Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Labrinth – The Feels

Вівіка стояла біля віконця в палату Тайлера, обійнявши свої плечі руками і Джим ледь стримався, щоб не стиснути дівчину в обіймах, щоб хоч трохи підтримати. Рука досі боліла від уколу, перед очима трохи пливло після збору крові. Та він не зважав. Останні п’ятнадцять хвилин його змушували пити солодкий чай, який він терпіти не міг і питали як самопочуття. Та він просто не міг концентруватись на власному стані, коли Вівіка, як божевільна бродила босоніж довкола палати друга, відчуваючи, що може втратити його. Після смерті Томаса, все руйнувалось довкола Вівіки і Джим це помічав. 

Зараз стан Тайлера наче як стабілізували, та він не приходив до тями. Детектив підвівся, ноги здавалися ватяними, від запаморочення, довелося притримуватись стіни. Він зазирнув у віконце. Блідий хлопець лежав незворушно, тяжко дихаючи у кисневій масці, дві крапельниці, що стояли по обидва боки від хлопця підтримували його життя, на це вказував і датчик серцебиття. Воно було сповільнене, груди Тайлера повільно здіймались та опускались, його повіки ледь тріпощились, а густі чорні вії відкидали на щоки хлопця довгу тінь. 

Джеймс вважав Тайлера хорошим хлопцем, та понад усе він був відданим Вівіці, і вона схоже це в ньому дуже цінувала. Та все ж це непокоїло детектива. Дівчина не приховувала хвилювання, зблідле обличчя і збите дихання, очі блищали від сліз. Вона була приголомшена.

– Вів? – тихо звернувся Джим. – Можу спитати дещо?

– Якщо ти намагаєшся відволікти мене балачками, це не працює.

– Ти кохаєш його?

Вона пирхнула.

– Ти думаєш, що відданість можлива виключно при всій цій романтичній блювоті? Він схопив кулю, рятуючи моє життя, Габбі, – Вівіка кинула різкий погляд на Джима. – Я не можу втратити його. 

– Тобі треба відпочити, ходім, я підвезу тебе.

Вівіка втупилась у Джеймса невдоволеним поглядом.

– Ти справді сподівався кинути команду і чекав на її виконання? Йди, як тобі треба, ти вже зробив те, для чого я тебе кликала. А я залишусь, хочу бути тут, коли він оклигає, – Вівіка демонстративно відвернулась від Джима.

– Ти викликала мене заради крові?

– Звісно, – знизала плечима вона. – А для чого ти думав?

– Ти дізналась про групу моєї крові, коли я вже прийшов.

– Ні. Я дізналась твою групу після того, як побачила твої документи і подала запит на персональні дані, – закотила очі вона.

Джим здійняв брови.

– Нащо тобі ця інформація?

Вона знизала плечима.

– Корисно мати донора під рукою.

– Донора для Тайлера? Бо своєї групи ти, вочевидь, не знаєш, – хмикнув він.

– Зате знаю яка кров знадобиться моїй команді.

– Не грай, – зітхнув він, сівши поруч. – Ти покликала мене, бо хотіла врятувати людей від переслідувачів. 

– А, так-так, – кивнула вона. – Геть забула, що тим головорізам начхати, кого вбити!

– А ще ти покликала мене, бо хвилювалась, – тихо визнав Джим.

– А ти тут до чого?

– Тобі була потрібна підтримка. Ти сама сказала, що я потрібен тобі.

– Я була у відчаї.

– І потребувала мене. Бо ми з тобою пара, – він обійняв її. – Ти б могла зателефонувати Есті, та не хочеш аби вона знову хвилювалась. Тобі був треба хтось поруч, хтось кому ти можеш довіряти. І ти подзвонила мені, за що я тобі вдячний.

– То ми пара? – вона розреготалась.

– Так. А чому ти думаєш я тут?

– Бо ти мій, хто? Хлопець? – давлячись від сміху спитала вона.

– Так, а ти маєш щось проти? Ми у стосунках…

– Ми просто інколи спимо, ти не мій хлопець.

– Гаразд, нехай, – пирхнув він, відчуваючи втому від чергової підміни понять. – Та ти подзвонила мені, а не комусь із свого гарему. Чого б це тебе так не веселило, я радий, що тобі і Тайлеру краще. Але мені вранці на роботу, тож…

– Ага, бувай. Дякую за кров, Габбі.

