Раді Вас бачити!

Її волосся лоскотало йому ніс. Тепле, ніжне тіло притискалося до його міцного, ще сонно напруженого. Ден прокинувся з безтурботною усмішкою на обличчі — відчував себе абсолютно щасливим. Він обережно поцілував Ха Рін у скроню й намагався дихати тихіше, щоб ненароком її не розбудити.

Поки вона спала, його погляд ковзав по кімнаті дівчини: невелика, але затишна — з простою шафою, письмовим столом, дерев’яним стільцем. На стіні висіло декілька малюнків, виконаних олівцем. Ден здогадувався, що автор — сама Ха Рін: лінії були ніжні, уважні, а з-під них визирали герої манги — із глибокими очима та лагідними усмішками.

Ха Рін солодко потягнулася, і її сонний голос, м’який, мов шовк, прозвучав поруч:

– Ти вже прокинувся?

– Мггг… – протягнув Ден, притискаючись щокою до її волосся.

Вона усміхнулася.

– Чим займемося сьогодні?

– Можемо просто пролежати в ліжку весь день, якщо ти не проти, – промовив він, ще міцніше обіймаючи її, ніби хотів затримати цей момент назавжди.

– Я б із радістю… – вона торкнулася його грудей долонею, – але скоро приїде Джі-у.

– Твоя сестра приїздить сьогодні?

– Угу. Хочеш познайомитися? – її очі спалахнули цікавістю.

– А чому б і ні, – усміхнувся Ден. – Ти їй про нас розповідала?

– Не зовсім. Вона знає, що у мене дехто є, але не знає хто.

– Чому ж ти не сказала? – він здивовано підняв брови.

– Не була впевнена, що в тебе це серйозно, – відповіла вона, лукаво торкнувшись носом його шиї.

– А тепер упевнена? – Ден поглянув їй у темні очі, в яких танцювали іскорки щастя.

– Тепер упевнена, – прошепотіла вона, усміхаючись ніжно.

Їхню мить перервав раптовий дзвінок. На екрані блиснуло ім’я: Пак. Ден зітхнув і взяв слухавку.

– Так, брате.

– Мені потрібна твоя допомога! – у голосі Пака звучало радісне хвилювання.

– Що трапилося? – Ден посміхнувся, відчуваючи, що новина буде гарною.

– Допоможеш вибрати обручку? Я хочу освідчитись Лі Ю!

Ден на мить завмер.

– Ого… – тільки й вимовив він.

– Ти там живий? – розсміявся Пак.

– Так, просто не очікував!

– Тоді чекаю тебе через годину!

Зв’язок урвався, а Ден ще кілька секунд сидів із телефоном у руці, обдумуючи почуте. Ха Рін уже встигла одягнутися, її волосся все ще спускалося на плечі м’якими хвилями.

– Схоже, тобі час, – сказала вона з легкою усмішкою, підходячи ближче.

Ден ліниво підвівся, ковзнув поглядом по її обличчю — ніжному, теплому, такому рідному.

– Схоже, так… – відповів він, шукаючи свій одяг по кімнаті. Кожен рух здавався йому нестерпно повільним — не хотілося йти.

Коли він нарешті вдягнувся, підійшов до Ха Рін і лагідно торкнувся її губ.

– Ввечері зустрінемось. Сходимо в кафе з Джі-у — познайомимось, гаразд?

Вона обійняла його, вдихаючи знайомий запах його парфуму.

– Домовилися, – промовила тихо, з тією ж усмішкою, що змушувала серце Дена битися швидше.

Він поцілував її ще раз, коротко, але тепло, і відійшов до дверей.

– До вечора, – сказав, пославши повітряний поцілунок.

І вже за мить зник за дверима, несучи в собі невимовний заряд щастя — від Ха Рін, її очей і голосу.

Пак чекав на друга біля воріт, переминаючись із ноги на ногу. Він раз у раз поглядав на дорогу, нервово тереблячи рукав куртки. Нарешті здалеку з’явилося таксі. Ден, помітивши знайому постать, усміхнувся — і вже за мить Пак застрибнув до салону, важко зітхнувши від нетерпіння.

