Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Arctic Monkeys – 505

Борючись з лихоманкою, Тайлер міцніше стис свою зброю. Планував просто бути поруч на випадок необхідності. Хоч і не мусив більше. Та цю операцію вони спланували раніше. Навряд чи Вів чи Есті знайшли йому заміну у короткі терміни. Клята хвороба збивала йому приціл, та хлопець тримався.

 – Що ти тут робиш? – спитала Вівіка, прицілившись.

Подруга була у чорному матовому костюмі, що цілковито закривав її тіло, руки та голову, лишивши лише вузьку щілину для очей, яку вона зазвичай затуляла окулярами нічного бачення.

– Я на добровільних засадах, – тихо мовив він.

– Ти більше не частина команди, – нагадала дівчина.

– Я знаю, – закотив очі Тайлер. – Я сам звідти пішов.

– То якого ляда ти тут? – брови Вівіки зійшлись на переніссі. – Заблукав?

– Можливо.

– Вали звідси, Таю. Ми працюємо.

– Знаю. Я не заважатиму. Я ж розумію, що у вас не було достатньо часу, щоб змінити план. Я вам потрібен.

– Пізно ти про це згадав, – звела брову вона. – А тепер геть. Не стій на моєму шляху.

– І що ти зробиш? – пирхнув він. – Вистрілиш у мене?

Вівіка міцніше стиснула пістолет.

– Та годі, – пирхнув він. – Ти цього не зробиш. Не зі мною.

– Звідки така впевненість? – її голос трохи захрип.

Вівіка пам’ятала, як він ледь не загинув після поранення. Звісно, вона б ніколи не заподіяла йому шкоди, але так хотілось провчити його за таку самовпевненість.

– Ти справді цілишся в мене? – не вірив Тайлер.

– Схоже я попередила не стояти на дорозі. Доведеться прибрати дрова зі шляху.

– Дрова?!

Вівіка відхилила пістолет і вистрілила, влучивши якраз туди, куди планувала.

Тайлер прошипів, взявшись за передпліччя. Вівіка пірнула у тіні, тікаючи на точку обумовлену планом, намагаючись заспокоїти серце, що було ладне вистрибнути з грудей.

– Ціль знешкоджено, – мовила Есті у навушник.

– Добре. Я до готелю. Забери Тая. Ти мала рацію: він причвалав.

– Зрозуміла тебе, – намагаючись приховати радість, відповіла подруга.

Хутко знявши костюм, Вів вийшла крізь чорний хід і сіла у авто. Водій мовчки рушив вбік клубу. Боляче було зустріти Тайлера. Вони не бачились півтора тижня. Коли стільки років друг завжди поруч, а тут цілковито зникає з твого життя – така зустріч вибиває з колії.

Та Вівіка була занадто горда, щоб визнати це. Вона досі гнівалась на нього за те, що кинув всіх. Тож нехай тепер думає над своєю поведінкою.

Есті у такому ж костюмі наблизилась до Тайлера.

– Привіт.

– Радий тебе бачити.

– І я, – вона підхопила його руку. – Ходімо. Треба обробити рану. Крові не лишив?

– Ні. Все не так серйозно.

Вони приїхали до готелю. Естефанія хутко переодягнулась і повела друга на другий поверх, де вони розмістились, на одній із лавок у зеленій зоні готелю.

– Оце так! Куля пролетіла повз, тільки подряпала шкіру. Хай там як, я рада, що стрілець був такою мазилою, – пирхнула Есті.

Оглянувши дірку в рукаві, Тайлер придушив смішок. Вівіка була ким завгодно, але не мазилою. Вона чітко знала, що робить. І не завдала б болю другові, але хотіла його провчити. Тож він відбувся зіпсованою курткою і невеликою подряпиною на передпліччі.

– Твій грип не минає, – оглянувши термометр, відповіла Есті. – Треба знизити температуру, зараз пошукаю жарознижувальне.

Тайлер хотів крикнути, що загальноприйняті жарознижувальні викликають у нього надмірну сонливість, тож він їх не приймає. Втім знала про це лише Вівіка. Подруга колись знайшла препарат, що знижує температуру і не викликає дивних реакцій, але Вів не тут. Ні, вона скоріш за все знову зі своїм детективом.