Джеймс хотів був сказати щось ще, аж раптом з палати пролунав пронизливий писк. Медсестра, що саме була біля Тайлера, натисла на тривожну кнопку. Лікарі стрімголов побігли до палати. Вівіка підскочила до вікна, закричавши:

– Ні!

Сироти виступили на тілі Джима. Ні, тільки не це…Він намагався втримати Вівіку, що почала бити долонями скло, ніби намагаючись достукатись до Тайлера, змусити його серце битися. Датчик показував червону рівну лінію, тіло хлопця обм'якло, лікарі з дефібриляторами намагались повернути його до життя. Та бліді груди, з бинтами на плечі, так і лишались незворушними.

Вівіка стислася у руках детектива, її тіло тремтіло, сльози стікали щоками, а голос аж захрип від крику. Він ніколи не бачив її такою і не знав, що тепер робити.

Тайлер без сумніву був специфічною людиною, що нерідко опускалася до дурних жартів та образ, але чи мав Джим право звинувачувати його? Коли маєш почуття до жінки, що будує нові стосунки (хай і не визнає цього), хіба вийде просто триматись осторонь і приймати це спокійно? Певно сам детектив би так не зміг. Тож його почуття були йому цілком зрозумілі, хоч і дратували часом. Попри все це, він не заслужив на смерть. Вівіка не заслужила втратити ще одного друга, менш як за місяць. 

Спогади про слова, колись кинуті вірним другом дівчини спалахнули в пам’яті Джима, мов би Тайлер крикнув їх прямісінько йому на вухо: «Ти мені не рівня. І ніколи не будеш важити для неї стільки ж, скільки я». Скільки разів він думав, що це блеф, що Тайлер видає бажане за дійсне? І зараз детектив переконався в тому, що хлопець казав щиру правду.

Вирвавшись із рук Джима, Вівіка штовхнула двері палати, хапаючи перила на ліжку Тайлера. Її очі були розширеними від страху, сльози стікали обличчям, спускаючись на постіль.

– Гостра гіпокальціємія, треба перезапустити серце, готуйте глюконат натрію.

– Розряд!

– Міс! Залиште палату, негайно! – кричала медсестра, та Вівіка ніби не чула, шок на її обличчі ясно транслював детективу, як сильно Тайлер важливий для неї.

***

Асмодей наблизився до Брами, торкаючись рукою. Зреагувавши на мітку присяги, що ледь помітно засяяла на зап’ястку демона, ворота пропустили його. Князь Безодні рушив вперед. Пекло і справді застигло, та це взагалі не викликало здивування у Асмодея. Лише тиху радість, що Абаддон застигла разом з ними.

Швидка думка промайнула в голові, вона звеселила князя і той вирушив до клубу, у якому демониця проводила найбільше часу. Абаддон застигла, схопивши молодого хлопця за шию. Довгий загострений язик витягнувся, готуючись лизнути щоку.

Підхопивши кинджал, що лежав на столі, він наблизився до сестри, відчуваючи абсолютний тріумф перед вбивством тієї, що знущалась з нього, здавалося, з початку часів. Він пригадав гарячий подих у вухо, вологий язик на грудях. Біль від стертої шкіри, глибокі укуси, від яких лишались синці. Пригадував вагу її тіла на собі, Як вона магією змушувала його тіло відгукуватись на її присутність. Її в’юнкий хвіст, що, неначе хлист бив його, лишаючи багряні лінії. Виснаження від довготривалих знущань, посохлі губи, роздерте горло і повне небажання існувати.

Вона руйнувала його безліч разів. Згадуючи все це, він відчував як все всередині стискається від огиди. Вона була огидна йому. Все, що вона з ним робила викликало нудоту і бажання вбити себе. Бо він став учасником всього цього. Він свідомо дав згоду на зґвалтування, і мусив прийняти це. Та прийняти таке було неможливо. А тепер і не доведеться. Бо щойно час відновиться – Абаддон помре. Він всміхнувся, піднявши кинджал.

– Спинися! – застосувавши Заклик, мовила Предводителька.

Кинджал висковзнув з пальців. Асмодей розгнівано втупився у королеву Пекла. Ізуель поволі наблизилась, піднявши кинджал.

– Йди за мною.

– Ні.

