Раді Вас бачити!

Ден стояв у просторому кабінеті, де за столом сидів пан Сан-вон. Чоловік дивився суворим поглядом, та Ден знав це лише маска ділової людини. Насправді він дуже добрий — але тільки не тоді, коли мова заходить про його сімʼю.

— Чесно кажучи, я не зовсім розумію, про що ти хочеш поговорити. У мене вже був Пак, і ми все вирішили, промовив чоловік.

— Насправді Пак не до кінця знає ситуацію, — спокійно відповів Ден. Він поставив на стіл конверт і посунув його до пана Сан-вона. — Тут уся інформація, якої бракує. Со-ян просила нікому не розповідати, тому я приховав це від Пака.

Пан Сан-вон відкрив конверт і почав переглядати матеріали. Згодом дістав із нього флешку.

— А тут що? — запитав він, підвівши погляд на Дена.

— Тут… вечір, з якого все почалося. Перепрошую, — Ден низько вклонився.

— За що ти перепрошуєш? — у голосі чоловіка з’явилася настороженість.

— За те, що не захистив Со-ян належним чином. Вибачте мені.

Пан Сан-вон на мить подивився на флешку, потім зітхнув.

— Ден, я не знаю, що там сталося, — промовив він, легко постукуючи флешкою по столу. — Але я більш ніж упевнений: ти не стояв осторонь, склавши руки. Тому тобі немає за що перепрошувати.

Ден знову низько вклонився.

— Я сподіваюся, ви приймете заходи, щоб ця людина більше не наважилася турбувати Со-ян, — тихо сказав він, піднявши на чоловіка погляд.

— Будь певен, — голос пана Сан-вона став твердим. — До речі, сьогодні в нас сімейна вечеря. Чекаю тебе ввечері в нас. — Він тепло посміхнувся.

— Я був би радий… але мушу відмовитися. У мене ввечері літак, — відповів Ден.

— І куди ж ти летиш? — пан Сан-вон підняв брову, щиро здивувавшись.

— В Україну. На деякий час.

— Вам там що, медом намазано? Спершу один, тепер інший… — невдоволено пробурмотів він собі під ніс. — Гаразд. Але сподіваюся, ти скоро повернешся. Ти ж знаєш — для нас ти давно став частиною сім’ї. — Його голос став м’яким.

— Дякую, пане, — Ден тепло посміхнувся й уклонився.

— Все, іди, а то ще на літак запізнишся, — махнув рукою Сан-вон, наче проганяв надокучливу муху.

Ден ширше усміхнувся, попрощався й вийшов.

***

Аеропорт гудів голосами пасажирів, повідомленнями про посадку й гуркотом валіз, але для Дена все це зливалося в туман. Він ішов поруч із Паком та Со-ян, а всередині стискалося щось тяжке й тепле водночас.

Пак виглядав незвично напруженим. Со-ян — навпаки: холодна, зібрана, хоча Ден помічав, як її пальці судомно стискають ремінець маленької сумочки.

Вони дійшли до контрольної зони. Ден зупинився й розвернувся до них.

— Ну що, діти, хто перший буде плакати? — з удаваною легкістю кинув він.

— О, будь певен, що плакати будеш саме ти, — склала руки на грудях Со-ян, піднявши брову. — Нарешті даси спокій Кореї.

— Без мене тут стане занадто тихо й нудно, — Ден зітхнув театрально. — Особливо для тебе.

— Для мене? Заспокойся. Я навіть святкувати буду, коли твій літак злетить.

— Та невже? — він удав шок. — Тоді, може, я повернуся пізніше, щоб дати тобі більше приводів для радості?

— Краще взагалі не повертайся, — відрізала вона, але в очах бринів смуток, який помічав лише він.

Пак зітхнув почувши їхню суперечку.

— Я вас благаю… Ви точно впевнені, що вам не менше ніж п’ять років? — пробурмотів він, масажуючи перенісся. — Ви як кіт із собакою.

— Він почав, — Со-ян миттєво ткнула пальцем у Дена.

— А вона продовжила, — спокійно видав Ден і підморгнув Паку. — Ти свідок.

— Свідок? — Со-ян видавила криву посмішку. — Свідки довго не живуть.

Пак закотив очі..

— Друже, не дивися так. Якщо ми не сваримось, то це вже аномалія, — він хлопнув друга по плечу. — Все нормально.

Пак задумливо гмикнув.

Со-ян відвела погляд, ковтаючи клубок у горлі. Ден побачив це й зробив крок ближче. Виправив її шарфик — ніби випадково. Вона завмерла.

— Замерзнеш же, — тихо пробурмотів він так, щоб почув тільки Пак. — А я не хочу, щоб мале Демонятко хворіло.

Со-ян штовхнула його ліктем у бік, ховаючи розгубленість.

— Не називай мене так при людях… — прошипіла вона крізь зуби.

— О, пробачте, пані. Забув, що ви у нас тепер знаменитість, — глузливо посміхнувся Ден.

— Я тобі зараз дам знаменитість…

— Ей! — Пак підскочив між ними. — Хоч на п’ять хвилин можете не сваритися? Ден на батьківщину летить!

— Я ж повернуся.Поспішив додати Ден.

Со-ян закусила губу.

— Коли? — спитала вона занадто швидко.

— А що, скучиш? — він підняв брову.

— Та тьфу на тебе, — вона відвернулася, але плечі її зрадницьки опустилися.

Пак засміявся:

— Ну все, іди вже, поки вас не вигнали охоронці.

Ден обняв Пака — щиро, міцно.

— Бережи сестру. Серйозно.

— Звісно, — кивнув Пак.

Ден повільно перевів погляд на Со-ян. Вона стояла прямо, але пальці тремтіли. Він торкнувся її руки — швидко, непомітно, наче випадково.

— Не задирай носа, ясно? — м’яко шепнув він, прикриваючи теплоту сарказмом.

— Ти перший почав, — так само тихо відповіла вона.

В очах Дена промайнуло щось тепле.

— Я повернуся, — майже безголосно вимовив він.

Вона легенько штовхнула його в груди:

— Краще повертайся. Бо якщо ні — я прилечу туди сама й притягну тебе додому за вуха.

— О, я з нетерпінням чекатиму, — усміхнувся Ден.

— Іди вже, — прошепотіла вона. — Поки я… поки ти мене не роздратував до кінця.

Він зробив крок назад… ще один… і повернувся тільки на мить.

Їхні погляди зустрілися — не саркастичні, а сповнені тепла і смутку.

Ден підняв руку, ніби у жартівливому салюті.

— Не засумуйте без мене.

— Ага, дуже смішно, — буркнула Со-ян, її очі блищали вологою.

Ден пішов до контролю…

Не озираючись.