Раді Вас бачити!

Глава 28. Шок і нове випробування

Ібрагім готувався до ролі майбутнього еміра, уважно слухаючи поради батька Анвара. Він не забував і про сім’ю — проводив час із Оленою та маленьким Дмитрієм. А коли минуло кілька місяців, Олена знову чекала дитину. Ібрагім був у захваті: тепер він мріяв про доньку-принцесу.

Та одного дня сталося несподіване. Олена прийшла на огляд до лікаря-гінеколога, який служив при королівській родині й допомагав Султані під час її пологів. Після прийому вона стала свідком сцени, що приголомшила її.

У палаті раптом увірвалася мутавва — релігійна варта. Вони почали кричати на лікаря й вимагати, щоб він залишив пацієнтку. Олена з жахом побачила на ліжку бліду дівчину з арабським ім’ям — Лейла. Виявилося, що її засудили за законом шаріату, звинувативши у «блуді», хоча вона була невинною.

Олена підійшла до Лейли. Дівчина, побачивши іноземку, здивувалася й кинулася їй в обійми. Вона почала розповідати свою історію, довіряючи Олені, бо відчувала в ній тепло й співчуття.

Олена зрозуміла: як майбутня королева, вона не може залишитися осторонь. Їй належало розібратися в цій ситуації, щоб народ бачив у ній не лише дружину Ібрагіма, а й захисницю справедливості.

Олену охопив справжній жах від того, що вона почула. Лейла згадувала своє минуле: вона була донькою успішного комерсанта з Дохи, і їй було лише тринадцять, коли сталася катастрофа, що назавжди зруйнувала її світ. У той час вона тільки-но почала носити абаю, вступаючи у пору дорослішання.

Трагедія трапилася в четвер увечері — час, який на Сході так само сповнений очікуванням відпочинку, як суботній вечір на Заході. Батьки Лейли поїхали провідати бабусю в Сирію і мали повернутися не раніше вівторка. Троє слуг-філіппінців уже спали, а шофер перебував у сторожці біля воріт, досить далеко від головного будинку. Старші брати та сестри Лейли жили окремо зі своїми сім’ями.

Вдома залишилися лише дівчинка та її сімнадцятирічний брат. Поїхавши, батьки доручили філіппінцям і брату піклуватися про Лейлу. Проте хлопець вирішив скористатися відсутністю дорослих і зібрав своїх друзів на вечірку.

Пізно ввечері Лейла почула гучний гамір і музику з кімнати, що була прямо під її спальнею. Вона здогадалася, що брат із приятелями знову накурилися марихуани, до якої вони пристрастилися останнім часом.

Нарешті, коли стіни її кімнати здригнулися від реву стереосистеми, увімкненої на повну потужність, Лейла вирішила спуститися вниз. Вона хотіла лише попросити брата та його друзів зробити музику тихішою...

Лейла продовжувала свою страшну розповідь. Тієї ночі на ній була лише тонка нічна сорочка. Вона не збиралася заходити до кімнати брата — лише прочинила двері й покликала його на ім'я, але ніхто не відгукнувся. Приглушене світло й цікавість змусили її зробити крок усередину.

Брата вона так і не знайшла — одурманений марихуаною, він міцно спав у ванній до самого ранку. Натомість його друзі, розпалені наркотиками та брудними розмовами, побачивши беззахисну дівчинку, перетворилися на зграю скажених псів. Гуркіт музики заглушав крики Лейли. Вона намагалася волати до їхнього розуму, кричала, що вона — донька господаря цього будинку, але їхня свідомість була затьмарена. Після третього зґвалтування Лейла знепритомніла.

Коли насильники протверезіли й усвідомили, що накоїли, вони в паніці втекли. Шофер і слуги відвезли Лейлу до лікарні. Але коли справа дійшла до поліції та представників мутави (релігійної поліції), злочинці встигли домовитися. Вони виставили все так, ніби тринадцятирічна дівчинка сама спровокувала їх, поводилася безсоромно й буквально благала про близькість.

Найстрашнішим ударом стала поведінка батька. Осліплений поняттям «честі» та переконаний мутавою, він повірив брехні чужих хлопців, а не рідній доньці. Він вирішив, що Лейла накликала ганьбу на родину і має бути страчена. Брат же, боячись покарання за наркотики, малодушно промовчав.

«Вона мала померти сьогодні!» — ці слова луною відгукнулися в серці Олени.