– Так, Асмодею. Ми залишаємо цей притон і йдемо туди, де ти розкажеш мені про все, не опускаючи жодної деталі. Чхати я хотіла довіряєш ти мені чи ні. Я ненавиджу Абаддон не менше, та вбити її ти не можеш. Я бачу, що вас поєднує угода. Я відчуваю зв’язок. Хай, що ти собі подумав, та забрати у неї життя не вдасться, якщо не хочеш як Люцифер рахувати дні до власної смерті! – рявкнула Ізуель.

– Ну, він наче як не вмер ще.

– Поки час застиг, він житиме. Та якщо Азраель не встигне…

Вона опустила очі. Асмодей відвів погляд.

– Що вона зробила? Що за угода?

Демон зустрівся з Ізуель поглядами.

– Вона знайшла ритуал, що сховав мене від матері.

– В обмін на…

– На мене, – відвів погляд він. – Вона робила, що хотіла і коли хотіла.

Ізуель вражено поглянула на хлопця. Тоді зітхнула, відвівши погляд.

– То та байка про те, що Ліліт програла тобі у демонічні шахи…

– Брехня, – підняв очі Асмодей. – Я не хотів, щоб хтось знав, яким чином я отримав свободу.

– Я подумаю, що можна зробити.

– Вбити її і все. 

– Я не можу вбити її за угоду, на яку ти погодився.

Асмодей закотив очі.

– Я й не чекав, що ти зрозумієш.

– Не закривайся від мене, – пом’якшилась Ізуель. – Я розумію, чого ти хочеш помститися, але я не можу стратити Абаддон за те, що вона діяла в межах укладеної угоди. Які б дикі та огидні речі, вона там не коїла.

– Ти б це зробила? – здивувався він. – Якби могла ти б просто…вбила її?

– А я маю пояснювати це? – звела брову королева. – Ти живеш у Пеклі, яким я та Люцифер опікуємось. Я не дозволю ґвалту. І хоч він тут справді був, ти знав про це і прийняв добровільно. Мої руки тут зв’язані. Та я придумаю, як звільнити тебе від угоди і поставити мітку на заборону наближення.

– Така мітка є? – поглянув на неї демон.

– Так. Потребує енергії, та ми щось вигадаємо. Втім, я не здатна нанести тобі цю мітку, доки вас поєднує договір. Тож, будь ласка, дай мені можливість розібратись із цим.

– Дякую, Ізуель.

Вона кивнула, розвертаючись.

– Я можу побачити його?

– Люцифер буде радий тобі.

***

Цінувати по-справжньому неможливо доти, доки не втратиш. Цей урок Вівіка засвоїла аж надто добре. Вона ніколи не думала, що Тайлер зникне, покине чи припинить свою активну участь у її житті. Чи у житті взагалі. Вона сприймала хлопця, як щось таке очевидне, як дихання чи кровообіг, як сніданок, чашка чорної кави без цукру, яку вона пила щоранку. Він був тією частиною її життя, яку дівчина не помічала, та яка була завжди, яка підтримувала це життя у ній самій.

Маленька металева куля може урвати життя одного і перетворити на пекло життя іншого. Один клятий шмат свинцю може змінити все. Вівіка раптом замислилась скільки ще разів він ловив кулю замість неї? Скільки разів він ризикував своїм життям задля подруги, чим жертвував? Кортіло схопити його за плечі і струсити. Закричати йому в лице: “Та розплющ свої кляті очі! Подивись на мене, йолопе!”. 

Тайлер був її найближчим другом. Він знав про неї фактично все. І погодився на все це заради Вівіки. Дюпон нічим не нашкодив особисто йому, принаймні поки що. Та дівчина мала причини для боротьби. Причиною Тайлера була вона сама. Хлопець прагнув все контролювати, завжди тримати руку на пульсі і опинитися там, де потрібно, щоб всіх захистити. Піклування про їх трійцю завжди нагадувало батьківську, трохи шалену, трохи надмірну та завжди щиру і неоціненну турботу.

Вівіка ніколи не казала Тайлеру як багато він значить для неї. Ніколи не дозволяла собі опуститись до банальних промов, бо він їх ненавидів. Він цінував вчинки, це єдине, що завжди слугувало аргументом. Зараз вона не могла зробити нічого. Та якби можна було – вона б обміняла своє життя на його. Бо без Тайлера все посиплеться. Він міг про всіх подбати. Лише він.

***

Люцифер підвівся, щойно почув кроки. Асмодей оглянув друга насторожено, наче чекав побачити, як прокляття знову зробить його кволим. Але ні: король Пекла був енергійним і навіть всміхнувся до демона:

– Радий бачити тебе.

