Раді Вас бачити!

Ден під’їхав до нічного клубу приблизно за пів години. Місце, де вони з Со-ян бачилися востаннє, вдарило по ньому хвилею знайомих спогадів — теплих, змішаних із хвилюванням. На вході охорона мовчки кивнула йому, пропускаючи без черги. Світло всередині миготіло різкими неоновими спалахами, а басова хвиля била в грудну клітку так сильно, що здавалося, наче намагається змістити його серце з місця. Романтичний настрій, який Ден оберігав дорогою сюди, розсипався під тяжкими ударами ритму.

У клубі поки що не було великого натовпу — вечір тільки прокидався. У повітрі стояла густа суміш запахів: солодкі парфуми, алкоголь, волога після недавнього дощу, легкий дим ароматизаторів, які клуб запускав у вентиляцію. Ден міг відчути навіть металічний присмак — від холодного повітря, що тягнуло з відчинених вхідних дверей.

І тоді він побачив її.

Со-ян сиділа за барною стійкою, опершись ліктем на стільницю. Чорна сукня ніжно облягала її фігуру, підкреслюючи кожну лінію, кожен вигин. Розпущене волосся спадало по плечах темними хвилями, зловіщим і водночас чарівним блиском відбиваючи неонове світло. Вона виглядала так, ніби могла одночасно зачарувати й знищити те саме поєднання, яке щоразу вибивало Дена з рівноваги.

Він навіть не намагався приховати усмішку, коли йшов до неї, не звертаючи уваги на погляди кількох дівчат, що танцювали неподалік.

Підійшовши впритул, він поклав руку їй на талію — легко, але впевнено. Її тіло ледь здригнулося, і Со-ян різко повернула голову, однак, побачивши його, напруження зникло. На губах з'явилась тепла посмішка — така щира, що Ден відчув, як його власна посмішка тільки ширшає.

— Ти швидко.

— Ти написала. Терміново. — Ден дивився на неї так, ніби весь клуб перестав існувати. — Щось сталося?

Со-ян відвела погляд, наче намагалася приховати думки. Невеличка зморшка з’явилась між бровами, плечі трохи напружилися.

— У мене зустріч з режисером… — вона ледь помітно ковтнула. — Чесно кажучи, я хвилююся.

Слова зависли в повітрі, і бас під ними ніби стих на секунду — Ден насторожився.

— Чому?

Вона прикусила нижню губу, повільно, невпевнено наче вагалася чи варто говорити.

— Моя колега… попередила мене не приходити самій. Але не сказала чому. — її голос знизився, став тихішим. — Це виглядає… дивно.

Він нахилився трохи ближче. Не лише щоб перекрити шум, а й щоб вона відчула його присутність — міцну, теплу, надійну.

— Не хвилюйся. Я поруч.

Її погляд піднявся на нього — тривожний, але теплий. Вона кивнула, хоча в її жесті відчувалося, що тривога нікуди не поділася.

— Я піду сама… — вона вдихнула, вирівнюючи плечі. — А ти зайди за хвилин п’ятнадцять. Просто скажи, що нам пора. Добре?

— Ти впевнена? — його рука на талії мимоволі стиснулася міцніше. — Можливо, я піду з тобою одразу?

— Так. — її усмішка була натягнутою, але вона намагалася виглядати впевненою. — За такий час нічого не станеться.

Вона піднялася навшпиньки й торкнулася губами його щоки — так м’яко, що це більше нагадувало подих, ніж поцілунок, але цього було достатньо, щоб його груди стисло.

Со-ян розвернулася й попрямувала до VIP-кімнати. Її кроки були впевненими — але Ден бачив по тому, як напружена її спина, що впевненість награна.

Він провів її поглядом, і відчув, як плечі самі собою напружилися, немов його тіло готувалося до чогось недоброго.

Погляд упав на годинник.

Він точно засік час.

П’ятнадцять хвилин.

П’ятнадцять довгих, клятих хвилин.

***

Час тягнувся нестерпно довго. Кожна хвилина, кожні кілька секунд ніби розтягувалися, поки в грудях наростав неспокій. Нарешті Ден не витримав і рушив до дверей VIP-кімнати. Перед самими дверима ще раз перевірив час на телефоні. Рівно п’ятнадцять хвилин.

Він ковтнув повітря, натягнув фальшиву посмішку і відчинив двері.

Зробив крок уперед.

І завмер.

Світ перед очима різко звузився. Музика клубу немов зникла. Він більше не чув ані басів, ані голосів — тільки глухий, важкий стукіт власного пульсу у вухах. Удари, схожі на глухі удари барабана.

На підлозі сиділа Со-ян.

Вона трималася за щоку. Розбита губа тремтіла, по ній текла тонка червона смужка. Сльози змішувалися з кров’ю, стікаючи на підборіддя. Її плечі здригалися, дихання було уривчастим.

Над нею стояв чоловік років під п’ятдесят. Каштанове волосся, азійські риси обличчя, невисокий, трохи повненький. Він розминав кість на руці — ту саму руку, якою щойно вдарив її. На його обличчі читалося роздратування.

У Дена всередині щось зірвалося.

Кров в жилах закипіла, як розпечена лава. Весь світ зник — залишився тільки цей виродок і Со-ян на підлозі. Ден навіть не памʼятав, як зрушив з місця. Тіло діяло саме.

За секунду він уже був поруч.

Схопив чоловіка за ту саму руку і різко вивернув її у протилежний бік. Різкий хруст пролунав так голосно, що, здавалося, перекрив навіть клубну музику. Чоловік заволав, але Дену було байдуже. Він одним сильним рухом жбурнув його об стіну. Той глухо вдарився спиною, сповз вниз, втрачаючи контроль над тілом.

Ден навіть не глянув на нього вдруге.

Він одразу повернувся до Со-ян і опустився на коліно поруч.

— Ти як? — його голос тремтів від злості й тривоги.

Со-ян важко ковтнула, закивала. Її великі, перелякані очі піднялися на нього.

— У… усе гаразд… — прошепотіла.

Ден обережно, але наполегливо торкнувся її плеча, допомагаючи підвестися.

— Пішли додому. — Тон був м’який, ніжний.

Він обхопив її за плечі, притискаючи ближче до себе, ніби боявся, що вона розсиплеться від найменшого доторку. Со-ян притиснулася до нього, її пальці трохи тремтіли. Ден закрив її собою від поглядів з танцмайданчика, провів повз охоронця й повів до виходу.

Тепер він чув тільки одне — її нерівне дихання і власне серцебиття, яке билося так голосно, ніби готове вирватися назовні.