Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Seafret – Be There

Плечі Тайлера вражено опустились, він уважно поглянув на Янгола Смерті.

– Ти жертвуєш невинним смертним заради…

– Порятунку набагато більшої кількості жертв, яких занапастить Чума у майбутньому, – відповіла Азраель, уникаючи його погляду.

– Отже, це супутні збитки? – нахмурив брови він. – Смертні для вас, вищих істот – це всього лише гарматне м‘ясо?

– Не будь цинічним, – звузила очі вона.

– І це я цинічний? – обурився бармен. – Не я підіймаю тему «проблеми вагонетки».

– Однак, кого б врятував ти? – повернулась до нього Янгол Смерті. – П’ятьох чи одного?

– Будьмо відверті, Азраель: твоя єдина мета врятувати брата, – різко кинув Тай. – Який, коли не помиляюсь – Сатана!

– Помиляєшся, – нахмурилась вона. – Сатаною себе кликав Пеймон, князь Безодні. До речі, він це ім’я взяв у свого старшого брата Сатанієля, який є сином Люцифера насправді…– вона замовкла, зустрівши докірливий погляд Тайлера.

– Чхати я хотів на вашу Санта-Барбару з Пандемоніуму, – закотив очі він.

– Ні, справді, Таю, що б ти робив? – повернувшись до теми, спитала янгол.

– Я б не опинився в такій ситуації, – хмикнув бармен, крокуючи вперед.

– Гіпотетично ти в ній, що б ти зробив? – наздоганяючи хлопця, кинула Азраель.

– Зупинив би вагонетку. Гіпотетично.

– Гальмівний шлях задовгий, смерть не оминути. Інші варіанти?

– Збив би вагонетку з рейок.

– Чим саме? – звела брову вона. – В тебе немає таких інструментів, а навіть якби і були, вагонетка, лежачи на боку може проїхати певну відстань, гальмуючи, тож ти все одно когось прикінчиш.

Тайлер спинився:

– Бляха, Азраель, я ліг би сам на ті кляті рейки, аби ніхто не загинув! Ясно? Я б ніколи не обирав кому жити, а кому ні! Я не маю такої влади!

– Я…

– Так, ти маєш, – закотив очі Тай. – Знаю. Але прийняти цього не можу, даруй.

Азраель нахмурилась. Вона не знала чому, та їй було неприємно, що вона так засмутила смертного. То було щось новеньке.

– Вибач…– пробелькотіла вона.

– Ні, тобі немає за що вибачатись, – відвів погляд Тайлер. – У нас просто різні погляди на все це.

– Які погляди?

– Пробач, якщо це грубо, – повернувся до неї він. – Але хіба не проти цього ти борешся?

– Про що ти? – нахмурилась Азраель, стиснувши руків'я коси.

– Ти хотіла вбити погань, що бере на себе відповідальність вирішувати кому скільки часу відведено. Ти ж сама слідкуєш за порядком і забираєш лише тих, чий час прийшов. Але зараз ти вирішуєш скільки жити смертному, бо тобі вигідно вбити його, щоб вмер і Чума. Це якось лицемірно, не гадаєш?

 Він повернувся, продовжуючи шлях. Азраель лишилась позаду. Янгол Смерті замислено дивилась на спину Тайлера. Чому це її зачіпає?

***

За годину Азраель знову вирушила на пошуки. Думки про реакцію Тайлера її не полишали. Вони весь час крутились у її голові, збиваючи з єдиної мети, яка мала бути для неї важлива.

– Ти занадто переймаєшся його думкою. Він може сердитись, але все одно завжди буде на твоєму боці.

Янгол Смерті зітхнула. Нащо вона звертається до Вівіки, якщо її душі тут нема? Трясця, з цим переміщенням, вона почувалась якоюсь неповноцінною. Неначе людський мозок був занадто перевантажений величезною кількістю дратівливих речей. Це заважало їй думати, відволікало повсякчас.