Асмодей коротко кивнув.

– Тішить, що за час моєї відсутності ти не відкинув копита.

– Ну, ще не вечір, – всміхнувся він.

– Люцифере, – застерегла Ізуель.

Демон прислухався до аур королів. Напруга не зникла повністю, та пристрасть вже не була прихованою. Схоже, ці двоє нарешті опустили все недоказане. Що ж, давно вже час. Та Асмодей не збирався про це говорити.

– Я хочу попросити дозвіл на перетин Брами для відвідин земного світу.

Ізуель повернулась.

– Нащо?

– Я не встиг завершити справи, – відвів погляд Асмодей.

Люцифер примружився.

– Радше не попрощався з кимось.

Князь Безодні мовчав, але помітно напружився.

– Чому ми маємо тебе відпустити? – спитав, Люцифер, сівши у крісло.

– Бо я про це прошу, – стиснув зуби Асмодей.

– Даруй, та ти не можеш піти без дозволу та маскування, тож я не розумію, чого ти продовжуєш дратуватися.

– Годі, – спинила його Ізуель. – Якщо ми дамо дозвіл, ти ж не порушиш правил? Ми не втручаємось у долі людей.

Він підняв очі на Предводительку.

– Не може бути…– видихнув Люцифер. – Крижаний Асмодей знайшов даму серця серед смертних?

Ізуель поглянула на короля. Демон відвів погляд, стиснувши щелепи.

– Ми не можемо відпустити тебе без повернення. На який час тобі потрібно повернутись?

– Дай мені людський рік. 

– Нічого собі! – вигукнув Люцифер. – І хто ж вона така?

– Стулися! – рявкнув Асмодей.

– Годі, обоє, – спокійно мовила Ізуель. – Я погоджу перепустку на рік.

– Ти жартуєш? – спитав Люцифер.

– Ні, не жартую. Але обіцяй мені, що триматимеш все під контролем.

– Чому ти це робиш? – нахмурився князь.

– Я може і не знаю тебе, та ти не з тих, хто йде за пристрастю. Ти маєш задум і він виходить за рамки простого бажання тіла тієї смертної. Думаю, ти сам поки не розумієш нащо тобі це. Та залишаючись тут, ти ризикуєш здуріти і знайти портал, аби лякати там людей своїми рогами, в обхід нашого дозволу на перетин. Я цього не хочу. Тому, дозвіл буде погоджено, але ти не зашкодиш їй, а захистиш, а коли не зможеш – повернешся сюди достроково.

– Цього я і прагну.

Ізуель кивнула. 

– Дозвіл від мене надано.

– Даю і свій, – покосився на королеву Люцифер. – Шуруй. Принесеш мені сінабон.

– Облізеш, – пирхнув Асмодей, а тоді поглянув на Ізуель. – Дякую.

Він злегка опустив голову:

– Моя королева.

Ізуель здійняла брови, Асмодей розвернувся, крокуючи до Брами, аби переміститися на землю. До Естефанії.

– Знайди її, – наказав він суккубці.

Та вже за мить показала йому гірський хребет. Тепер він знав, куди переміститися.

***

Сльози вже не йшли. Не було сил, Вівіка опустила голову на плече детектива і мовчки витріщалась на стіну перед собою. 

– Вів? – покликав Джим, що зараз стискав її руку.

– Не треба, – прошепотіла вона.

Їй не хотілось чути підбадьорливих слів, не хотілось цього “мені шкода”, бо це ніколи не допоможе. Раптова думка змусила її серце захолонути: якщо у неї заберуть ще й Есті – вона знайде Дюпона і рватиме йому жили, готуючись прийняти смерть від його псів. Їй не буде страшно помирати, бо сенсу жити більше не буде, та Дюпона вона забере з собою. Тоді хоч її смерть не буде даремною.

– Поглянь, – озвався Джим.

Вівіка неохоче підняла голову, зазираючи у вікно палати. Лінія серцебиття була зеленою і рухалась датчиком. Груди Тайлера поволі здіймались та опускались. Дівчина різко скочила. Серце з болем зайшлося в грудях. Лікарка залишила палату, перегородивши шлях.

– Він заслабкий. Ми вводимо кальцій внутрішньовенно. У містера Честейна відкрилась внутрішня кровотеча, зараз стан стабілізували. Від морфію він відходитиме повільно. Поки йому потрібен перепочинок. Вам також, міс. Вирушайте додому.

