Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Nothing But Thieves – Excuse Me 

Наступні майже два тижні Джим не бачився з Вівікою. Дівчина з головою пішла у роботу, детективу не лишалось нічого, крім як вчинити так само. Тішило те, що дівчина охоче вела з ним переписку і часом навіть відповідала на дзвінки. Хай це не були ті стосунки, яких Джим би волів мати з Вів, все ж відчувалось, що вона поступово “відтанула” і хоч трохи, та все ж впускала його у своє життя. І певно це змушувало його лише більше потребувати її уваги. Щоночі, засинаючи він думав про дівчину, сумував за її дотиками, прагнув знову побачити. 

– Коли ви повертаєтесь?

– Завтра ввечері. Прийдеш у гості? 

Джим всміхнувся, перехопивши телефон іншою рукою.

– А, що? Кличеш мене на чай?

– Ні, любий. Чаю можеш і вдома напитись. Я тебе кличу на секс. Я скучила.

Джим розреготався, у животі раптом потеплішало.

– Я теж скучив. Завтра святкую день народження батька. Можу приїхати після.

Він почув як Вівіка зітхнула.

– Доведеться знову вдовольнятися своїми “іграшками”.

– Ти про “гарно перевірених” бізнесменів та моделей? – спитав він жартівливо, хоч у грудях від цього кольнуло. Формально вона не раз заявила, що їх пов’язує виключно секс, та Джим все ж мав сподівання, що це дещо більше. Якщо вона має декількох партнерів це було б цілком у її стилі, втім детектив водночас і не хотів знати про це, і прагнув прояснити ситуацію.

– Не ревнуй, – пирхнула вона. – Під “іграшками” я маю на увазі те, що можна придбати у елітному секс-шопі. Навряд чи “гарно перевірені” моделі йдуть в комплекті з вібро-яйцем.

Джим розреготався.

– То ти…

– Не продовжуй цю тему. Краще підійми задок і відчини двері.

Детектив скочив.

– Що? Не може бути…

Він побрів до вхідних дверей, повернувши ключ у замку. Вівіка завершила виклик, кинувши спокусливу усмішку Джиму.

– Доброї ночі, Габбі. Чого це ти досі у штанях?

Він всміхнувся, затягнувши її до квартири і поцілував.

***

Естефанія цінувала те, як її друзі поводили себе після смерті Томаса. Вони були уважними, стримували емоції, сама ж Есті взяла собі за правило не плакати. Бо Томмі асоціювався виключно із легкістю та усмішкою. Він не схвалив би постійних сліз за ним. Навпаки, шукав би можливість розрадити. Болю від того не меншало. Вона весь час відчувала, що мала робити більше, доки він був живим. 

Томас завжди вважав себе кимось стороннім, через те, що трійця знайома багато років, хай як вони прагнули переконати його у хибності цієї думки, хлопець все одно вважав саме так. І це було несправедливо. Він об’єднав їх ще дужче, завдяки йому вони навчились краще дослухатись до почуттів одне одного. Адже всі троє були травмовані своїм минулим, турбота та легкість Томаса допомагала їм усім розкриватися, хоч і поволі, та відпускати свій біль. Есті не розуміла, що чекає на них без нього.

– Доброго ранку, лялю, – привіталась власниця клубу. 

Есті всміхнулась, обійнявши Вівіку.

– Я подумала, може сьогодні разом повечеряємо? – спитала вона. – Ресторан нарешті відремонтували.

– Дякую за запрошення, та я б хотіла поїхати на тиждень.

– О…– звела брову Вівіка. – Звісно. Куди прямуєш?

– Я хочу поїхати до Монтсеррату. 

– Там дуже гарно, – всміхнулась вона.

Есті кивнула. Подруга не знала, що це було певним місцем її сили. Туди вона їздила у найскладніші моменти власного життя. Естефанія народилась недалеко від Монтсеррату. У малому туристичному містечку, де завжди було гамірно. Батьки часом їздили з нею до монастиря, де вони проводили більшу частину дня. Їй кортіло знову відчути те полегшення. Бо зараз було занадто важко на душі.

– Привезу тобі сувенір.

Вівіка всміхнулась, а тоді обійняла подругу.