Олена слухала, і її серце розривалося від болю за ту невинну дитину та її матір, яка марно намагалася врятувати своє чадо від жахливої смерті. Але страх в очах Олени змінився праведним гнівом. Вона обняла Лейлу і твердо промовила:

— Я допоможу тобі. Більше ніхто не наважиться заподіяти тобі біль. Як майбутня королева Катару, я розділю владу з чоловіком та еміром Анваром, і ми викорінимо цю несправедливість. Ми змусимо винних відповісти за кожне твоє страждання.

Лейла подивилася на Олену і вперше побачила в ній не просто іноземку, а істинну правительку — жінку, здатну твердо поставити на місце будь-якого тирана й захистити свій народ.

Лейла, тремтячи від згадок, додала найболючіше: від того жахливого насильства вона народила доньку. Тепер, коли дівчині винесли смертний вирок, дитину збиралися відібрати й відвезти до сиротинця, назавжди розлучивши з матір’ю перед її стратою.

Почувши це, Олена мимоволі стиснула кулаки. Її обличчя стало блідим від гніву, а в очах спалахнув вогонь непохитної рішучості. Вона міцно притиснула Лейлу до себе і промовила голосом, у якому не було сумнівів:

— Я обіцяю тобі: ти будеш жити. І дитину я тобі теж поверну! Більше жодна невинна душа не постраждає через ці нелюдські закони.

Олена відчула, як у ній прокидається сила майбутньої правительки. Вона знала: їй доведеться піти проти волі багатьох, але вона доб’ється справедливості. Вона змусить почути себе і чоловіка, і еміра Анвара, і кожного, хто вважає, що честь можна купити кров’ю жертви.

— Я не просто допоможу, — прошепотіла вона Лейлі, — я виборю ваше право на щастя. Ця дитина ростиме з матір’ю, а твої кривдники пізнають справжній суд.

Лейла підняла голову, і в її погляді, що раніше випромінював лише відчай, зажевріла надія. Вона зрозуміла: перед нею стоїть жінка, яка не відступить.

Олена сиділа біля вікна, обережно пригортаючи до себе маленького Дмитрія. Тримаючи на руках новонародженого сина, вона відчувала неймовірний приплив щастя та ту особливу силу, яку дарує лише материнство. Але тепер це почуття було особливим: Олена знову прислухалася до себе, знаючи, що під її серцем уже зароджується ще одне життя. Вона знову чекала на дитину, і це усвідомлення робило її силу материнства майже безмежною. Дивлячись на мирне обличчя немовляти, вона розуміла, що тепер відповідає не лише за власне життя, а й за майбутнє цієї дитини та всієї країни.

Проте серце її було неспокійним. Спогади про зустріч із Лейлою каменем лежали на душі, затьмарюючи радість перших днів материнства. Олена знала: вона не має права просто насолоджуватися своїм спокоєм, поки інша мати чекає на страту, а її дитину готують до сиротинця.

«Я не можу мовчати», — промайнуло в її думках. — «Як я можу цілувати свого сина, знаючи, що десь зовсім поруч несправедливо розривають зв'язок між матір'ю та дитиною?»

Олена подивилася на двері, очікуючи на прихід Ібрагіма. Вона була готова стати на захист Лейли. Тепер вона боротиметься не лише як майбутня королева, а й як мати, яка відчула священний обов'язок захистити кожну невинну дитину в цій державі. Ця історія не могла залишитися замовченою — вона мала стати початком великих змін.

Увечері, коли палац занурився в тишу, Олена нарешті залишилася наодинці з Ібрагімом. Поки маленький Дмитрій спокійно спав у своїй колисці, вона підійшла до чоловіка. Її голос тремтів від хвилювання, але погляд був твердим. Олена розповіла йому все: про фатальну ніч Лейли, про підлу зраду брата, про брехню насильників та про невинну дитину, яку хочуть відібрати у матері перед стратою.

Ібрагім слухав мовчки. З кожним її словом його обличчя ставало дедалі суворішим, а вени на руках напружилися — він стискав кулаки від гніву, ледь стримуючи емоції. Коли Олена закінчила, додавши, що вона знову при надії й не зможе спокійно носити дитину, знаючи про таку кривду, він глибоко зітхнув і притягнув її до себе.

— Це несправедливо, — глухим від обурення голосом сказав він. — Те, що ти розповіла, суперечить не лише честі, а й самій людяності.

