Раді Вас бачити!

Ден ішов швидкою, впевненою ходою аеропортом Інчхон, тримаючи телефон у лівій руці й везучи валізу правою. Його темно-синє пальто, зшите на замовлення в Києві, сиділо ідеально, підкреслюючи широкі плечі й струнку поставу. Легка усмішка не сходила з обличчя — щира, тепла, така, що змушувала перехожих озиратися. Він повертався в країну, яка давно стала для нього домом: Сеул із його неоновим сяйвом, гамором таксі, запахом вуличної їжі й відчуттям, що тут усе можливо. Кожен подих повітря, просочений вологою й спеціями, повертав його до життя.

Минуло вже кілька місяців із того вечора, коли Со-ян, його Демонятко, взялася мирити Пака й Аду. І, як не дивно, у неї вийшло блискуче. Вона вигадала план із практикантами в готелі пана Сан-вона, заманила Пака в готель, а потім — непомітно, але впевнено — підштовхнула його до Ади. Пак дзвонив йому днями: голос друга був тихим, але в ньому чулася нотка, якої Ден не чув роками, попередив, що є серйозна розмова. І Ден уже здогадувався, що саме друг збирається повідомити. Він радів за нього. Щиро. І лише сподівався, що, коли Пак дізнається про нього й Со-ян, його щастя з Адою пом’якшить реакцію.

Він одразу помітив Пака біля виходу. Той стояв, як завжди, стриманий і непроникний: чорне пальто, руки в кишенях, очі сховані за темними окулярами. Але Ден бачив — друг змінився. Ледве помітно, але змінився: плечі розправлені, постава спокійніша, ніби тягар, що тиснув на нього, нарешті спав.

— Паку! — гукнув Ден, розкидаючи руки й сильно вдаряючи друга по плечу. — Нарешті бачу тебе не через екран, а живцем!

Пак зняв окуляри, усміхнувся — щиро, тепло — і обійняв його міцно, по-чоловічому, з поплескуванням по спині.

— І слава Богу, — відповів він, відступаючи. — Бо я вже почав забувати, який ти справжній.

— Я неперевершений, — засміявся Ден, поправляючи комір пальто. — Ну що, спочатку кава чи одразу освідчення?

— Спочатку кава, — Пак кивнув убік виходу. — А там подивимося.

На стоянці їх чекала темна машина — нова, з запахом шкіри й ледь чутним ароматом дерев’яного освіжувача. Ден із задоволенням розтягнувся на пасажирському сидінні, відкинув голову й глибоко вдихнув. Повітря Сеула — вологе, насичене вихлопами, спеціями й життям — заповнило легені.

— Як же я скучив за цим шумом, — пробурмотів він, дивлячись у вікно. — Місто живе. Пульсує. Я й забув, як сильно люблю це місце.

— Ти, як завжди, не змінився, — Пак заводив двигун, його голос був спокійним, але з ноткою тепла. — Усе ще любиш хаос.

— А ти, як бачу, усе ще його уникаєш, — Ден хитро посміхнувся, кидаючи погляд на друга. — Хоча… — він звів брови, — з огляду на твоє обличчя, здається, хаос тебе таки наздогнав. Що трапилось?

Пак мовчав кілька секунд, вдивляючись у дорогу. Машини рухалися рівномірними потоками по автобану, фари блищали в сутінках. Потім він заговорив — тихо, серйозно, ніби підбираючи кожне слово:

— Со-ян… здається, у неї хтось з’явився.

Ден завмер. Серце пропустило удар, потім забилося швидше. Він напружився, але зовнішньо залишився спокійним.

— ВВ Со-ян? — перепитав він, стараючись звучати здивовано. — І чому ти виглядаєш так, наче це кінець світу?

— Не все так просто, — Пак стиснув кермо сильніше, кісточки побіліли. — Якщо я не помиляюся… це може бути він.

— Хто — він? — Ден нахилився ближче, не розуміючи про кого йде мова.

— Той, у кого вона була закохана ще зі школи, — Пак зітхнув. — Той, хто зламав їй серце й залишив без пояснень.

Ден насупився, пригадуючи.

— Той тип, що крутив їй голову і тягнув гроші, поки зустрічався з іншою? Ден тоді знайшов його. Провчив. Але Паку про це знати не треба — Со-ян розповіла братові іншу історію, і Ден мав її дотримуватися.

— Той самий? — підтвердив Пак.

— Ти впевнений? Може, хтось інший?

— Я бачив, яка вона щаслива, — тихо сказав Пак. — Прямо як тоді.

Ден мовчав, дивлячись на вогні міста за вікном. Потім легенько вдарив друга по плечу.

— Ну що, брате, поживемо — побачимо.

— Саме цього я й боюся, — Пак сумно посміхнувся. — Со-ян не з тих, хто може за себе постояти. А якщо це справді він… я хвилююся за неї.

Ден ледь не розсміявся. «Ох, як погано ти знаєш свою сестру, — подумав він. — Це Демонятко може все, чого тільки захоче». Але вголос сказав лише:

— Знаєш, я скучив за цим. За тобою. За Со-ян. За всім цим божевіллям.

— Старієш, брате, — Пак усміхнувся, насмішка ледь чутна.

— Тільки після тебе, — Ден підморгнув.

Пак хитнув головою.

— Я радий, що ти приїхав.

І Ден був радий. Хоча розумів: через пару днів його друг, можливо, більше не захоче його знати.

