Раді Вас бачити!

В залі панувала важка тиша. Довгий стіл, оббитий темним деревом, відблискував у світлі кришталевих люстр. Лоренцо сидів на чолі, а Анна — поруч, трохи напружена, але горда.

Радники почали сперечатися:

— «Ми не можемо довіряти клану Россі, їхня тиша надто підозріла.»

— «А якщо вони просто чекають моменту, щоб ударити?»

Анна зважилась:

— «Ви всі говорите про страх. Але де ваша гордість? Якщо союз справжній, його не зламає навіть зрада. А якщо хтось уже тримає ніж за спиною, ми маємо змусити його показати руку.»

Лоренцо повів плечем, ховаючи посмішку. Його радники зашепотіли — вони не очікували, що «принцеса» так сміливо втрутиться.

— «Вона права,» — холодно підсумував Лоренцо. — «Але нехай знає: у цьому світі правда рідко рятує.»

Його очі ковзнули на Анну. Вона відчула, як по тілу пробігли іскри — він перевіряв, чи вистоїть вона під його поглядом.

Ніч. У саду, освітленому місяцем, пролунав крик охоронця. Анна з Лоренцо вийшли на балкон — чорні постаті тінями прослизали між деревами.

— «Засідка!» — закричав один із радників.

Постріли розірвали тишу. Анна притислась до Лоренцо. Він шепнув:

— «Тримайся поруч, принцесо. Тепер ти побачиш, як виглядає справжня ніч мафії.»

Його вовки вирвалися з кліток, кидаючись на нападників. Один зрадницький голос, почутий у метушні, вдарив у вуха:

— «Смерть Вескотті!»

Анна зблідла. Вона знала цей голос — один із п’яти суперників, ті, з ким вона провела роки боротьби. Зрада стала явною.

Вона схопила пістолет, що випав з рук охоронця, і без вагань зробила постріл. Її руки тремтіли, але куля знайшла ціль. Лоренцо глянув на неї так, ніби бачив уперше.

Залишки ворогів відступили. В саду пахло димом і кров’ю. Лоренцо притягнув Анну до себе, стискаючи так сильно, що вона задихнулась.

— «Ти могла загинути!»

— «А ти думаєш, я хочу жити в страху? Краще вмерти в бою, ніж сидіти, мов тінь!»

Їхні голоси билися, як мечі. І раптом він притиснув її до стіни резиденції, гарячий подих обпалив їй губи.

— «Я знищу будь-кого, хто торкнеться тебе. Але пам’ятай, Анно… ти сама розбудила у мені те, що я давно поховав.»

Вона тремтіла, але не від страху. Її пальці ковзнули йому під сорочку, ніби шукаючи доказу, що він справжній.

Їхні поцілунки стали жадібними, майже хижими. У цій миті вони не були босом і принцесою, ворогами й союзниками — лише чоловіком і жінкою, які наважилися кинути виклик світу.

Він підняв її на руки й поніс у кімнату. За зачиненими дверима ніч стала їхнім полем бою — зітхань, шепотів, розірваних меж. І коли світанок торкнувся штор, було зрозуміло: їхнє зближення тепер небезпечніше, ніж будь-яка війна кланів.

Анна червоніє, коли він торкається її вперше так близько,

Лоренцо шепоче їй, що не очікував такої чистоти,

він зупиняється на мить, питаючи, чи вона справді цього хоче,

і далі вони віддаються пристрасті, яку вже неможливо стримати?

Анна сиділа, опустивши голову, щоки палали від сорому й хвилювання. Вона ще ніколи не відчувала такого. Лоренцо стояв навпроти, мовчки дивився на неї. Його зазвичай холодний погляд тепер був інший — в ньому змішувалась недовіра, бажання і щось нове, чого він сам у собі боявся.

— Ти… справді вперше? — його голос зірвався майже на шепіт, що видав більше, ніж він хотів.

Анна кивнула, губи злегка тремтіли. — Я… я не знала, як це буває. Ти думаєш, я смішна?

Він різко вдихнув, підійшов ближче й сів поруч. Його пальці торкнулися її щоки, змушуючи підняти очі.

— Смішна?.. Ні, Анно. Ти наївна, — він провів великим пальцем по її нижній губі, і вона здригнулася. — І це небезпечно. Бо в цьому світі наївність карають жорстокіше, ніж зраду.

Вона піддалася його дотику, відчуваючи, як серце б’ється так сильно, що майже виривається з грудей. Її сором переплітався з дивною впевненістю: саме тут, саме з ним — вона хотіла бути.

— Тоді… навчи мене, — прошепотіла вона.

Лоренцо застиг. Йому хотілося відштовхнути її, сказати, що він не з тих, хто вчить ніжності. Але слова застрягли в горлі. Його темний бік нашіптував: «Вона твоя, візьми». А інший — той, якого він давно в собі закопав, — благав бути обережним.

Він нахилився ближче, їхні губи зустрілися. Спершу несміливо, як дотик метелика, потім глибше, гарячіше. Анна тремтіла, але не відступала. Її руки несміливо торкнулися його плечей, і Лоренцо відчув, що втрачає контроль.

