Раді Вас бачити!

Зала була величною і похмурою. Старий бос — Альберто Гравеллі — сидів у масивному кріслі, немов троні, обпираючись на різьблену спинку з чорного дерева. Його сиве волосся спадало на плечі, обличчя було порізане зморшками, але очі — крицеві, непохитні.

— Ти гадаєш, що кохання зробить тебе сильним, синку? — тихо сказав він, дивлячись на Лоренцо. — Ні. Кохання — це завжди слабкість. Я бачив, як воно руйнувало імперії.

Анна, стоячи поряд, не витримала і опустилась на коліна перед Альберто.

— Дон… я повинна… — її голос зривався.

Старий бос різко підняв руку.

— Не смій. — Його погляд став майже лагідним. — Принцесі не личить клонитися. Світ буде клонитися тобі.

Анна здригнулася. Лоренцо глянув на неї, і в його грудях щось болісно стиснулося.

Альберто перевів очі на сина.

— Ти думаєш, я не бачу? Вона вже в твоєму серці. Але ти маєш пам’ятати: серце — не зброя. Серце — кайдани.

Лоренцо мовчав, відчуваючи, як гнів і біль змішуються всередині. Він бачив, як Анна дивиться на нього — з вірою, з ніжністю, з відчайдушною потребою.

— Батьку, — нарешті прорік він, — я не можу бути тим самим холодним королем, що й ти. Я хочу правити інакше.

Альберто підвівся з крісла, його голос прозвучав громом:

— Інакше?! У світі вовків є лише два варіанти: або ти хижак, або ти здобич. Обери, Лоренцо. І зроби це швидко.

Анна відчула, як серце стискається. Вона хотіла крикнути, що кохання — теж сила. Але слова застрягли.

У дверях раптом з’явилася постать.

— Ну що, готова? — пролунав легкий, майже зухвалий голос.

То була Анабель. Вона увійшла, ніби господиня, і навіть не схилила голови перед Альберто. У її руках був срібний піднос із двома чашками.

— Може, почaюєм? — кинула вона з лукавою усмішкою, ставлячи чашки на стіл.

Анна відчула, як її тіло напружилося. Анабель дивилася прямо на неї — виклик, змагання, жінка, яка знала надто багато.

Альберто підняв брову.

— Ти завжди з’являєшся вчасно, дівчино.

Анабель схилила голову в бік Лоренцо.

— А може, й невчасно, так?

Лоренцо зціпив щелепи. Він бачив, як Анна стискає руки, і як її очі наповнюються невпевненістю. Йому хотілося крикнути, що вона — єдина. Але перед батьком він не мав права на слабкість.

Альберто холодно дивився на всіх трьох.

— Ось чого я боявся. Ви починаєте грати у власні ігри. А клан не терпить ігор.

Анна не витримала й піднялася.

— Дон Альберто, я не хочу руйнувати Лоренцо. Я хочу бути його силою. Якщо це злочин — покарайте мене зараз.

Її голос зламав тишу. Всі здригнулися.

Альберто підійшов до неї. Його долоня торкнулася її плеча, важка, мов камінь.

— Ти смілива. І ця сміливість може врятувати або знищити мого сина.

Він подивився на Лоренцо.

— Якщо ти обереш її, ти не матимеш права на помилки. Жодної. Бо тоді весь клан побачить, що навіть король має серце.

Лоренцо стиснув кулаки. Він зробив крок уперед, обійняв Анну за талію й уперше наважився промовити:

— Я вже обрав.

У залі зависла тиша, навіть Анабель примружила очі.

Альберто засміявся. Глухо, важко, з гіркотою.

— Тоді ти маєш стати сильнішим за мене, синку. Інакше — загинеш.

Він обернувся, йдучи в тінь коридору. Його останні слова прозвучали наче вирок:

— Трон чекає. Але трон завжди платить кров’ю.

Анна відчула, як у її душі змішалися страх і полегшення. Вона обернулася до Лоренцо, і він прошепотів:

— Якщо мій батько — король тіней… то ти будеш моїм світлом.

Анабель, спостерігаючи збоку, лише тихо всміхнулася.

— Ну що ж… гра тільки починається.

Зал ще відлунював від важких слів Альберто. Після його відходу повисла така тиша, що було чути, як десь у коридорі почулося кроків охорони. Люди розходилися, погляди ковзали один по одному — усі відчували, що відтепер гра переходить на інший рівень.

Анна стояла поруч із Лоренцо і дивилася на порожнє крісло, в якому щойно сидів Альберто. У ній ще дрижала сміливість після цієї розмови — та така, що могла перетворитись на виклик.

Вона перевела погляд на рампу — тінь воріт, де зазвичай спокійно лежали його вовки, — і з легкою усмішкою промовила:

— А де твої вовки? Я їх не бачу. Пора їм поїсти.

