Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Cold War Kids – Audience Of One

Рано вранці, Вівіка хутко зібралась і поїхала до лікарні. До Тайлера її пустили не одразу, та щойно дізнались, що хлопець нарешті прийшов до тями, дозволили побути з ним не більше п’яти хвилин.

– Міс, будь ласка, зважайте на те, що містер Честейн досі відходить від морфіну. Йому не можна зараз хвилюватися.

Вівіка коротко кивнула. Медсестра покосилась на неї із сумнівом, та все ж відійшла від дверей. Дівчина увійшла до палати. Різкий медикаментозний запах, змусив її хитнути головою.

Погляд Тайлера був сонним, повіки раз по разу заплющувались. Та побачивши подругу, він розплився в усмішці.

– Як самопочуття, торчку? – наблизившись, спитала вона.

– Ти тут… – зітхнув він. – Пробач, що я такий йолоп.

– Не думай про це, чуєш? Головне, що ти живий, – вона притулилась до хлопця на мить, а тоді сіла поруч.

Обличчя друга було блідим, погляд сп’янілим, та попри все, Вівіка не могла передати словами, як раділа, що він впорався з усім цим і не кинув її одразу після Томаса. Вона заплющила очі, не давши сльозам набратися, а тоді широко всміхнулась.

Тайлер підняв руку, на пальці була прищіпка пульсоксиметра, його долоня трохи тремтіла, Вівіка хотіла підхопити її, та хлопець раптом провів рукою по хвилястому волоссю дівчини.

– Обожнюю твоє волосся, – видихнув він, усміхаючись. – Люблю, як воно блищить на сонці, яке воно м‘яке, його запах, коли ти близько біля мене…

Вівіка здійняла брови.

– Гаразд…Морфін таки гарна штука, я бачу.

Тайлер всміхнувся, заплющуючи очі.

– Я просто такий радий, що ти тут…

– Прийду трохи згодом, як оклигаєш, гаразд?

Хлопець повільно кивнув, заплющивши стомлені очі. 

– Ти – найцінніше, що в мене є, – пробурмотів він, занурюючись у сон.

Вівіка кинула на нього швидкий погляд.

– Навзаєм, – тихо відповіла вона, залишаючи палату.

 ***

Вівіка прийшла за кілька годин, Тайлер уже напівсидів на своєму ліжку, погляд його трохи прояснився. Дівчина не стримала усмішки. Спалах полегшення блиснув у його очах, коли він побачив подругу.

– Все гаразд? – спитав Тай.

– Я все ще зла на тебе за те, що ти ледь не скопитився.

Він кивнув.

– Справедливо, бо я мало не вбив нас обох. Вибач мені… Вів, я…

– Заходила до тебе вранці, – перебила його вона, не бажаючи продовжувати незручну розмову. – Та ти був занадто “під кайфом”, щоб нормально спілкуватись.

Тайлер пирхнув.

– Я щось плів під знеболювальними?

– Ну, я вже знаю, що подарую тобі на день народження: п’ятиступеневий догляд із шампунем, а на додачу ще й контакт свого перукаря.

Хлопець нахмурився.

– Ти обожнюєш моє волосся, – констатувала дівчина.

– Ну, могло бути і гірше, – закотив очі він.

– Добре, що ти не вмер, – сіла поруч вона. – Бо я б тебе сама вколошкала.

– Ну, я б нізащо не кинув тебе на поталу…

– Детективу? – звела брову Вівіка.

Тайлер змучено всміхнувся.

– Не хвилюйся про це, гаразд? – вона чмокнула його в лоба. – Залишу тебе, відпочинь. Прийду завтра.

– Гаразд. Бувай, Вів.

Вона зупинилась біля дверей палати, повільно повернувшись.

– Таю?

– Що? – підняв очі він.

– Не роби так більше ніколи, будь ласка, – тихо мовила вона. – Я не бажаю терпіти світ, у якому тебе не буде.

