Раді Вас бачити!

Дена розбудив телефонний дзвінок — настирливий, різкий, як тривога.

Він наосліп потягнувся до тумбочки, знайшов телефон і натиснув прийняти виклик, навіть не розплющуючи очей.

— Мммм… — буркнув він у слухавку.

— Спиш? — голос Влада звучав занадто бадьоро для такого ранку.

Очевидно, хтось уже встиг пережити цілу пригоду і тепер прагнув нести новини у світ.

— Що тобі треба, Влад? — Ден говорив сипло, голос ще спав.

— Пак із клубу поїхав із гарячою блондинкою, — змовницьким тоном повідомив Влад, ледве стримуючи сміх.

Ден відкрив одне око.

— Наскільки гарячою? — ліниво поцікавився він.

— О, просто бомба! — захоплено вигукнув Влад. — І головне — вони навіть не розмовляли. Просто подивилися одне на одного і відразу… — він розтягнув паузу, — почали цілуватися!

Ден підняв обидві брови й розсміявся.

— Невже навчився? — проказав він з ледь помітною іронією. — Цікаво.

І, не давши Владові договорити, натиснув «завершити виклик».

Сон зник остаточно.

Ден позіхнув, потягнувся, зітхнув — і піднявся.

Ванна зустріла його прохолодою плитки. Він почистив зуби, поглянув на себе у дзеркало — очі трохи втомлені, але на диво спокійні — і зайшов під душ.

Тепла вода розтікалася по тілу, розслабляючи, змушуючи думки текти повільніше.

І знову — якось сам собою — у голові сплив образ Со-ян.

Точніше, не її самої — а ті смішні теплі шкарпетки з лисичками, які він учора побачив у шафі.

Навіщо вона їх досі береже?

Ден усміхнувся сам до себе.

Останнім часом він часто ловив себе на думці, що згадує її частіше, ніж слід.

А кожна така згадка — як ковток теплого повітря після зливи.

Може, річ у тім, що він досі сприймає її як молодшу сестричку з характером демонятка.

— Хоча, якщо чесно, — пробурмотів він уголос, — Демонятко з роками стає небезпечно привабливою.

Він засміявся, вимкнув воду і загорнувся в рушник. Одягнув звичайну блакитну сорочку і чорні штани. І направився на кухню.

На кухні запах кави швидко наповнив простір.

Ден зробив кілька ковтків, глянув на годинник.

Час виїжджати.

— Робочий день обіцяє бути веселим, — промовив він сам до себе, відставляючи чашку.

Звичним рухом схопив ключі, теку з документами — і вийшов, залишивши за собою тихий аромат кави й теплий посмак ранку.

В університеті панував звичний ранковий хаос: шелест сторінок, гомін у коридорах, запах дешевої кави з автомата і постукування підборів по плитці.

Ден йшов крізь це як крізь хвилі — спокійно, із чашкою власноруч завареної кави, не поспішаючи.

Його обличчя видавало людину, яка спить на годину менше, ніж треба, але все одно встигає бути іронічно дотепною.

Коли він зайшов до аудиторії, студенти вже сиділи.

Кілька дівчат — як завжди — випрямились, наче за командою.

Ден кинув короткий, але уважний погляд поверх класу.

— Отже, — промовив він, ставлячи чашку на стіл, — хто готовий мене сьогодні вразити?

Пауза.

Пара винуватих поглядів у підручники.

Класична тиша.

— Ніхто? — Він підняв брову. — А я, наївний, навіть поголився.

Кілька студентів тихо засміялися.

І саме тоді з останнього ряду пролунало спокійне:

— Якщо треба, можу спробувати.

Ден підняв погляд.

Невисока дівчина з чорним волоссям і впевненими, трохи зухвалими очима стояла посеред класу.

Вона не соромилася його погляду — навпаки, зустріла його спокійно, навіть виклично.

— Моє ім’я — Чо Рі, — сказала вона, і в голосі чулося легке задоволення від того, що всі дивляться саме на неї. — Я хотіла б порівняти мотив долі в легенді про «Принцесу Пхенгган» та в японській «Кагуї».

Ден кивнув.

— Цікаво. Продовжуй.

Вона говорила чітко, красиво. Без ноток страху, без бажання сподобатися.

І коли її очі зустріли його знову, він відчув знайомий холодок уздовж хребта.

Такий самий погляд був колись у Со-ян — років шість тому.

— Цікаво, — промовив він, коли дівчина закінчила. — Хочеш сказати, що героїня «Кагуї» має більшу свободу вибору, ніж Пхенгган?

— Так. Бо вона відмовляє імператору. А Пхенгган — ні, — відповіла Чо Рі, і в куточках її губ промайнув ледь помітний вогник усмішки.