– Я дуже тебе люблю, Есті.

Дівчина заплющила очі, притулившись до неї.

– А я тебе, – зітхнула вона. – Я скоро повернуся. 

Вони стиснули руки одна одної, Естефанія уважно поглянула у її очі.

– Не марнуй часу, Вів, – тихо мовила вона. – Життя непередбачуване, а надто для нас. 

Вона зітхнула, опустивши очі, Есті продовжила:

– Якщо Джим тобі потрібен – не грайся ним, дозволь собі бути щасливою, доки не пізно, – вона знизала плечима. – А як ні – відпусти. Хай сам знайде те, що йому підійде.

Вона наблизилась, поцілувавши подругу у щоку і відпустила її руку. Вівіка певний час дивилась, як Есті віддаляється. На душі було зимно. Їй не хотілось відпускати подругу, а надто зараз, коли вона у такому вразливому стані. Втім, Естефанія хоче побути на самоті. Вівіка не могла вказувати їй, що робити.

***

– Який вигляд я маю? 

Тайлер, що гортав оперативну інформацію, підняв очі. Власниця клубу стояла перед ним у блакитній сатиновій сукні, що спереду була короткою, а ззаду тяглася довгим шлейфом, який дівчина зараз перекинула на руку.

– Ти певна, що я маю відповідати на це питання? – із сумнівом спитав він.

– Есті поїхала. Томас…не дасть пораду по стилю. Лишився ти.

Тайлер примружив очі.

– Спитай Торнтона. Він аж язика висолопить, виляючи хвостом.

– Він не собака.

– Як на мене, типовий золотистий ретривер. Посади на повідок, він буде щасливий.

Вівіка закотила очі, розвертаючись. Тайлер зітхнув.

– Тобі личить цей колір, – насилу видавив він.

Дівчина не відповіла, крокуючи геть з офісу. Тонкі високі підбори глухо гупали об металеву підлогу. Бармен дивився їй у слід, розуміючи, що має якось стримувати власний гнів. Він відчував, що подруга віддаляється від нього, а після втрати Томаса, вони всі ще не оговтались. Їм варто триматися разом.

Він не був у захваті від ідеї Есті вирушити до Іспанії. Так, їй дісталось найбільше, не дивно, що вона захотіла відвідати дім. Та це було небезпечно. Повертатись туди, де все для неї почалося було ризиковано. 

Він хотів поїхати за нею, аби мати змогу захистити, та лишати тут саму Вівіку було дикістю. Тож, він відправив за Есті двох своїх людей. Подруга про них не знатиме, а вони у випадку чого, зможуть за нею наглянути. Це найменше, що він міг зробити.

Робота стала напруженішою. Формально вся компанія була тепер під прицілом Дюпона. Тайлер винуватив у цьому Вівіку. Та їй було начхати на його обвинувачення. Часом дівчина фанатично прагнула помсти. Це лякало хлопця, та він не міг нічого вдіяти, крім як слідкувати, аби це не зіграло проти неї ж. 

Через особливу увагу до клубу, Тайлер не хотів ризикувати людьми, тож список розділили і передали в руки “підрядникам”, це приватні компанії з ліквідації, яким довіряла Вівіка. Хоч власниця клубу довго відмовлялась залучати сторонніх до їх праці, це довелося зробити, адже список занадто великий, а доки вони будуть прибирати одних – Дюпон шукатиме заміну і перерозподілятиме відповідальність між тими, кому ще довіряє. Цього не можна було допустити.

“Підрядники” мали борги перед Вівікою, хоч ніколи її не чули і не бачили, не знали її імені. Вони мали лише договір і повідомлення, яке не могли відслідкувати, знали, що за ними наглядають, що “зіскочити” просто не вийде.

Тож пішли на співпрацю, аби якомога скоріше погасити заборгованість. Там було все: гроші, зв’язки, послуга, яку дівчина обіцяла використати за потрібної собі нагоди. Ніхто не любив бути на гачку, тож, маючи необхідні ресурси для виконання завдання і вміння діяти тихо – вони взялися за роботу.