– Я можу прийти завтра?

– Так, можете навідати його вранці, але старайтесь не хвилювати містера Честейна…– вона оглянула Вівіку. – І себе теж. Криза минула, він буде під цілодобовим наглядом.

– Дякую.

– Ви приймаєте заспокійливі препарати?

Вівіка хитнула головою.

– Я можу призначити Вам, або ввести внутрішньовенно.

– Зі мною все гаразд, – відмахнулась вона, знову зазирнувши у вікно.

– Рішення за Вами, міс, – пом’якшилась лікарка. – Та я бачу, що це не так. Вам потрібно відпочити і виспатись. Ви дуже перенервували.

– Я не хочу уколів, мені ще треба дістатись додому.

– Я відвезу тебе, – запевнив Джим, а тоді підійшов до лікарки. – Які саме ліки треба придбати?

***

– Асмодей, щойно визнав тебе королевою? Чи я розмріявся?

Ізуель здивовано повернулась до Люцифера.

– Схоже на те…

– Не зовсім розумію, як він міг закохатись у смертну.

– Я донедавна думала, що закохатися в принципі не у його стилі.

– Та, ні, – пирхнув король. – Знаю я таких: все життя кажуть, що вони кремінь, що їх не пройняти, що кохання для дівчаток, а тоді зустрічають когось і пливуть, як масло на сонці. У любов не вірять ті, хто поки справжньої не мав. А те, що вважав коханням, було хворобливою помилкою.

– Як у тебе все просто, – всміхнулась вона.

– Може й так, – знизав плечима Люцифер і всміхнувся. – Ходи до мене, пообіймаємось.

Вона пирхнула, і раптом заклякнула. Король опустив руки.

– Ну, що це знову за вираз? Не кажи, що ти й обіймати мене не будеш, доки в мене те сповнене несмаку “тату” від прокляття на грудях.

– Ні, просто…хтось прийшов до Брами.

Люцифер підвівся.

– Ну, гаразд. Ходімо, подивимось, кого там принесло.

Вони перемістились.

Ґабрієль кивнув королям.

– Амодей повернувся з відпустки?

– О, так! Закоханий по вуха, уявляєш? – реготнув Люцифер. – Попросився ще, ви розминулись.

– Ви його відпустили?! – розгнівано спитав архангел.

– А у чім річ?

Янгол мовчки розвернувся, залишаючи Браму. Тепер все буде ще важче. Він мусить, щось вдіяти. Просто зобов’язаний. 

***

Увійшовши до номеру, Вівіка знесилено опустилась на ліжко. Джим сів поруч.

– Пробач, що загрузив тебе, – зітхнув він, сівши поруч. – Ти і так була знервована, тут ще я зі своїм “пара”.

Вівіка поглянула на нього, провівши рукою по його коліну.

– Та ні, це я не в собі. Ти врятував його, дякую, Габбі. Справді, дякую тобі. Не кожен би це зробив.

– Та, годі тобі, – закотив очі він. – Кожен, хто може поділитись кров’ю, поділився б.

– Ні, це не так. Ти зустрічав не багато поганих людей.

– А ти, вочевидь багато?

– Значно більше за хороших. Тому, зустрівши порядну людину, я гадки не маю, що з нею робити. 

– А, це пояснення, чому ти весь час така грубіянка? – реготнув Джим.

Вона всміхнулась, повернувшись на бік.

– Ні. Я завжди була грубіянкою. І з хорошими, і з поганими.

– То я і тут не особливий? – жартівливо стукнувши себе по колінах, мовив він.

– Ти можеш бути ним для гідної жінки, Габбі.

Вони зустрілись поглядами.

– Але не для тебе?

– Ти ж бачиш, яким є моє життя? Я стала неуважною всього на мить – втратила Томаса. Почала хвилюватись щодо Есті – майже втратила Тайлера. Так буде весь час. Я мушу концентруватись на роботі. Інакше ідея стати смертницею, що спершу дасть стекти кров’ю Дюпону, а тоді героїчно переріже собі горлянку – стане реальною.

– Ти б пішла на це? – спитав він, лігши поруч.

– Якби втратила все знов – так.

– Знов?

– Я вже втрачала все, Габбі. У ту ніч, коли померли мої батьки, та дівчинка померла з ними. І я мусила будувати нову себе лише з однієї мети – знайти того, хто став тому причиною. Це єдине, що дає мені сил жити далі. З іншими те саме. Тому ми прагнемо вбити нарешті Дюпона і його прихвостнів.