Він відсторонився і серйозно подивився дружині в очі:

— Але ти маєш рацію, Олено. Якщо ти хочеш стати справжньою королевою Катара, народ повинен бачити в тобі не просто іноземку, а свою захисницю. Жінку, яка не боїться правди й готова боротися за кожну матір у цій пустелі.

Ібрагім поклав руку на її ще плоский живіт, де зароджувалося нове життя, і додав:

— Я буду з тобою. Ми знайдемо спосіб переконати Еміра. Справа Лейли стане першим кроком до того, щоб ніхто більше не міг прикривати злочини словом «честь». Я обіцяю тобі: ми повернемо дитину матері та зупинимо цей вирок.

Наступного ранку Олена, відчуваючи за собою підтримку Ібрагіма, вирушила до еміра Анвара та шейхи Султани. Вона розуміла, що від цієї розмови залежить не лише життя Лейли, а й її власне майбутнє як правительки. Олена трималася впевнено, її голос звучав твердо, але в ньому відчувалася глибока повага до традицій родини:

— Лейла невинна, — почала вона, дивлячись прямо в очі Анвару. — Її хочуть стратити через підлу брехню та страх її батька перед чужою думкою. Якщо ми допустимо це вбивство, ми втратимо довіру жінок нашого королівства. Як вони зможуть любити свою країну, якщо вона не здатна їх захистити?

Султана, чиє власне життя було сповнене випробувань і боротьби за місце під сонцем, не змогла стримати сліз. Вона підійшла до Олени й поклала руку їй на плече, мовчки засвідчуючи свою підтримку.

Анвар довго мовчав, перебираючи чотки. Його погляд був важким, він зважував кожне слово своєї невістки. Нарешті він підвів голову:

— Якщо ти справді хочеш бути королевою, — промовив він низьким голосом, — ти повинна навчитися не лише милувати, а й протистояти тиску законів минулого. Доведи, що можеш вибороти справедливість там, де інші відвернулися. Я даю тобі право втрутитися в цю справу. Врятуй цю дівчину.

Ці слова стали для Олени бойовим хрещенням. Вона відчула, як тягар відповідальності стає легшим, бо тепер вона мала законне право на боротьбу. Її шлях прояснився: вона не просто дружина спадкоємця чи мати майбутніх правителів — вона стає голосом тих, кого ніхто не хоче чути.

Олена й Ібрагім розуміли: час розмов минув, настала мить для рішучих дій. Вони покликали до себе Джангара — вірного слугу та досвідченого розвідника, якому довіряли найскладніші доручення. Завдання було вкрай небезпечним: у тіні нічного міста простежити за тими, хто понівечив життя Лейли, і знайти незаперечні докази їхньої провини. Джангар, чия відданість не знала меж, лише мовчки схилив голову й зник у нічній прохолоді палацових коридорів.

Минула доба, сповнена тривожного очікування. Олена майже не спала, прислухаючись до дихання малого Дмитрія в колисці та до власного серця, що билося під тягарем нової вагітності. Наступного вечора Джангар повернувся. Його втомлене обличчя було похмурим, а погляд — гострим.

— Ваша Високосте, — звернувся він до Ібрагіма, а потім перевів погляд на Олену, визнаючи її рівну владу. — Я дізнався правду, яка жахає своєю підлістю. Родини цих юнаків — впливові люди в Досі. Вони використали своє золото та зв’язки, щоб закрити роти поліції. Свідчення були підроблені, а докази вживання наркотиків — знищені, щоб виставити Лейлу єдиною винною в «бесчесті».

Олена й Ібрагім переглянулися. У кімнаті ніби стало холодніше від почутої правди. Це було саме те підтвердження корупції та несправедливості, якого вони чекали. Олена відчула, як у її душі здіймається хвиля крижаного гніву. Вона випрямилася, і в її поставі з’явилася велич, яка змусила Джангара затамувати подих.

Вперше у своєму житті Олена віддала офіційний наказ:

— Джангаре, слухай уважно. Негайно передай до головного управління поліції моє особисте розпорядження, скріплене печаткою дому спадкоємця. Ці мерзотники мають бути заарештовані до світанку. Я наказую відновити справу з нуля під моїм особистим контролем. Кожен офіцер, який брав хабарі, також постане перед судом.

Джангар на мить завагався, вражений силою її голосу, але потім на його обличчі з’явилася ледь помітна схвальна усмішка. Він побачив перед собою не просто дружину принца, а жінку, яка вже говорила як справжня королева.

