Раді Вас бачити!

Глава 18. Тіні палацу

Після весілля Сари її батько суворо наказав родині не навідувати доньку протягом трьох місяців. Він пояснював це тим, що будь-яка зустріч може розпалити в ній бажання повернутися додому, а нова дружина мусить звикнути до чужої країни й обов’язків. Та емір Анвар був обурений: він вважав, що Сарі потрібна підтримка, щоб стати справжньою дружиною, а не жертвою. Особливо боляче йому було усвідомлювати, що дівчину відправили до Джидди, у Саудівську Аравію, без жодної допомоги чи близьких поруч.

Анвар не раз сперечався зі своїм братом, вимагаючи хоча б дозволити матері чи старшій сестрі Нурії поїхати до принцеси Сари. Але брат лише насміхався:

— Ти надто м’який для еміра. І твій син не зможе утримати державу, якщо піде твоїм шляхом.

За дверима випадково почула ці слова Олена. Вона саме шукала шейху Султану й Ібрагіма, та зупинилася, вражена розмовою. Її не дивувала жорстокість братів Анвара — вона вже знала, що в цій родині багато темних душ. Але серце Олени палало: вона згадала свою подругу Віру, яку колись принижували як «дочку вбивці», і двох однокласників, що стали жертвами несправедливості. Тепер, у східному палаці, де все вирішували чоловіки, вона не могла змиритися.

Олена вийшла у двір, привітала сонце усмішкою й відчула силу в собі. Там вона зустріла Джасхара, вірного слугу Ібрагіма. Він передав їй записку від принца.

Лист Ібрагіма

"Моя кохана Олено,Я змушений поїхати у справи, але думки мої завжди з тобою. Сьогодні ввечері зустрінемось у нашому саду, біля старої альтанки. Там, серед жасмину й троянд, я знову скажу тобі те, що відчуваю: я кохаю тебе більше за життя.Твій Ібрагім."

Олена стиснула листа до грудей, її очі наповнилися сльозами вдячності. Вона дякувала небесам, що серед жорстокої пустелі знайшла такого чоловіка, який ніколи не дозволить її образити.

Раптом у кімнату увійшла шейха Султана. Вона була без абаї, у синьому східному платті, й виглядала молодшою та ніжнішою. Усміхнувшись, сказала:

— Так, Ібрагім справді поїхав. Але він залишив тобі листа, щоб ти не сумувала.

Олена встала, поцілувала їй руки й торкнулася лобом — знак поваги.

— Вітаю вас, ваше величність. Ви прекрасні навіть без абаї.

Султана засміялася:

— Дорога, не називай мене так. Ти вже наречена Ібрагіма.

Вона дістала зі шкатулки золоту заколку й прикрасила світле волосся Олени.

— Тобі личить. Нехай приносить радість і моєму синові теж.

Олена зніяковіла, але обійняла Султану. Вперше за довгі роки шейха відчула тепло й віру, що ця дівчина може змінити долю Катара.

Тоді Олена попросила дозволу навідати принцесу Сару. Султана замислилася й відповіла:

— Якщо мій чоловік не може, ми зробимо це потайки. Її матір теж страждає. Я боюся за долю Сари.

Олена твердо сказала:

— Я обіцяла Ібрагімові, що ми допоможемо їй.

Султана зітхнула:

— Ібрагім завжди любив сестру. Але в нашому світі справедливість — рідкісна.

— Тоді треба діяти тихо й мудро, — відповіла Олена.

Султана усміхнулася:

— Мені подобається твоє рішення. У вас, в Україні, мабуть, простіше.

Олена згадала свою батьківщину й відчула, що, можливо, там було б легше жити з Ібрагімом. Але тепер її шлях пролягав крізь пісок і інтриги палацу. І вона була готова боротися.

Ранок почався з несподіванки: шейха Султана наказала підготувати літак. Разом із нею вирушали Олена та сестри Ібрагіма — Хубан, Алануд і Феріде. Усі жінки були в абаях, лише Олена залишалася без традиційного одягу. Та Султана суворо попередила: при посадці в Саудівській Аравії вона мусить прикрити голову хусткою.

— Там закони жорсткі, — сказала шейха. — Принцесі Сарі буде нелегко.

Для Олени це була перша подорож у цю країну. Вона дивилася у вікно літака, слухала історії сестер Ібрагіма й розпитувала про життя в Саудівській Аравії. Султана теж ділилася спогадами: вона прожила там шістнадцять років, аж поки Анвар забрав її до себе.

— Ми з Анваром одружилися по любові, — усміхнулася вона. — Я навіть кинула в нього статуетку, коли його призвали на війну. А він не підняв руку, лише обійняв мене й пообіцяв повернутися.

Олена слухала й розуміла: їй пощастило зустріти Ібрагіма, який успадкував від батька не жорстокість, а ніжність і силу серця.

Коли літак приземлився, Хубан міцно стиснула руку Олени, а Феріде накинула їй на голову шовкову хустку.

— Тут треба бути обережною, — прошепотіла вона. — Не дивись чоловікам у вічі.

Олена обурилася, але змушена була прислухатися. На вулиці чоловіки справді дивилися на іноземку з цікавістю. Султана різко заговорила арабською, відганяючи їхні погляди, а потім ніжно взяла Олену за руку:

— Я знаю, це дико. Але такі закони. Інакше мутавви можуть втрутитися.

— Це жахливо, — тихо відповіла Олена.

— Анвар намагається впливати на короля, але процес довгий, — зітхнула Султана.

Вони сіли в таксі й невдовзі прибули до вілли, де мешкала Сара. Служанки зустріли гостей і провели їх до кімнати. Принцеса сиділа сама, її очі світилися радістю: вона не очікувала побачити рідних.