Хлопець закотив очі. Ще й вистрілила у нього! Хоч і не цілилась у руку. Та все одно! Це так у її стилі, цілковитий пафос і категоричність. Він роздратовано зітхнув. Хай як сердито йому було, в грудях ворухнулось, щойно він побачив подругу. Гнів стишувався, лишаючи по собі сум та гіркоту. Бо йому бравувало Вівіки й Есті. Він не звик бути сам так довго.

– Я залишу жарознижувальні тут, – сповістила Есті, поставивши банку з пігулками на поручень сходів. 

Тайлер покосився на препарат. У кожному разі, від однієї пігулки швидко не погіршає, він справді вірив у те, що не засне по дорозі додому. 

– Можеш прийняти душ у своєму номері, – озвалась подруга.

– Вона його ще не здала? – підняв очі Тайлер.

Есті хитнула головою.

– Вівіка не хоче пускати сторонніх на наш поверх.

Тайлер кивнув, відвівши погляд. Естефанія потягнулась до хлопця, обійнявши.

Вони мовчки простояли так певну мить, а тоді Есті відпустила його і передала стосик складених речей.

– Ось чисті речі, це Томаса, – вона опустила очі. 

– Я теж за ним сумую, – визнав хлопець, взявши її за руку.

Есті сумно всміхнулась.

– Як…– Тайлер опустив очі. – Як у тебе з Кессіді?

Есті підняла очі.

– Тебе справді цікавить він, а не Вів?

Хлопець зітхнув, відвівши погляд.

– Ви такі барани, – закотила очі Естефанія. – Йди, може після душу тобі трохи полегшає.

Тайлер кивнув, Есті зітхнула і, залишивши одяг на лавці біля нього, пішла. Знявши куртку він витріщився на білу банку з пігулками і зітхнув, вирішивши, що прийме одну вже після душу. 

Почувався він не дуже добре, тож розумів, що пігулку схоже доведеться прийняти, як і всі наступні наслідки. Доведеться викликати таксі. Одна справа вбити виродка, зовсім інша спричинити ДТП з невинними людьми через власну легковажність. Машину віджене завтра, навряд чи Вівіка буде дуже заперечувати.

Він пирхнув. І де ця благородність була, коли він поранений видерся на мотоцикл? Правильно: чортзна-де, бо тоді його хвилювала виключно безпека Вівіки. Це таки колись зажене їх у могилу. Варто, певно, вмикати мозок, а не героїзм. Тайлер знизав плечима, вочевидь, такі як їх трійця вчаться виключно на фатальних помилках.

Хлопець рушив до свого колишнього номера. Визнавати не хотілось, та він сумував за ним. Тайлер лишив тут кілька речей, які не влізли у сумку, думав власниця готелю позбудеться їх, це було цілком у її стилі. Та вона, схоже не підходила до номеру з моменту відбуття друга.

Вівіка піднялась сходами саме тоді, як Тайлер був у душі, тож вони розминулись. Нахмурившись на банку із жарознижувальними, дівчина хмикнула і, вдаривши гострим нігтем, зіштовхнула з поручня. 

Душ хоч і розслабив м’язи хлопця, та не поліпшив стану. Тайлер тепер почувався неначе гумовий, перед очима пливло, а тіло стало якимсь занадто м’яким. Треба терміново дістатися своєї нової оселі і поспати. 

За хвилин п’ятнадцять, Тайлер повернувся до лавки, уже переодягнений у чистий одяг і незмінну сорочку з фламінго. Речі були випраними і попри це, досі мали запах парфумів полеглого друга. Тайлеру стало сумно. Томас би зараз кинувся всіх їх мирити. Він завжди прагнув розрядити обстановку. Хоча… Певно Томмі і не дозволив би всьому цьому статися. 

– Тебе бракує, друже, – прошепотів він, а тоді підібрав свої речі і кинув оком на банку пігулок. – Без тебе все пішло шкереберть…

Зітхнувши, Тайлер кинув ліки до кишені і спустився вниз. Уже на останній сходинці його чобіт рипнув на чомусь. Хлопець нахмурився, піднявши ногу. Це була роздавлена жовта пігулка.

