Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Ден сидів у кріслі з книгою, коли телефон раптово завербував на столику. На екрані засвітився контакт Ю На.
Він зітхнув і натиснув на приймання виклику.
— Так.
— Що робиш? — її голос звучав якось неприродно.
— Читаю. А що, якісь проблеми? — Ден заклав закладку між сторінками й відклав книжку.
— Треба твоя допомога, — протягнула вона загадково.
— Викладай, — коротко відповів він, насторожившись.
— Можна Со-ян заночує у тебе?
Ден застиг. На мить йому здалося, що почулося. Мозок відмовлявся приймати цю фразу.
— Що? — перепитав він повільно, не вірячи у власні вуха.
— Розумієш, біля її будинку з’явився якийсь сталкер. І їй… трішки моторошно повертатися додому, — пояснила Ю На.
Ден зітхнув, провів рукою по обличчю.
— Чому не поїде до батьків?
— Не хоче їх хвилювати. А в мене одна кімната й маленьке ліжко, — швидко відповіла дівчина, наче передбачаючи його наступне запитання.
— У її сім’ї ціла мережа готелів, — Ден підвів брови. — Не могла б просто зупинитися там?
— Не хочеш допомогти — так і скажи, — у її голосі прозвучала образа.
Ден заплющив очі, повільно вдихнув і видихнув, стримуючи легке роздратування.
— Нехай приїжджає. Я підготую кімнату.
На тому кінці лінії пролунало радісне верещання.
— Ти найкращий! — вигукнула Ю На і миттю завершила дзвінок.
Ден ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись у порожнечу, ніби намагаючись усвідомити, що щойно погодився. Потім встав і попрямував до гостьової кімнати.
Він змінив постіль на свіжу, акуратно розправив ковдру, переставив подушки, щоб виглядало затишно. У ванній прибрав усе особисте — лезо для гоління, рушник, флакон після бриття. Не хотів, щоб Со-ян відчула себе ніяково.
Повернувшись у вітальню, кинув погляд на холодильник: напівпорожній, лише пляшка води та вчорашній салат. Ден злегка скривився, знизав плечима й тихо буркнув:
— Якщо вже приймаю гостю, треба зробити це по-людськи.
Він накинув куртку, взяв ключі й вийшов у прохолодний вечір. Попереду — супермаркет, свіжі продукти й гострий соус, без якого Со-ян не уявляла вечерю.
***
Со-ян приїхала з великою валізою та спортивною сумкою через плече.
Ден, побачивши цей багаж, лише підняв брови, але чемно допоміг затягнути все до квартири. Коли відчув вагу валізи, тихо присвиснув.
— І що ти туди напакувала? — кинув він із ледь прихованим здивуванням.
— Усе найнеобхідніше, — зухвало відповіла вона, проходячи повз нього, навіть не озираючись.
— Якщо це «необхідне» на одну ніч, — він криво посміхнувся, — боюся уявити, скільки тобі знадобиться речей на тиждень.
Со-ян зупинилася й різко повернулася до нього.
— На ніч? — перепитала вона з подивом.
Ден завмер, на мить перемотуючи в голові розмову з Ю Ною.
— Так… Вона сказала, що ти залишишся тільки на ніч, — обережно відповів він, хоча вже відчував, що сестра щось недоговорила.
— А мені сказала, що ти дозволив на кілька днів, — її голос прозвучав холодніше.
Усвідомивши, що сталося, вона швидко підійшла до валізи, схопила ручку й потягнула її назад до виходу.
— Пробач, що потурбувала… — почала вона, але не встигла договорити.
Ден зробив крок уперед і перехопив валізу, легко зупинивши її рух.
Со-ян різко розвернулася — і в ту ж мить опинилася зовсім близько.
Її подих ледь торкнувся його щоки, аромат парфуму змішався з теплим повітрям між ними.
— Невже я сказав, що це щось змінює? — тихо промовив Ден. Його голос став нижчим, оксамитовий, майже інтимним.
