Раді Вас бачити!

Глава 33. Місяць бурі в пустелі

Роки правління зробили Олену легендою. Вона стала непереможною, єдиною справжньою володаркою серця Ібрагіма. Палац дихав спокоєм: Олена та Маріам виховували гідних принців, зміцнюючи династію. Навіть поява нової дружини — Кесем, онуки османського шехзаде, — не похитнула їхньої влади. Кесем була лагідною і не несла загрози, ставши радше прикрасою гарему, ніж суперницею. Про Гюльбахар Ібрагім більше не згадував — для нього вона залишилася лише гірким спогадом про зраду, якої ніколи не було.

Однак над Катаром нависла тінь. Могутнє племя Аль-Мура, давні союзники старого еміра Анвара, відмовилися визнавати Олену. Для пустельних воїнів вона залишалася чужинкою, яка «зачарувала» їхнього еміра. Ібрагім, засліплений любов'ю, розірвав із ними зв'язки, що ставило під загрозу кордони держави.

Олена розуміла: якщо вона хоче справжньої величі для свого сина, вона мусить приборкати пустелю.

У глибоких сутінках, коли палац поринув у сон, Олена змінила шовкову сукню на зручне вбрання для верхової їзди. Вона не могла чекати дозволу Ібрагіма — він би ніколи не відпустив її до людей, які її зневажають.

Вона швидко пройшла до стаєнь, де на неї чекав вірний слуга Джангар.

— Джангаре, коня підготував? — тихо запитала вона, накидаючи темний каптур.

— Так, Ваша Величносте, — стривожено відповів слуга, тримаючи під вуздечку вороного арабського скакуна. — Але це божевілля. Плем'я Аль-Мура не знає милосердя до тих, кого не поважає. Вони можуть вбити вас перш ніж ви встигнете назвати своє ім'я.

— Я — Королева Катару, Джангаре, — твердо відповіла Олена, вскакуючи в сідло. — Я не для того пройшла крізь вогонь і воду, щоб боятись піску. Якщо вони не приймуть мене як дружину Еміра, вони приймуть мене як силу, з якою треба рахуватися.

Олена пришпорила коня. Копита застукотіли по кам'яній підлозі, а потім стихли, коли вершниця вилетіла за ворота, розчиняючись у безмежних пісках. Вона їхала назустріч невідомості, ведена лише своєю волею та обов'язком. Олена ще не знала, що в цій подорожі пустеля розкриє їй таємниці, які вона воліла б ніколи не знати.

Цілу ніч копита коней вибивали дріб по застиглих пісках. Під ранок, коли перші промені сонця забарвили небо у криваво-рудий колір, Олена та Джангар дісталися табору племені Аль-Мурра. Перед величезними шатрами їх зустріли озброєні вершники. Олена, виснажена дорогою, але з прямою спиною, зійшла з коня.

Її шлях перегородив Мазхар, син старого шейха. Його обличчя було сповнене люті.

— Тобі тут не раді, чужинко! — вигукнув він, хапаючись за руків’я кинджала. — Ти принесла розбрат у наш дім, через тебе Емір забув про своїх вірних братів!

Але в цей момент полог головного шатра відхилився, і з нього вийшов шейх Алі. Старий вождь, склавши руки за спиною, обвів присутніх владним поглядом.

— Виявіть повагу до Королеви Олени! — прогримів його голос. — Вона прийшла в наше лігво сама, без армії. Така сміливість варта шани.

Все плем’я, наче за поштовхом вітру, схилило голови в поклоні. Олена зробила крок вперед, дивлячись шейху прямо в очі.

— Я знаю, що я тут чужа, — впевнено почала вона. — Але мене сюди привела любов до цієї землі та мого чоловіка. Я не хочу, щоб через мене Ібрагім воював із вами. Я хочу, щоб ви уклали мир.

І тут сталося те, чого не очікував ніхто. Велична Королева Катару, перед якою схилялися посли Європи, повільно опустилася на коліна на гарячий пісок перед шейхом.

— Я благаю вас про мир... заради майбутнього, — тихо, але чітко промовила вона.

Шейх Алі був вражений. Він бачив багато жінок, але жодна з них не мала такої сили духу, щоб так щиро віддати свою гордість заради спокою народу. Він підійшов і допоміг їй підвестися.

