Раді Вас бачити!

Ден прокинувся від легкого, майже невагомого руху — Со-ян вислизала з його обіймів, її тепла шкіра ковзнула по його грудях, залишаючи холодну порожнечу. Він ліниво розплющив очі, ще напівсні, і побачив її силует у тьмяному ранковому світлі, що пробивалося крізь щілину в шторах. Вона стояла біля ліжка, натягуючи його вчорашню футболку — ту саму, що валялася на підлозі після їхньої ночі. Тканина облягла її стегна, оголюючи довгі ноги, і Ден відчув, як у грудях знову спалахує тепло.

— У шафі є чиста, — хрипким, ще сонним голосом протягнув він, ліниво посміхаючись.

Со-ян обернулася, її розпатлане волосся спадало на плечі, очі блищали пустотливо.

— Та пахне чистотою, — відповіла вона. — А ця — тобою.

— Пітним мною, — саркастично скривив губи Ден, підводячи брову.

— Мені подобаєшся пітний ти, — вона хтиво посміхнулася, її голос був низьким, грайливим, і цей тон пробудив у ньому миттєвий імпульс.

— Тоді стягуй футболку й стрибай назад у ліжко, — він спокусливо посміхнувся, відкидаючи ковдру, оголюючи свій торс. — Я покажу, яким пітним можу бути.

— Вірю. Хочу, — Со-ян підійшла ближче, її пальці легенько торкнулися його грудей, але тут же відступила. — Але твій телефон розривається з самого ранку від Пакових дзвінків. Краще набери йому.

Вона подала йому телефон і, кинувши останній грайливий погляд, вийшла з кімнати, її босі ноги тихо ступали по паркету. Ден зітхнув, відчуваючи, що ранок все ж таки настав. Він набрав друга, слухаючи гудки, і швидко натягнув піжамні штани, що лежали на стільці.

— Алло, пропажа, ти де зник? Я думав, каву разом поп’ємо, — голос Пака пролунав у слухавці, звичний, але з ноткою нетерпіння.

— Пробач, друже, — Ден посміхнувся, направляючись до виходу з кімнати. — Був зайнятий.

— Та я бачу, — голос Пака раптом став серйозним, і Ден відчув, як у грудях щось стиснулося.

Він вийшов із кімнати й завмер. Пак стояв посеред вітальні, тримаючи два стакани кави, телефон притиснутий до вуха. Його погляд був прикутий до Со-ян, яка стояла біля кухонного столу в Деновій футболці, з розпатланим волоссям і широко розплющеними очима. Вона завмерла, побачивши брата. Ден миттєво опустив телефон і швидким кроком опинився біля неї, прикриваючи її своїм тілом, ніби щитом.

— Паку, я все поясню, — сказав він, намагаючись звучати твердо, але серце калатало так, що, здавалося, Пак міг його почути. Він сподівався, що друг не вибухне люттю перед Со-ян, не влаштує сцену, яка могла б її налякати.

Але Пак… Пак був спокійний. Надто спокійний. Його очі, зазвичай такі виразні, були непроникними. Він підійшов до журнального столика, акуратно поставив стакани з кавою й повернувся до них.

— У тебе є п’ятнадцять хвилин, — сказав він рівно, без тіні емоцій. — Одягайся. Я чекаю в машині.

— Паку, я все поясню, — Со-ян зробила крок уперед, її голос тремтів від благання, очі блищали від страху й провини.

Пак зупинився біля дверей і поглянув на неї. У його погляді не було злості — тільки глибока турбота.

— Із задоволенням послухаю, — тихо відповів він. — Але спочатку я поговорю з ним.

Він розвернувся й вийшов, двері грюкнули за ним із різким звуком, що відлунював у тиші квартири. Ден і Со-ян стояли, спантеличені, дивлячись услід. Її рука мимоволі стиснула його долоню, і він відчув, як її пальці тремтять.

— Він… не кричав, — прошепотіла вона, ніби не вірячи.

— Це мене й лякає, — зітхнув Ден, притягуючи її до себе й цілуючи в скроню. — Іди одягайся. Я розберуся.

Рівно через п’ятнадцять хвилин Ден вийшов із квартири, уже в джинсах і светрі. Пакова машина стояла на паркінгу, двигун тихо гудів. Ден сів на пасажирське сидіння, кинувши погляд на друга. Пак сидів спокійно, руки на кермі, очі дивилися прямо на дорогу. Він навіть не глянув на Дена, завів мотор і виїхав із паркінгу, спрямовуючи автомобіль на головну дорогу.