— Буде виконано, Ваше Величності, — з глибоким поклоном він вийшов із покоїв.

Ібрагім підійшов до Олени ззаду й ніжно торкнувся її підборіддя, змушуючи подивитися на нього. В його очах світилася гордість.

— Ти молодець, Олено. Сьогодні ти довела, що Катар отримає не просто королеву, а милосердну й водночас непохитну захисницю.

Олена накрила його руку своєю, відчуваючи тепло та підтримку, які давали їй сили рухатися далі.

— Твоя підтримка для мене — це все, Ібрагіме, — відповіла вона, і її очі блиснули рішучістю. — Відтепер я не зупинюся. Ті, хто вважає, що за гроші можна купити життя й честь дитини, отримають найсуворіше покарання. Вони понесуть повну відповідальність за свої злочини перед Богом і законом.

У цю мить Олена остаточно усвідомила: її шлях обрано. Вона більше не боїться боротися, і ця перемога над несправедливістю стане лише першим кроком у її правлінні.

Поліція й мутавва вже вели Лейлу до місця страти. Її маленька постать здавалася зовсім крихкою поруч із кремезними охоронцями. Голова була низько опущена, і лише тепер усі могли розгледіти її обличчя — юне, ніжне, ще дитяче. Це була дівчинка, яка могла б вирости справжньою красунею, якби їй дали шанс на життя.

Шейха Султана дивилася на неї й відчувала глибокий біль. У її думках промайнула страшна думка: «А може, легше було б убивати всіх дівчат одразу після народження, щоб вони не страждали?» Але вона одразу відкинула цю жахливу ідею, бо знала — кожна дитина заслуговує на життя.

Анвар бачив, як Лейла тремтить від страху. Навколо зібралися чужі люди, які дивилися на неї з цікавістю, немов на видовище. Жодного рідного обличчя поруч. Її сім’я відмовилася від неї, а майбутнє новонародженої доньки мало бути передане до сиротинця.

Султана знала: тепер усе залежить від Олени. Вона бачила, як іноземка вже проявила себе як справжня правителька, готова боротися за права жінок. І саме в цю мить Султана усвідомила — королівство Катар може змінитися. Народ отримає не лише сильного еміра, але й королеву, яка стане голосом тих, кого ніхто не чув.

На світанку, коли перші промені сонця торкнулися золотих куполів палацу, Джангар завершив виконання наказу. Поліція, приголомшена рішучістю королівського розпорядження, не наважилася на опір: усі винні юнаки та офіцери-корупціонери, які за пляму на совісті брали хабарі, були заарештовані. Новина про це миттєво розлетілася Дохою, немов степова пожежа. Катар завмер — країна вперше бачила, щоб королівська родина так відкрито й безжально кинула виклик круговій поруці впливових сімей.

У великій залі палацу, прикрашеній мозаїкою та важкими оксамитовими завісами, зібрався народ. На високому троні сидів емір Анвар, втілюючи мудрість предків, а поруч із ним — Ібрагім та Олена. Це був її перший офіційний вихід як майбутньої королеви. Вона стояла поруч із чоловіком, тримаючи голову високо, а в її очах, попри втому, палахкотіла незламна воля.

Коли закованих у кайдани винних привели до зали, приміщення наповнилося гнівним гулом. Після урочистої молитви Імама розпочався суд. Джангар, виступаючи головним свідком, представив беззаперечні докази: записи таємних розмов, свідчення слуг і шофера, а також виписки з рахунків, що підтверджували підкупи.

Настала тиша. Олена піднялася зі свого місця. Її голос, чистий і сильний, пролунав під високим склепінням зали:

— Сьогодні ми зібралися тут не лише для того, щоб покарати винних, а щоб довести: честь не купується золотом, а гідність не має ціни. Кожна жінка в нашій країні має право на захист, і кожна дитина, незалежно від обставин її народження, має право на життя та любов матері. Справедливість — це фундамент, на якому ми збудуємо майбутнє нашого Катару.

Її слова викликали справжню бурю. Жінки, присутні в залі та на балконах, уперше за багато поколінь відчули, що їх почули. Оплески та вигуки підтримки наповнили палац. Ібрагім із нестримною гордістю дивився на свою дружину, а Анвар ледь помітно, але вкрай схвально кивнув — він зрозумів, що не помилився, довіривши їй цю справу.