— Чорт забирай, Анно… — пробурмотів він, відриваючись від її губ. — Ти не розумієш, у що вплуталася.

— Розумію, — відповіла вона тихо. — Я вибираю тебе.

Його серце здригнулося. Уперше за багато років він відчув не лише бажання, а й страх. Страх втратити цю довіру.

Він повалив її на подушки, але рухи його були обережніші, ніж будь-хто міг би уявити про Лоренцо. І коли він зрозумів, що вона справді вперше, в його очах з’явилося здивування й навіть ніжність.

— Ти справді наївна, принцесо, — прошепотів він, цілуючи її скроню. — Але тепер ти моя.

Анна відчула, як її тіло горить від кожного дотику. Лоренцо був поруч, його подих ковзав по її шиї, гарячий і тремтливий, і вона не знала, що більше лякає її — сам момент чи власне бажання. Її пальці стискали край ковдри, наче це могло дати їй опору.

«Я ніколи не… я не знаю, що далі… але якщо це з ним — значить, я готова», — майнула думка.

Вона зважилась і обійняла його за шию. Лоренцо відчув цей несміливий рух і на мить завмер.

— Анно… — його голос був хрипким, майже зірваним. — Ти не розумієш, що просиш.

Він хотів відсторонитися. Його розум кричав: «Зупинись! Вона занадто чиста, занадто невинна. Ти зламаєш її». Але тіло не слухалося. Його пальці мимоволі ковзнули по її ключицях, повільно вниз, туди, де серце билося так сильно, що він відчував його навіть через тонку тканину.

— Я… я боюся, — зізналася Анна тихо, але не відштовхнула його. Навпаки — її очі світилися рішучістю. — Та більше боюся втратити тебе.

Ці слова прошили Лоренцо, мов удар кинджала. Він відчув, як щось у його грудях розкололося — крига, якою він роками захищався від усього світу.

«Вона віддається мені не через пристрасть… Вона довіряє. Повністю. Чорт забирай, а я ж хижак. Я мав би зжерти цю наївність, а натомість хочу зберегти її…»

Він нахилився знову й поцілував її, цього разу повільніше. Його губи не вимагали — вони вели. Анна тремтіла, але розкривалася під ним, наче квітка під теплим сонцем.

Її перший справжній поцілунок. Перший дотик, що змушував світ навколо зникати.

Лоренцо ковзнув рукою до її талії, відчув, як вона здригнулася. Він зупинився.

— Якщо скажеш «ні», я зупинюся, — промовив він тихо, але в голосі було чути, як важко йому далася ця обіцянка.

Анна дивилася на нього широко відкритими очима. Щоки палали, губи тремтіли. Вона зробила вдих і торкнулася його грудей, проказавши ледь чутно:

— Не зупиняйся.

Він закрив очі. Його внутрішній голос, темний і безжальний, засміявся: «Вона твоя. Ти переміг». Але інший — тихий, майже забутий — відповів: «Ні. Це не перемога. Це довіра. І ти не маєш права її зламати».

Він обійняв її міцніше, дозволяючи собі втратити частину контролю, але водночас намагаючись бути обережним, ніжним у кожному русі. Для нього це було незвично, майже болісно — тримати себе в руках, коли бажання палало всередині.

Анна, відчуваючи його тепло, вперше у житті не соромилася власної вразливості. Її серце належало йому, і вона не хотіла нічого більше.

Їхні подихи змішалися, і час зупинився.

*********************************

Анна лежала на ліжку, дивлячись у темряву. Тільки світло від каміну кидало теплі відблиски на стіни. Серце билося так швидко, що вона боялася, він почує.

Лоренцо сидів поруч. Його погляд був важкий, але не холодний, як завжди. У ньому було щось інше — наче боротьба.

Він нахилився ближче. Його пальці ледь торкнулися її щоки.

— Ти ще можеш сказати «ні».

Анна стиснула ковдру, але не відвела очей.

— А якщо я скажу «так»?..

Його губи ледь-ледь смикнулися в усмішці, та більше болісній, ніж щасливій.

— Тоді… я буду твоїм першим. І, можливо, останнім.

Він поцілував її знову — цього разу довше, повільніше. Поцілунок був не про жагу, а про перевірку: «Чи справді ти цього хочеш?»

Анна відчувала, як тремтить уся, але не відштовхувала його. Її пальці самі зняли з його плечей піджак. Вона зашарілася.

— Я нічого не вмію…

Лоренцо тихо засміявся, і цей сміх був незвично м’яким.

— Ти навчиш мене більше, ніж думаєш.

Він торкався її повільно, наче боявся зламати. Для нього, звиклого брати силою, цей контроль був мукою, але й насолодою.

Анна заплющила очі, коли його пальці ковзнули по її шиї й нижче. Її тіло напружувалося й розслаблялося водночас.

— Лоренцо… — вона тихо простогнала, і він зупинився.

— Болить? — його голос знову став різким, але від хвилювання.

Вона похитала головою.

— Ні. Просто… нове. Я боюся, але хочу.

