Раді Вас бачити!

Ден вдихнув повітря на повні груди й рушив до неї.

По тілу пробігло легке хвилювання — не через страх, а через невідомість. Вони не бачилися так давно, що він уже не був певен, як вона відреагує.

— Сподіваюся, там не лише сік, — озвався він, опершись ліктем на барну стійку поруч. — Інакше ти виглядатимеш занадто… жалюгідно.

Фраза прозвучала в їхній звичній, напівжартівливій манері, тій, яку розуміли тільки вони двоє. Ден широко посміхнувся, намагаючись зробити тон легким.

Со-ян повільно повернула голову.

Її очі — темні, глибокі, з ледь помітним блиском подиву — зустрілися з ним. У цій миті щось у ньому застигло.

— Ден? — здивовано прошепотіла вона, наче не вірила власним очам.

— А ти чекала когось іншого? — він намагався жартувати далі, але відчув, як упевненість тане.

Тепер, дивлячись на неї, він усвідомив: перед ним — не та дівчинка, яку він колись захищав, а доросла жінка. І цілком можливо, що вона тут не сама.

Погляд Со-ян неспокійно ковзнув убік, потім — ще раз. Вона почала швидко озиратися, ніби когось шукала. І Ден зрозумів.

Його усмішка зів’яла.

— Я, мабуть, піду, — тихо промовив він, намагаючись не видати розчарування. — Радий був тебе бачити.

Він розвернувся й майже відразу рушив до виходу.

Кожен крок лунав у голові, мов відлуння.

З чого я взагалі взяв, що вона зрадіє?

Весь цей час вона уникала його, і він, дурень, сподівався на щось інше.

Надворі пахло осінню. Холодне повітря обпікало легені, але трохи заспокоїло тіло. Ден зупинився, глибоко вдихнув і заплющив очі.

— Безглуздя, — прошепотів він собі під ніс.

Телефон у кишені завібрував.

Він дістав його, не очікуючи нічого особливого, але, побачивши повідомлення з невідомого номера, завмер.

Купи соджу і анджу. І приїзди за адресою

서울특별시 강남구 테헤란로 87길 17

Со-ян.

Коли дочитав, щось тепле прокотилося грудьми.

Він не стримав усмішку.

— Не такий ти вже телепень, — тихо мовив Ден і рушив до машини.

Він точно знав, куди поїде закупитися — у те саме маленьке кафе, де колись вони годинами сиділи втрьох, сміялися й сперечалися про дурниці.

Ден під’їхав до вузької вулиці, що вела до старого кафе, й залишив машину на дозволеному місці. Вийшов, закрив дверцята і повільно рушив пішки.

Осіння прохолода приємно освіжала, пахло мокрим листям і свіжим хлібом із сусідньої пекарні. Ден завжди любив саме таку погоду — м’яку, спокійну, де все навколо дихає рівновагою.

Жарке літо його виснажувало, холодна зима дратувала, а осінь… осінь була схожа на нього самого — яскрава зовні, але повна відлуння й темних тіней усередині.

Він зупинився біля знайомих дверей із вузькими віконцями й потертою дерев’яною рамою.

Все те саме.

На обличчі з’явилася легка, щира посмішка.

Зробивши кілька кроків, Ден відчинив двері — і його відразу огорнув знайомий аромат: теплий рис, смажене м’ясо, трохи часнику й щось рідне, домашнє.

Цей запах миттєво переніс його в минуле — у студентські роки, коли вони з Паком приходили сюди після занять, замовляли найдешевше анджу й сміялися до сліз.

— 안녕하세요, — промовив Ден і низько вклонився.

За стійкою піднялася старенька — невисока жінка з акуратно зав’язаним волоссям і зморшками, що ніжно розходилися від очей, немов промені сонця. Вона впізнала його одразу й розквітла посмішкою.

— А я вже думала, що ти забув стару, — засміялася вона й, не вагаючись, розчинила обійми.

— Тітонько, що ви таке кажете! — Ден посміхнувся, легко обіймаючи її. — Невже я міг би посміти?