Ліквідовували тихо, тіл не лишали. Трохи більше як за тиждень, список скоротився ще на чотирнадцять імен. Лишилась шістка Дюпона. Найближче коло. Вівіка хотіла розібратись з ними самотужки. Тайлер не поділяв її ентузіазму. Тож, плани поки були у роботі.

***

Есті завжди здавалось, що небо тут має інший відтінок. Глибший, насиченіший. Тут і дихалось інакше, сонце гріло шкіру її обличчя, дівчина заплющила очі, підставляючи його під промені сонця. Вітер куйовдив її волосся, підкидаючи його, розсипаючи по плечах.

Ще тільки під’їжджаючи до гір, Естефанія відчула це: як подих перехоплює, неначе вона прямує на зустріч зі старим другом, якого не бачила роками. Відчуття радості, теплотою вилося у животі, змушуючи її то всміхатися, то витирати сльози у кутиках очей.

У незвичних формах гірського хребта, Естефанія помічала силуети, образи, що нагадували їй казкові замки чи фентезійних створінь. Таке споглядання здавалось їй медитативним, воно розслабляло.

Зелені дерева довкола розгойдував теплий вітер, дівчина заплющила очі, вдихаючи чисте гірське повітря на повні груди. Монастир Монтсеррату Есті вирішила лишити на потім. Спершу їй кортіло піднятися туристичною доріжкою до Хреста Святого Міхаеля. З усіх туристичних доріг ця вважалась найкоротшою і найлегшою, та Есті не лякали довгі прогулянки в гори. Їй кортіло прийти саме туди, адже там вона відчувала якийсь дивний спокій, можливість навіть подумки звернутися до архангела і сподіватися, що полегшення яке вона відчула, послане самими Небесами.

Дорога звивалась вгору, частково асфальтована, частково траплялось велике каміння, яке вона часом штовхала кросівками. Тіло швидко нагрівалось, температура тут була значно вище, тож Есті давно пов’язала сорочку на пояс. Найлегше було у затінку, тут вона крокувала повільніше, вдихаючи аромати квітів і листя.

Уже на підйомі до оглядового майданчика, дівчина відчула піднесення, це прискорило її. Есті торкнулась металевого хреста. Туристи за стільки часу встигли лишити на пам’ятці купу своїх послань. Дівчину це дратувало, наче цій писанині місце на такому, хай і не видовищному, та все ж можна сказати, монументі.

Вона наблизилась до поручнів, спостерігаючи розкішну панораму на гори та монастир, що у сяйві сонячних променів здавався теплішим і яскравішим. На майданчику як завжди було людно. Екскурсоводи різними мовами ділились цікавинками про це місце, туристи захопливо фотографували та знімали все на телефони.

Есті наблизилась до хреста, знову поклавши руку на прохолодний метал.

– От я і вдома…

– Давно не приїздила? – озвався веселий голос.

Естефанія розплющила очі.

– Хто це?

– Простий подорожній, даруй, що втрутився.

Есті всміхнулась.

– Все гаразд. Вперше тут?

– Направду, ні. Це моє улюблене місце, тут так спокійно.

Вона всміхнулась, визираючи, аби роздивитись незнайомця.

– А нащо тобі мене бачити? – всміхнувся він.

– Я не звикла мати справ із тим, чого не знаю.

– Справді? Тому звертаєшся до янголів, навіть не знаючи чи тебе почули?

Вона зітхнула.

– Я сподіваюсь, що почули. Хочеться вірити, що попри все погане, хтось наглядає за нами.

– Тебе щось непокоїть, вгадав?

Есті опустила очі.

– Мій коханий загинув…Я намагаюсь жити далі, бо знаю, що він би хотів цього для мене. Проте…

– Не знаєш як?

Есті кивнула.

– Тож, я вирішила повернутись на початок.

– Це мудре рішення. Мені шкода, щодо твоєї втрати.

– Так…Мені теж. 

– Яким він був?

Естефанія всміхнулась.

– Добрим, чуйним, його було неможливо не любити. Мені дуже його бракує.

Вона зітхнула, прибравши пасмо волосся, що лоскотало щоку. Вітер одразу ж підкинув його.

– Здається, це не все?

Естефанія поглянула перед собою, нахмурившись.

– Як ти знаєш?