Він затримав погляд на її обличчі довше, ніж будь-коли. І в ту мить зрозумів: вперше в житті він не хоче лише тіла. Він хоче її цілком.

Коли все почалося, Анна відчула біль — гострий, але швидкоплинний. Її очі зволожилися. Лоренцо нахилився й прошепотів:

— Дихай, мала. Я тут.

Його слова дивним чином заспокоїли. Біль поступово розчинився у хвилях нового, невідомого відчуття. Вона вперше дозволила собі повністю довіритися.

Анна обійняла його, стискаючи міцно, ніби боялася відпустити. Її щоки горіли, губи тремтіли, але серце билося в унісон із його.

А Лоренцо відчував, як щось у ньому змінюється. Йому здавалося, що він не володіє нею — а що вона володіє ним. І це лякало його сильніше за кулі, кров і зраду.

Вони рухалися повільно, обережно, немов у танці. І для обох ця ніч стала чимось більшим, ніж просто близькість. Це було початком — небезпечним, але неминучим.

Коли все стихло, Анна лежала на його грудях, тиха, ще трохи розгублена.

— Ти… зовсім інший, ніж я думала, — прошепотіла вона.

Лоренцо погладив її волосся.

— І ти теж.

Він поцілував її у скроню й додав уже майже беззахисно:

— Тепер ти моя.

Анна заплющила очі й не відповіла. Але її серце вже знало: він сказав правду.

Вона підвелася на лікоть, дивлячись на нього зверху з тими очима, які не брехали — в них був страх і прохання водночас.

— Ти підеш? — спитала вона тихо, ніби вже знала відповідь. — Я… хочу, щоб ти залишився сьогодні. Будь ласка.

Лоренцо мовчав. У його обличчі промайнуло кілька настроїв — захисна кам’яність, що знову виросла як броня; потім втома, світла тінь жалю; далі — той самий внутрішній бій, про який вона вже знавала. Він сидів на краю ліжка, дивився в її руки, що дрібно тремтіли на покривалі.

— Я не дозволю, щоб ти була легкою мішенню, — нарешті промовив він. — Але якщо я лишуся… я не обіцяю тобі спокою. Я можу лише обіцяти захист. І те, що я робитиму, іноді виглядатиме страшно.

Анна глибоко вдихнула і відповіла прямо, без масок:

— Я знаю. Я вже бачу, що це не буде казка. Але я не хочу вперше прокидатися з думкою «я сама». Мені страшно. І хочу, щоб той, хто робить зі мною те, що робить, був поруч. Щоб я знала — якщо щось станеться, ти перший, хто прийде.

Він повільно потягнувся до її руки й поклав свою долоню поверх її пальців. Дотик був теплий і одночасно твердий — рук, які звикли тримати людей і долі.

— Ти просиш, — промовив він, ледве чутно, — і це найнебезпечніше прохання, яке я коли-небудь чув. Бо коли ти просиш, ти показуєш, що довіряєш. А довіра — для мене слабкість, яку вороги можуть використати.

Анна підняла на нього очі, їхній погляд зустрівся в півтемряві кімнати.

— Тоді будь соратником моєї слабкості, — шепотіла вона. — Не відходь від мене, поки я не навчусь сама. І не хай це буде ніжністю без страху — просто поруч.

Він довго дивився на неї, мов читаючи картину, яку йому ніколи не доводилося розуміти. Усередині нього щось здригнулося — не звичний наказ, не холодне планування операцій, а щось людське, що розпирало, просилося назовні.

— Добре, — нарешті сказав він, і його голос був більш м’яким, ніж зазвичай. — Я залишуся. Але запам’ятай: я не спатиму. Я буду уважним. І якщо хтось ступне поруч — він не вийде звідси живим.

Анна усміхнулася — тихо й сокровенно. Сльози ще лишалися на її щоках, але в цій посмішці була вже не тільки слабкість — була рішучість. Вона підстрибнула ближче, обвила його шию руками й притиснулася обличчям до його грудей. Лоренцо обережно обійняв її так, ніби боявся зламати, та не дозволив їй відійти.

Вони сиділи так довго, поки ніч не почала танути в блакитні відтінки ранку. Повітря в кімнаті було важке від диму і спогадів; десь далеко лунали кроки нічної варти. І все ж у цьому притулку, серед хвиль невимовного страху й упевненості, народилося щось інше — крихка угода двох поранених душ.

Але навіть у цю мить, коли їхні дихання вирівнювалися, в голові Лоренцо не стихав голос рацію та стукіт його охоронних планів. Біля вікна, в темній вітальні, світло свічок кинуло тінь на годинник. Він відчував, як жереб змови вже кинувся в рух внизу — ніч давала нові обіцянки крові.

Він промовив тихо, майже вголос, більше самому собі:

— Завтра буде брудно. Ти маєш бути готова.

Анна підняла голову, її очі зустрілися з його, і вона, притиснувши губи одна до одної, відповіла:

— Я буду з тобою.

Вони були поруч — не тим, хто рятує і тим, кого рятують, а двома, що вирішили йти одне з одним по краю прірви. І в цьому, попри все, було відчуття сили, яку нікому ще не вдалося відняти.