Повернувши голову, Тайлер знайшов банку, з якої при падінні вочевидь, злетіла кришка, всіявши підлогу жовтими жарознижувальними пігулками. Тоді хлопець дістав інший препарат з кишені, кинув одну капсулу в рота і запив мінералкою, яку перед тим йому дала Есті.

– Дякую, Вів, – прошепотів він і мовчки рушив на стоянку. 

Всю дорогу додому він думав про те, що навіть після сварки, після майже двох тижнів мовчання, після того, як він кинув їх всіх і Вів, і Есті продовжували турбуватись про нього. 

І якщо Есті, (попри неймовірну майстерність у блискавичному перерізі сухожиль ворогу), залишалась дуже ніжною і турботливою з тими, кому вона вірна, Вів була іншою. Подруга була справді жорстокою з ворогами, мстивою з тими, хто її скривдив, часом зарозумілою (майже з усіма), але вона завжди дбала про Тайлера, навіть, коли він цього не помічав, бо був надто зайнятий турботами про неї саму. 

Вони завжди робили на зустріч маленькі кроки, майже непомітні, продиктовані тим, що вони знали одне одного все життя і не було жодної речі, яку вони могли б приховати. Хай Тайлер і намагався не проявляти почуттів до подруги, все ж емоції часто вислизали з-під його контролю. Як от напередодні, коли він не зміг стримати свої дурні ревнощі.

 ***

Тайлер прийшов до готелю ввечері за кілька днів. Есті залишила стійку, щоб його привітати.

Вони мовчки обійнялись. 

– Як вона? – тихо спитав Тайлер.

Добре, що Есті одразу зрозуміла про кого мова.

– На це відповісти складно, – зітхнула дівчина. – На кухні постійно зникає солона карамель і рисові хлібці.

– О… – нахмурився він. – Справи кепські.

– Та не те слово, – пирхнула подруга. – Спитай, що вона робить.

– Не кажи, що вона на даху, – примружився Тайлер.

– Саме так, – кивнула Есті. – Сидить там із третьою пляшкою рожевого джину і дивиться «Життя як дім»*.

– Дідько! – Тайлер зібрався підійматись.

– Та що, фільм не такий і жахливий, – кинулась за ним Естефанія.

– Вона ненавидить джин, – бурмотів хлопець.

Есті розреготалась. Тайлер продовжував підійматись. Серце тріпотіло в грудях від хвилювання. Він до біса добре знав Вів. Значно краще за Есті та інших, для них це просто чергова п’яна вечірка одиначки, але він знав усі ці малі знаки й, що вони означали. 

Вівіка терпіти не могла джин, бо коли загинули її батьки, вона напилась вперше і випила те, що було в нього вдома: рожевий джин, опісля, вона ще тиждень боролась із наслідками отруєнь. Після цього Вівіка пила цей напій лише раз: коли помер Томас. Рожевий джин, для подруги як символ втрати, з якою їй важко впоратись. 

«Життя як дім» це той фільм, який доводив Тайлера до сказу тим, що Вівіка щоразу знаходила в ньому шалений привід розплакатись. Він не міг терпіти її сліз, це було якимось особливим підвидом катування для нього. 

Тож зараз вона сидить на даху, куди ходить щоразу, як їй сумно чи треба подумати, напивається тим видом випивки від якого буде погано і робить це свідомо, а на додачу дивиться фільм, від якого знову ридатиме, але матиме виправдання для своїх сліз перед іншими. 

Бо справжньої причини вона не скаже ніколи. Не скаже навіть Тайлеру, хоча він знав, що причиною є він сам. Бо хай як Вів не намагалась приховати все це за бравадою і власною пихатістю, вона сумує за ним не менше, ніж він. І та діра в серці, що лишилась після того, як вони припинили спілкування не дінеться нікуди, доки вони не поговорять. Тож він має все виправити, доки не стало пізно.