— Твоя мудрість перевищує твій вік, Олено, — мовив він із повагою. — Якщо Ібрагім сам прийде до нас і визнає наш союз, як це робив його батько, ми поговоримо. Ми не можемо укласти мир із тим, хто цього не хоче. Можливо, коли-небудь ми побачимо твоїх дітей тут, і вони стануть містом між нашими світами.

Олена вклонилася шейху. Вона розуміла: вона посіяла зерно поваги. Тепер черга за Ібрагімом. Він має сам прийти до цього рішення, подолавши свою впертість, як це колись зробив його батько Анвар. Спроба не була марною — вона здобула прихильність найсуворішого племені пустелі.

Повернення до палацу було тихим. Під покровом ночі Олена та Джангар непомітно проминули варту. Виснажена, із залишками піску в золотавому волоссі, Олена не поспішала до своїх покоїв. Вона попрямувала до віддаленої частини палацу, де проводив свої дні колишній емір Анвар.

Він сидів на терасі, вдихаючи прохолодне нічне повітря. Його мати, Назіра, походила саме з племені Аль-Мурра, тому для нього ці люди були не просто підданими, а рідною кров’ю. Олена схилилася перед свекром у глибокому поклоні.

— Батьку, я благаю про вашу мудрість, — прошепотіла вона, підводячи на нього втомлені, але рішучі очі.

Вона розповіла йому про свою небезпечну подорож, про зустріч із шейхом Алі та про свою молитву на колінах посеред пустелі. Анвар слухав мовчки, його старече обличчя спочатку було суворим, але поступово пом’якшало. Він був вражений: ця тендітна жінка з іншого світу зробила те, на що не наважився його власний син.

Це було зіткнення двох епох: мудрості минулого та непохитної впевненості нового правителя. Ібрагім, засліплений коханням до Олени та прагненням перетворити Катар на надсучасну державу, почав забувати про коріння, яке тримало його трон.

Рада закінчилася. Посли та міністри покинули залу, залишаючи Ібрагіма наодинці з його думками. Саме в цей момент до зали повільно увійшов Анвар. Старий емір не потребував дозволу, щоб говорити з сином, але сьогодні його крок був важчим, ніж зазвичай.

— Ібрагіме, сину мій, — почав Анвар, зупинившись біля трону. — Чи не час нам згадати про тих, хто стояв біля витоків нашої сили? Аль-Мурра чекають на знак миру. Пора відновити наш союз.

Ібрагім підвів голову. Його очі спалахнули тим самим гарячим вогнем, який Анвар бачив у нього ще в юності.

— Мир? — різко перепитав Ібрагім. — Вони не прийняли мою кохану дружину. Вони зневажили Олену, жінку, яка є серцем мого дому. Чому я маю простягати руку тим, хто плює в мій бік?

Анвар намагався втихомирити гнів сина:

— Це плем’я твоєї бабусі Назіри. Це люди, які знають пустелю краще за будь-кого. Їхня вірність вартує більше, ніж тисяча солдатів.

— Їхня вірність залишилася в минулому, батьку, — відрізав Ібрагім, підвівшись із крісла. — Світ змінюється. Пора жити за сучасними законами, а не за законом меча та наметів. Я збудую для них міста, дам їм сучасні будинки, або вони зникнуть у пісках історії. Я більше не визнаю цей народ, якщо вони не схиляться перед новими порядками.

Анвар дивився на сина з гіркотою. Він бачив перед собою правителя, який став настільки могутнім, що перестав чути шепіт предків.

— Будинки не замінять їм честі, Ібрагіме, — тихо мовив старий емір. — Ти хочеш змусити пустелю жити за твоїм годинником, але пам'ятай: пісок завжди пересипається.

Ібрагім лише холодно кивнув, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

— Мій закон — це закон прогресу. І жодне плем'я не стане мені на заваді.

Анвар вийшов із зали, відчуваючи важкість у серці. Він знав те, чого не знав Ібрагім: Олена вже зробила крок до миру, але гординя її чоловіка могла зруйнувати все, що вона збудувала тієї ночі в пустелі.

Старий емір повільно підвівся і підійшов до Олени. Він ніжно провів долонею по її щоці, дивуючись, як у такій красі може ховатися така незламна воля.