Вівіка швидко залишила палату, не давши другу відповісти, тож не побачила щиру усмішку, що розквітла на стомленому обличчі Тайлера.

***

У лікарні, попри бажання хлопця, йому довелося лишитись на два тижні.

Вівіка повністю усунула його від роботи, Естефанія була неймовірно зла на друзів, що вони не сповістили її про інцидент і примчала за першої ж нагоди, аби замінити Тайлера хоча б частково. Зараз, вона сиділа у палаті, не стримуючи виразів, хлопець стомлено зітхнув:

– Я розумію…

– Ні, бляха, не розумієш! Ви обоє два телепні! – гаркнула вона, кинувши погляд на Вівіку, що стояла з іншого боку, притулившись до стіни. – А, що якби ти загинув? Що якби Вівіка постраждала? А я сиділа б собі там і гадки не мала, що єдиних, хто у мене лишився більше нема! Ви геть подуріли!

– Ми не хотіли тебе нервувати.

– Що ж, не вийшло! Я страшенно сердита на вас обох. І щойно ти одужаєш, Тайлере, я тебе поб’ю!

Від цього хлопець чомусь розреготався. Естефанія кинула на друзів невдоволений погляд.

– Вибач…

Вівіка теж не стримала усмішки.

– Вам, бляха, смішно?!

– Як ти дісталась сюди так швидко? – змінив тему Тайлер.

– Це вже дякуючи Кессіді. Не знаю, що в нього за зв’язки, та ми дістались сюди значно швидше за чартер.

Вівіка нахмурилась:

– Ти, що не пам’ятаєш?

– Я пригадую, як ми сіли у літак. А тоді вже прокинулась у таксі сюди. Схоже, я проспала всю нашу дорогу.

Тайлер звів брову:

– Хто такий той Кессіді? Я не знайшов про нього нічого.

Есті знизала плечима.

– Думаю не це зараз важливо. Головне, що я тут. І ти живий, вилупку. 

– Я сумував за тобою, – взяв її за руку Тайлер.

Естефанія зітхнула, стиснувши його пальці.

– Я теж сумувала за вами обома. Я рада, що з тобою тепер все гаразд.

– До речі, – Тайлер поглянув на Вів. – Як щодо копів? Ми все ж влаштували перестрілку.

– Напад на клуб зафіксований, винних ніхто не знайшов, звісно ж, – хмикнула Вівіка. – Допит був поверхневим, Беглі зробив це для галочки. Все гаразд.

Тайлер не міг розслабитись. Бо це не гаразд. Система потребує уваги. Те як просто їх всіх тепер можна дістати – непокоїло хлопця.

– Якщо ти хвилюєшся щодо повторення ситуації, я внесла зміни у роботу клубу, – склала руки на грудях власниця. – При вході речі перевірятимуть, ніхто не пронесе сюди зброю. Охорону подвоєно, камер тепер нема хіба що в унітазах. Але якщо хтось знову зробить затор у трубах – я таки їх і там поставлю.

Тайлер реготнув.

– Словом, ми не дозволимо цьому статися. 

– Системою займуся я, – зітхнула Есті. – Але у мене є пропозиція.

***

– Допустити незнайомого типа до нашого офісу?! – рявкнув Тайлер. – Ти здуріла?

– Він знає чимало і може допомогти розібратися.

– Що саме він знає? – звела брову Вів.

– Він розуміється на тому як все це працює. І як це захистити і розширити. Це головне.

– Чому ми маємо довіряти Кессіді? – спитала Вівіка. – Ми вже обговорювали, що не долучатимемо нових людей. Це дуже ризиковано, а надто зараз!

– До того ж за всіма даними, його взагалі не існує на світі, – пирхнув Тайлер.

– Як і нас трьох, – нагадала Есті. – Чи тобі нагадати, що всі наші документи, імена і біографії це брехня, яку ми написали під пляшку текіли на Геловін?

– Зараз не місце… – почала Вівіка.