Раптові крики змусили Азраель прискоритись. З парку розбігався натовп. Дорослі, малі, старі – всі тікали навсібіч, а за ними линув білий туман. Янгол Смерті рушила вперед, шукаючи Вершника.

Люди бігли, наштовхуючись на неї, щось белькотіли, вибачались, та Азраель не чула їх. Вона звузила очі, намагаючись проглянути крізь щільну завісу туману.

– Ти зруйнуєш цю оболонку дуже скоро, – казала вона, стискаючи косу в руках. – Дай йому померти гідно, а не шматками.

– Треба ж, як все змінилося, – прохрипів голос зліва від Азраель. – Маю визнати, тобі не вистачало вдачі Вівіки, ти завжди здавалася мені надто правильною.

– Покажися! – рявкнула вона.

– Я не можу… – голос Чуми хрипів.

– Він помирає, – мовила Янгол Смерті. – Не муч його.

Туман здригнувся, послабившись. Азраель рушила в бік, звідки мить тому чула голос. Вершник сидів біля машини, тремтячи всім тілом. Темний, змарнілий погляд втупився у неї.

– Цей Торнтон дуже плутає мене…– визнав Чума. 

Янгол Смерті мовчала. Вона розуміла, про що він. Бо навіть знаючи, хто у тілі Джима, їй кортіло підхопити його, аби допомогти встояти. Їй було шкода його. Хотілось заспокоїти і забрати його біль. Руки вже тягнулись аби спробувати зцілити тіло, та це б посилило Вершника, тож стиснувши зуби, вона стримала продиктований людською пам’яттю порив.

– Він змушує мене все піддавати сумніву, – хрипів Вершник. – Я божеволію. Глянь на мене, – руки його тремтіли. – Я ж навіть не вбив їх. Не можу. Мені їх шкода.

Чума скривився, підводячись.

– Це на мене не схоже. 

– Треба було обирати поганого хлопця, а не детектива, – знизала плечима вона.

– Щось мені підказує, що Вівіка тієї ж думки, – відвів погляд Вершник.

– Ні, – зітхнула Азраель. – Він дорогий їй і це страшенно заважає.

Чума кивнув.

– Мені теж. Я не можу тебе навіть задушити. Джим там просто божеволіє. І від цього мені прикро, – Вершник підняв змарнілий погляд на Азраель. – Я не хочу відчувати цього. Не хочу жаліти їх усіх, мені має бути байдуже.

Його голос був надломаним, хрипким і втомленим, він опустив руки, заплющивши очі.

– Залиш його тіло, – тихо мовила Азраель.

– Ти ж знаєш, що не зможу, – хитав головою він. – А коли і так, тобі знову доведеться мене шукати.

– І що? Ти просто погодишся прийняти смерть?

– Це б все одно сталось, хіба ні? – зблиснув темним поглядом він. – Вівіка була небезпекою, яку він прийняв добровільно. Тож, смерть від її руки, навіть скерованої тобою, досить символічна.

– А ти у нас за цей час став великим філософом?

– Ти ж відчула це, хіба ні? – уважно поглянувши на неї, спитав Вершник. – Ти більше не та, що до цього “підселення”. І більше ніколи не будеш тією ж, навіть коли залишиш це тіло. 

Азраель відвела погляд. Цього вона й боялася.

– Не так я собі все це уявляв, – Чума скривився, заплющивши очі. 

Янгол Смерті не могла посперечатись. Їй і на думку не спадало, що все станеться саме так.

– Люди завжди були такими…складними? – нахмурився він, піднявши очі. – Я думав, вони примітивні. Порожні...думають лише як набити пузо, збагатитись чи когось трахнути. Але ж ні, у них стільки почуттів. Назви деяких я взагалі щойно усвідомив.

Чума потер очі, похитнувшись. Янгол Смерті підхопила його, не даючи впасти. Їх руки на мить торкнулись. Вершник зустрів її погляд, хитаючи головою.