– Відчувається у твоєму голосі. Наче ти хочеш сказати щось ще.

Незнайомець мав рацію. Та визнавати не хотілось.

– Чому б тобі не розповісти про себе?

– Ну…Я простий і нічим не примітний. Роблю свої справи, як інші.

– Які саме справи?

– Служу Богу, живу праведне життя, беру відповідальність…Нічого особливого.

Есті зітхнула. Якби ж все було так просто…

– Я почуваюсь винною перед Томмі.

– Чому?

– Я зрадила його. Тобто…не фізично, не було нічого взагалі. Проте…– вона заправила пасмо за вухо, поглянувши собі під ноги. – Був один чоловік. Ми до пуття й не говорили. Та щось у ньому…щось мене приваблювало. І коли він зник, я, направду дуже засмутилася. 

– Чому ти вважаєш це зрадою?

– Бо він мені сподобався. Я думала про нього, хоча була у стосунках із іншим. Зрада це ж не лише секс. Це, коли ти у думки та мрії пускаєш іншу людину. І мені дуже соромно, бо Томас не заслужив на це. Він був чудовим хлопцем і людиною. Я щиро кохала його.

 Незнайомець помовчав.

– Та це неважливо, адже той чоловік зник, а Томмі…– вона заплющила очі, що запекли від сліз. – Тож…

– Може недарма зник той незнайомець? Може сам Бог відвів його від тебе?

– Якщо це справді так, гаразд. Та тоді я не розумію, чого Бог забрав у мене Томаса. Бо це була справді хороша людина, що не мала піти так рано.

Вона відвела погляд, відчуваючи, як гнів закипає.

– Я справді вірую. Так мене виховували. Та у цьому світі, зокрема й зі мною, траплялися дуже погані речі. І ніхто й ніколи не захищав мене, крім мене самої. А тоді у моєму житті з’явились близькі люди, зокрема й Томмі, що рятували мене безліч разів.

– І це наштовхує тебе на думку, що Бога нема? Чи, що йому байдуже?

– Я думаю, він просто не здатен включатись у життя кожного і лишає все під особисту відповідальність самої людини. Тому, концепт “Бог відвів” чи “Бог привів” когось у моє життя, здається мені лицемірством. Думаю, Томмі загинув через виродків, він помер незаслужено і значно раніше власного часу. А той Кессіді просто мусив виїхати і зробив це, а не прощався зі мною, бо не мусить. От і вся історія. Жодних таємних сенсів, жодного вищого блага. 

Незнайомець мовчав.

– Найгірше у всьому цьому те, що я зла на Кессіді. Зла, бо він посилав мені якісь незрозумілі знаки, тоді взагалі взяв мене за руку, просив лишитись поруч, а потім просто зник. А ще більше я зла на себе. Зла, що мені не байдуже, що я взагалі звернула на нього увагу, коли поруч був Томмі. Найкращий хлопець, якого я коли-небудь зустрічала, він був поруч, він був ще живий, а я задивлялась на якогось холодного…йолопа!

Естефанія зітхнула.

– Вибач, що вивалила все це на тебе. Це взагалі не твої проблеми.

– Мені прикро, що ти зараз так почуваєшся.

– Просто хочеться, щоб стало легше. Але не стає. Чим більше часу минає, тим болісніше звикати до життя, у якому я знову сама. Я була сама так довго…Вже думала не зможу нікому довіряти. Так, потім я зустріла Вів і Тая і дуже люблю їх обох, вони – моя родина. Та тільки з появою Томмі я відчула, що більше не самотня. Тільки його любов дала мені повірити, що нормальне життя можливе для такої як я…Тепер я розумію, що це не так. Навіть якщо я колись зможу покохати когось ще – його можуть відняти у мене так само легко. Ніхто ніколи не у безпеці.

Вона зітхнула.

– Вибач…Я мушу йти. Дарма я все це розповіла, сама не знаю нащо.

– Чекай…

– Прощавай.

Есті розвернулась, і мало не побігла назад. Спуск був значно легшим, ноги її наче саму несли дорогою. Цього разу після відвідин оглядового майданчика легкості не було. Неначе промовивши все це вголос, вона лише поклала собі на плечі ще більше вантажу і той гнув її до землі, не даючи зітхнути на повні груди.