– Нарешті! – вигукнув він, плеснувши Дена по плечу. – Поїхали!

Таксі рушило. За вікном повільно пропливали вулиці — зимові, трохи похмурі, але в душі Дена залишався теплий посмак ранкового щастя. І все ж щось у ньому було насторожене.

Він не наважувався зачепити тему освідчення. У нього були свої сумніви — не до Пака, а до Лі Ю. Інтуїція нашіптувала йому, що за її усмішкою ховається щось більше, ніж просто закоханість. Але Пак останнім часом не хотів чути нічого, що бодай тінню кидало сумнів на його кохану.

Вони обійшли кілька ювелірних салонів, поки, нарешті, не знайшли те, що Пак шукав. Вітрини виблискували холодним світлом металу й дорогоцінних каменів. Усе було гарним, але Пак зупинився біля однієї вітрини й завмер.

– Ось вона, – прошепотів він, дивлячись на тонку каблучку з невеликим сапфіром. – Саме така, як я уявляв.

Ден стояв поруч, мовчки спостерігаючи, як друг із сяйвом в очах розглядає прикрасу. У його грудях стискалося щось важке — не ревнощі, не заздрість, а легка тривога.

Пак, ніби відчувши його настрій, повернувся до нього й сказав з усмішкою:

– Не хвилюйся ти за мене. Усе добре. Я вже сказав Лі Ю, що весь бізнес переходить до Со-ян — і знаєш, її ставлення до мене не змінилося.

Ден уважно подивився на нього.

– Ти впевнений?

– Абсолютно, – відповів Пак, і його обличчя освітила щира посмішка.

Ден відповів йому тією ж посмішкою, хоча десь у глибині душі все одно залишався холодний відгомін сумніву.

– Тоді я радий за тебе, брате.

Вони вийшли з магазину під легкий дощ, і Пак міцно стискав у руці невелику коробочку, немов найцінніший скарб. А Ден ішов поруч — мовчки, але з теплом у серці, бо бачив, як щасливий його друг. І тільки десь на самому дні свідомості тремтів тихий, невидимий тривожний відтінок.

Ден їхав від Пака до кафе, та ніяк не міг позбутися того гнітючого відчуття, що засіло глибоко в грудях. Наче камінь — важкий, холодний, невидимий.

Можливо, він справді помилявся в Лі Ю. Можливо, його передчуття були просто безпідставними. І навіть якщо так — що з того? Хіба це погано — помилитися, якщо помилка означає, що його друг щасливий?

Ден щиро хотів, щоб саме так і було. Він прагнув повірити, що цього разу інтуїція його підвела, що Пак зробив правильний вибір… Та відчуття тривоги не відступало. Воно пульсувало десь усередині, як тихий дзвін, який не дає спокою навіть у тиші.

Таксі плавно зупинилося біля знайомого кафе. Ден розплатився, вдихнув на повні груди прохолодне повітря й вийшов. Його погляд одразу знайшов Ха Рін — вона сиділа за столиком біля вікна. Її темне волосся було зібране в легкий пучок, а пальці бездумно крутили ложечку в чашці.

Ден посміхнувся — щиро, з полегшенням. Усі його думки про Пака й Лі Ю зникли на мить, розчинилися в передчутті зустрічі. Він прискорив крок, але вже за кілька секунд помітив щось дивне.

Її погляд.

Ха Рін дивилася не на нього, а повз. Її очі були тьмяні, немов за ними ховалася буря, яку вона не могла приборкати. Обличчя бліде, губи напружено стиснуті. Ден відчув, як щось холодне пробігло спиною.

Його розум почав судомно перебирати варіанти:

Може, хтось образив її? Може, щось сталося з сестрою?

Але що ближче він підходив, то чіткіше розумів — причина не зовні. Причина болю, що відбивалася в її очах… це він сам.

Ден завмер на півкроці. Його серце стиснулося, немов від передчуття втрати, якої ще не сталося, але яка вже десь поруч, дихає й чекає свого моменту.