У кімнаті на мить опустилася легка посмішка: ця провокація змусила низку людей відвести очі — не з поваги, а з розуміння, що зараз буде щось несподіване.

Лоренцо спочатку лише дивився на неї. Його обличчя, яке зазвичай було кам’яним як граніт, на мить пом’якшало ніби тінь. Він підвівся, завмер і, перш ніж хтось встиг зробити зауваження, Анна відстукнула підбором по мармуровому ганку й, ніби дитина, що вимагає уваги, зробила крок уперед — і дуже несподівано сіла йому на коліна.

Секундна пауза розірвалася шепотом — у залі почувся легкий сумбур: хтось притих, хтось зацікавився, а Анабель тихо засміялася, немов запрошуючи всіх насолодитись видовищем.

— Анно! — вигукнув один з радників, але Лоренцо стримко підняв руку: «досить».

Анна притислася до нього, піднявши очі й кокетливо підштовхнувши губи у характерній гримасі. Вона знала, як виглядає — і знала, що робить. Це був її маленький виклик: показати, що вона не просто принцеса на сцені, а людина, яка може обертати правила на свій бік.

— Тож, де вони? — повторила вона, поважно дивлячись просто в очі старшому охоронцеві, що стояв біля дверей. — Чи то годую я їх сьогодні?

Лоренцо відчув, як шкіра на його грудях починає підкорятися ритму її дихання. Він злегка перекидався, інстинкт керівника й одночасно чоловіка — дві сили, що боролися в ньому. Якщо бути жорстким — він би наказав відвести людей. Якщо дозволити — ризикував би показати слабкість перед батьком і кланом.

В очах Альберто, що заглянув назад у зал із тіней коридору, промайнуло щось схоже на відторгнення, але й на розуміння. Старий бос уже пам’ятав, як ламається влада через людські слабкості — і одночасно знав, що іноді то єдиний спосіб утримати щось справжнє.

Анабель, не витримавши, кинула:

— Ось це і називається «облаштувати порядок» — спочатку у кімнаті, потім у клані. Але чорт, Лоренцо, ти сьогодні такий доброзичливий. Ти що, дозволив їй зайняти твоє місце?

Анна з іскрою в очах глянула на Анабель і, не миттю вагаючись, відповіла:

— Як бачиш, зайняла. Може, настав час звірям похрумтіти чимось кращим, ніж просто кров?

Усі відсмоктали повітря — це була не просто жартівлива репліка, це була заява. Хтось із присутніх судорожно посміхнувся, хтось — похмурився.

Лоренцо не став відповідаючи на її словесний щит. Натомість він обережно обвів руками її стегна, тримаючи так, щоб усе виглядало владно й ніжно водночас. Його пальці, що зазвичай вміли тільки наказувати, м’яко знайшли опору, щоб вона не впала. Він відчував, як її тіло реагує на його температуру; його власна кров швидше зашуміла, але він зумів зберегти голос.

— Ти посміхаєшся в невірному місці, — тихо сказав він, але в його словах була доброта, яка лякала більше, ніж відкрита лють.

Анна відповіла легким сміхом, але всередині неї метушився страх: показати публічно ніжність до чоловіка — це було більше, ніж проста сміливість. Це була амбіція, яка могла дорого коштувати.

Альберто ступив у зал на крок ближче, його голос пролунав тихо, але по всьому простору:

— Лоренцо.

Вона відчула жах у його тоні — не заради неї, а заради того, що символи влади мають триматися в порядку. Він підійшов, глянув на неї — і в його погляді не було докору. Було інше: суворість, але й ледь помітне захоплення.

— Ти щось робиш з моїм сином, дівчино, — промовив він не суворо, а скоріше як констатацію факту. — Якщо ти збираєшся бути з ним поруч — пам’ятай, що поруч означає не лише тепло. Тут будуть випробування. І вовки — це не просто символ. Вони — наша гарантія.

Анна зігнулася з невеликою покорою, але вже не на коліна. Її посмішка була твердою:

— Я знаю. І наївність — це не завжди слабкість. Іноді це — початок.

Альберто мовчки подивився у бік Лоренцо. Син зробив крок уперед і голосно, для всіх, сказав:

— Моя принцеса сидить тут, бо я хочу, щоб вона знала: я не тримаю її в тіні. Вона поруч зі мною — а це означає щось інше. Хто проти — нехай говорить зараз.

У залі знову запала тиша, цього разу кінцева; потім хтось кивнув — мовчазно, але підкорливо.

Анабель відсунулася, але її очі блищали: вона зрозуміла, що ця «гра» змінила розклад сил. Вона тихо прошепотіла до одного з радників:

— Це може бути пастка. Або перемога. Ми подивимось завтра.

Анна, сидячи на його колінах, відчула, як тіло Лоренцо розслабляється під її вагою — або, можливо, напружується — і це їй теж було відомо: вона не просто ризикуючи собою, вона ризикуючи їхніми майбутнім.