Тиша в машині була важкою, майже фізично відчутною. Ден ковтнув, намагаючись зібратися з думками. Найбільше його лякав не розлючений Пак, а цей — мовчазний, холодний, непередбачуваний.

— Паку, я розумію, що ти думаєш, але повір, це не інтрижка, — Ден першим порушив тишу, його голос був тихим, але щирим. — Я ніколи б не зробив їй боляче.

— А що це? — так само спокійно промовив Пак, не відриваючи погляду від дороги.

Ден зітхнув, відчуваючи, як у грудях стискається.

— Можеш не вірити, але я кохаю її, — щиро зізнався він, дивлячись на профіль друга. — Я кохаю Со-ян.

Пак мовчав. Його пальці стиснули кермо сильніше, але обличчя залишалося незворушним.

— Он як, — нарешті сказав він. — І як довго ви разом?

— Декілька місяців, — Ден помітив, що Пак звертає до будинку їхніх батьків. Це збило його з пантелику. — Пак, чому ми їдемо сюди?

Пак не відповів. Він зупинив машину біля входу, заглушив двигун і вийшов. Ден поспішив за ним. Вони мовчки піднялися на другий поверх, увійшли у кімнату Со-ян.

— Коли Со-ян було шістнадцять, я зайшов у її кімнату й застав її ревучою над коробкою, — почав Пак, його голос був тихим. Він нагнувся, дістав із-під ліжка стару картонну коробку й поставив її на ліжко. — Вона сказала, що плаче через хлопця. Бо дізналася, що в нього є інша.

Ден завмер, відчуваючи, як у горлі пересихає. Пак сів на край ліжка, його пальці легенько торкнулися коробки.

— Я тоді розлютився. Сказав, що якщо вона хоче, я можу провчити його, — він, підтиснув губи, ніби згадуючи той момент. — Але вона сказала, що він не винен. Що в нього почуття до іншої.

Ден не знав, що сказати. Він стояв, дивлячись на коробку, і відчував, як у грудях наростає щось важке.

— Через кілька днів я знову зайшов до неї. Її не було, а на ліжку лежала ця коробка, — Пак обережно відкрив її. Ден підійшов ближче й завмер. Усередині, акуратно складені, лежали речі — його речі. Листівки, які він колись писав їй жартома. Браслет, який подарував на її шістнадцятиріччя. Квиток із кіно, де вони були вдвох. Навіть стара футболка, яку він залишив у них удома. Усе було підписано датами, акуратним почерком Со-ян. — Тут не вистачає лише шкарпеток, які вона зносила до дір, — тихо додав Пак.

Ден не міг відірвати очей. Його горло стиснуло, серце боліло від ніжності й провини водночас.

— Саме тоді вона дізналася, що ти зустрічаєшся з Ха Рін, — Пак важко видихнув. — А потім ти розійшовся з нею, і ви з Со-ян перестали спілкуватися. Уникали один одного. Я вирішив, що вона тобі зізналася, а ти їй відмовив.

Він підвівся, поглянув на Дена пильно, але без злості.

— Поки не побачив, як ви дивитеся один на одного. Раніше ти на неї так не дивився, — Пак ледь посміхнувся, коли Ден винувато опустив погляд. — Я думав, що це мені здається. Але вчора це помітила навіть Ада.

Ден ковтнув, відчуваючи, як усе всередині перевертається.

— Ти сказав, що це не інтрижка. Що ти кохаєш її, — Пак підійшов ближче, поклав руку йому на плече. Його погляд був твердим, але теплим. — І я тобі вірю. Але я хочу, щоб ти розумів, наскільки сильні її почуття до тебе. Вона берегла це все роками. — Його пальці стиснули плече сильніше. — Я довіряю тобі свою молодшу сестру. Розіб’єш їй серце — і я переламаю тобі ноги.

Він посміхнувся — щиро, з теплом, — і вийшов із кімнати, залишивши Дена наодинці з коробкою й океаном емоцій, що захлеснули його. Ден сів на ліжко, обережно торкнувся однієї з листівок. Його пальці тремтіли. Як він не помічав, що вона кохала його так довго.