Раді Вас бачити!

Ден глянув на екран, де миготіло ім’я друга, і тихо вилаявся.

— Чого ти не спиш серед ночі?! — вирвалося в нього різкувато.

— Я… завадив? — Пак звучав розгублено, не очікуючи такого тону.

— Ні, — Ден видихнув, намагаючись прибрати різкість з голосу. — Просто не розумію, що в тебе тепер сталося. — Він спробував хоч якось замаскувати свій настрій.

У цей момент у дверному отворі з’явилася Со-ян. Ден беззвучно промовив ім’я Пака, і вона одразу все зрозуміла, прочитавши по губах.

— Мені потрібна твоя порада, — голос Пака звучав так, ніби його хтось добряче скрутив у вузол.

— Що сталося, друже? — Ден відчув, як накочується провина за його тон на початку.

— Здається… я таки влип. — Пак видихнув важко, наче визнавав поразку.

— Тільки не кажи, що це з тією студенткою… — Ден примружився.

— Угу, — протяг Пак.

Ден потер потилицю й опустився на край ліжка.

— Ну, так вона ж не проти була… принаймні так здавалося.

— Вона уникає мене. І… здається, у неї вже є інший, — швидко випалив Пак.

— Ого, — Ден щиро здивувався. — І жодного шансу?

— Я не впевнений. Підозрюю, що це просто гра… але не знаю.

— Тоді перевір здогадку, — Ден почухав брову, ледь посміхаючись, коли у пам’яті спалахнула тепла, гаряча секунда, яку щойно зірвав дзвінок.

— Як саме? — Пак звучав абсолютно розгубленим.

— Вдай, що ти п’яний. Залишся з нею наодинці. А там вже побачиш, — Ден всміхнувся сам собі.

— Хм… Можливо, ти правий, — нарешті озвався Пак, і в голосі почувалася рішучість.

— Добре, якщо все, то… мені час, — Ден не дочекався відповіді й вимкнув телефон.

Він одразу пішов до кухні — з єдиною думкою повернути все на ту саму мить, де вони зупинилися.

Але замість Со-ян на столі лежала маленька записка.

Подзвонили зі студії. Довелося поїхати. Буду до вечора.

Ден розчаровано видихнув, втомлено провівши рукою по обличчю.

— Ох, друже… я тебе ненавиджу, — пробурмотів він і, всупереч настрою, тихо засміявся.

***

День, проведений в очікуванні вечора, тягнувся нестерпно повільно.

Ден встиг випити каву… потім ще одну… подивитися фільм, відтиснутися, прийняти душ, знову випити каву — а на годиннику була лише перша година дня.

Не витримавши, він накинув пальто й поїхав у зал до Тренера. Можливо, так день мине швидше.

На вулиці мрячило, й повітря пахло мокрим асфальтом та холодом. На дорозі утворився затор, але він швидко розсмоктався разом з останніми краплями дощу. Погода в Сеулі змінювалася миттєво, і Ден це любив — у цих переходах була своя магія, ніби місто кожні кілька хвилин оновлювалося й вдихало на повні груди.

У кабінеті Тренера пахло зеленим чаєм і трохи — розігрітими татамі з тренувального залу поруч. Ден застав Ю Ну та На-рі: вони сиділи одна навпроти одної з чашками, з яких підіймалася легка пара. Їхні голоси звучали тихо й спокійно. Ден приєднався, і невимушена розмова поступово перетворилася на маленьке сімейне коло, де кожен ділився дрібницями про себе, приймаючи нову людину у свою теплу компанію.

Та Ден весь цей час не міг відірвати погляду від На-рі.

Її поношений одяг пахнув дешевим парфумом і дощем — вона, мабуть, трохи промокла, поки добиралася сюди. Збиті кросівки були темні від вологи. На вішаку висіла її вицвіла куртка, що мала запах вітру й бензину. З кишені стирчали прості, потерті вовняні рукавиці. На комоді поруч стояв мотошолом — подряпаний, з легким запахом пластмаси й дороги.

Вгадати її роботу було не важко — кур’єр.

І від цього всередині в Дена щось стискалося.

Йому хотілося, щоб поруч із його сестричкою була людина зі стабільною роботою. Без ризиків. Без нічних змін. Без небезпечних роз’їздів по місту, де мокрий асфальт може стати підступним.

Він нічого не сказав. Просто підвівся й вийшов, щойно розмова перейшла на щось легше.

На дворі пахло мокрою землею, гарячою кавою з автомата під навісом і чимось шкільним, знайомим — старим гумовим покриттям дитячого майданчика неподалік, яке після дощу видавало особливий запах.

Ден зробив кілька дзвінків — коротких, ділових — і, здається, кожен із них наближав його до того рішення, яке тільки-но визріло в його голові.

Коли він повернувся назад, його очі вже були зосередженими й холодно-впевненими — так Ден виглядав завжди, коли для себе щось остаточно вирішував.

Тренер добре знав цей погляд — загострений, холодно-зосереджений, коли Ден уже все для себе вирішив. Варто було лише прослідкувати, куди саме спрямовані його очі, — і Тренер одразу зрозумів.

Тому, знайшовши найдрібніший привід, він м’яко вивів Ю Ну з кабінету, залишивши Дена й На-рі наодинці.

Ден не став зволікати.

— Ти працюєш кур'єром? — його тон з веселого миттєво став діловим.

На-рі завмерла, наче її застали.

— Так, — тихо відповіла вона, ніби в цьому була її провина.

— Я вважаю, ця робота не підходить людині яка живе з моєю сестрою.

Її обличчя різко змінилося. Здавалося, вона на мить забула, як дихати.

— Я подзвонив знайомому. У нього якраз була вакансія контролера в логістичній компанії.

На-рі підвела на нього погляд — спершу розгублений, потім збентежений, і Ден помітив, як його слова зачепили її.

— Графік стабільний, зарплата ....

— Я сама можу розв'язувати свої проблеми. — перебила вона на півслові. Голос став різким, упевненим, гострим. — Те, що я зараз у когось на милості, не означає, що я не справлюся сама.

Ден ледь помітно всміхнувся. Йому справді сподобалась її реакція — тверда, без жодного жалю до себе.

— Це не подачка, — він підняв долоню, зупиняючи її. — Ніхто з тобою там панькатись не буде. Гордість — це добре. Але через неї легко втратити шанс.

Він нахилився ближче, але його голос звучав м’яко.

— Колись такий шанс нам із Ю Ною дав Тренер. Сьогодні я хочу дати його тобі.

Ден усміхнувся щиро, тепло:

— Я хочу, щоб у вас був час на щастя, а не лише на те, щоб виживати.

Телефон у кишені коротко завібрував. Ден поглянув на екран — Со-ян.

Приїдь у клуб.Терміново.

Він вдихнув, приборкуючи… хвилювання.

— Ось тут усе, що потрібно знати, — Ден простягнув На-рі складений листок.

— Подумай, перш ніж відмовлятися.

Він підвівся, легко поправивши пальцями комір пальта.

— Мені час. Передай нашим, що я змушений був бігти у справах.

Ден кивнув, коротко всміхнувся й вийшов, залишивши за собою м’яке клацання дверей.

На-рі залишилася сидіти посеред кабінету, стискаючи листок у руці.

❤️❤️❤️❤️❤️❤️Дякую всім, хто приділив час моїй історії. Буду вдячна, якщо ви залишите коментар. Кожен ваш відгук допомагає у просуванні книги, щоб ще більше читачів могли її побачити. А чим більше читачів — тим більше натхнення створювати нові історії.❤️❤️❤️❤️❤️❤️