Двері квартири відчинилися, і тепле повітря — з ароматом зеленого чаю, кориці й свіжої випічки — огорнуло Дена, наче обійми. Пак пропустив його вперед. Ден переступив поріг, усміхнувся й глибоко вдихнув.

— Ну, вітаю, — промовив він глибоким, трохи насмішкуватим голосом. — Нарешті я дійшов до святого місця вашого сімейного затишку.

З кухні виглянула Ада — у м’якому бежевому светрі, волосся розпущене, щоки ледь рожеві від тепла плити. Побачивши Дена, вона розгубилася, але швидко опанувала себе й чемно всміхнулася.

— Добрий вечір, Денис Вікторович, — вимовила вона, трохи кланяючись.

Ден здивовано підняв брови.

— Денис Вікторович? — повторив він, ледь стримуючи сміх. — Ого, як офіційно. Ви що, надто виховані, пані Адо?

Ада зніяковіла, її щоки стали ще рожевішими.

— Вибачте, я просто… ну, ви ж мій викладач, от і…

— Ніяких формальностей, — перебив він м’яко, знімаючи пальто. — Просто Ден. І на «ти». Інакше я подумаю, що прийшов на лекцію, а не в гості.

Ада кивнула, усміхаючись.

— Добре… тоді просто Ден.

У цей момент із вітальні вийшла Со-ян. У домашніх штанях і його старій футболці, що з’їхала на одне плече, волосся зібране в недбалий пучок. Вона спокійно зупинилася у дверях, схрестивши руки на грудях, і подивилася на нього. Тіло Дена зрадницьки відгукнулося — хвиля тепла прокотилася від грудей до низу живота. Вона виглядала неймовірно: домашня, тепла, але водночас така збудлива, що він ледь стримався, щоб не підійти й не притиснути її до стіни прямо зараз. Вони заздалегідь усе обговорили телефоном. Але реальність була сильнішою за план.Він бажав її.

— А я думала, у мене галюцинації, — сказала вона, удаючи незадоволення. — Не щодня бачиш Дена на своєму порозі. Живого. І без броні сарказму.

Ден гмикнув.

— Со-ян… Я теж радий бачити, що твій язик усе ще гостріший за ніж. Невже ніхто так і не навчив тебе стриманості?

— Стриманість не для тих, хто любить правду, — відповіла вона з холодною усмішкою, що приховувала жар. — Але я обіцяю сьогодні бути чемною.

— Чемність від тебе? — Ден театрально закотив очі. — Тоді мені краще сісти — а то впаду від шоку.

Со-ян склала руки ще тісніше, але в куточках губ промайнула ледь помітна усмішка.

— Сідай. Я запаслася чаєм. І м’ятою. На випадок, якщо ти залишишся надовго.

Ден почув двозначність і всміхнувся ширше.

— О, це вже запрошення, — хмикнув він. — А я думав, ти мене виженеш із порогу.

— Ще не вечір, — відповіла вона майже лагідно, проходячи повз нього й торкаючись плечем — навмисне. Її погляд промайнув бажанням, яке вона озвучувала телефоном.

Пак метушився біля плити, готуючи свою фірмову страву — гострих рамен із морепродуктами. Аромат наповнив кухню. Ден сів за стіл, розслаблено, але очі його щоразу поверталися до Со-ян. Вона сиділа навпроти, удаючи, що нарізає овочі, але ніж рухався надто повільно. Він ледь стримувався — хотілося обійняти її, притиснути до себе, покрити тіло поцілунками. Але не зараз. Не при всіх.

— Отже, — Ден обперся на стіл, удавано офіційно. — Як я бачу, у вас тут усе стабільно. Ада — красуня, Пак — шеф-кухар, Со-ян… усе ще буря на двох ногах.

— Хочеш, щоб буря тобі голову знесла? — підняла брову Со-ян.

— О, я не сумніваюся, — усміхнувся Ден, нахиляючись ближче. — Але хтось обіцяв стримуватися.

— Хіба? — її голос став солодким, очі блиснули викликом. — Я можу зробити маленьке виключення…

Пак розсміявся.

— Я ж просив! Хоча краще не вмішуватися.

— І правильно, — буркнула Со-ян, кидаючи Дену короткий, двозначний погляд.

— Ден, — відірвала їх Ада. — Як подорож? Не втомився?

— Трохи, — відповів він, не зводячи очей із Со-ян. — Але після такої зустрічі я навіть радий, що приїхав. І чай у вас чудовий, до речі.

— Це мама Пака передала, — гордо сказала Ада. — Каже, що в ньому — спокій.

— Спокій? — Ден усміхнувся, дивлячись на Со-ян. — Дивно, що ти його п’єш.

— Колись я тебе перевиховаю, — відповіла вона саркастично.

— Неможливо, — втрутився Пак, сміючись. — Його вже пізно виховувати.

Ден розвів руками.

— Ну, хоч комусь я подобаюся таким, як є.

— Мабуть, собі, — пробурмотіла Со-ян.

Коли Пак поставив на стіл гарячу каструлю, Ден і Со-ян обмінялися ще одним швидким поглядом. Вони обоє бажали одного — щоб вечір скоріше закінчився. Щоб залишитися наодинці. Щоб торкнутися. Щоб забути про все. Залишилося зовсім небагато. І він зізнається Паку. І буде, що буде.