Скільки болю було в тих темних очах. Скільки сумнівів. Азраель відчувала те саме. Серце стискало від усвідомлення, що все станеться саме так. Вона шкодувала, що обрала це тіло. Шкодувала, що своє обрав Чума. Втім, що б змінилося, якби вони обрали інше місто й інших людей? Хіба б боліло менше? Хіба жертва Джима не сприймалась як жертва, якби тіла, у які вони вселились були нічим не пов’язані між собою? Чому цінність людини визначалась тепер не її особистістю чи рисами, а виключно тим, ким вона є для тебе?

Янгол Смерті вкотре замислилась. Душа Вівіки була непростою, вона містила купу уламків, які та прагнула показати бездоганними рівними дзеркальними поверхнями. Та за фасадом були шрами, які вона щільно замуровувала, щоб про них не знав ніхто, включно з нею самою. І це було боляче. Азраель почувалась частиною тих спогадів, неначе душа смертної лишила у ній відбиток. Така взаємодія лякала, бо Чума мав рацію: вона вже не та, хто увійшов у це тіло. І вже точно не повернеться до тієї версії себе, коли залишить його.

– Чому вони зустрілись? – спитав Вершник за мить. – Вони ж такі різні. Це через нас?

Азраель хитнула головою.

– Вони познайомились до нашого втручання.

– Але нащо?

Янгол Смерті зустрілась із Чумою поглядами:

– Така доля.

Вершних зітхнув, провівши рукою по щоці.

– Джим не вірив у долю. Завжди думав, що його життя лайняне просто так. 

– Він був гідний більшого.

– Та більшого не матиме, – погляд Чуми був сповнений жалю, це було так нетипово для Вершника, що Азраель заклякла. – Я знову все зіпсував.

Вона схилила голову, поглянувши на Чуму.

– Зараз певно думаєш, що я граю? – пирхнув він. – Та це не так. Я навіть сил своїх не контролюю. 

– Нащо тоді збирався вдарити мене тією трубою?

– Я запанікував, – здійняв брови він. – Сила мені не кориться, ти полюєш на мене…А потім я побачив твоє…її обличчя і не зміг. Чому у мене таке відчуття, що я теж її кохаю?

– Це мине, – опустила очі вона. – Злиття дуже складний процес. Ми частково перейняли їх почуття.

Вершник кивнув.

– Я не зможу завдати тобі болю. 

– Вони не мали бути разом, – зітхнула Азраель.

– Сама ж кажеш: доля.

– Найгірше тут те, що наші сутності намагались перешкодити цьому, – зітхнула Янгол Смерті. – Та люди часом такі ідіоти, тлумачать реакції власної психіки і тіла неправильно.

– Тобто? – не зрозумів Чума.

Азраель зустріла його погляд.

– Страх, калатання серця, хвилювання, тривожність, адреналін – це інстинкт самозбереження організму, який намагається уникнути майбутніх травм, а вони? Скидають це на клятих метеликів і неймовірну пристрасть від великих почуттів. Людство єдине в усіх вимірах, що ніколи не вчиться на власних помилках і ніколи не намагається трактувати почуття, що воникають у їх дурних головах.

– Ти говориш як Люцифер.

– Ну, він – мій брат, тож…

– Ти ж знаєш правду, чи не так?

Азраель відвела очі.

– Байдуже, ким є я – Фер та інші архангели завжди будуть моїми братами.

– Завжди заздрив божим дітям, – всміхнувся він. – Ви хоч і чубитесь, але любите одне одного. У нас не так.

Янгол Смерті знервовано ковтнула. Певно саме тому вони і опинились тут. Якби Вершники краще дбали одне про одного, підтримували і спілкувались, може б Чума і не прагнув комусь щось доводити і завойовувати собі все творіння. Втім…є, як є.

Раптом Вершник похитнувся.

– Що таке?

– Він не витримує, – важко ковтнув Чума. – Моя суть руйнує його. Швидше.

– Що, "швидше"? – заклякла Азраель.