– Ти все перевірила, на палаті стоїть зовнішнє блокування, я це знаю, ти це знаєш, не вдавай, що боїшся аби нас хтось почув, бо насправді ти просто хочеш відкласти цю розмову на потім, – мовила Естефанія. – Але ми не маємо на це часу. Діяти треба негайно.

Вона схвильовано зітхнула і продовжила:

– Кессіді може допомогти нам зараз. От, що справді важливо.

– З мене досить, – відкинувши ковдру, мовив Тайлер.

– Ні! Тобі треба лишатися тут.

– Якщо ти хочеш, щоб той Кессіді ошивався у нашому офісі, це буде тільки за моєї присутності, – рявкнув Тай. – Тож йди і переконуй лікарів, що я вже можу виписуватись. Інакше Кессіді не увійде навіть на поріг нашого готелю, затямила?

Естефанія кинула на нього розгніваний погляд. Тоді подивилась на Вівіку, неначе шукала підтримки. Та чіпкий погляд подруги висловлював повну солідарність з Тайлером. Це роздратувало її.

Вона підвелася, залишаючи палату.

– Він не просто чистий, Вів, – намагався переконати її Тайлер. – Його просто не існує.

– Знаю, – відповіла вона. – Та мене турбує інше.

Хлопець нахмурився.

– Він зник безслідно, тоді з’явився у Іспанії, не ясно як перевіз її сюди. І вона йому довіряє. Есті не довіряє нікому. Це її правило. Я не розумію, що він хоче від неї.

– А, що вони всі хочуть? – спитав Тайлер. – Вона гарна жінка, вочевидь прагне дістатися ліжка.

– Ні, тут щось інше. Він дивиться на неї якось…

– По-звірячому, так. Це хіть, думав хто-хто, а ти вмієш це визначати.

Вівіка зітхнула. Все ж це не зовсім те, що вона мала на увазі. Кессіді був небезпечним. Але не як Дюпон. Вона відчувала настороженість від його присутності і не могла її пояснити. Найбільше турбувало те, що Естефанія довіряє йому. Що такого сталось у Іспанії, що вона йому різко довірилась?*

***

Асмодей примружив очі, зустрівшись поглядами з Вівікою і Тайлером. Ті навіть не приховували настороженості від присутності демона.

– Ти маєш одну хвилину, щоб переконати мене, що дійсно зможеш допомогти.

– Одне запитання, – звів брову Асмодей.

Вівіка здійняла підборіддя.

– Ну?

– Ви всі так прагнете знищити Дюпона, бо він вбив твоїх батьків?

Тайлер миттю схопив хлопця, притиснувши до стіни. Плече відізвалось болем, та він не зважав.

– Таю! – скрикнула Есті.

– Звідки тобі про це відомо? – рявкнув Тайлер.

– Це ти йому сказала? – спитала Вів.

– Що? Ти справді думаєш, що я б патякала про таке? – вражено спитала Естефанія.

– Та годі! – пирхнув Асмодей. – Твоя ненависть занадто сильна. Так, ти можеш прагнути його смерті заради Есті, але тут очевидно щось особисте. А що може бути більш особистим, ніж смерть батьків від його рук?

– Що робитимемо з ним? – повернув голову Тайлер.

– Вб'ємо, – стиснула щелепи Вів.

– Вівіко, Ні!

– Ти краще спитай інше, – здійняв брову Асмодей. – Якщо випадковий тип здогадався про твою таємницю за одну хвилину, як багато часу це займе у Торнтона молодшого з його поліцейською базою? 

Вівіка стиснула кулаки.

– Мені нема чого про це патякати, – знизав плечима демон. – Направду, я чхати на вас усіх хотів. Я не вхожий у всі ці банди, не веду подвійних ігор. Та це важливо їй, – Асмодей кивнув у бік Есті. – А вона, так вже вийшло, важлива мені. Тому я пропоную допомогу. Нічого особистого, Вів, чи як там тебе.