— Ти дивуєш мене, Олено, — тихо мовив Анвар. — Твоя відданість не знає меж. Жодна жінка в нашому роду не наважилася б піти до Аль-Мурра самотужки, щоб просити про мир. Ти справжня Королева, яку заслужив цей народ.

Він подивився на зорі, згадуючи свою матір Назіру.

— Я поговорю з Ібрагімом. Він послухає моє слово як батька і як колишнього правителя. Я переконаю його, що пора відновити союз із моїм рідним племенем. І не бійся — я не скажу йому, що ти була в пустелі. Його гнів через твій ризик може засліпити його розум, а нам зараз потрібна його розсудливість.

Олена знову вклонилася, відчуваючи, як величезний тягар спадає з її плечей. Тепер у неї був найсильніший союзник.

— Дякую, батьку, — прошепотіла вона.

Рада закінчилася. Посли та міністри покинули залу, залишаючи Ібрагіма наодинці з його думками. Саме в цей момент до зали повільно увійшов Анвар. Старий емір не потребував дозволу, щоб говорити з сином, але сьогодні його крок був важчим, ніж зазвичай.

— Ібрагіме, сину мій, — почав Анвар, зупинившись біля трону. — Чи не час нам згадати про тих, хто стояв біля витоків нашої сили? Аль-Мурра чекають на знак миру. Пора відновити наш союз.

Ібрагім підвів голову. Його очі спалахнули тим самим гарячим вогнем, який Анвар бачив у нього ще в юності.

— Мир? — різко перепитав Ібрагім. — Вони не прийняли мою кохану дружину. Вони зневажили Олену, жінку, яка є серцем мого дому. Чому я маю простягати руку тим, хто плює в мій бік?

Анвар намагався втихомирити гнів сина:

— Це плем’я твоєї бабусі Назіри. Це люди, які знають пустелю краще за будь-кого. Їхня вірність вартує більше, ніж тисяча солдатів.

— Їхня вірність залишилася в минулому, батьку, — відрізав Ібрагім, підвівшись із крісла. — Світ змінюється. Пора жити за сучасними законами, а не за законом меча та наметів. Я збудую для них міста, дам їм сучасні будинки, або вони зникнуть у пісках історії. Я більше не визнаю цей народ, якщо вони не схиляться перед новими порядками.

Анвар дивився на сина з гіркотою. Він бачив перед собою правителя, який став настільки могутнім, що перестав чути шепіт предків. — Будинки не замінять їм честі, Ібрагіме, — тихо мовив старий емір. — Ти хочеш змусити пустелю жити за твоїм годинником, але пам'ятай: пісок завжди пересипається.

Ібрагім лише холодно кивнув, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

— Мій закон — це закон прогресу. І жодне плем'я не стане мені на заваді.

Ібрагім уже стояв біля важких різьблених дверей, готовий назавжди закрити цю тему. Його постать у світлі смолоскипів здавалася відлитою з темної сталі. Він обернувся до батька востаннє, і його голос пролунав сухо, наче тріск сухої гілки під чоботом.

— І ще одне, батьку, — процідив він, звузивши очі. — Передай моє слово всім у цьому палаці. Якщо колись у майбутньому мої нащадки, мої сини чи онуки, наважуться зв'язатися з цими дикунами... якщо вони зрадять мій шлях прогресу заради їхніх наметів і мечів — я призначу їм покарання. Вони пізнають мій гнів і не отримають батьківського помилування.

Анвар стояв як укопаний, відчуваючи, як холод підступає до серця. Він не міг повірити, що його син, якого він виховував у повазі до предків, здатний на таку жорстокість до власної крові.

— Ібрагіме... ти зарікаєшся від того, що дало нам силу, — прошепотів Анвар, ледь ворушачи губами від жаху.

— Я зарікаюся від минулого, яке тягне нас на дно, — відрізав Емір. — Мої діти будуть королями цивілізованого світу, а не братами розбійників із пісків. Крапка.

Двері за Ібрагімом зачинилися з глухим гуркотом, який луною прокотився порожньою залою. Анвар залишився в темряві, важко спираючись на свою палицю. Він дивився на зачинені двері й думав про Олену, яка ризикувала життям заради цього миру, і про Гюльбахар, чиї діти — плоть і кров Ібрагіма — зараз зростали саме серед тих, кого Емір щойно назвав "дикунами".