Задихавшись від підйому на дах, Тайлер штовхнув двері до службової ділянки. Це була маленька перегородка між рестораном нагорі та зоною через яку доставляли з кухні замовлення до стійки персоналу. Тайлер пройшов повз чисту барну стійку і опустився до темного закутка, де лежало кілька диванних подушок, дві пусті пляшки джину і стрункі ніжки Вів, на які саме падало світло ліхтариків, що висіли з боку ресторану. Тайлер присів коло неї, йшла приблизно середина фільму, Вів уже сьорбала носом.

– Тільки не плач, прошу.

Вона зітхнула.

– Що ти тут робиш?

– Хотів спитати як ти, але вже побачив.

– Тож питати не довелось. Можеш йти собі.

– Не жени мене, – тихо попросив він, притулившись лобом до стіни.

– Ти сам себе прогнав, – вона перевела очі на нього. – Я тебе ніколи не виганяла і не вигнала б. – Вівіка зробила ковток джину і скривилась. – Хоч, мабуть, варто бо ти …гівно мале!

Тайлер зітхнув, опустивши очі.

– Скажи, чого ти хочеш від мене, Вів?

– Я? Це ти приперся, – пирхнула вона. – Тож сам і кажи, чого треба.

– Ти сумна, я знаю чому ти тут, чому це п’єш і дивишся цю дурню.

– Це не дурня! – підводячись, мовила вона.

– Ну, звісно, – і собі підвівшись, сказав Тайлер. – Ти вічно ридаєш так, ніби клятий Джордж Монро – твій батько!

– Заціпся, – гаркнула вона і послизнулась, впустивши пляшку джину. Тайлер піймав Вів, притуливши до себе.

Дівчина затремтіла.

– Злякалась? – тихо спитав він, погладивши її спину.

– Ні, – вона відштовхнула хлопця і підняла ноутбук, закривши програвач з фільмом.

– Ти не додивишся?

– Настрій зник, – різко відповіла вона, відходячи.

– Настрій поплакати? – всміхнувся Тайлер, рушаючи за подругою.

– Чого ти хочеш? – втомлено спитала вона. 

Її хитало, язик заплітався, вона схильна до надмірної драматичності як вип’є. Отже, скоро почнуться обвинувачення і надто близько до серця сприйняті слова.

– Ти не плакатимеш, бо я тут? – не стримав усмішки Тайлер.

– Мені начхати, що ти тут, – задерла підборіддя вона.

– Це не так.

– Чого ти причепився? – нахмурилась Вівіка.

– Як тобі допомогти?

– Як? – вона наблизилась. – Я хочу, щоб ти припинив клеїти дурня і повернувся.

Очі Тайлера округлились, це було з моста в кар’єр, він сподівався, що Вів ще щонайменше годину ламатиме комедію, доки не визнає це.

– Повернувся? – всміхнувся він. – Я ж не зникав.

– З мене досить, – зітхнула вона, намагаючись пройти повз.

– Гаразд, вибач, – втримав її Тайлер. – Я просто страшенно скучив за твоєю впертістю і це трохи дивно для мене.

– Ти кинув мене і мою впертість, – нагадала вона.

– Я шкодую про це.

– Та годі, – закотила очі Вів.

– Це правда. Я сумую за тобою, за роботою, за всіма.

– Ну, то якого біса? – пхнула його вона. – Збирай манаття і вертай свій зад в готель!

– Ти справді хочеш, щоб я повернувся до…

– До мене, – урвала його вона, в її очах палав гнів, хоч вона здавалась достобіса втомленою і…п’яною, так, вона була п’яна, як чорт. – Я хочу, щоб ти повернувся до мене. До команди, до роботи, чорт забирай!

– Справді?

– Ні, – розсердилась вона, Тайлер зітхнув, от і комедія. – Мені просто треба, щоб ти повернувся на бар, бо при всій привабливості Джастіна, його Лонг-Айлендом можна труїти щурів.

Тайлер розреготався.

– Я скучила за тобою, тупа ти дупа! – зітхнула вона, легенько плеснувши Тайлера по плечу. – Але якщо ти ще раз так психонеш, я вистрілю тобі прямо в писок, ти не встигнеш, навіть лахи свої зібрати, вкурив?

– Може хоча б в живіт? Я не хочу закриту труну.