– Зроби це. Інакше його розірве, а я…я скоріш за все знову тікатиму.

– Ти, готовий піти на це? – здивувалась вона.

– Цей Джим справді хороший хлопець, так? – затремтів Вершник.

– Так…

Чума всміхнувся. 

 – Зроби це швидко, – кивнув він. – Я не хочу страждати. 

Він підвівся, здійнявши підборіддя. Азраель відчувала як тремтить. У спогадах виринув Фер і страшні лінії на його грудях. Хай як вона не хотіла забирати ці життя – їй не можна забувати про те, для чого вона прийшла на смертну землю. Янгол Смерті важко зітхнула і крутнула косу. Руків’я скоротилось, а лезо повернулось вертикально. Вона зустріла темні очі Джима, її серце стислося.

– Це нормально, що мені страшно? – тихо спитав він.

– Цілком, – здушено мовила вона.

Чума кивнув.

– Хочу, щоб ти знала ... – мовив Вершник. – Я радий, що це зробиш ти.

Вона підняла на нього очі і вперше Чума побачив у них неймовірну втому та страждання.

– Чому ж я тоді – ні?

***

Азраель поклала руку на плече Вершника і підняла на нього погляд. Чума підбадьорливо кивнув і заплющив очі. Крізь темні вії потекла самотня сльозинка. Янгол Смерті відчула як плаче сама. Горло стисло, плечі тремтіли. 

Вона відвела руку і ривком встромила меч у його серце. Тієї ж миті спалах відкинув їх одне від одного і Азраель з Чумою одночасно впали на землю, втративши свідомість. Їх руки та ноги розкинулись, ніби у маріонеток, тулуби різко вигнулись і пронизливе світло покинуло тіла смертних. Сяйво Вершника розсіялось миттєво. Сама ж Азраель знову мала власну форму. Вона спинилась над тілом Джима, очі набралися сліз. Ще ніколи Янгол Смерті не плакала над душею, яку мусила забрати. Та всьому буває початок. Вже за мить, душа Джима, що опинилась поруч, здивовано озиралася.

– Як це… – нахмурився він, а тоді, помітивши власне тіло, похитнувся.

– Я приведу до тебе декого, – запевнила його Азраель. – Мені дуже шкода, Джиме.

Він зустрів її погляд, не усвідомлюючи, що з ним сталось.

– Вона жива? – присівши біля тіла Вівіки, спитав Джим.

– Так. І буде жити.

Детектив повільно кивнув. Азраель перемістилась до простору Творця. Відчуття поволі полишали її і, після пережитого у тілі Вівіки, вона чи не вперше, раділа цьому.

– Ти впоралась, Азраель, – звернувся до неї Творець. – Я привідкрию твою пам’ять, аби ти пригадала як творити.

Янгол Смерті приготувалася, часу вона мала дуже небагато.

***

– Азраель? – кликав Тайлер, оглядаючи парк. – Азраель!

Помітивши їх тіла, він на мить закляк, а тоді побіг. Серце калатало в грудях, він окинув поглядом кожного з них, а тоді присів навпочіпки, усвідомивши, що сталося. 

Нагнувшись над тілом Вівіки Тай перевірив її пульс та потилицю, переконуючись, що вона не забила голову при падінні. Упевнившись, що з подругою все добре, він перевів погляд на Торнтона. Тайлер нагнувся підставивши долоню під ніс детектива. Дихання не відчувалось, тоді він опустив голову, притулившись вухом прямо до грудей Джеймса. Схоже, він дійсно мертвий.

– Агов? – кликала душа Джима. – Тайлере!

Тай заплющив очі, притуливши пальці до перенісся. Хоч Азраель і казала, що це станеться, він до останнього сподівався, що Янгол Смерті знайде спосіб врятувати детектива. Та янголам, вочевидь, і справді начхати на смертних. Добре, хоч Вів не загинула, після того як була тимчасовим транспортом для примхливої небесної істоти. Піднявши Вівіку на руки, Тай підвівся. Знову глипнувши на загиблого детектива, він видихнув.