Старий емір зрозумів: Ібрагім власноруч підписав вирок майбутньому миру. Якщо таємниця дітей Гюльбахар розкриється, гнів Ібрагіма не знатиме меж, і навіть любов до Олени може не врятувати палац від великої крові.

Анвар вийшов із зали, відчуваючи важкість у серці. Він знав те, чого не знав Ібрагім: Олена вже зробила крок до миру, але гординя її чоловіка могла зруйнувати все, що вона збудувала тієї ночі в пустелі.

Життя у палаці Катару текло своїм чередом, нагадуючи прекрасну східну казку, яку Ібрагім власноруч створив для своєї коханої. Він продовжував палко кохати Олену, і його пристрасть з роками не згасала, а ставала лише глибшою. Кожен його жест, кожен подарунок був спрямований на те, щоб вона почувалася найбажанішою жінкою у світі.

Вони часто подорожували до України разом із дітьми. Ці візити стали традицією: Ібрагім щиро полюбив батьківщину дружини, а її рідні були щасливі бачити, що їхня Олена не просто королева далеких пісків, а кохана й захищена жінка. Ібрагім відчував, що нарешті знайшов своє справжнє щастя, і це спокійне родинне тепло було для нього дорожчим за всі скарби світу.

Проте в серці Олени, попри весь розкіш та любов, залишалася пустка. Вона часто згадувала свою найкращу подругу Віру, з якою вони колись разом мріяли про майбутнє. Відтоді як Олена поїхала до Катару, зв'язок із Вірою обірвався за дивних обставин.

Олена неодноразово намагалася відшукати її через своїх довірених осіб, але Віра ніби розчинилася в повітрі.

"Де вона тепер? Чи щаслива вона, чи, можливо, теж стала жертвою чиїхось інтриг?" — ці думки не давали Олені спокою навіть у найнайщасливіші моменти.

Одного разу, під час чергового візиту до Києва, Олена отримала дивний пакунок без зворотньої адреси. Всередині лежала стара світлина, де вони з Вірою ще зовсім юні, а на звороті був лише один напис: "Пісок приховує не лише скарби, а й таємниці подруг".

Олена зрозуміла: Віра десь поруч, і, можливо, її зникнення пов'язане з самим Катаром або тими, хто не хотів, щоб українка почувалася в безпеці.

Це було справжнє диво серед спекотного дня в Катарі. Олена, як головна організаторка масштабного проекту з реставрації старої культурної сери Катари, особисто інспектувала роботи. Вона хотіла, щоб це місце стало серцем мистецтва, де зустрічаються Схід і Захід.

Серед натовпу відомих архітекторів, поважних гостей та талановитих художників, Олена раптом зупинилася. Її погляд прикувала дівчина, що стояла трохи осторонь. Вона тримала велике полотно, на якому було зображене безкрає море, що зливається з небом, і золоті колоски пшениці — такі рідні, такі українські.

Коли дівчина обернулася, серце Олени мало не вистрибнуло з грудей. Це була Віра. Та сама подруга, чия доля була нелегкою, але яка завдяки міцній підтримці та коштам, що Олена роками надсилала в Україну, змогла вистояти, вивчитися і стати відомою художницею.

Олена, забувши про свій титул, про протокол і про сотні очей, що дивилися на неї, кинулася вперед. Королева Катару, одягнена в розкішні шовки, просто побігла назустріч своїй юності.

— Віро! — вигукнула вона, міцно притискаючи подругу до себе.

Віра, ледь стримуючи сльози, лагідно відсторонилася, щоб подивитися на Олену, і з доброю посмішкою промовила:

— Хіба королеви Сходу плачуть? Ти ж тепер володарка цих пісків, Оленко...

— Я просто твоя подруга, — задихаючись від радості, відповіла Олена, знову обіймаючи її. — Я так рада, що ти тут! Я не вірю своїм очам... Твій подарунок — це частинка мого серця.

Це була щемлива і дуже щира розмова. У білосніжному мармуровому палаці, серед запахів дорогих пахощів, дві подруги нарешті змогли відкинути всі маски. Олена провела Віру крізь розкішні зали, показуючи світ, який став її домом, і познайомила зі своєю вірною помічницею Амірою.

