, та попри це всміхнувся, спостерігаючи за дівчиною. Головне, що вона жива. Це все, що має значення. Він простягнув руку і легенько торкнувся її щоки. Вів перехопила його долоню, стиснувши пальці. 

– Не вірю, – хитнула головою вона, опустивши плечі.

Її очі набралися сліз, вона вмить наче втратила всі свої сили, маска незворушності тріснула, поступившись болю, що вражав її. Джим потягнув її на себе і обвив руками. Вівіка заплакала йому в плече. Він заплющив очі, погладивши її потилицю.

– Як ти можеш бути мертвим? – спитала вона, схлипнувши. – Я відчуваю твій дотик, чую твій запах…Це неможливо.

Детектив поглянув на дівчину і провів рукою по її щоці, стерши сльозинку. Гаряча хвиля енергії, від якої на шкірі здійнялися сироти, раптом прокотилась всім простором. У Пеклі враз стало гамірно. Джим інстинктивно притис Вівіку до себе. Душі, демони та занепалі почали рухатись оживленими вулицями. Вівіка, Джим і Томас роззирнулись.

***

Міхаель відчув, що його чари розвіялись. Миттю рушивши до Пекла, він заклякнув біля Брами. Відчувався потік сильного магічного сплеску. Це місце ще ніколи не було таким захищеним як зараз. Архангел не міг увійти. Він знервовано визирав з-за ґрат, сподіваючись побачити Люцифера чи Ізуель, кого завгодно, аби тільки переконатись, що Азраель встигла і брат буде жити. Почулись кроки. За Воротами показалось бліде обличчя Беліал.

– Привіт.

– Привіт…– розгублено мовив Міхаель. – Він…

– Вони з Ізуель зараз…Дещо зайняті.

Міхаель повільно кивнув, вкотре здивувався, що від усвідомлення, що брат і колишня тепер разом, він не відчуває ні ревнощів, ні болю. Навпаки, архангел тішився, що вони знайшли одне одного і можуть бути щасливими. Поклавши руку на серце, він завжди знав, що Люцифер підходить Ізуель більше за нього. Та тоді його его не було готове це визнати. Хай що сталося зараз, він був радий, що більше не страждає ніхто з них трьох.

Беліал була незворушною, та її погляд здавався йому доволі сумним. Міхаель подався вперед, майже впритул до Воріт. Від чого Княгиня відступила, неначе ошпарена.

– Все гаразд? – знітився архангел.

– Так, – відвела погляд вона. – Я не можу впустити тебе, зараз магія дуже сильна, потрібен буде їх дозвіл. 

– Я розумію, – розгублено відповів Міхаель, не у змозі позбутися дивного відчуття, що він чимось образив Беліал, але гадки не мав чим і коли.

– Точно все гаразд?

– Так, не турбуйся. Слухай…Азраель скоро повернеться, у мене буде багато роботи, треба забрати всі душі, що прибули за час її відсутності з Лімбу. Тож, якщо у тебе все…

– Чекай, – він зняв з поясу два мечі, що належали Предводительці. – Передай Ізуель. І скажи, що я радий за них.

Беліал кивнула, потягнувшись крізь ґрати. На мить вони торкнулись пальцями, Княгиня зіщулилась, наче той дотик болів їй. Та все ж перехопила ефеси обох мечів і почепила собі на пояс.

– Я…щось зробив чи сказав, що тебе засмутило? – не зводячи уважного погляду з неї, спитав Міхаель.

Княгиня Безодні похитала головою.

– Ні, все гаразд. Тобі здалося, – вона розвернулась. – Бувай, Міхаелю.

– Я маю про щось знати?

Вона озирнулась через плече.

– Більше ні.

***

Азраель відчувала запаморочення від довгого перебування у іншому вимірі, у вухах досі гупало, від чого Янгол Смерті здавалась дезорієнтованою. Творити було складно, вона неначе відщипувала частку власного єства і формувала з нього нове тіло. Сяйво її власної сили сліпило її. Думки раз по разу плутались, хоч вона повинна була сконцентруватися і вкласти у нові сутності як творіння, так і хаос, розподіливши їх рівномірно, що забезпечило б можливість керувати хаосом, не піддаючись йому.

Вона хотіла, щоб нові Вершники були справедливими і не допускали такого свавілля, яке мав Чума свого часу. Все це було надто складно. Та коли зрештою вдалося, вона важко зітхнула. Дала останні настанови новим Вершникам і забралась геть з того простору, не маючи більше сил перебувати там.