Олена зняла хустку й міцно обійняла Сару. Сльози виступили на її очах — вона відчувала весь біль і несправедливість, що панували в цій країні.

— Ми з тобою, — прошепотіла вона.

Султана ж суворо наказала слугам:

— Ні слова про наш приїзд.

У кімнаті запанувала тиша, але серця жінок билися в унісон. Це була таємна зустріч, яка могла стати початком великої боротьби за свободу.

У відкритій віллі, серед тиші саду, принцеса Сара запросила гостей до бесідки. Їм подали каву з кардамоном і фініки — солодкі, соковиті, вирощені саме в саудівській землі. Для Олени це було відкриття: вона вперше відчула справжній арабський смак, і на мить їй здалося, що небезпека залишилася за мурами.

Сара говорила тихо, але відверто: чоловік поки не торкався її, та вона боялася виходити з дому без дозволу.

— Я дам сигнал, якщо все стане зовсім погано, — прошепотіла вона.

Олена не витримала:

— Ми можемо вивести тебе зараз!

Сара сумно усміхнулася:

— Ти не знаєш усіх традицій. Тут чоловіки можуть жорстоко покарати.

Олена обурено відповіла:

— Але ж твій дядько, емір Анвар, міг би втрутитися! Чому він мусить усе терпіти? Ібрагім би поставив усіх на місце!

Сара перевела тему:

— Як там Ібрагім?

Олена показала їй любовну записку, залишену принцом. Сара усміхнулася крізь сльози:

— Він справді інший. Він поважає жінок. Дай Аллах, коли стане еміром, усе зміниться.

Олена з розчаруванням запитала:

— Невже нічого не можна зробити для тебе зараз?

Сара простягнула їй невеликий браслет, зроблений власноруч:

— Передай його моїй матері й сестрам. Скажи, що я пам’ятаю про них.

Олена обняла Сару, пообіцявши знайти шлях до її визволення. Сестри Ібрагіма теж приєдналися до обіймів — це був момент жіночої єдності, який дав Сарі сили.

Та раптом у бесідку увійшла шейха Султана. Її голос був суворий:

— Пора їхати. Батько Сари вже рве й мечеть. Емір наказав підготувати літак.

Олена обурено вигукнула:

— Ми ж тільки кілька годин тут! Чому так швидко?

Султана подивилася на неї з ніжністю й сумом:

— Дорога, поки ти не станеш королевою, нічого не зміниться. Твоє серце гаряче, але закони жорстокі.

Вона знала: Олена готова прийняти будь-яке покарання заради справедливості. Але також знала

— Анвар не дозволить, щоб її зламали.

Ближче до обіду літак приземлився, і охоронці провели шейху Султану, Олену та дочок Ібрагіма до палацу. Їхня доля мала вирішуватися перед еміром Анваром і його братами. Олена міцно стискала браслет, який дала їй Сара, — вона обіцяла передати його сестрам.

У дворі до них одразу підбігли сестри принцеси. Наймолодша, Сумайя, з невинними очима запитала:

— Як там моя сестра? Вона навіть не взяла свої улюблені книги з мистецтва…

Олена усміхнулася й простягнула браслет. Сумайя зраділа, як дитина, обійняла Олену й сказала:

— Ти така добра. Хоч ти й не арабка, але маєш право на голос тут.

Олена відчула, що її шлях уже визначений: вона стане тією жінкою, яка зуміє поставити на місце жорстоких братів, як колись Хюррем у турецькому дворі. Але робити все треба тихо й мудро, через інтриги й хитрість.

У чоловічій залі вже сидів Анвар у своїй арафатці, поруч — його брати. Серед них був і батько Сари, Фарид, який стискав руки від гніву й дивився на Султану з ненавистю.

— Я тут емір, і рішення приймаю я, — твердо сказав Анвар.

— Накажи її! — закричав Фарид. — Вона не мала права їхати, ще й брати іноземку, щоб ганьбити нас!

Анвар підняв руку:

— Придержи язик. Вона тепер частина нашої родини.

— Але не чужинка! — не вгамовувався Фарид.

— Чужі теж люди, — гримнув Анвар. — Досить!

Олена відчувала, як чоловіки дивляться на неї косо, але вона бачила лише Ібрагіма. І саме він увірвався до зали, рішуче заявивши:

— Не смійте їх карати! Вони лише хотіли побачити Сару, яку ви несправедливо віддали!

— Мовчи! — закричав Фарид. — Твоя невірна зачарувала тебе!

— Фарид! — гримнув Анвар, і брат замовк.

Емір глянув на дружину й дочок:

— Вони не винні. Вони хотіли підтримати Сару. Але більше вони не поїдуть. Ніяких жорстоких покарань.

Султана усміхнулася крізь абаю, а Олена не стрималася й промовила:

— Господине Фарид, вона ж ваша дочка. Як можна так безчутливо ставитися до неї? Навіть тварини не поводяться так.

Фарид почервонів від гніву, але Ібрагім втрутився:

— Вона моя майбутня дружина і має право на голос.

Анвар махнув рукою:

— Ідіть. Ми все вирішимо.

Олена схилилася й поцілувала руки еміра:

— Дякую вам за справедливість.

Вона пішла разом з Ібрагімом і Султаною. А позаду залишився крик Фарида:

— Ти збожеволів, брате!

Анвар відповів спокійно:

— Мій старший син скоро одружиться й стане еміром. Йому потрібна мудра жінка, така як Олена.

— Вона не знає наших традицій! — буркнув інший брат, сидячи з кальяном.

— Не обов’язково знати всі традиції, — твердо сказав Анвар. — Вона повинна бути розумною, справедливою й ставити негідників на місце. Це рішення мого старшого сина, і я його приймаю.