Раді Вас бачити!

Ден припаркував машину за рогом від відділку й нетерпляче поглядав на годинник. Со-ян і Пак мали пересісти із мікробуса до нього, щоб збити журналістів зі сліду. Після цих нескінченних днів пресингу дівчині потрібен був бодай ковток тиші.

Вони заздалегідь домовилися говорити в звичній саркастичній манері — щоб Пак нічого не запідозрив. Ден почувався школярем, який ховає секрет перед строгим старшим братом.

Нарешті дверцята відчинилися — вони швидко стрибнули всередину, і Ден одразу ж вирулив на головну дорогу.

— Ну? Як усе пройшло? — кинув він, кидаючи короткий погляд у дзеркало.

— Наче непогано, — зітхнув Пак, — але нюансів… ого-го.

— Вмієш ти привертати до себе увагу, — Ден усміхнувся напівжартома.

— Ну не завжди ж тобі бути в центрі уваги, — буркнула вона з удаваним презирством, закочуючи очі так театрально, що Ден ледве стримав сміх.

Він знову глянув у дзеркало — і його погляд зачепився за її губи: пухкі, трохи надуті після всіх цих нервів… і до божевілля для нього привабливі. Усмішка сама ковзнула по обличчю.

— Ага, тобто увагу ти привернула чисто, щоб мене переплюнути?

— О, бідненький, — прошипіла вона солодко. — Ти настільки самозакоханий, що важко прийняти, що не весь світ крутиться навколо тебе?

Пак голосно видихнув і закотив очі так, що Ден ледь не розсміявся.

— Я думаю, — протягнув Ден з удавано розумним виглядом, — ти просто хотіла привернути мою увагу.

— Може, я просто хотіла, щоб ти нарешті заткнувся? — Со-ян широко всміхнулася, але приховати іскру в очах їй не вдалося.

— Припиніть, — різко зупинив їх Пак. — Ви серйозно? Собачитися зараз?

Ден одразу зробив кам’яне, зосереджене обличчя. Со-ян теж удавала слухняність, але він чітко бачив у дзеркалі, як вона ледве стримує посмішку, кусаючи нижню губу.

І це зводило його з розуму.

Дорога минула швидко. Він довіз їх до готелю, де зупинився Пак, і, коли вони вийшли, Ден ще кілька секунд сидів, спостерігаючи, як Со-ян поправляє волосся на вході у готель, намагаючись зустрітися з ним поглядом.

Тільки коли вони зникли у вестибюлі, Ден увімкнув двигун і рушив додому — у порожнечу, де її сарказму, тепла і солодкого голосу знову катастрофічно бракуватиме.

Ден намагався увімкнути фільм, але навіть це видавалося нудним. Картинка миготіла перед очима, однак думки знову і знову повертали його до порожнечі у квартирі. До тиші, яка різала нерви.

Він різко підвівся з дивана й почав прибирати. У квартирі й так було чисто, проте йому потрібно було чимось зайняти руки, аби не думати. Після двох годин безглуздого прибирання Ден важко впав на диван, відчуваючи, як по футболці проступили сліди поту. Він зморщився і, принюхавшись, сам собі скривився.

Треба в душ.

Він скинув із себе вологий, неприємний одяг і зайшов у ванну. На гачку висів халат — той самий, який він купив, аби не ходити перед Со-ян в одному рушнику. Тепер він здавався безглуздою покупкою. Але нехай висить.

Ден відкрутив воду, тримаючи руку під струменем, доки той не став потрібної температури. Зайшов у душову кабінку й кілька хвилин просто стояв під гарячою водою. Ні про що не думаючи. Він втомився думати. Втомився прокручувати ситуацію, шукати рішення, треба дати мозку відпочинок.

Потім узяв шампунь і ретельно вимив волосся. Далі — гель для душу, який він напінив на мочалку і старанно розподілив по тренованому тілу. Вода ковзала по шкірі, змиваючи втому й напругу, що сиділа в ньому вже тиждень.

Закінчивши, він облив себе холодною водою — як учив Тренер.Щоб бути здоровим.

Він витерся рушником, поглянув на халат і зітхнув. Не висіти ж йому без діла. Одягнув і вийшов із ванної.

У квартирі запахло м’ятою та женьшенем. Ден зупинився на пів кроку, намагаючись згадати, чи ставив чайник. Наче ні.

І тут він почув тихий стукіт каблуків.

З-за стіни вийшла Со-ян — у довгій теплій креповій сукні, з чашкою чаю в руках. Світло лампи падало їй на обличчя, ловлячи м’які тіні втоми й чарівності.

— А я сподівалася, що ти вийдеш голим, — вона примружилася грайливо. — А ти, дивлюся, закутався, як чернець.

Ден не стримав посмішки. В області грудей щось теплим ударом відгукнулося — хвилювання чи щось значно важливіше.

— І що ти тут робиш? — його голос низько опустився, оксамитовий, у тон напівтемряві.

— Ти мені не радий? — вона зробила крок уперед, ледь піднявши брову.

— Для чого питати, коли знаєш відповідь? — він підійшов ближче, обережно, ніби боявся злякати. Його рука лягла на її талію і він нахилився, м’яко торкнувшись її губ. Спершу нижньої. Потім верхньої. Ніжно, але впевнено.

Со-ян усміхнулася прямо в поцілунок.

— У мене чай… — прошепотіла вона, не відводячи погляду.

Ден видав короткий смішок, забрав чашку з її рук і поставив на столик.

— А ще в мене заїв замок на чобітках, — вона підняла ногу вперед, демонструючи проблему.

— Сідай. Допоможу.Він вказав поглядом на диван.

Со-ян опустилася на край дивана. Ден став перед нею на коліна, обережно взяв її ногу й поклав собі на коліно. Пальці працювали уважно: кілька секунд він вовтузився із замком, поки чобіток не здався. Потім другий.

Коли її ноги були вільні, руки Дена мимоволі ковзнули вище — від щиколоток до колін. Легкі дотики викликали в неї помітне тремтіння. Со-ян прикусила губу, не приховуючи збудження.

Ден, не зустрівши спротив, продовжив рухатися вище, під тканину сукні, долаючи кожен сантиметр повільно, зосереджено, ніби вивчаючи її тіло.

Вона дивилася на нього з тією лукавою посмішкою, яка завжди змушувала його приймати її виклик.

Він різко підтягнув її ближче — так, що її коліна опинилися по обидва боки його торсу. Зупинився перед її губами. Достатньо близько, щоб відчути її дихання. Але не торкнутися.

Вона не рухалася. Лише дивилася на нього, граючи в мовчазну гру: ти перший.

Ден завмер на мить.

А потім здався. Пальці лягли на її потилицю, притягуючи її до себе, руйнуючи останній сантиметр між ними.