Коли Аміра принесла ароматну арабську каву з кардамоном та традиційні солодощі, до зали забігли діти. Віра, чиє серце завжди було відкритим, одразу почала «сюсюкатися» з маленькими принцами та принцесами. Вона була вражена схожістю старшого сина, Діми, з Оленою. Попри те, що він виховувався як майбутній мусульманський правитель, його обличчя було копією матері — ті самі очі, той самий світлий погляд.

Сівши в затишній альтанці з видом на перську затоку, Олена нарешті поставила запитання, яке боліло їй усі ці роки:

— Віро, чому ти мовчала? Я чекала на твої листи, я запрошувала тебе на весілля з Ібрагімом... Чому ми втратили зв'язок?

Віра опустила очі, і в її погляді промайнув увесь той біль, який вона пережила. Вона розповіла, як після смерті теплих і дбайливих прийомних батьків її знову повернули до сиротинця. Там було холодно і жорстоко, діти ображали її, і листи від «далекої королеви» просто не доходили або знищувалися.

— Мене врятував Михайло, — тихо промовила Віра. — Ми разом втекли з того пекла. Він став моїм чоловіком і моєю опорою. Ми починали з нуля: малювали портрети на вулицях, робили скульптури, виживали як могли...

Олена слухала, і сльози самі котилися по її щоках. Вона згадала ту юну себе — дівчину, яка не боялася куль, коли везла поранену Віру в лікарню. Тоді вони були просто двома підлітками проти цілого світу, а тепер між ними була прірва влади та багатства. Але в цю мить прірва зникла.

— Більше ми ніколи не загубимося, — твердо сказала Олена, стискаючи руки подруги. — Ти прикрасиш Катару своїм талантом. Нехай кожен турист, який побачить твої розписи на стінах нашої культурної сери, знає: це зробила велика художниця і моя найкраща подруга.

Вони обійнялися так міцно, ніби намагалися надолужити всі втрачені роки. Олена пообіцяла, що Михайло і Віра матимуть найкращу майстерню в країні. Вона відчувала, що присутність Віри — це її шанс не забути, ким вона була до того, як золотий пісок Катару та жага влади змінили її серце.

Той вечір у палаці мав бути тріумфальним. Олена, сяючи поруч із Ібрагімом, приймала вітання від гостей. Але свято перервав терміновий візит радників. Новини розлетілися палацом як пожежа: 2 серпня 1990 року війська Саддама Хусейна вдерлися до Кувейту. Світ здригнувся, а разом із ним і крихкий спокій сім'ї Еміра.

Ібрагім, слухаючи доповіді про анексію Кувейту та загрозу для Саудівської Аравії, відчув, як у ньому прокидається кров предків. Він не міг стояти осторонь, поки сусіди тонули в крові, а міжнародна коаліція збирала сили для відсічі.

У покоях панувала важка тиша. Ібрагім міцно стиснув руки Олени, вдивляючись у її повні сліз очі.

— Я мушу йти, кохана, — тихо, але непохитно промовив він. — Кувейт палав, і наступною може бути наша земля. Я обіцяю тобі: я повернуся. Ми разом із коаліцією виб’ємо агресора.

Він пригорнув її до себе, обсипаючи обличчя палкими цілунками, наче намагався надихатися нею на місяці вперед. Олена тремтіла, але знала — її чоловік не може вчинити інакше.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Діма. У своїх десять років він уже мав погляд дорослого чоловіка. Хлопчик бачив зброю батька і розумів, куди той збирається.

— Батьку, візьми мене з собою! — вигукнув Діма, випнувши груди. — Я вмію стріляти, я вправний вершник. Я хочу битися за наш дім поруч із тобою!

Ібрагім підійшов до сина, поклав важку руку йому на плече і опустився на одне коліно, щоб їхні очі були на одному рівні. У цьому погляді була безмежна гордість.

— Ти — мій лев, Дімо, — голос Еміра здригнувся від емоцій. — Але справжній чоловік знає, де його місце в час біди. Я йду на фронт, а ти залишаєшся тут. Ти — голова дому за моєї відсутності. Ти мусиш оберігати матір і сестру, як справжній воїн. Це твоє головне бойове завдання. Зможеш?

