Раді Вас бачити!

Темрява пахла сирістю й залізом. Анна сиділа, спершись спиною об холодну стіну, руки боліли від мотузок, але вона не дозволяла собі ні крику, ні сліз. Її серце билося нерівно, проте розум лишався холодним.

"Вони думають, що я дитина. Що я зламаюся. Але я — принцеса мафії. Я донька тих, кого вони боялися."

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла Анабель. Її кроки були легкі, як у хижачки. Вона присіла навпроти, глянувши Анні в очі з посмішкою.

— Як тобі, принцесо? Чи вже шкодуєш, що встряла в цю гру?

Анна проковтнула біль і всміхнулася куточком губ.

— Я не шкодую. Я не боюся темряви. Бо я виросла в ній.

Анабель засміялася тихо, але сміх різав по нервах.

— Ти така вперта. Наче твоя мати… перед смертю вона дивилася на мене так само.

Анна здригнулася, та не дала ворогу цього побачити.

— Брехня. Ти ніколи не зрозумієш, ким була моя мати.

Анабель схилилася ближче, її шепіт був, як отрута:

— Я зрозуміла одне: навіть найсильніших можна змусити благати. І я зроблю це з тобою.

Анна дивилася просто їй у вічі, хоч всередині все стискалося.

— Я не благатиму. Бо я знаю — він прийде.

Тиша після цих слів була важчою за будь-які крики. Анабель скривилася, неначе ці слова були ударом.

— Лоренцо? — у її голосі прозвучали ревнощі. — Ти справді думаєш, що для нього ти щось більше, ніж іграшка?

Анна відчула, як щоки налилися теплом, але вона не відвела погляду.

— Я думаю, що ти боїшся. Бо вперше він вибрав не тебе, не владу, а мене.

Удар був миттєвим: Анабель дала їй ляпаса. Смак крові залив губи, але Анна посміхнулася крізь біль.

— Ось і вся твоя сила. Ти можеш бити, але не можеш перемогти.

Анабель різко піднялася, її очі палали ненавистю.

— Подивимося, що ти скажеш, коли він обере імперію, а не тебе.

Вона грюкнула дверима, залишивши Анну на самоті.

Темрява знову обійняла кімнату. Анна повільно схилила голову на стіну й заплющила очі. Сльози зрадливо наверталися, але вона прошепотіла крізь них:

— Лоренцо… я вірю в тебе.

І в цю мить вона зрозуміла: страх більше не має влади над нею. Лише віра й вогонь.

************************************

Софія сиділа на підлозі у своїй кімнаті, обійнявши коліна, й гойдалася вперед-назад. За вікном лилося світло місяця, наче холодний ліхтар, але його срібло не приносило спокою. У маленьких руках тремтіла м’яка іграшка, подарунок Анни ще з дитинства.

— Де моя Аня?.. — прошепотіла вона так тихо, що навіть тиша не відгукнулася. — Чому ти не повертаєшся?..

Її великі очі, сповнені сліз, дивилися на двері, ніби саме там мала ось-ось з’явитися старша сестра. Лоренцо, втомлений після засідання радників, зайшов, та Софія навіть не підняла голови.

— Маленька, — він присів поруч, намагаючись витерти її щічки, але вона відсмикнулася.

— Ти обіцяв, що будете разом… ти завжди її захищав! — вигукнула вона, вдаривши маленькими кулачками йому в груди. — А тепер її нема!

Лоренцо стиснув зуби, приймаючи цей дитячий біль як справедливий вирок. Він знав, що винен.

— Я знайду її, — тихо промовив він, нахилившись, щоб обійняти сестричку. — Навіть якщо доведеться віддати все.

— А якщо не знайдеш?.. — голос Софії зламався, і вона захлинулася сльозами.

Її крик відбився луною по коридорах. Настя, яка саме проходила повз, зупинилася. Вона спершу хотіла зайти й сказати кілька холодних слів про війну, плани та розрахунки, але, почувши плач Софії, завмерла.

"Ось заради кого ми воюємо," — подумала вона, і на її обличчі вперше промайнув біль.

Софія притиснула іграшку до грудей і прошепотіла крізь схлипування:

— Верни мені мою Аню… я хочу, щоб вона співала мені колискову, як колись…

Її голос був настільки щирим і розпачливим, що навіть серце Лоренцо, загартоване битвами й кров’ю, здригнулося. Він підняв сестру на руки, і, відчувши її тепло, зрозумів: це не просто війна за владу. Це — війна за сім’ю.