Тайлер зустрівся з нею поглядами, вона ледь помітно кивнула. Хлопець відпустив демона. Асмодей самовдоволено всміхнувся.

– Ну? Показуйте мені вашу псевдосекретну базу, навряд чи вона мене вразить.

***

Тайлер сидів у своєму номері, міркуючи. Від роботи за баром його поки звільнили. Подруги аж занадто переймалися його станом і не хотіли, аби він перенавантажувався. Пити йому теж поки не можна було, тож довелося жлуктити сік, від якого вже починалась печія, та він не зважав.

Все пригадував, як Кессіді ледь торкався клавіатури, а код писався, розлогий з купою змінних. Як? І що то за флешка, яку він встромив у порт комп’ютера? Певно гарна штука. Зараз би дуже допоміг Томмі. Він крав бездоганно, навіть такий як Кессіді б не здогадався, у яку мить його цінна флешка зникла.

Хай, що він там “начаклував”, це спрацювало. Система тепер працювала як годинник, отримавши такі можливості, про які ніхто і не здогадувався. Автоматичні блокування дверей, зміна кута огляду камер, виявлення злочинця за швидким скріном обличчя. 

Більша частина цих функцій здавалась йому фантазією, якимось моментом зі шпигунського блокбастера, втім Кессіді якось вдалося і справді зробити це. 

Він не просив платні, не сунув носа у файли, лише прийшов, зробив щось вмілими руками і заселився у той самий номер, який винаймав кілька місяців тому. Більше вони його не бачили.

Есті почала активніше брати нічні зміни. Знову мала проблеми зі сном. Колись, ще до знайомства з Томасом, вона вживала, аби не спати. Бо мала страшні кошмари, що переслідували її з дитинства. Томас якось вплинув на неї, жахіття полишили дівчину. Та, як вже відомо нині, не назавжди.

Тайлер зітхнув, підводячись. Постукав до номера Вівіки. За дверима було тихо. 

– Вів, я зайду?

Тиша.

Тайлер відчув, як хвилювання кольнуло кінчики пальців. Він нахмурився, діставши суперключ і відчинив двері. Тоді зупинився, глянувши на дівчину, що заснула, розкинувши руки. 

Книга була розкрита і лежала на грудях Вівіки, настільна лампа, що розміщувалась на приліжковій тумбі, світила прямо в її обличчя. 

Її ноги заплутались у ковдрі, а сама вона міцно спала. Тайлер стримав усмішку, що лізла йому на обличчя. Потягнувшись, він вимкнув лампу, повернувши її на робочий стіл, потім дістав закладку, що впала на підлогу. 

Хлопець взяв книгу, закладаючи пальцем потрібну сторінку і вклав у неї закладку. 

– Знову читаєш якусь траханину, – закотив очі він, помітивши згадку статевих органів у тексті.

Він покрутив книгу в руках і поставив її на полицю. Зітхнувши, Тайлер спробував вивільнити ноги подруги з-під вузлів ковдри, однак вийшло позбавити тенет виключно одну ногу. Тож вільним краєм ковдри він вкрив спину і плечі Вівіки. Переконавшись, що нічого не завадить її комфортному відпочинку, Тайлер вимкнув світло і зачинив двері за собою.

За наступні кілька тижнів їм усім довелося звикнути до тихої присутності Кессіді. Часом тихої настільки, що про нього навіть забували. На людях вони з Есті тримали дистанцію, Вівіка і Тайлер обрали за тактику: не питати, доки сама не розкаже.

План з ліквідації включав одну з важливих точок: мотель “Спеса”. Загалом дешевий непримітний заклад, але там збиралися для підпільної гри у покер найближчі партнери Дюпона. 

– Я можу долучитися? – спитав Асмодей.

– Ти жартуєш? – пирхнув Тайлер.

– Я можу допомогти.

– Стріляти хоч вмієш? 

– Можу вбити голими руками.

Вівіка нахмурилась. Тайлер закотив очі.