– Ідіот, – закотила очі вона.

– Що ж, тоді я повертаюсь.

– Ой, та невже? – роздратовано кинула вона. – Я тебе не питала, це був факт.

– Я просто вимушений врятувати Лонг-Айленд… І, можливо, декількох щурів.

– Кажу ж: ідіот…

– Гаразд, нехай буде. Ходімо, тобі час спати.

– Так, мамцю, – фиркнула вона. – Дідько, перевела пів пляшки джину…– визираючи вниз на розбите скло, скривилась вона.

– Тобі вже досить. Ти й так накидалась, завтра буде дуже паршиво.

– Тоді моє завтра нічим не відрізнятиметься від останніх двох тижнів, – реготнула вона, просуваючись вперед.

Тайлер зітхнув, взявши Вів за плечі. Вони зустрілись поглядами всього на мить. А тоді обійнялись.

– Пробач за той зрив. 

– Можеш сам назвати себе ідіотом? – пробурмотіла вона йому у плече. – Я втомилась це повторювати.

Тайлер пирхнув.

– Ходімо вже, – він повів її до номера і посадив на ліжко.

– Ти такий дбайливий. – хмикнула вона, коли хлопець зняв з неї один черевичок.

– Так кажеш, ніби це дратує.

– Ні, мамцю. Це радше мило, – захихотіла вона, впавши на ліжко, коли Тайлер зняв з неї другий черевичок.

– Ти спатимеш у цьому? – спитав він окинувши оком сукню, що щільно прилягала до грудей і розширювалась до пишної спідниці від талії. Сукня була довжиною трохи нижче коліна, Вів у ній нагадувала якусь фею, налигану джином, заплакану фею.

– Ні. Воно мені цицьки затисло, – прохрипіла Вів, перекотившись на живіт. Вона якийсь час намагалась дотягтись до блискавки, але постійно втрачала рівновагу, падаючи головою в подушки. Нарешті підвівшись, Вівіка почала викручуватись, щоб дотягтись до застібки.

– Дідько! Хтось вкрав блискаву і приклеїв сукню до мене?

– Приз за найабсурднішу теорію в студію! – здійняв брови Тайлер.

– Мабуть, найдотепніше, що ти ригнув за останній рік! – продовжувала крутитись вона.

Тайлер закотив очі і підійшов до Вів, відкинувши її волосся за плече, а потім смикнув бігунок, відкривши застібку.

– Дякую, – промимрила вона, все ще стоячи спиною до нього і почала знімати сукню.

Знітившись оглядом оголеної спини, з якої повільно з’їжджала сукня, Тайлер відвернувся.

– Я е…покличу Есті, – кинув він, вийшовши з номера, щоб постукати у сусідній.

Помітивши стурбований погляд хлопця, Есті швидко схопилась і пішла за ним.

– Що тут у нас? – спитала вона, увійшовши до номера Вів. – Ага…Зрозуміло. – вона перевела зацікавлений погляд на Тайлера.

– Я просто допоміг із застібкою, – виправдовувався він.

– Краще перевір свою, доки півник не втік за загороду, – кинула вона тихіше і, широко всміхнувшись, підійшла до Вів.

Тайлер опустив очі на свої штани і не знайшов там нічого провокативного, розсердившись на Есті, він вийшов із номера і став у коридорі.

– Пішли, п’яничко, скупаємо тебе, – допомагаючи піднятись Вів, Есті повела її до ванної, де допомогла їй прийняти душ. Гучні звуки давали чітко зрозуміти, що Вівіка примудрилась декілька разів добряче гепнутись. 

Тайлер закотив очі, завтра вона питатиме звідки в неї чергові синці. Через хвилин зо двадцять, Есті вивела Вів, вдягнену у піжаму та халат, потім посадила її на ліжко і прийнялась витирати волосся.

– Таю, заходь, не стій у дверях, – покликала Есті.

– Вже можна?

– Я б не запрошувала, – нагадала вона, кинувши красномовний погляд на друга.