– А що буде, коли ви таки знищите його?

Вона знизала плечима.

– Я не знаю.

– Чи є шанс на нормальне життя? Без всієї цієї біганини, зброї та вбивств?

– Я живу так вже понад десять років, Габбі. Не певна, що це колись скінчиться.

– І що буде далі? Ти до старості ганятимешся за виродками?

– Будьмо чесні: такі як ми до старості не доживають, – всміхнулась Вівіка.

– І ти згодна миритися з цим?

Вона знову знизала плечима, відвівши погляд.

– Я згодна встигнути зробити максимум за той час, що мені відведено.

Джим опустив очі.

– Я хочу допомогти тобі.

Вівіка зітхнула. 

– Не допоможеш, бо і сам постраждаєш, – вона повернулась до нього, їх обличчя опинились дуже близько. – Якщо хтось із нас і має шанс дожити до старості, то це ти. Все це, – вона обвела рукою простір довкола себе. – Не твоє. Ти маєш бути одруженим із люблячою жінкою, що буде пилинки з тебе здмухувати. Яка народить тобі дітей, підтримуватиме у всьому, з якою ти почуватимешся особливим, коханим, потрібним. З нею ви зістаритесь, ти любитимеш своїх онуків і віритимеш у них навіть дужче за їх батьків, – вона провела рукою по його волоссю. – Не певна, що тобі личитиме сивина, але переконана, що ти був би гарним батьком і дідом. 

Джим на мить заплющив очі, мліючи від її дотику.

– І ти гарний чоловік, справді. Та все залежить від того, хто поруч. Я – вбивця. І моя єдина незмінна мета – стерти з лиця землі довбаного виродка і його помічників. Як би ти не переконував себе, що у нас щось вийде – це самообман.

– Але ж я тобі подобаюсь.

– І це нічого не змінює, – хитнула головою вона.

Джим зітхнув, повертаючи голову.

– Тоді чому я не хочу, щоб це спинялось? Не кажи, що я причарований, мене це бісить.

Вівіка всміхнулась.

– Думаю, тобі бракувало гострих почуттів.

– А, то це…як воно? Взаємозалежні стосунки?

– Я від тебе не залежу, – пирхнула Вівіка.

– А дарма, – він повернув голову до неї. – Мені здається, тобі аж занадто подобається, коли я цілую тобі спинку.

– Те, що ти дізнався про мою ерогенну зону, не дає тобі права цим викаблучуватись.

Джим всміхнувся.

– Але так. Мені подобається, – додала вона. – Я знала, що ти ховаєш свій пристрасний бік, але все одно це перевершило мої сподівання.

– О! То я нарешті здивував тебе?

– Ні. Кажу ж: я знала, що це в тобі є, просто ти довів, що вмієш цим правильно користуватися.

Детектив зітхнув.

– Ти ніколи не визнаєш поразки, вгадав? – переплітаючи свої пальці з її, мовив Джим.

– Мабуть, так і є, – погодилась Вівіка.

– Чому?

Вона замислилась.

– Тато завжди підтримував мене у всьому, я була його принцесою. Мама ж була серйозніша, хоч теж дуже любила мене. Та саме мама вчила, що мудрість, це вміння поступитися, навіть коли маєш рацію. Бо це демонструє більше сили, та й до всього, може убезпечити тебе від неадекватної реакції.

– Як це? – не зрозумів детектив.

Вівіка зітхнула, занурюючись у спогади, Джим бачив, що їй це не надто приємно, та цінував її щирість.

– Мама виходила з власного досвіду, – мовила дівчина. – Коли вона завершувала навчання у консерваторії, її та іншу вокалістку відбирали для фінального виступу, куди мали завітати не останні люди у музичній індустрії. Конкурентка була одержима перемогою і це дратувало маму, вони весь час сварилися. Одна з таких сварок стала фатальною, бо та конкурентка, усвідомлюючи правоту мами, схопила струну і намагалась задушити її. 

Джим здійняв брови. Він звісно чув, що у вишах конкуренція часто стає нездоровою, та це вже щось за межею.

– Її встигли врятувати, та мама втратила голос на кілька років. А коли відновила, він був уже не таким. І хоч з часом вона все одно стала співачкою, дуже сумувала за тими вокальними можливостями, які мала до травми.