– Ми не братимемо новачка на операцію. Сидітимеш тут. Це не обговорюється.

– Я хочу його смерті не менше за вас. Після того, що вони змусили її пережити, це найлегше на що вони заслуговують.

– Чекай. Вона сказала? Тобі?

Асмодей примружив очі. Вівіка відвела погляд. Її вочевидь зачепило те, що Есті поділилась особистим з ним, а не з подругою. Та вона швидко опанувала емоції і відійшла у бік, не продовжуючи розмову.

– Що я пропустила? – спитала Есті. – Даруйте, у нас якийсь бум на заселення. Попросила Лупе вийти на заміну.

– Треба буде перерахувати їй подвійну на сьогодні. Вкрали вихідний у людини, – зітхнула Вів, уникаючи її погляду.

– Так, однозначно.

Кессіді повільно відійшов вбік. Есті провела його поглядом. Друзі це помітили.

– Бляха…– одноголосно видихнули Вів і Тайлер.

– Що? – звела брову Есті.

– Ти закохалась, – понизила голос Вівіка.

Естефанія опустила очі.

– Ні, неправда. Нумо до плану, – кивнула вона.

Тайлер відчув, як у грудях стисло. Вівіка напружилась не менше, та все ж мусила повторити план.

***

Вівіка замислено дивилась перед собою. Тайлер бачив, що подруга нервує, та не знав як підступитись і спитати про це. Вів тікала від власних переживань все життя, та постійно забувала, що ті мають звичку накопичуватись і в один момент накривати її з головою, неначе хвиля. Схоже зараз був саме такий момент, бо вона навіть не намагалась вдати, що все гаразд. А це означало одне: вона більше не має сил вдавати.

Тай зітхнув, сівши поруч.

– Поговоримо?

Дівчина зустріла його погляд, знизавши плечима.

– Нема, про що говорити.

Тайлер заплющив очі. Як це було типово.

– У чому ти цього разу себе звинувачуєш?

– Ти як ніхто знаєш, чиї дії призвели до всього цього бедламу.

Тайлер нахмурився, поглянувши на подругу. Вівіка дивилась перед собою. Стурбований погляд проводжав людей, що снували вестибюлем.

– Ти справді кориш себе за…

– За смерть Томаса. За те, що ти мало не вмер. Все це наслідки моїх дій, Таю. Я викрила нас. Дюпон тепер знає, хто ми, де нас знайти, як знешкодити. Він знає мої больові точки і тиснутиме на них далі.

– Слухай…

– Ні. Тут нема чого виправдовувати. Я знаю, що накоїла. Тепер важливо захистити наших людей, це все про що я можу думати.

– До речі, чого Дюпон не спробував напасти знову? Доки я лежав у лікарні, а Есті була у Іспанії, ти лишилась тут сама. 

– У мене ще лишились боржники у певних колах. Вони взяли на себе захист готелю і вас. Не безкоштовно і лише на кілька місяців.

– Що ти зробила? – насторожився Тайлер.

– Ти знав, що охоронці, яких ти послав до Есті зникли? – змінила тему вона.

Тай поглянув на дівчину. Вівіка кивнула.

– Довелося послати декого іншого. Він і розповів мені про Кессіді.

– Йому щось відомо?

– Лише те, що він прибув до Каталонії незадовго після Есті.

– То він шукав її?

– Не знаю. Стався інцидент. Який саме він не сказав, Есті теж мовчить. Та Кессіді зміг захистити її.

– І, що? Ми тепер довіряємо цьому вилупку, бо він захистив Естефанію?

– Тихіше. Чого ти знову гарчиш? – шипіла на друга Вівіка.

Тайлер провів поглядом Есті та Асмодея, що зніяковіло відступили одне від одного, помітивши, що стоять надто близько під час розмови.

– Вона забула його надто швидко, – похмуро мовив Тайлер.

– Про це не нам судити, – хитнула головою Вівіка, відводячи погляд.

