Раді Вас бачити!

Свічки горіли рівно, відкидаючи тіні на шахову дошку. Кімната Анабель була схожа на тронний зал — темні панелі на стінах, важкі килими, вікна, за якими ніч світилася червоними вогнями міста. Вона сиділа у кріслі, схрестивши ноги, її руки спокійно ковзали по фігурах.

— Вони думають, що врятували його, — прошепотіла вона, пересуваючи коня. — Але врятувати від мене ще не народився той, хто зміг би.

Перед нею стояли троє радників. Усі — у темних костюмах, із золотими печатками на зап’ястях. Вони мовчали, поки вона не підняла погляд.

— Час переходити до наступної фази.

— Якої саме, синьйора? — обережно запитав один.

Вона піднялася, сукня з чорного шовку торкнулася підлоги. Її силует нагадував королеву на дошці, яка рухається вільно й безперешкодно.

— Не силою. Розумом. Лоренцо поранений, його серце вже в моїх руках. І хто б не був поруч із ним… навіть та дівчина… — її губи скривилися в усмішці, — вона теж стане лише пішака.

Анабель вийшла у коридор і пройшлася повз охоронців. Її каблуки глухо били по мармуру. Вона любила цей звук — як удари годинника, що відраховує час до падіння ворогів.

Внизу, у підвалі, її чекала кімната з картами й планами. На столі лежали схеми кварталів, імена союзників і зрадників. Вона провела пальцем по імені одного з радників Лоренцо.

— Він почне хитатися першим. Дайте йому золота. Багато. І жінку, яку він давно хоче. Людина, що має слабкості, завжди моя.

Її погляд спинився на іншому імені — Настя. Сестра Лоренцо.

— А оцю я спершу залишу в живих. Вона ще стане моєю зброєю.

Пізніше, у нічній залі, зібралися її найближчі. Усі мовчали, поки вона не почала.

— Ви бачили, що сталося. Засідка була лише попередженням. Ми не вбиваємо його зараз, бо нам потрібен страх. Страх, який буде точити його й тих, хто поруч. Вони самі себе з’їдять.

— Але Анна, — обережно вставив радник. — Вона тримає все разом.

Анабель засміялася тихо й довго, так, що у присутніх пробіг холодний піт.

— Анна… Вона думає, що принцеса мафії? Вона не бачить, що вже у моїй грі. Дайте їй трохи влади. Нехай командує. З кожним рішенням вона наближатиме їхній кінець.

Вона повернулася до своєї кімнати ближче до світанку. На столику вже стояв келих червоного вина. Анабель підняла його й подивилася на рідину в світлі лампи.

— Кров, честь, клятви… Усе це лише ілюзії, — прошепотіла вона. — Є лише гра. І я завжди виграю.

Вона зробила ковток і знову схилилася над шаховою дошкою.

Її пальці легко пересунули чорного ферзя.

— Ваш хід, Анно. Ваш хід, Лоренцо.

А в цей самий момент, у домі Лоренцо, Анна накривала стіл для нього. Її руки тремтіли, коли вона ставила перед ним тарілку, але вона посміхалася.

Лоренцо дивився на неї й відчував, як серце стискає страх.

Страх того, що його слабкість уже стала для когось зброєю.

І далеко, серед тіней імперії, Анабель закрила очі й прошепотіла:

— Гра почалася.