Діма на мить завагався, дивлячись на Олену, яка ледь стримувала ридання, а потім чітко відсалютував батькові:

— Так, батьку. Я обіцяю. Жодна волосина не впаде з їхніх голів.

Ібрагім востаннє обійняв сім’ю і вийшов у ніч, де вже гуділи мотори військової техніки. Попереду була довга "Буря в пустелі", а вдома залишалася жінка, яка молилася всім богам, та хлопчик, який за одну ніч став чоловіком.

Це був момент, коли тиша палацу здавалася гучнішою за вибухи на фронті. Поки Ібрагім бився у пісках Кувейту, його мати, мудра Султана, стала тінню Олени. Вона більше не бачила в ній чужинку — вона бачила жінку, яка так само палко молилася за життя її сина. Разом із Маріам та Кесем вони проводили довгі години у спільних молитвах, забувши про старі чвари перед обличчям великої війни.

Раптом спокій розірвав терміновий лист. Офіційне запрошення на переговори від султанату Оман. Умова була непохитною: прибути має особисто Королева Олена, без армії та супроводу Еміра.

Джангар, який за роки служби навчився чути шепіт небезпеки за кілометри, перегородив шлях Олені, коли вона готувалася до виїзду.

— Ваша Величносте, я благаю вас, не їдьте сама! — його голос тремтів від напруги.

— Оман — наш сусід, але в такі часи вірити не можна нікому. Це може бути пастка. Саддам має шпигунів усюди. Якщо вони захоплять вас у полон, Ібрагім кине зброю, щоб врятувати вас, і ми програємо війну!

Олена лише сумно посміхнулася, поправляючи шовкову накидку. Її сміх пролунав кришталево, але в очах була сталь.

— Джангаре, ти занадто тривожний. Оман — країна традицій і честі. Султан не стане бруднити руки кров'ю жінки. Це дипломатичний крок, і я маю його зробити, поки мій чоловік на фронті. Я покажу світу, що Катар не боїться.

Попри свої впевнені слова, коли Олена сідала в автомобіль, її серце стиснулося. Холодний протяг пробіг по спині, хоча на вулиці панувала спека. Вона подивилася на вікна палацу, де вгорі стояв 10-річний Діма, який серйозно кивнув їй, тримаючи руку на ефесі подарованого батьком кинджала.

«Чому саме зараз? Чому така дивна вимога — бути одній?» — промайнуло в голові Олени.

Машина рушила. Олена не знала, що ці переговори — лише ширма. Вона не знала, що за кордоном, у тінях, на неї чекає не султан, а той, хто прагне помсти. Погане передчуття не обмануло її: ця дорога вела не до миру, а до зустрічі з минулим, яке вона намагалася поховати в морі шість місяців тому.

Коли кортеж королеви Олени в’їхав у масивні ворота палацу в Омані, все здавалося урочистим. Султан Орхан Аль-Османзаде зустрів її з почестями, вражений її небесно-блакитною сукнею та величчю. Він щиро вірив, що це дипломатичний візит. Проте він не знав, що його рідний брат — амбітний і жадібний Мехмед — уже уклав таємну угоду з ворогами Олени.

Мансур та Фарид пообіцяли Мехмеду золоті гори та підтримку в майбутньому перевороті, якщо він допоможе їм «приборкати» дружину Ібрагіма. Мехмед, маючи контроль над внутрішньою вартою палацу, діяв швидко й підступно.

Пастка зачиняється

Як тільки Олену провели до її покоїв, щоб вона могла відпочити перед вечерею, почувся сухий звук металевого засува. Олена спочатку подумала, що це помилка слуг, але коли спробувала штовхнути важкі дубові двері — вони не піддалися.

— Відчиніть! Випустите мене! — її голос відлунював від мармурових стін. — Орхане, це непорозуміння! Я Королева Катару!

Вона несамовито стукала в двері, а її серце калатало в грудях. Олена металася кімнатою, зазираючи у вікна, які були заґратовані витонченою, але міцною кованою міддю. Паніка почала застилати розум, поки вона не зрозуміла: це справа рук Мехмеда. Він підкупив варту брата і тепер тримає її як розмінну монету в брудній грі Фарида та Мансура.