– Як ти можеш так казати? – розгнівався Тайлер. – Вона була з Томасом чотири роки, він був нашим другом. А цього...вона знає скільки? Місяць?

– Вона закохана.

– Це занадто швидко!

– Ну, так! – пирхнула Вів. – Кохання ж завжди приходить за планом!

– Тобі звідки про це знати? – пробурмотів Тайлер.

– Йди до сраки, Пейдже!

– Не груби мені.

– Сам почав, – звела брову вона. – До того ж, всі ми різні. І кожен бореться зі скорботою, як може. Мені цей Кессіді не подобається. Але якщо він допоміг і був поруч, коли не могли ми – я буду вдячна йому і підтримаю Есті. І ти зробиш те саме, Таю. Бо ми її друзі. А друзі ніколи не судять. Ясно тобі?

Тайлер зітхнув відвівши погляд. У теорії все було просто, та на практиці…

***

За кілька днів Джим чекав на Вівіку у вестибюлі, наблизився до Тайлера, що саме готувався відкрити зміну за баром.

– Привіт.

– Вітаю, Торнтоне. Тобі як завжди?

Він хитнув головою.

– Я за кермом, дякую. 

Тайлер поставив склянку на стіл.

– Я так тобі і не подякував.

Джим здивовано підняв брови.

– Не зрозумів?

– Ти, наче як врятував мені життя, – знизав плечима бармен. – Я розумію, що ми одне одному не подобаємось, та все одно не вважаю це дрібницею.

Джим реготнув.

– Вибач. Це було майже місяць тому, я не думав…

– Що це важливо? Вів казала мені про твою надмірну скромність. Та, не варто. Я не певен, що жив би, якби не ти. Тож, дякую.

Він простягнув детективу руку. Торнтон кивнув, потиснувши.

– Я радий, що тобі краще. Не уявляєш, якою вона була тоді.

Тайлер нічого не відповів, але холод поповз хребтом. У пам’яті спливали уривки дивних спогадів. Крик Вівіки, те як вона била руками скло, її переляканий погляд, її сльози. Руки Джима на її плечах. Чоловік у каптурі із яскраво-синіми очима, що перекинув косу в іншу руку, аби штовхнути його в груди. Раз, другий, третій… А тоді Тайлер нарешті відчув як серце знову забилося.

Він нікому про це не казав. Вважав це якоюсь вигадкою зголоднілого за киснем мозку. Адже Тай знав, що його смерть викличе емоції у Вів, а Джим намагатиметься її заспокоїти. Знав, що лікарі спробують реанімувати його. А той з косою…Він хоч і не вірив у життя після смерті, та можливо його фантазія вирішила вигадати цілого Женця, щоб пояснити чого Тайлер досі живий – бо його час ще не настав.

Джим відійшов від бару, помітивши Вівіку. Вони швидко поцілувались і залишили вестибюль. 

Тепла вдячність одразу ж змінилась гнівом. Тайлер кинув зневажливий погляд на детектива. Чому потрібно було все зіпсувати?

***

Вівіка повернулась до готелю за два дні. Вбрана у симпатичну джинсову сукню з корсетом, вона зняла окуляри і лишила речі портьє. Спустившись до офісу, дівчина всміхнулась:

– Здоров, командос!

– О, ти тут… – тихо сказала Есті, визирнувши з-за злого, мов чорт Тайлера.

– Де ти вешталась? – рявкнув він.

– Я…– вона перевела очі на Есті, під правим оком якої виднівся чорно-фіолетовий синець. – Боги! Що в тебе з лицем?

– Ми вчора були на «Спесі».

– Дідько! Це було вчора?

– Вчора було двадцяте число. Ти мала контролювати периметр. Есті думала, що там чисто і отримала в мордяку через тебе! Дякуючи Кессіді, вона не отримала на додачу кулі у скроню. А тепер дай відповідь: де тебе носило?

– Хіба “Спеса” не була запланована на двадцять друге? – звела брову Вів.