— Признавайся, — жартома примружилася вона. — У гості прийшов чи просто перевіряєш, чи я ще жива?

Вона завжди була такою — різкуватою, але з золотим серцем. Для Дена і Пака вона давно стала кимось на кшталт бабусі, що вміє і сварити, і нагодувати досхочу.

— Каюсь, — театрально зітхнув Ден і злегка вклонився. — Я до вас, тітонько, по соджу й анджу. З собою.

Жінка звузила очі, схрестивши руки.

— Ви з Паком щось святкуєте? Чи знову вам якісь негідниці серця порозбивали?

— Ні-ні, — Ден усміхнувся, але цього разу тихіше. — Це не для Пака.

— А для кого ж тоді? — її тон став настороженим.

— Для дівчини, — відповів він коротко, з легким теплом у голосі.

Жінка застигла, підозріло примружившись.

— Для дівчини? І ти думаєш, я буду їй готувати, не знаючи, хто вона така? А що як вона тебе образить? — бурмотіла вона, розмахуючи руками.

Кілька відвідувачів усміхнулися, спостерігаючи за знайомою сценою. Але Ден лише розвів руками, не стримуючи усмішки.

— Не хвилюйтеся, тітонько. Ви її знаєте, — сказав він м’яко. — Це Со-ян.

— Со-ян? — жінка на мить застигла, потім її обличчя розпливлося в усмішці. — Так би й казав! Моя маленька дівчинка. Звісно, я їй усе приготую.

Вона швидко пішла до кухні, щось бурмочучи собі під ніс, а Ден залишився стояти, дивлячись їй услід із тихою посмішкою.

Тут час і справді не рухається, — подумав він, слухаючи, як на кухні дзенькає посуд і як пахне тим самим анджу, що колись здавався найкращим у світі.

Машина плавно звернула з жвавої Тегеранро на тихішу 87-му вулицю. Скло навколишніх будівель ловило й відбивало вечірнє світло, ніби місто саме дихало — величезний живий організм, що мерехтить у ритмі тисяч сердець.

Ден зупинився біля висотки з написом “Asterium”.

Будівля здіймається вгору, її скляний фасад блищав, немов гладь води, у якій тонули вогні неба та автомобілів.

Він вийшов із машини, дістав кілька пакетів — теплі, ще пахучі, дбайливо запаковані тітонькою. Соджу дзенькнула всередині, коли він поправляв піджак.

Ден підняв погляд угору.

Десь там, за блиском скла, на нього чекала вона.

І знову, зовсім непомітно, повернулося те саме легке хвилювання, яке він відчув, коли вперше її побачив у барі.

Фоє зустріло його теплим повітрям кондиціонера й приглушеним запахом кави. Біля стійки стояв охоронець — високий, широкоплечий, у чорному костюмі, що сидів на ньому бездоганно.

— Перепрошую, можу дізнатися ваше ім’я? — спокійно, але строго промовив чоловік, злегка нахиливши голову.

— Ден, я... — почав він, але охоронець відразу кивнув.

— Можете проходити, пані Со-ян нас попередила. — Він зробив крок убік, відкриваючи шлях до ліфтів.

— Дякую, — коротко відповів Ден і рушив уперед.

Охорона серйозна, — подумав він, кидаючи погляд на камери в кутках. — Їй, мабуть, нелегко з усіма цими фанатами.

Погляд ковзнув по табло біля ліфтів.

3 поверх.

Він натиснув кнопку, двері плавно розчинилися. Усередині грала легка музика — тепла, заспокійлива. Але його це не розслабляло. Навпаки, кожна секунда здавалася довшою.

Коли ліфт зупинився, Ден глибоко вдихнув і вийшов у коридор, де панувала тиша.

М’яке світло ламп, бежеві стіни, килимове покриття, що приглушувало кроки. Він йшов повільно, наче рахуючи удари серця.

Потрібна квартира.

Він зупинився перед дверима.

Горло пересохло, долоні спітніли. Навіть пакети раптом стали надто важкими.

Ден зібрався, видихнув й натиснув дзвінок.