– Мені шкода, – тихо мовив він. – Справді шкода, Джиме. Ти був непоганим хлопцем, я сподіваюсь ти знайдеш мир… – Тайлер підняв очі до неба. – Десь там…

На цих словах він пішов, несучи подругу на руках. 

– Не зовсім там, проте… – озвався голос.

Джим озирнувся, помітивши перед собою вродливого янгола, вбраного у все чорне. Великі темні крила розгорнулися, гойднувши чорне рівне волосся. Вона мала прекрасні, ніби лялькові риси обличчя.

– Хто ти? – прохрипів він.

– Вітаю, Джиме. Мене звати Беліал, – тихо мовила вона. – Я відведу тебе у місце, де тобі належить бути.

***

У грудях Тайлера боліло, все це здавалось дурним сном. Хай як Торнтон дратував його, загалом, якби Тай не мав почуттів до Вівіки, скоріш за все міг би навіть подружитися з хлопцем. І його смерть, так рано і за таких безглуздих обставин, змушувала Тайлера нервувати. 

Він відчував щиру образу на те, що ними, як у клятому симуляторі життя, грають вічні істоти. Яким начхати на те, що для людини її життя – єдине. Воно серйозне для неї, містить купу болю, смутку і втрат. 

Та всім тим янголам було начхати на це, вони неначе позбавлялися тих, хто їм просто набрид. Так було з Томмі, так сталось із Торнтоном. А те, що жоден з них не заслуговував на це нікого не хвилювало.

Тайлер зайшов до клубу, крізь службовий хід, несучи непритомну Вівіку на руках.

– Що сталося? – округлила очі Естефанія.

– Я…Я не можу сказати поки, що.

Есті підняла на нього очі. Брови її трохи нахмурились, та вона мовчки кивнула. 

– Торнтон мертвий.

Естефанія повільно приклала руки до рота. Очі набралися сліз.

– Як…

Тайлер красномовно поглянув на подругу.

– Я маю вивезти Вів звідси. Подбати про неї.

– Я можу поїхати з нею, – схлипнула вона. – А ти лишишся тут. Я зроблю все для неї, ти ж знаєш!

– Я не сумніваюсь, Есті. Але я помру, якщо не знатиму що з вами обома. Тут ти в безпеці. А її треба забрати звідси, хоч на якийсь час. Просто…

– Я розумію, Таю, – вона торкнулась його плеча. – Не пояснюй. Я нагляну за клубом і нашими.

– Дякую.

Вони помовчали. Естефанія стерла сльози і потягнулась до Вівіки, аби злегка погладити подругу по щоці.

– То вона буде у відключці?

– Так, – видихнув він.

– Як довго?

– Наскільки мені відомо, щонайменше тиждень. 

– Тоді я складу її речі. Ти маєш бути готовим до всього.

Він кивнув, поглянувши на Вівіку на своїх руках. Основною задачею Тайлера було забрати Вів з міста, хоч на якийсь час. Він був певним, що вона буде першою кого підозрюватимуть у смерті детектива. У парку були свідки. І хай зброї Азраель ніхто не бачив, вони чули гуркіт і могли побачити як обоє впали непритомні. Тільки Торнтон уже не підвівся.

Далі справа за малим. Нові документи, тимчасова передача клубу під опіку Есті, нове житло, нові життя. Вони завжди мали план, бо тікали не вперше. З Бостона у Вісконсин, звідти прямо до Вашингтону, потім у Чикаго, доки вони всі не опинились у Нью-Йорку.

 Все певний час було нормально, аж допоки в цій історії не з’явився Торнтон. Дідько, він певно був би живим, якби не зустрів Вівіку. Був би живим, якби Тайлер відвіз її після Чикаго до Ванкувера чи Лондона. Нічого б цього не сталось. Хлопець хитав головою. Немає значення. Зараз він має подбати про Вів. З усім іншим – розбереться потім.