– Ні, бляха! – рявкнув Тайлер. – І ти б про це знала, якби була тут!

– Вона не винна, – простогнала Есті.

– Не смій захищати її, вона занапастила всю операцію.

– Ні, Таю. Це я.

– Я ні чорта не зрозуміла, що тут несеться? – нахмурилась Вівіка.

– Приходив Торнтон… – почала Есті.

– Бляха! – прогарчав Тайлер. – Хоч один день без цього мудня може пройти?

– Цить! – зітхнула Есті, перевівши погляд на Вів. – Він просив для тебе вихідних.

– Він, що?! – спитали одночасно Тайлер і Вів.

– Знаю, я не мала. Я встановила блокувальник на твій телефон, перевела всі дзвінки і повідомлення на свій.

– Якого дідька, Есті? – вирячилась на неї Вівіка.

– Він милий, а ти заслуговуєш на відпочинок. Я ж не думала, що Тай вирішить змінити день операції, бо вочевидь пухне від ревнощів і спермотоксикозу!

– Що ти мелеш? – скривився бармен.

– Коли ти востаннє з кимось був, Таю? – нахмурилась Есті, повернувшись до друга. – Відколи у Вів з’явився хлопець ти сам на себе не схожий! Вона тобі не належить, знайди собі когось і припини кидатись на людей. Ми тобі не інструмент для помсти Вів за те, що вона має особисте життя на відміну від тебе. І цей синець доказ не її непрофесіоналізму, а того, що ти змінив дату операції, коли побачив, що вона не ночувала у своїй кімнаті, – Естефанія зітхнула. – Ну, і моя провина, звісно теж є.

– “Звісно теж є”? – пирхнув Тайлер. – Та ти здуріла!

– А ти ні? – звела брову Есті.

– Ви якісь прибацані тут всі, – зітхнула Вів. – Я піду.

– Що? – спитала Есті. – Куди?

– Як це “куди”? Назад до свого детектива, схоже не натрахалась. Погано справляється? – пирхнув Тайлер.

– От бачиш! Кажу ж: ти жити з цим не здатен!

– Стули писок, Есті.

– Не смій так до неї звертатись, – гаркнула Вів, зробивши крок. – І я поділяю її думку: піди і знайди собі когось. Бо ти недотраханий ще страшніший за пораненого. І, до речі, цей мудень не мій хлопець і за те, що він забагато взяв на себе і спричинив дебільні напади сентиментальності у Есті – він своє отримає. Але ти змінив дату операції, а отже наслідки за її невдалі моменти маєш брати на себе. А тепер дякую, але я на сьогодні вже на всіх вас надивилась.

Вівіка залишила підвал і вийшла у прохолодний вестибюль, відправляючись на парковку біля закладу. Притлумивши в собі бажання викликати Торнтона і добряче посваритися, дівчина закурила, гнівно видихаючи дим крізь носа. Пройшло близько пів години, доки на вулицю не вибіг Тайлер. Якийсь час він стояв мовчки. Просто спостерігав як Вів загасила черговий недопалок і жбурнула в урну.

– Чого ти так на мене дивишся? – рявкнула вона.

– Все вийшло з-під контролю.

– Це факт, – склала руки на грудях Вівіка. – Ти наговорив дурні.

– Я не про це, – він втупився у неї поглядом. – І не вважаю, що помилився.

– О, то це моя провина?

– А чия ще? – здивувався він.

– Очманіти! Я прийшла на базу, в чудовому гуморі і з чітким наміром замовити щось поїсти на обід, а ти зустрів мене з кислою пикою і почав сипати прокльонами з порогу!

– Я не сипав прокльонами, – закотив очі Тайлер. – І твій гарний настрій дратує, коли у нас все йде шкереберть!