 Самаель чекав на неї. Вони тепер мали нову мету і вирушатимуть разом. Та перш ніж продовжити свій шлях, вона мусила побачити Фера. Переконатись, що з ним все гаразд. 

Спустившись до Пекла, Янгол Смерті похитнулась. Час знову йшов у цьому місці і це неабияк дратувало Азраель. Самаель погодився зачекати на неї біля Брами. Вона рушила до пентхауса і, помітивши Вівіку, спинилась.

Дівчина, наче відчуваючи погляд, озирнулась. Зустрівшись очима з нею, Азраель відчула щем у серці. Їй було боляче, що все сталось саме так. Хоч спогади Вівіки більше не впливали на її власне сприйняття, все ж лишили по собі шрами. Джим прослідкував за її поглядом. Янгол Смерті знервовано ковтнула, наблизившись.

– Скажу одразу: мені дуже шкода. 

Джим відвів погляд. Вівіка склала руки на грудях.

– Вбити мого хлопця моїми ж руками? Яке ж ти стерво, янголе!

Азраель здійняла брови.

– Пихи у тобі, як у моєму братику, – хмикнула вона.

– Який, до речі одужав, – звела брову Вівіка. 

– О, хвала Творцю! – зітхнула Азраель.

– Ні, – рявкнула Вів, наблизившись. – Хвала нам. Тож, будь ласка, від нас обох, стерво, – глузливо кинула вона, киваючи на Джима.

Янгол Смерті зітхнула, повернувшись в бік пентхауса.

– І тобі ліпше зачекати. Сумніваюсь, що вони встигли повісити шкарпетку на ручку дверей, та думаю ще досі у процесі. Тож…просто зачекай тут.

Азраель розгублено кивнула.

– Мій…– почав Джим і замовк. – Натанієль Торнтон теж потрапить сюди?

– Авжеж, – кивнула Янгол Смерті. 

Джим кивнув, погляд лишався замисленим і далеким.

– Та ви з ним не побачитесь, – запевнила Азраель. – Він зустрів свою кару і буде у її полоні до кінця часів.

Детектив відвів погляд. Почуте його не тішило. Так, Натанієль заслужив на це, та водночас, попри все найогидніше – він досі був його батьком. Батьком, якого Джим вбив самотужки. Вівіка відчувала сум чоловіка і стисла його руку дужче. 

За певний час, з пентхауса вийшов Люцифер, вбраний у новий костюм і чорну сорочку. Зустрівшись очима з Азраель він широко всміхнувся і хутко перетнув відстань між ними, здійнявши її у повітря, обіймаючи.

– Сестро! Ти повернулась, яке щастя! Порятувала мою дупу і навідалась в гості за подякою? – він низько вклонився їй, а тоді підхопив її руки, поцілувавши. – Дякую, Азі. Дякую тобі, за це життя!

Вона видихнула, схопивши його і міцно обійняла.

– Я й забула, яке ти базікало, Фере, – Азраель заплющила очі.

– То, ти створила нам новенького Чуму?

– Так. І Смерть теж.

Люцифер нахмурився.

– Не зрозумів?

Вона зітхнула, коротко переповівши йому блукання лабіринтами душі Вівіки і яку правду вона пізнала.

– Чекай-чекай! То Вершник це…твоя пара?

Азраель кивнула.

– І він склав повноваження, щоб бути з тобою? – звів брову Люцифер, а тоді схвально кивнув. – Мужик…

Янгол Смерті зітхнула.

– Познайом мене з ним! – плеснув в долоні Люцифер.

– Ви ж знайомі, – нагадала вона.

– Але тоді він не був у ролі твого хлопця, – обійнявши її, мовив король. – Я як люблячий брат маю переконатись у серйозності його намірів!

Азраель пирхнула.

– Дурбецало.

Люцифер всміхнувся, поцілувавши її у чоло.

– Я радий за тебе, Азі.

Вона зробила крок, міцно обійнявши брата.

– То, хто наші нові Вершники?

– Вершниці, – всміхнулась Азраель. – Із ними ви ще зустрінетесь.*

– Ти не ображайся, сестро… – всміхнувся Люцифер, – та я сподіваюсь, що ні.

Азарель реготнула. Нарешті вона виконала свою місію. Та перед нею тепер лежала нова. Не менш складна: шлях до пошуку себе. Пізнання правди і побудова нового плану.

*Азраель, Самаель, а також нові Вершниці повернуться у третій частині серії – “Mors et Renaissance”, слідкуйте за оновленнями!