***

Вівіка й Томас сиділи на канапі, Люцифер пригощав їх своєю випивкою і тішився, що Вівіка оцінила. Томас та Ізуель пити відмовлялись. Смертна ж вкотре вразила Диявола витонченим смаком на алкоголь. Вони обговорювали буденні для Пекла речі, Томас здивовано здіймав брови. Ізуель дивилась на Вівіку, як на ворога всіх можливих вимірів, а Люциферу з того, чогось було дуже весело. Він саме налив собі у склянку і готувався піднести її до губ, а тоді різко похитнувся і, не втримавшись, впав на підлогу. Склянка розбилась, рідина розтеклась чорною глянцевою підлогою. Ізуель наблизилась до нього, сівши поруч.

– Що сталось? Тобі гірше? – перелякано спитала вона.

Він хутко розірвав верх свєї сорочки, провівши пальцями по гладеньких грудях. Чорні лінії зникли, наче їх ніколи й не було. Ізуель поклала свою руку на його, задихаючись від радості.

Люцифер підняв на неї очі.

– Їй вдалося, – прошепотів він.

– Я не вірю…– закрила руками губи Ізуель.

– Але це значить…

– Ти житимеш і ми…

Вони подивились одне на одного. Їх погляди враз потемніли.

– Всі геть! – рявкнув Люцифер присутнім, а тоді впився у губи Ізуель, цілуючи без остраху.

Вівіка і Томас мовчки залишили пентхаус.

– Мені здається, чи Пекло достобіса схоже на Мангеттен?

– Трохи є, – знизав плечима Томас. – Сподіваюсь, тут є якийсь пекельний готель, схожий на наш. 

– Хочеш влаштуватися менеджером із закупівель? – звела брову вона.

Томас всміхнувся.

– Чекав би на вас там.

Вівіка обійняла друга. 

– Я сумую за тобою щодня.

– І я сумую, – Томас чмокнув її у чоло, притуливши до себе.

Він не міг передати словами, як йому було приємно знову побачити подругу. І водночас він дуже хвилювався, що вона жива і зараз тут. Томасу не хотілось тривожити Вівіку, та він дуже боявся, що знаходячись так далеко від свого тіла, вона може просто не повернутися.

Хлопець притлумив хвилювання. “Це ж Вів, вона завжди вибирається з будь-якої дупи”, – пронеслось у думках. Лише на це він і сподівався. Що дивовижне вміння подруги не підведе її й цього разу.

***

Ізуель дорвала сорочку Люцифера, знімаючи її з нього. Він палко цілував, взявши в руки її обличчя. Обладунки важко гупнули об підлогу. Білизна рвалась на частини, поступаючись гарячим поцілунками, від яких туманився розум.

Не було ні часу, ні бажання навіть піти до спальні. Вони згорали від нетерпіння прямо там, на підлозі пентхауса, притискаючись одне до одного і цілуючись.

Люцифер проклав доріжку поцілунків від яремної ямки до самого пупка, і пішов би далі, якби Ізуель не схопила його за шию, змушуючи підняти затуманений погляд золотистих очей на неї.

– Лю? – крізь зуби мовила вона. – Не дражни мене. Не зараз.

– Гаразд, – всміхнувся Люцифер. – Пограємось згодом. 

Він підвівся і накрив її тіло своїм, Ізуель обійняла його ногами. Тіла ставали гарячими, дихання забирало від кожного руху. Інакше, крім як “нарешті”, це почуття було не описати.

– А мені подобається, як ти звернулась до мене, – всміхнувся він, не спиняючись.

– Мгм…як? – не розплющуючи очей, зітхнула вона.

Він поцілував її шию, стискаючи стегна руками. Ізуель застогнала, вигнувши спину.

– Таке звертання мені теж подобається, – прошепотів він, поцілувавши її знову.

Магічна хвиля прокотилась всім Пеклом. Володарі тепер нарешті об’єднались і душею й тілом.