У цей момент Софія, ніби прокинувшись від сну, подивилася йому просто в очі.

— Якщо ти її не врятуєш, я більше ніколи не буду сміятися…

Лоренцо відчув, як ці слова впиваються в нього гостріше за будь-який ніж.

"Я мушу…" — думав він, міцніше обіймаючи сестричку.

А десь далеко, в холодному полоні ворогів, Анна теж прошепотіла:

— Лоренцо, не відпускай мене…

…

Софія заснула в обіймах Лоренцо, але її сон був тривожним. Вона весь час шепотіла ім’я сестри. Лоренцо поклав її на ліжко й прикрив ковдрою. Виходячи з кімнати, він сам собі дав клятву: «Я не маю права підвести її… і Анну».

Вночі дівчинка прокинулася від дивного звуку — ніби щось постукало у вікно. Обережно підійшовши, вона побачила… маленький згорток, що застряг у рамі. Хтось залишив його так, щоб знайшли тільки ті, хто справді шукає.

Софія розгорнула тканину й мало не зомліла. Це була шовкова хустинка Анни, знайома до кожної ниточки — улюблена, із вишитим маленьким соняшником у кутку. А всередині лежав згорнутий клаптик паперу.

Розкривши, дівчинка прочитала нерівними літерами:

"Я жива. Тримайтеся. Вірте."

Софія заплакала знову — але цього разу то були інші сльози. Сльози радості й надії. Вона пригорнула хустинку до щоки й прошепотіла:

— Я знала, Аню… знала, що ти не покинеш мене.

Вранці, коли Лоренцо зайшов перевірити сестру, Софія кинулася йому назустріч.

— Дивись! — вона простягнула йому хустинку й листа. — Вона жива! Я казала!

Лоренцо застиг. Він упізнав почерк Анни, хоч і виведений поспіхом, ніби в темряві. Його серце шалено закалатало.

— Анна… — прошепотів він.

Настя, що зайшла слідом, подивилася на доказ і холодно промовила:

— Це змінює все. Якщо вона жива — значить, у нас ще є час. Але хтось допоміг їй передати це… отже, серед ворогів є той, хто на нашому боці.

Лоренцо стиснув хустинку в кулаку, і в його очах спалахнув вогонь.

— Ми повернемо її. І цього разу — ніхто не встане на моєму шляху.

Софія вперше за багато днів усміхнулася крізь сльози. Для неї ця хустинка була більше, ніж тканина й слова. Це було — доказом, що сім’я ще не зламана.

Спогад

В кімнати еротики пяна Анна накинулася на Лоренцо сказала ви тільки одне хочете від нас ос це поцілювала і роздагала його

Анна, під дією вина, кидає виклик Лоренцо словами, що він бажає від неї лише одного.

Вона сама починає розпалювати момент — поцілунки, жести, провокації.

Лоренцо, попри жагу, бореться з собою — бо знає, що їхні почуття можуть стати слабкістю.

Сцена наповнена еротичною напругою, але залишається в межах художньої драми.

Вино ще грало в крові Анни. Вона, засміявшись, різко піднялася й схопила Лоренцо за сорочку.

— Ви всі однакові… — її голос був то зухвалим, то хрипким від напруги. — Ви тільки одне хочете від нас. Правда?

Вона не дала йому відповісти. Її губи торкнулися його щоки, потім шиї, гарячі поцілунки збивали подих. Лоренцо стиснув кулаки, намагаючись тримати контроль, та відчув, як його тіло видає його самого.

— Анно… — прошепотів він, намагаючись зупинити її руки, що вже ковзали по його грудях. — Ти не розумієш, що робиш.

— Розумію, — вона засміялася і ще ближче пригорнулася. — Я хочу тебе. Чуєш? Не імперію, не корону, не кляті війни… тільки тебе.

Його очі спалахнули. На мить у ньому боролися два світи: холодний, розрахований мафіозний спадкоємець і чоловік, який відчуває, як земля тікає з-під ніг через дівчину в його обіймах.

Лоренцо не витримав. Він різко підняв Анну на руки й опустив на край ліжка. Її сміх перетворився на глибокий подих, коли він схилився до неї. Їхні поцілунки стали жорсткішими, вибуховими, немов у кожному з них було більше гніву, страху і жаги, ніж вони могли витримати.

— Ти доведеш мене до загибелі… — шепотів він, ковзаючи губами по її шиї.