Вирок був суворим і швидким: гвалтівники отримали максимальні терміни ув'язнення без права на помилування, а продажних офіцерів було з ганьбою позбавлено чинів. Але найголовніше сталося наприкінці: Лейлу повністю виправдали.

Коли двері зали відчинилися, і Лейлі передали її маленьку доньку, яку вона вже й не сподівалася побачити, люди не стримували сліз. Народ зустрів це рішення як знак нової ери.

Олена відчула, як тягар із її серця нарешті впав. Вона зробила свій перший великий крок. Вона не просто врятувала два життя — вона подарувала надію мільйонам жінок. Це був початок її правління, де сила поєднувалася з милосердям.

Суддя оголосив остаточний вирок, який змусив залу затамувати подих: окрім довічного ув’язнення, кожен із ґвалтівників був засуджений до найсуворішої публічної кари.

— За скоєний злочин та за підлу брехню, — пролунав голос судді, — кожен із засуджених отримає сто ударів батогами. Це відбуватиметься щодня, доки воля закону не буде виконана повністю.

Але була й ще одна умова, яка підкреслювала серйозність намірів правлячої династії. Згідно з давнім звичаєм та особистим рішенням Анвара, Олена, як ініціаторка перегляду справи та майбутня правителька, була зобов’язана бути присутньою при першому виконанні вироку. Це мало стати свідченням того, що вона не просто віддає накази з палацу, а бере на себе відповідальність за здійснення правосуддя.

Ранок кари

Наступного ранку на головній площі перед в’язницею зібрався натовп. Олена стояла на спеціально підготовленому помості поруч із Ібрагімом. Її обличчя було блідим, але погляд залишався крижаним і твердим. Вона відчувала, як під серцем штовхається її ще ненароджена дитина, і це лише додавало їй сили. Вона знала: ці люди не мали жалю до тринадцятирічної дівчинки, тому сьогодні для жалю немає місця і в її серці.

Коли привели засуджених, колишня пиха в їхніх очах змінилася на тваринний страх. Перший удар батога розітнув ранкове повітря різким звуком. Олена не відвела погляду. Вона дивилася, як закон відновлює справедливість, як кожен удар змиває пляму з імені Лейли.

Ібрагім міцно тримав її за руку, відчуваючи її внутрішню напругу. Коли перший етап кари було завершено, на площі запала тиша. Олена зробила крок вперед і звернулася до присутніх:

— Нехай кожен, хто замислить зло проти беззахисних, знає: кара буде невідворотною. Я, як ваша королева, буду першою, хто просить про милосердя для невинних, але я буду і першою, хто простежить за тим, щоб злочинці отримали по заслугах.

Натовп відповів схвальним гулом. Люди бачили перед собою жінку, яка не злякалася крові та криків тих, хто сам чинив насильство. Це був момент, коли Олена остаточно завоювала повагу чоловіків Катара та вічну відданість його жінок.

Лейлу звільнили того ж дня. Коли Олена повернулася до палацу, вона особисто зустріла її біля входу. Лейла впала на коліна, притискаючи до себе свою маленьку доньку й цілуючи руки Олени.

— Встань, — м’яко сказала Олена, піднімаючи її. — Тепер ти вільна. Твоє дитя ростиме під моїм захистом.

За ініціативою Олени та наказом Анвара, батьків Лейли також було притягнуто до відповідальності за нехтування батьківськими обов’язками та мовчазну згоду на вбивство власної дитини. Родичі засуджених насильників лютували. Вони відкрито звинувачували Олену в тому, що вона не розуміє місцевих традицій і порушує вікові закони.

— Ти руйнуєш наші підвалини! — кричали вони. Але Олена, дивлячись на них з висоти свого статусу, відповіла лише одним запитанням: — Про які закони ви говорите? Про ті, що дозволяють стратити невинну дівчинку без жодного доказу? Якщо це ваш закон, то я тут, щоб принести справедливість.

Після суду до Олени підійшли медсестри-англійки, які весь цей час таємно допомагали Лейлі та підтримували її під час важких пологів. Побачивши Олену, вони не втрималися: зі сльозами на очах вони цілували її руки, вражені відвагою іноземки, яка змогла зробити те, що не під силу було місцевим.

— Дякуємо вам, ваша високосте... Ви повернули нам віру в людство, — схлипуючи, розповіла одна з них. — Знаєте, коли Лейла тільки потрапила до нас, до пологового будинку приїжджала одна принцеса з правлячої династії Аль-Шаф. Вона дізналася про долю дитини, і ми, наївні, благали її втрутитися.