Це справді так, Есті можна було довіряти, якщо це стосувалось Вів. Вона була уважною, турботливою і могла захистити. Не те щоб Вівіка не могла захистити себе сама, (Тайлер пригадав, як вона відстрілила пальці покидьку, який цими пальцями робив бридкі речі з нелегально ввезеними дітьми, а потім змусила його зжерти ті пальці, перш, ніж його мозок опинився на стіні). Але Вів часом треба було захищати від себе самої, тому Тайлер завжди знав, якщо щось трапиться з ним – Естефанія подбає про подругу.

Тайлер мовчки увійшов у номер і сів у крісло.

– Ти така гарнюня, – прошепотіла Вів, провівши рукою по обличчю Есті.

– А ти п’янюча, як чіп, – хихотіла вона, чмокнувши Вів у щоку. – Нумо, тебе причешемо і ляжеш спати.

– Їй треба випити пігулку від головного болю, – порадив Тайлер. – Бо завтра вона візьме дробовик і прикінчить будь-кого, хто розмішуватиме цукор у чашці занадто гучно.

– Слушно. Вона тримає ліки в…

– Я знаю, – Тайлер рушив до шафки у ванній і відкрив дверцята, шукаючи потрібні ліки. 

Побачивши ще одну банку жарознижувальних, він мимоволі всміхнувся. Вона щомісяця замовляє нову банку на випадок раптової хвороби Тайлера? Це мило для звичайної людини, а по міркам Вів це…мова любові. Уважність до деталей, була мовою її любові, хоч і супроводжувалась стусанами, невдоволеним обличчям і нерідко триповерховими матюками. 

Тайлер відчув неймовірне бажання обійняти подругу. Хоча вона зараз скоріш за все від такого втратить свідомість остаточно.

– Вона набила кілька синців? – спитав він, повертаючись у кімнату з водою і пігулкою.

– Кілька десятків, – всміхнулась Есті, прибираючи рушник, яким витирала волосся Вів.

Тайлер присів біля ліжка і простягнув долоню з ліками до Вів.

– Що там у тебе, Морфіусе? – прохрипіла дівчина і покосилась на блакитну пігулку. 

Тоді знизала плечима і закинула її до рота, запивши водою зі склянки, яку протягував Тайлер. Повалившись назад на ліжко, Вівіка зітхнула.

– Поспиш біля мене? – спитала вона раптом.

Есті і Тайлер переглянулись. Естефанія вже збиралась щось сказати, аж раптом позирнула на браслет на руці, Тайлер почув вібрацію.

– Схоже хтось хоче заселитись, – вона встала з ліжка. – Зав’яжи їй волосся, бо завтра встане пуделем і буде не в гуморі. Резинки у шухляді. Тільки у лівій. – спинила вона Тайлера, що саме нагнувся над правою шухлядою. – В правій не ті резинки, що потрібно, – вона розреготалась. – Принаймні сьогодні.

– Ніколи не розумів: для чого ти працюєш на рецепції у нічні зміни? – спитав Тайлер, тягнучись до ящика.

– Бо мені це подобається, – вона знизала плечима. – Гарного вечора. – підморгнула вона, залишивши номер.

Тайлер затягнув гумку на свій зап’ясток і піднявши напівсонну Вів, легко підхопив її волосся. Воно було вологим і закрутилось у легкі хвилі. Зав’язавши високий нетісний пучок, він акуратно опустив Вівіку на подушку і сів біля неї. 

Її вії тріпотіли, шкіра була блідою, під очима виднілись темні кола. Схоже вона кілька ночей до пуття не спала. Без своєї косметики, Вів мала вигляд років на десять молодше. Тайлер був певен, що її б не пустили до власного клубу без показу документів, якби вона прийшла не нафарбованою. Він всміхнувся, це здавалось йому милим. Вимкнувши підсвітку, Тайлер піднявся і тихо рушив до дверей.

– Ти ж казав, що поспиш біля мене, – протягнула вона, не розплющуючи очей.

– Я цього не казав, – відповів він. – Я навіть не певен, що ти зверталась до мене.

– Ти такий йолоп, Пейдж, – зітхнула Вівіка, перекотившись на живіт.

Тайлер всміхнувся, зачиняючи двері в її кімнату.

– Таки йолоп, – погодився він.