— А ти… — Анна вп’ялася пальцями в його волосся, змушуючи дивитися прямо в її очі, — доведеш мене до божевілля.

У кімнаті панувала тиша, порушена лише їхнім подихом. Але обидва знали: ця ніч — не втеча, а прірва, у яку вони кидаються разом.

Пізня ніч. У кімнаті залишився тільки запах вина й палаючих свічок. Анна заснула, тихо сховавшись у його обіймах, наче в безпечній фортеці. Її волосся розсипалося по подушці, губи все ще зберігали відтінок усмішки.

Лоренцо дивився на неї довго, майже болісно. Кожна риса її обличчя нагадувала йому про небезпеку. Він знав: у мафії слабкість карається смертю. А вона стала його найбільшою слабкістю.

Він обережно відсунув руку, піднявся з ліжка й підійшов до вікна. За склом ніч горіла тисячами вогнів — кланові маєтки, клуби, ті самі дороги, де кожен поворот може стати засідкою.

В голові відлунював її сміх:

"Я хочу тебе. Не імперію, не корону, тільки тебе."

Лоренцо зціпив зуби.

— Тільки мене, Анно… А як же все інше? — прошепотів він сам до себе.

Йому пригадалося, як вона падала в його обійми, як гарячково цілувала його, як сміливо дивилася просто в очі й кидала виклик самому світу. Кожна деталь, кожен дотик запалював у ньому вогонь.

І водночас — жах.

Бо він знав: якщо вороги дізнаються, наскільки вона для нього важлива, вони використають це. Вона стане не його силою, а його прокляттям.

У дверях тихо скрипнула ручка. Лоренцо обернувся. То була Настя, його молодша сестра. Її погляд був серйозним, дорослим, не по роках.

— Ти думаєш, що можеш ховати свої почуття, брате? — сказала вона тихо. — Але всі вже бачать. І друзі, і вороги.

Лоренцо мовчав, лише стиснув кулаки.

Настя кивнула на сплячу Анну:

— Якщо ти хочеш її врятувати, мусиш навчитися брехати навіть самому собі. Інакше одного дня тебе змусить вибирати — або вона, або імперія.

Її слова відгукнулися холодом у його грудях. Він знову глянув на Анну.

Він кохав її. Але чи вистачить йому сили захистити?

Ранок почався неспокійно. Лоренцо не встиг навіть до кінця зібрати думки після безсонної ночі, як йому повідомили:

— Синьйоре, у вашому офісі… ваш батько.

Його серце стиснулося. Він не бачив його вже тижні, і завжди кожна їхня зустріч була схожа на битву. Лоренцо повільно вдягнув піджак, залишивши Анну спати, і поїхав.

Офіс зустрів його звичним холодом скла й сталі. Але коли він відчинив двері до головної зали, холод став ще відчутнішим. Там, у кріслі, сидів його батько — дон Ріккардо. Старий бос.

— Нарешті, — його голос був низьким, важким, як камінь. — Мій син усе більше нагадує слабкого романтика, а не короля.

Лоренцо вдихнув глибше, намагаючись тримати рівновагу.

— Тату. Ти приїхав, щоб образити мене чи дати пораду?

Дон Ріккардо примружив очі.

— Пораду? Хлопче, я тобі дав життя і імперію. А тепер бачу, як ти ризикуєш нею заради… дівчини.

У грудях Лоренцо загорілося.

— Її звати Анна. І вона не просто дівчина.

— Вона твоя слабкість, — перебив його батько. — А слабкість у нашому світі пахне кров’ю.

Між ними зависла тиша. Радники, що стояли осторонь, мовчали, бо знали: жодне слово зараз не врятує ситуацію.

Нарешті Лоренцо зробив крок уперед.

— Якщо ти приїхав, щоб нагадати мені про владу, — я пам’ятаю. Але не смій чіпати Анну.

Очі старого боса спалахнули крижаним вогнем.

— Ти гадаєш, що можеш відділити особисте від імперії? Одного дня ти зрозумієш: між коханням і владою завжди доводиться вибирати.

Він піднявся й рушив до виходу. Але вже на порозі додав:

— Якщо ти не зробиш вибір сам… світ зробить його за тебе.

Двері зачинилися. В офісі залишилася тиша, важча за будь-які постріли. Лоренцо стиснув кулаки. Він відчував, як у ньому розривається все: син мафії й чоловік, що покохав.