Він дивився на неї впритул — і світ, здавалось, завмер.
В її очах блиснула звична впертість, але десь глибше — промайнув ледь вловний трепет.
Ден відчув, як у голові проноситься божевільна думка:
«Мене тягне до цього демонятка… як до жінки.»
Він спробував відігнати її, та марно.
Його тіло реагувало швидше за розум — прагнуло її близькості, тепла, руху, який він забороняв собі навіть у думках.
Вона зробила крок назад, ніби намагаючись повернути собі повітря й збільшити простір між ними.
— Тоді я залишуся, якщо ти не проти, — сказала вона, уникаючи його погляду. Але голос був впевненим.
— Вечеря вже на столі, — Ден нарешті порушив мовчанку, намагаючись надати голосу легкості, — і я купив гострий соус. Не викидати ж його?
Він додав сарказму, сподіваючись, що жарт сховає його справжню розгубленість — і той факт, що близькість її присутності збила його з рівноваги.
— Ну, тоді це все пояснює, — Со-ян розсміялася тихо, але вже більш розслаблено, і рушила до столу.
Її сміх звучав як ковток свіжого повітря після кількох хвилин дивної напруги.
Ден підхопив валізу й закотив її до кімнати для гостей. Коли повернувся, Со-ян уже сиділа за столом, зручно вмостившись і з цікавістю розглядала сервування — ніби оцінювала його кулінарні здібності без слів.
— Я підготував тобі кімнату, — сказав він, зупинившись поруч. — Але ванна у мене одна…
Він зробив коротку паузу, усмішка ледь торкнулася його губ.
— Доведеться ділитися.
Со-ян підняла на нього погляд — прямий, але з ледь помітною іронією.
— І ти так спокійно це кажеш? Не боїшся, що я все заберу собі?
— Будь милостива, хоч рушник залиш, — відказав Ден, удаючи спокій, хоча всередині все ще відчував дивне тепло від тієї ситуації.
Вона злегка підтиснула губи, стримуючи посмішку.
— Я подумаю.
— Подумай, — кивнув він, проходячи повз, але не стримав короткого погляду через плече.
Со-ян у цей момент теж перевела очі на нього — і обоє швидко відвели погляд, ніби нічого не сталося.
Телефон пронизливо задзвенів, розриваючи тишу вечора.
На екрані невідомий номер. Ден насупив брови, ковзнув поглядом по Со-ян, яка спокійно вечеряла, і, зітхнувши, підняв слухавку.
— 선생님, 안녕하세요! — пролунав у динаміку дзвінкий жіночий голос.
Ден мимоволі стиснув щелепи. Глянув на годинник — половина одинадцятої вечора. Потім, не кажучи ні слова, вийшов у свою кімнату й зачинив двері.
— Хто це? — запитав коротко, без жодного інтересу в голосі.
— Це Чо Рі, — голос на тому кінці динаміка був солодким і тягучим. Дівчина явно намагалася звучати спокусливо, і це тільки ще більше дратувало.
— Чо Рі, ти бачила, котра година? — його тон став різкішим.
У відповідь — мовчанка.
— Усе, що стосується навчання, обговорюється в університеті. Зараз у мене особистий час, — слова прозвучали холодно, навіть занадто чітко.
— А якщо я дзвоню не через навчання? — її голос став тихішим, невпевненим, але з ледь помітним натяком на флірт.
— Щось загрожує твоєму життю? — Ден говорив рівно, без емоцій.
— Ні…
— Чи, може, чиємусь?
— Ні…
— Тоді до побачення, — сухо відрізав він і натиснув на кнопку завершення дзвінка.
На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша. Ден глибоко видихнув і потер перенісся.
— Не вистачало мені ще загравань від студенток… — пробурмотів він.
На його обличчі з’явилася втомлена усмішка, коли він уявив реакцію Пака:
— От уже б реготав, клятий.
Він вийшов із кімнати — у вітальні за столом уже нікого не було.
Тиша знову накрила квартиру.
Ден повільно видихнув з легким розчаруванням.