Медсестра на мить замовкла, витираючи сльози.

— Ми запитали її: «Чому ви, маючи таку владу, нічого не зробите?» А вона лише холодно відповіла, що не може вплинути на долю бідної дівчинки, бо в цій країні права голосу не мають навіть жінки королівської родини. Вона просто розвернулася і пішла, залишивши дитину напризволяще.

Олена слухала це, затамувавши подих. Її обличчя зблідло, а губи ледь помітно тремтіли від обурення.

— Як же це жорстоко... — прошепотіла вона. — Вона мала владу, вона мала ім’я, але обрала мовчання. Це позор для нашої династії! Жодна жінка в моїй родині більше не посміє сказати «я не маю права голосу».

Олена різко підняла погляд на медсестер, і в її очах спалахнула така ярість, якої вони ще ніколи не бачили.

— Назвіть мені її ім’я. Хто ця принцеса? Я сама з нею розберуся.

Медсестри, побачивши цю благородну лють майбутньої королеви, вперше за довгий час усміхнулися. Вони зрозуміли: часи безправ’я закінчилися. Спокійно, відчуваючи захист Олени, вони вимовила ім’я тієї, хто відвернувся від Лейли у найважчу хвилину...

Попри киплячу в жилах лють, Олена пам’ятала про дитину, яку носила під серцем. Глибоко вдихнувши солодке повітря королівського саду, вона наказала собі заспокоїтися. Вона сіла в розкішній альтанці, оточеній квітучими трояндами, — у тому самому місці, яке стало її улюбленим сховищем. Слуги принесли чай та східні солодощі, але Олена майже не торкалася їх.

Її думки були зайняті майбутнім. Вона ніжно погладила живіт, мріючи про доньку. Олена заприсяглася собі: вона навчить її всього, чого знає сама, відкриє їй світ християнських цінностей та силу знань. А своїх синів вона виховає так, щоб вони понад усе поважали жінку і завжди були надійним захистом для своєї сестри.

Її роздуми перервала поява Хюмаш, двоюрідної сестри Ібрагіма. Принцеса підійшла злегка збентеженою ходою, її смарагдово-зелена сукня шелестіла по мармуру.

— Ви хотіли бачити мене, Ваша Високосте? — з низьким поклоном запитала Хюмаш.

Олена підняла погляд. Вперше Хюмаш побачила в її очах не звичну м’якість, а крижаний спокій, що лякав більше за крик.

— Як ви посміли, Хюмаш? — тихо, але виразно запитала Олена. — Як ви посміли заплющити очі на муки дитини, яку ґвалтували, поки ті мерзотники гуляли на весіллях? Ви знали, що Лейлу ведуть на страту одразу після пологів, і не поворухнули пальцем. Це не просто слабкість — це безчесність.

Хюмаш опустила очі, і в її голосі почувся жаль, змішаний зі страхом:

— Я нічого не могла вдіяти, Олено. У нашій країні навіть жінки королівської родини не мають права голосу. Ми — лише тіні своїх чоловіків. Доля цієї дівчинки була вирішена не мною.

Олена гордо підвелася і підійшла впритул до принцеси.

— Значить, відтепер голос буде, — викарбувала вона кожне слово. — Ви — принцеса правлячої династії! Для чого існують правителі, якщо не для того, щоб захищати свій народ? Жити лише для власного комфорту — це шлях до занепаду.

Хюмаш здригнулася, вражена такою сміливістю.

— Ви не розумієте, у що втручаєтеся... — прошепотіла вона. — Політика — це небезпечна гра. Чоловіки Сходу не визнають жіночої влади. Вони піднімуть бунт, вони зметуть нас усіх, якщо ви похитнете їхні порядки!

Олена повернулася до альтанки, на мить замовкла, а потім кинула через плече холодну, немов сталь, фразу:

— Тоді ми їх стратимо. Якщо вони наважаться підняти руку на династію Аль-Шаф через те, що ми вимагаємо справедливості — вони підуть за тими насильниками. Май на увазі, Хюмаш: я піду до кінця. І якщо ти хочеш бути частиною цієї родини, тобі доведеться навчитися бути не тіню, а світлом.

Хюмаш стояла нерухомо, дивлячись услід Олені. Вона зрозуміла: перед нею не просто іноземка, яка вдало вийшла заміж. Перед нею — жінка, яка готова спалити старий світ, щоб збудувати на його попелі щось нове і справедливе.