Вівіка зітхнула, відвівши погляд.

– Тож, формально вона мала рацію у суперечці, але поплатилась за те, що доводила це неадекватному співбесіднику. Тому, вона завжди вчила мене не сваритись із тими, чи можливості мені невідомі. Бо ніколи не знаєш, у що це обернеться.

– Це безперечно мудро, та попри все, щоразу почуватись так, наче програв сам собі було, певно, боляче…– визнав Джим.

– Так. Я постійно почувалась так, наче наступаю собі на горло. Мусила перепрошувати за те, в чому маю рацію. За те, що хтось грубий зі мною незаслужено. Поступатися, аби не постраждати…Та коли батьки померли, я збунтувалась. Я зрозуміла, що чекати чи боятися нападу безглуздо, тож я сама стала нападником. А коли досягла у цьому успіху – вже переді мною вибачалися, уникали погляду і тікали. Я прогнула ту дурну систему під себе.

– І продовжуєш робити це зараз?

– Єдина можливість убезпечити себе від невідомої загрози – стати небезпечним самому. Люди охоче б’ють слабшого, користуються добрішим, репетують на тихішого, та вони не посміють торкнутися того, хто здатен відбитись. Чи взагалі вбити тебе за спробу завдати шкоди.

– То, он, що ти робиш?

Вівіка знизала плечима.

– І все це через те, як тебе виховувала мати?

Вона всміхнулась.

– Моя маман була унікальною жінкою, – закотила очі Вівіка. – Вимагала від мене бездоганного співу і не менш бездоганної гри на роялі.

– О, ти вмієш грати?

– Ні, – всміхнулась вона. – Я ненавиділа це настільки, що порізала струни.

Джим реготнув.

– Щоразу як вона била мене по пальцях я приказувала: не хочу і не буду грати. Коли я зламала інструмент, запевнила матір, що хочу лише співати. А грошей зароблятиму вдосталь, щоб найняти музикантів. Лише тоді вона відчепилась. Хоч і вважала це слабкістю, я навпаки пишалась, що нарешті не змовчала.

Детектив всміхнувся.

– Маю схожу історію.

– Справді? – звела брову вона.

Джим кивнув, регочучи.

– До шлюбу з татом, моя мати була викладачем з вокалу. Мені було цікаво як це: співати, тож я просив її навчити мене. Та коли почалась гра на піаніно, я втрачав цікавість. Але мати наполягала, що це потрібно. Я змушував себе, але виходило погано і я почувався нікчемою. Тож, якось я взяв і приклеїв кришку, що закриває клавіші. Клей взяв добрий, з батькового гаража, тож татові довелося відривати її за допомогою цвяходера. 

Вівіка реготнула.

– Мама була дуже засмучена, навіть поривалась припинити навчання.

– І, що? Ти так і не вчився грати?

– Ні, я не хотів, щоб вона сумувала, тож змусив себе навчатися. Згодом мені це навіть сподобалось. 

Вівіка замислилась над тим які різні у них були матері. Хоч її мама і не була злою чи жорстокою, їх стосунки будувались на беззаперечній повазі. Тож кожен короткий момент, коли Вівіка могла себе відстояти, був для неї подвигом, це демонструвало, що вона не поступатиметься щоразу, що вона має шанс не бути тією, на кому весь час хтось "їздить", скеровуючи у бажаному напрямку.

Джим же, навпаки прагнув бути “хорошим” сином. Не підводити, виправдовувати очікування і почуватись винним за кожен прояв непокори. Певно тому він так прагнув любові Вівіки. І з тієї ж причини, вона не могла її йому дати.

Втім, те як він зараз дивився на неї, те як уважно слухав, як тягнувся….Все це змушувало її замислюватись. Вівіка поглянула на нього, Джим затамував подих. Вона піднялась на лікоть і наблизилась до детектива, поцілувавши. 

Вже звичне колюче відчуття небезпеки прокотилось разом з жаром всім тілом. Кожен поцілунок і дотик супроводжувався цим відчуттям і обоє вже навіть звикли до нього. Сам Джим цінував кожен такий прояв від Вівіки. Їх було мало, та все ж кожен маленький крок на зустріч, викликав у детектива почуття тріумфу. Вона цілує його сама, а отже, є шанс, що вона все ж має почуття до нього. Джим хапався за кожен такий момент, дозволяючи йому дарувати неймовірну втіху.