Лють пустельного лева

У цей час у військовому наметі на кордоні Кувейту Ібрагім вислухав термінове повідомлення від Джангара. Його обличчя стало кам'яним, а очі налилися кров'ю.

— Вона в Омані? І її тримають у полоні вже кілька днів?! — закричав Ібрагім, зносячи рукою зі столу карти та кубки. — Як цей нікчема Мехмед посмів торкнутися моєї дружини за спиною свого брата?!

Ібрагім не став чекати наказів штабу коаліції. Він вилетів із намету, його голос розрізав повітря: — Сідлайте коней! Готуйте техніку! Ми йдемо на Оман. Якщо через годину Олена не буде на волі, я перетворю палац Аль-Османзаде на попіл. Нехай Мехмед знає: він розбудив звіра, якого не зможе приборкати жодна стіна!

Він вскочив у сідло, і за ним рушила його особиста гвардія. Тепер війна за Кувейт відійшла на другий план — почалася приватна війна Еміра за честь і життя жінки, яку він кохав понад усе.

Палац в Омані здригнувся від перевороту. Підступний Мехмед вигнав свого брата, султана Орхана, разом із його сім’єю, проголосивши себе новим правителем. Його хвороблива жага влади змішалася з бажанням принизити Ібрагіма через його дружину. Він тримав Олену під замком, плануючи зробити її своєю наложницею — не заради кохання, а заради ганебного сорому, який мав зламати дух Катара.

Тижнями Олена була мов мармурова статуя. Вона дозволяла служницям розчісувати своє волосся, але погляд її був спрямований у порожнечу. Вона лише молилася, щоб Ібрагім дізнався правду.

Однієї ночі тишу розірвав дитячий плач. Олена, не зважаючи на охорону, вирвалася з кімнати й увірвалася до сусідніх покоїв. Там вона побачила маленьку дівчинку, яка тремтіла від жаху. Це була Ранія, племінниця короля Кувейту. Її, зовсім дитину, віддали заміж за старого Мехмеда, який поводився з нею як з річчю.

Побачивши приниження принцеси, в Олені прокинулася не просто королева, а левиця. Вона взяла Ранію під свій захист і, не вагаючись, попрямувала до покоїв Мехмеда.

Вона застала його п'яним, в оточенні жінок. Мехмед зухвало посміхнувся, побачивши Олену:

— Нарешті ти прийшла сама, красуне...

— Ти — чудовисько! — вигукнула Олена. — Як ти смів так поводитися з принцесою Ранією? Ти заточив мене, ти зрадив брата... Мій Ібрагім вб’є тебе, присягаюся!

Мехмед засміявся, підходячи ближче:

— Ніхто тебе не врятує. Орхан втік, як боягуз. А Мансур і Фарид вже розповіли мені твою таємницю... Вони знають, як ти позбулася Гюльбахар. Я розкажу про це всьому світу!

Олена застигла. Холод жаху пронизав її — якщо ця правда випливе зараз, її життя скінчиться. Вона вже була готова вхопити кинджал зі столу, щоб замовкнути його назавжди, аж раптом...

Двері злетіли з петель від потужного удару. На порозі стояв Ібрагім. Його одяг був у пилу та крові, очі горіли божевільним гнівом. Не чекаючи ні секунди, він кинувся на Мехмеда і вонзив кинджал йому в живіт.

— Це за те, що ти завдав болю моїй коханій! — прокричав Ібрагім.

Мехмед із хрипом впав на підлогу. Ібрагім, не звертаючи уваги на ворога, кинувся до Олени, стискаючи її в обіймах.

— Ти жива! Любима, ти жива! — кричав він, цілуючи її руки та обличчя.

Олена від щастя плакала і цілувала його, але раптом відчула щось тепле на своїх руках. Вона відсторонилася і побачила, що сорочка Ібрагіма просякнута кров’ю — він був серйозно поранений ще під час штурму, але біль не зупинив його на шляху до неї.

— Ібрагіме! Ти поранений! — з жахом вигукнула вона, підхоплюючи його під руки. — Швидше, допоможіть йому! Заберіть Ранію, ми їдемо звідси!

Олена тримала коханого, розуміючи: заради неї він пройшов крізь пекло війни та отримав рани, які могли стати фатальними. Але зараз вони були разом, і жодна таємниця минулого не могла бути сильнішою за цю мить.