І чого це вона так розговорилась з незнайомцем? Це було дуже легковажно, ба більше: небезпечно. Та Есті вже і так втратила досить, щоб хвилюватись про все це.

Огляд затулили сльози, що активно збиралися в очах. Ноги підкосились на камінні, Естефанія встигла лиш схлипнути, готуючись до неминучого болісного падіння, коли тепла рука вхопила її, не даючи впасти.

Дівчина задихнулась від несподіванки, а тоді повернула голову. Молодий чоловік зі світлою шкірою і золотистим волоссям всміхнувся. Есті здійняла брови. Вона ще ніколи не бачила такої чистої, бездоганної, променистої краси. Смарагдові очі сяяли теплом і уважно стежили за обличчям дівчини.

– Д-дякую…– прошепотіла вона.

– Радий, що встиг. Ти так дременула…– він всміхнувся.

– Хто ти?

– Ґабрієль. Радий знайомству.

Есті повільно кивнула.

– Слухай…я вдячна, що ти не дав мені впасти, та мені справді вже час. Краще не продовжуймо ту тему.

– Я розумію, що вона болісна, тож не наполягатиму. Дозволь, проведу.

– Ні, дякую, – вона відступила, теплі пальці розтислися, відпускаючи руку дівчини. – Далі я маю йти сама. 

Естефанія розвернулась, впевнено крокуючи стежкою. Архангел уважно спостерігав за дівчиною.

– Ти ніколи не будеш йти сама, обіцяю, – тихо мовив він, а тоді перемістився, зникаючи з простору.

***

Вечірка набирала обертів. Попри погані відгуки, люди бажали гострих відчуттів, а тому не гребували відвідувати клуб та готель, аби стати свідками чогось страхітливого і потім у всіх фарбах хвалитися друзям та записувати тисячі сторіз, збираючи охоплення у соцмережах.

На барі о цій порі було досить людно. Довелося вивести ще одну підміну. Тайлер саме працював над заготівлями для коктейлів, адже скінчились вони навдивовижу швидко цього вечора. Бармен нарізав лайми і складав їх у відповідний контейнер, сік стікав його руками, змушуючи дрібні подряпини пекти. Раптом він відчув, як щось притислось до його лопатки.

– Тільки пискни, і всі, хто припхався у цей чортів клуб поляжуть, – промовив голос йому прямо на вухо.

Тайлер напружився.

– Чого тобі треба?

– Твоя господиня. Ти ж типу її сторожового пса, чи не так?

Тайлер шукав очима Вівіку серед натовпу. Помітивши її вечірню сукню із довжелецьким шлейфом він зрозумів, що подруга зупинилась і дивилась прямо на нього. 

Промовивши самим губами: «Тікай», бармен, упевнившись, що Вівіка повернулась до чорного ходу, схопив ніж, яким щойно нарізав лайм для коктейлів та всадив його нападнику в стегно. 

Заревівши від болю той ступив назад, Тайлер, скориставшись можливістю вирвав з його рук пістолет і вистрілив хлопцю прямо в голову. Почулись крики. Кров забризкала сорочку і підборіддя, Тайлер гидливо сплюнув, рухаючись вперед. 

Крики лунали гучніше за музику. Охорона швидко виводила натовп. Зненацька Тайлер відчув удар, що супроводжувався гострим пекучим болем у плечі. По блакитній сорочці розросталась велика червона пляма крові, на цей раз його власної.

– Трясця… – прошипів він, хапаючи пістолет.

Вівіка, залишивши клуб, швидко зняла взуття на височенних підборах і побігла босоніж по вологому асфальту. Шлейф її сукні тяжчав від вологості та бруду бруківки, але вона не зважала.

Почувши, як куля просвистіла прямо біля її голови, Вівіка пригнулась присівши біля машини. Вона визирнула, придивляючись до можливого руху, а тоді прицілилась і вистрілила. Почувся глухий стук, схоже нападника було поранено. 

Темрява, яку ледь проганяло слабеньке освітлення вуличного ліхтаря, дещо збивала приціл дівчини. Почувся рев мотору мотоцикла, не спиняючись, Тайлер протягнув руку і схопивши Вівіку, прямо на ходу всадовив позаду себе на мотоцикл.