Ден схрестив руки на грудях і нахилив голову набік.

— Сміливо. Але, знаєш, у легендах свобода завжди має ціну. —

Він зробив паузу, щоб уся аудиторія встигла відчути вагу його слів. —

Тож коли відмовляєш імператору — треба бути готовою заплатити.

Чо Рі не опустила очей.

Навпаки, вона підняла підборіддя і тихо сказала:

— Якщо не платити, не буде сенсу жити.

У класі запала тиша.

Ден відчув, як куточки його вуст повільно підіймаються.

— Добре, Чо Рі. Ти щойно отримала п’ятірку. І мою повагу.

Дивно, але ця дівчина — Чо Рі — чимось дуже нагадала йому ті давні, іронічні перепалки із Со-ян.

Та сама жвавість у голосі, та сама манера говорити з викликом, ніби кожна фраза — це дуель.

Ден мимоволі посміхнувся, проте усмішка вийшла короткою, сумною.

У голові промайнуло зовсім інше — не аудиторія, не студенти, а зовсім інший день.

Со-ян тоді сиділа перед ним у напівтемряві, нахилившись, стискаючи в долонях вату, просочену антисептиком.

Її пальці тремтіли, коли вона торкалася його пораненого обличчя, а в очах стояв страх — справжній, глибокий, той, що не приховаєш за жартами.

Вона намагалася щось сказати, але голос ламався.

Саме тоді він уперше побачив її без захисної іронії, без «лисичої» хитрості — просто дівчину, яка переживала за нього.

Після того все змінилося.

Вони перестали бачитися — не через сварку, просто… життя повело їх у різні боки.

Вона занурилася у світ акторства, постійних кастингів, фільмування і нервових очікувань.

Він — у навчання, у книжки, в тишу лекційних залів.

І між ними поступово виросла стіна — така невидима, але тверда, як скло.

Ден задумливо провів рукою по столу, ніби стираючи пил зі спогадів.

Цікаво…

Якби тоді нічого не сталося — ні тієї ночі, ні того погляду, ні того страху…

Вони б справді стали родиною?

Чи це лише він, наївний, завжди бачив у ній молодшу сестру, тоді як для неї все було зовсім інакше?

Він зітхнув і повернувся до реальності — гомін студентів, шум коридору, запах кави, що давно охолов.

Та думки про Со-ян усе одно залишилися.

Десь глибоко, між рядками його власних лекцій.

На годиннику була друга година дня, коли Ден вийшов з університету.

Він сів у машину, увімкнув гучний зв’язок і набрав Пака.

Кілька довгих гудків — і нарешті почувся знайомий голос.

— Привіт.

— Привіт, як пройшла ніч? Влад казав, що клуб ти залишив не сам, — у голосі Дена звучала щира цікавість.

— А Влад, бува, не забагато язиком тріпає? — з іронією відказав Пак.

— Та іноді, — Ден усміхнувся. — То як тобі українська дівчина?

— Дика, як тигриця, — коротко розсміявся Пак.

— Ого! — Ден здивовано підняв брови. Почути таке від друга було справді несподівано.

— Та це ще м’яко сказано. Не чекав стільки пристрасті. А головне — поки я був у душі, вона просто зникла.

— Стривай… ти що, додому її привів? — Ден не повірив власним вухам.

— Якось так вийшло. Не бурчи, більше не повториться, — буркнув Пак, намагаючись віджартуватися.

— А ти перевір, чи нічого не пропало, — вже серйозно сказав Ден.

— Думаєш, вона могла щось поцупити?

— Не знаю, але переконайся на всяк випадок.

У слухавці кілька секунд стояла тиша, потім Ден почув кроки й шурхіт, а далі — різке:

— 도대체…?! — тихе, але сповнене роздратування.

— Що, обчистила? — вигукнув Ден.

— Ха! Вона лишила гроші й записку: “Заслужив”, — з глухою образою кинув Пак.

Ден не витримав — і вибухнув сміхом.

— Друже, тебе прийняли за… ну, ти розумієш, за того, кого купують на одну ніч!

— За кого? — Пак гримнув голосно.

— За хвойду! — Ден майже захлинався від сміху. — А скільки вона лишила?

— Триста баксів, — цього разу в голосі Пака вже чулася крижана посмішка.

— Ну, хоча б не у гривнях! — Ден знову вибухнув сміхом. — Тепер ти валютна хвойда!

— Заткнися, — сухо відрізав Пак і вимкнув телефон.

Ден іще довго не міг заспокоїтися — сміявся до сліз, витираючи очі.

Такого розвитку подій він точно не очікував.