 ***

З поверненням Тайлера все нарешті прийшло до звичної норми. Сьогодні у клубі було досить людно. Есті підпила і стала балакучою, Кессіді не видно вже кілька днів, та дівчина про це говорити не бажала. 

– Тебе оточує багато чоловіків, Вівіко, – торохтіла вона. – Зараз тобі звісно складно повірити…

– У що? – пирхнула Вів. – У те, що Тайлер має до мене якісь почуття?

– Кажу тобі: це знезброює.

– Він – мій друг. 

– Одне іншому не заважає, згадай нас із Томмі.

– У вас з Томмі все було інакше. Я просила тебе не псувати дитину – ти мене не послухала. А він, здається закохався у тебе з першого погляду.

– Про це я і кажу. Коли поруч є надійна людина, що має почуття до тебе, неможливо лишатись до нього байдужим.

– За умови, що ця надійна людина тебе приваблює. Томас тебе приваблював. А закохалась ти у нього згодом.

– То... Тайлер тебе не приваблює, так?

– Я бачу п’ятнадцятирічного хлопчака з переляканими очима, до якого колись вломилась додому.

– Та годі тобі, – закотила очі Есті. – Тільки сліпий тобі скаже, що він не красень.

– Я не кажу, що він не гарний. Я кажу, що він не приваблює мене як чоловік. А ти п'яна стаєш страшенно нав'язливою.

– А ти п'яна стаєш, як дитина, я ж не скаржусь? 

Вівіка реготнула, хитаючи головою.

– Ти маєш бути готовою.

– До чого саме? -- стомлено спитала Вівіка.

– Неважливо як багато людей оточує тебе, Вів, присягаюся: одного дня ти падатимеш, а коли озирнешся побачиш лише його руки, що ловлять тебе. І це позбавить тебе права вибору, бо ти закохаєшся у нього безповоротно.

– Я тобі не дівчина у біді, а ми не у любовному романі, – розсердилась Вівіка. – Не потрібно мене ловити. Я сама дам собі раду. 

Тайлер підійшов до стійки і поклав біля неї коробку з антигістамінними пігулками.

– Що це? – нахмурилась Вів.

– Не виключено, що за кілька тижнів нам доведеться провести робочу подорож із поставниками в Мексиці. Починай пити антиалерген, – він підштовхнув до неї коробку своїми довгими тонкими пальцями і швидко пішов до комірки бармена.

Вівіка схопила коробку, провівши по ній довгим кігтиком винного кольору. Есті посунулась до неї, задоволено всміхаючись.

– Незначні прояви фотодерматиту, – пробурмотіла вона, ніби відповідаючи на питання, що повисло в повітрі.

Естефанія загиготіла:

– То, що ти там казала? Про дівчину у біді?

– Слухай... – примружилась Вів.

– Та ні, заперечуй, скільки хочеш, – реготала вона. – Та не зволікай надто довго, він ласий шматочок.

Вівіка прослідкувала за її поглядом, кілька клієнток, не приховуючи цікавості, поглядали на бармена. Тайлер саме встановлював пивні кеги, граючи рельєфними м'язами плечей та передпліч, відвідувачки дивились на нього спрагло. Вівіка нахмурилась. Тай – її друг, так вони піклуються одне про одного, але це нічого не значить. А п’яна Есті починає шиперити все, що бачить, така вже в неї натура. Завтра, певно й не згадає про цю розмову. І все ж побачене Вівіку розгнівало.

– Теж мені, шматочок, – бурмотіла вона. – Сем, обслужи клієнтів!

Бармен рушив до відвідувачок, приймаючи замовлення.

– Вже ревнуєш? – хихотіла Есті їй на вухо. – Швидко ж ти.

– Хіба ти не була у “команді Торнтона”? – звела брову Вів.

– Не після того, що ми тепер знаємо… – опустила очі Есті. – Мені шкода його. Хороший хлопець.

– Хороший, – зітхнула Вівіка, відводячи погляд. – Та будьмо чесними: він завжди був занадто хорошим для такої як я.

*«Життя як дім» американський драматичний фільм 2001 року, знятий режисером Ірвіном Вінклером.