– Дякую.

– Позаду, – крикнув він, глянувши в дзеркало.

Шлейф, що здіймався за нею заважав побачити тойоту камрі, що саме рухалась за ними, пришвидшуючись. Вівіка вистрілила, куля прорвала тканину шлейфа.

– Бляха…

– Благаю, не ридай над сукнею.

– Це от-кутюр, ручна робота! – гаркнула вона, а тоді схопила шлейф і рвонула його біля шву.

– Певно того рветься так легенько, – пирхнув Тайлер.

Вівіка кинула шмат тканини у тойоту і той, потрапивши під колеса, заплутався. Водій втратив керування і почав звертати на узбіччя. Дівчина почала стріляти прямо у лобове скло. Коли з боку водія, на склі розквітнула червоно-бура пляма, Вів зрозуміла, що влучила. Проте пасажир зник, а отже, бій продовжується. 

– Куди ми їдемо? – спитала вона, перекрикуючи звук мотора.

– На базу.

– Ми ж приведемо їх прямо туди! – нахмурилась Вівіка, і вистрілила, щойно помітила рух у кущах.

– Ні. Сюди вже прямують наші, вони зіб’ють наступних зі шляху. Ти головне подбай про тих, хто зараз нас переслідує. 

Зненацька збоку, під’їхав інший мотоцикліст, його голова була прихована за шоломом, він дістав пістолет, Вівіка вистрілила першою. Обійнявши рукою Тайлера, вона відчула на його плечі, щось вологе. Глянувши на пальці, дівчина крикнула:

– Тебе зачепило!

– Ще у клубі. Все нормально, я маю довезти тебе до бази, доки вони не послали ще когось тебе вбити.

– Яка база, Таю? Звертай у лікарню, тебе поранено!

– Ні. Якщо вони прослідкують за нами, вломляться в лікарню, постраждають інші. А якщо мене накачають чимось, я не зможу захистити тебе. Зараз нам треба їх позбутися, тож стріляй, бляха, у виродків і не варнякай! – процідив крізь зуби він.

– Ти здурів? Якщо ми зараз-таки не поїдемо до лікарні, ти стечеш кров’ю!

– За нами хвіст, – тільки і сказав Тайлер, стискаючи щелепи.

Біль змушував руку і плече німіти. Адреналін потроху полишав хлопця, поступаючись слабкості, що долала тіло. Хлопець відчував, як краплі поту, що виступали на лобі та шиї, починають скрапувати на повіки, через що очі вже починало пекти. 

Слабкість накочувала на тіло хвилями, протяжний біль пульсував у плечі, розходячись м’язами, неначе перетворював їх на щось кволе і недоладне, хлопець відчував, як звуки довкола стишуються і струсонув головою, у спробі повернути собі бадьорість. “Ще трохи, ще сім хвилин до бази”, – переконував себе він, стискаючи ручки керма. 

Лікарня була геть поруч, втім мотоцикол вправно пронісся повз, прямуючи до бази. Вівіка продовжувала відстрілюватись. Кулі свистіли, відбиваючись від номерного знаку та бамперу. Нарешті двох було вражено. Та чи це всі? В якийсь момент, Вівіка відчула, як мотоцикл сповільнюється.

– Таю? Чому ми сповільнились?

Зазирнувши за водія, вона побачила, як Тайлер заплющив очі, а тіло його ставало дедалі м’якше.

– Ні-ні! Ні, Таю! – взявши кермо у власні руки, Вівіка витисла газ і повела мотоцикл до лікарні, яку вони щойно проїхали.

Непритомний Тайлер майже лежав на дівчині і вона відчувала тяжкість його тіла, стримувати кермо було дуже складно. Вона взагалі не вміла кермувати, а додаткова вага, змушувала її тіло тремтіти від напруги. 

Позаду лунали постріли. Нарешті обіцяна підмога примчала. Тепер ті виродки не становитимуть загрозу Вівіці і Тайлеру. Досить слушно, бо в такому положенні вона точно б не змогла відбиватися.