– Ну, враховуючи, що Есті сама влізла в мій телефон, карма прилетіла їй у пику цілком заслужено, хоч я і рада, що не сталось чогось гіршого. Хай там як, ти її чув: моєї провини в тому нема. До того ж за виключенням останньої операції, ми нормально справляємось, а тобі знову щось не подобається!

– Мені не подобається, що ти вештаєшся чортзна-де і не відповідаєш на дзвінки. Все не так відколи…

– Відколи, що? – перебила його вона, зробивши крок. – Хочеш підтвердити слова Есті про те, що Торнтон винен у твоєму бідному статевому житті?

– Святі гівна! – крикнув він. – Та відваліть ви від мене! Я маю секс, але він не потрібен мені щогодини, як тобі, бляха! Не міряй всіх по своїх потребах. І не зійшовся світ клином на твоєму дорогому детективі!

– Можливо, але ти згадуєш про нього значно частіше за мене, – помітила вона, склавши руки на грудях.

– Гаразд, байдуже, – він кинув сумку баррел на землю.

– Що це? Влаштовуєш втечу з Шоушенка?

– З мене досить! Я йду.

– Чудово, – пирхнула вона. – Дуже по-дорослому, Таю.

– Я більше не впізнаю тебе, – хитав головою він.

– Чого це?

– Тебе зараз дуже легко відволікти. Не думав, що ти колись опустиш себе до такого.

– Ніколи не думала, що ти влаштовуватимеш сцену зі збором речей, але всі розчарування колись трапляються вперше, – звела брову вона.

– Гаразд, – відвів погляд Тайлер. – Це більше не має значення.

– І що далі? Ти просто підеш? – роздратовано кинула Вівіка. – Житимеш в якійсь халупі, вдень працюватимеш прибиральником, а вночі виряджатимешся у латекс і будеш рятувати банки від пограбувань?

– Ні. Я пориваю з усім цим.

– З усім цим? – перепитала вона.

– З цією конторою, цим готелем, цим містом і з… – він затих, зітхнувши, а потім підхопив сумку.

– І? – звузила очі вона. – І зі мною? Ти хотів сказати, що пориваєш зі мною? З нами?

– Я цього не казав, – стиснув щелепи Тайлер.

– Ти збирався це зробити.

– Так, бляха! – крикнув він. – Але це абсурд, бо порвати можна лише з тим, в чому ти береш участь і, що хоч частково контролюєш.

– О, то ти кидаєш мене, бо не здатен контролювати? Можна подумати ти хоч колись мав таку можливість!

– Ні не мав! – крикнув він. – І не матиму. Я втомився від цього міста, цього клубу і тим більше від твого Торнтона! Мене нудить від цього! Я завжди турбувався про тебе, Вів. Я все життя на тебе поклав, на нашу мету, для наших людей. І, що у нас є?

– У нас є чудова команда, класний готель, зв’язки, мета. У нас є ми! А ще до сраки зброї і грошей. Хіба це погано?

– А, що добре?

Вівіка придушила сміх відчаю.

– То це, що? Кінець?

– Саме так, – здійняв підборіддя він.

– Що ж гаразд! – відчувши гнів, процідила вона.

– Чудово!

– Тоді, шуруй звідси, доки я тобі сраку не надерла!

– О, дивовижно, то тепер ти погрожуєш!

– Ні, я просто йду!

– Ну, то йди вже!

Вівіка штовхнула його в плече, йдучи вперед.

– Взагалі-то я туди збирався!

– Ні, ти збирався йти у сраку, Пейдже! – гаркнула вона, не озираючись.

Тайлер шумно видихнув і різко розвернувся, йдучи у протилежний бік. Так вони і розійшлись. Можливо, вони б і змогли забути одне про одного. Та біль у грудях від втрати найближчого друга, якого знав все життя, не заживає так швидко, як здається при нападі пихи й образи, що тоді, безперечно, сповнювала обох.

* Детальніше про події у Іспанії, а також стосунки Естефанії та Асмодея, можна буде прочитати у книзі спін-оффі "Talis est Obsessio" вже скоро на букнет!