Ледь добравшись до лікарні, яка на щастя була неподалік, дівчина покликала медбратів і ті, стягнувши хлопця на кушетку, повезли до операційної. Діставши скривавленими руками мобільний Тайлера, Вівіка подзвонила Торнтону.

– Тайлере? – озвався Джим.

– Не хочу знати, звідки у тебе його номер, – тремтіла вона.

– Вів?! Це через перестрілку в твоєму клубі? Мій підрозділ уже на місці, з тобою все гаразд?

– Я у лікарні.

– Що сталось? У тебе влучили?

– Не в мене, – заплющила очі вона, стримуючи тремтіння. – У Тайлера. 

– Я зараз буду.

– Габбі…– схлипнула Вівіка.

– Не сперечайся. Я їду.

Вона заплющила очі, присівши на підлогу, сльози покотились щоками.

– Я і не збиралась, – тихо сказала Вівіка. – Ти потрібен мені.

Джим на мить замовкнув.

– У якій ви лікарні?

– Лангон.

– Чекай на мене. Все буде гаразд, чуєш? Я скоро буду.

Вівіка затремтіла, приклавши руки до чола. Медпрацівники бігали коридорами, неначе не помічали її. Хоч вигляд вона мала шалений: боса, у розірваній сукні і скривавленими руками. Добре, що пишнота спідниці дозволила упхати за пояс пістолет. Навряд чи б її з ним сюди пустили. Хоча Вів не з тих, хто з цим мирився б, зараз їй було важливо, аби Тайлеру допомогли.

Час тягнувся нескінченно. Вона міряла кроками коридор, не розуміючи чого чекати. Серце вистрибувало з грудей, дівчина нервувала. З операційної вийшла медсестра. Вівіка наблизилась до неї.

– Що з ним? Все гаразд?

– Міс, кулю витягти вдалось, проте Ваш друг втратив багато крові, необхідне переливання.

– Візьміть мою, скільки треба, я віддам, – перебила її Вівіка.

– Міс, спершу потрібно перевірити, чи вона придатна. Ви знаєте групу?

– Здається, третя.

– У містера Честейна перша негативна.

– Ми можемо швидко визначити мою групу?

– Я не певна, міс. Кров потрібна зараз. Чи є у Вас контакти його родичів?

– В нього лише мама і кузени, що живуть в Канаді. Ви пропонуєте мені дістати мітлу і зганяти по пінту крові з кожного?!

– Ми спробуємо знайти кров.

– Бляха! – вона штовхнула кушетку, що стояла у коридорі. – Що це за лікарня, в якій немає першої негативної?!

– Міс, заспокойтесь…

– Якщо він загине, я засуджу вас! – вона наблизилась до медсестри. – Я викуплю цю лікарню і спалю її вщент! Зрозуміла?!

– Агов! Вів, заспокойся, – хапаючи дівчину за руки, сказав Джим. – Тихше-тихше…Підрозділи оточили будівлю, сюди ніхто не прорветься.

– У тебе ж перша група крові? – вирвавшись з його рук, спитала вона.

– Перша негативна, а що? 

– Гей! – крикнула вона до медсестри. – Беріть його кров!

– Не зрозумів? – нахмурився Джим.

Вівіка зустрілась із ним поглядами, обличчя дівчини було блідим.

– Врятуй Тая, – її губи тремтіли, крижані руки схопили його зап’ястки.

– Вів?

– Врятуй його, бляха! – вона стукнула Джима по руці. – Ти мені винен, пам’ятаєш? Я обіцяла взяти з тебе послугу. Це вона. – Вівіка схопила його за комір, на мить у її очах промайнув відчай. – Зроби це і більше ти не винен мені нічого. Прошу, Габбі, він все, що в мене є!

– Сер, чи даєте ви згоду на донорство?

– Так… – розгублено відповів Торнтон, не зводячи враженого погляду з Вівіки.

– Тоді, прошу сюди, – вказала медсестра. – Часу маємо небагато.

 ***

Асмодей відчував, як нові душі, що прибували до Лімбу отримували своє призначення до Пекла. Це відчувалось дивним поколюванням на шкірі. Як пояснила Беліал, доки час спинено, душі, що мають потрапити до Пекла, поки перебуватимуть у Лімбі, звідки їх буде перенесено, щойно Пекло знову, так би мовити, функціонуватиме. Адже магія атмосфери на час зупинки часу не була активна, а отже душі, без магічної підтримки, не змогли б тут закріпитися і просто випарувались, повернувшись до Лімбу назавжди.

Сестра припинила плакати і зараз просто витріщалась у одну точку перед собою. Хмари на багряному небі розійшлися, мала зірка, що нагадувала своїм сяйвом земне сонце, кинула свої промені на бліду шкіру Беліал, роблячи її сліпучо білою.

Асмодей відвів погляд. Він не міг зрозуміти, чого те відчуття хвилювання так непокоїть його. Щось було не так. Яка з душ могла так кричати з Лімбу? І чого він чує той поклик?

– Прийди до мене, – тихо мовив він.

Суккубка не забарилася, вклонившись.

– Володарю?

– Йди до Лібму. Знайди мені душу, з якої лине поклик.

Суккубка розчинилась у просторі. Сягнути Лімбу може тільки той, хто вміє відділяти душу від тіла, або сама Азраель чи хтось із її помічників. Ні демон, ні янгол не здатен опинитись у тому вимірі. Та Сукуубка не мала тіла, мала лише частку душі самого Асмодея, тож така подорож їй не нашкодить.

Він розглядав темний простір її очима. Душі, відділені від тіла тут мали не такий вигляд, як у Пеклі чи на Небесах, де їх сутність мала той самий образ, який вони мали за життя. Тут душі складались зі спалахів та сріблястих ниток, що утворювали дивні форми, які не нагадаували нічого людського, янгольського чи демонічного.

Суккубка спинилась біля однієї з душ. Хай зовні князь не міг впізнати померлого, та цю ауру він би не сплутав ні з чим. Томас. Його неспокій змушував простір тремтіти.

– Будь ласка…Я не можу вибратись. Їм всім треба допомога…

– Що сталося? – спитала суккубка, голосом Асмодея.

– Хто ти?

– Чого ти не знайшов спокою?

– Мене вбили. Мої близькі лишились там самі. Я маю допомогти їм.

– Як же ти допоможеш, якщо сам сказав, що тебе вбили?

– Я маю зробити хоч щось. Їх не можна там лишати! Вони можуть загинути! 

– Ти бачиш їх тут?

– Ні.

– Отже, вони живі.

– Вона тепер геть сама.

– Вона?

– Есті. Їй не можна бути самій. Їй потрібен хтось поруч. 

– Що як про неї подбає хтось інший?

Аура на мить спалахнула.

– Ти…Ти той Кессіді? – одразу здогадався він. – Ти не людина.

– Не людина, – погодився Асмодей, через суккубку.

– Чого ти хочеш від неї?

– А яке тобі до цього діло?

– Не смій скривдити її!

Усмішка здригнула губи, Асмодея.

– І як ти мене спиниш?

– Вона забагато втратила у житті. Не роби їй боляче, благаю.

Князь не відповів, відкликавши суккубку.

Отже, Есті тепер сама. Ґабрієль зробив того малого для неї як компас, що мав би тримати її ауру збалансованою і утримувати від темряви, що неодмінно принесла б хаос у її життя, якого і без того побільшало, щойно на її шляху з’явився Асмодей.

З одного боку Томас мав рацію: князь має триматися якнайдалі від неї, а надто тепер, коли поруч нема того, хто повертав би її життя до норми. Ґабрієль, звісно, слідкуватиме за нею, та він не може робити це весь час. На плечі архангелів кладуть забагато відповідальності, залишати Небеса надовго вони не можуть. 

Але, що як Асмодей сам стане захищати її? Поруч з ним їй ніхто й ніколи не зашкодить, адже він просто оберне на попіл кожного, хто посміє навіть помислити про завдання їй шкоди. Це значно ліпше за непостійного архангела чи не менш нестабільних людських істот, що мруть як мухи, і нерідко несподівано.

Та для цього треба знову отримати маскування, а той йшов комплектом з дозволом на перетин Брами. Князь важко зітхнув. Вочевидь, доведеться зустрітися з королем та королевою Пекла.