— Добре, — прошептів Лоренцо лише їй. — Тільки пам’ятай: якщо хтось спробує нашкодити тобі заради політики — я зроблю так, щоб його ім’я стерли з пам’яті.

Вона відповіла тихо, ніби відчуваючи це на рівні серця:

— Я знаю. Я поруч.

І цього було досить, щоб у кімнаті повисла нова рівновага: не делікатна, не проста, але справжня. Люди розходилися з різними думками: одні — з посмішкою, інші — з тривогою. А Анна й Лоренцо залишилися — двоє, що вирішили йти поруч, і вовки, що чекали у темнині, мовчазні й пильні.

*********************************

Зала, вщерть наповнена людьми, наповнилася ще густішим шумом — не від голосів, а від нерозуміння. Хтось мимохіть стиснув кулаки; хтось сховав посмішку; у повітрі запахло свіжим вином і ненаписаними вироками.

Софія, маленька, але з характером, стояла на носочках біля крісла й дивилася на Анну, що сиділа на колінах Лоренцо, так, ніби це було найприродніше в світі. Вона нахилилася до нього й тонким голоском метнула:

— Принцесі не личить сидіти на колінах. Ну да? А що, може вона не може народити, якщо всюди сидить? — причому останню фразу Софія вимовила так, ніби грає в якусь дитячу гру, але її слова спрацювали як іскра на сухому пороху.

В залі повисла мертва тиша — і лише десь у кутку старший паж ледь помітив, як люди починають переглядатися. Кілька осіб притисли долоні до рота. Анабель ледь стримала регіт; Альберто Гравеллі ж вирівняв спину й до краю губ пробігла тінь невдоволення.

Анна, почервоніла на хвилину, але швидко виправила себе: піднялася, відсунулася від колін Лоренцо й відповіла без тіні зверхності:

— Софіє, ти мала б знати, що принцесі личить робити так, як їй зручно. А не так, як хтось вирішив у старих книгах. — В її голосі прозвучало й легке викриття, й гордість одночасно.

Софія хитро посміхнулася, але потім раптом заговорила зовсім іншим тоном:

— Ні, я вигадала краще. Якщо вона — принцеса, то їй потрібен трон. Нехай не сидить на колінах, а сидить на троні! І хай всі бачать, хто вона. А ще… — вона підморгнула — іменем влади, мовляв, — покличте Сульфуса й Міру. Принцеса хоче їх накормити.

Зал вибухнув від обурення й здивування одночасно. Дехто аж розгублено підвів брови; дехто почав шепотіти, що діти — незручні завжди, а дехто бачив у цьому знак — чи то виклик, чи то майбутню заяву. Альберто ступив ближче, його обличчя залишалося непохитним, але в голосі було чути нотку суворої команди:

— Доню кого ти закликаєш? Хто дозволив собі загравати зі знаками влади?

Софія, не зважаючи на тон батька, повела пальчиком у бік воріт:

— Покличте Сульфуса і Міру. Хай вони прийдуть. Принцеса хоче їх погодувати. Вона сказала «іди їсти», — і всім тут буде показано, що вовки слухняні серцю, а не команді.

Лоренцо при цьому злегка похитався — він бачив, як реакція людей розгойдується між захопленням і люттю. Він міцніше стиснув руку Анни, не тому що вона зараз сиділа йому на колінах, а щоб трохи стримати бурю, яку могла викликати дитяча безпосередність. Альберто подивився на сина з тією холодною оцінкою, якою можуть володіти лише ті, хто роками кував людей у залізо.

— Сульфус! Міра! — покликав він голосно, і словосполучення пролунало по залі, як заклик до свята і, водночас, як сигнал до готовності. — Нехай увійдуть.

Поки двері відчинялися, люди у залі почали прокручувати варіанти: чи це спектакль? чи виклик? чи дурна дитяча гра, що може обернутися політичною провокацією? Анабель підійшла ближче, її посмішка вже не була такою легкою — вона вловила шанс, і в її очах заграла полювання.

Коли ж з темряви виходили дві масивні постаті — Сульфус і Міра, вовки, яких усі боялися й шанували одночасно, — зала буквально затихла. Вони рухалися тихо, велично, як тіні, але в їхніх очах було видко: вони пильно відчувають свого господаря.

Софія крикнула голосніше, ніж доречно:

— Он вони! Принцеса хоче їх годувати!

Сульфус і Міра підійшли до ніг Анни. Вони обнюхали повітря, ледь торкнулися її рук і, на диво для всіх, здалися спокійними. Хтось у залі видихнув: вовки визнали її — знак, що мало хто наважився б очікувати. Альберто, що спостерігав усе це, не відводив погляду, але його щелепи стискалися дедалі сильніше. Навіть йому було важко переоцінити значення моменту.

— Нехай їдять, — сказав він нарешті, голос його був рівний, але ледве чутно. — Але пам’ятайте: символи — не іграшка. Хто зловживає ними — втрачає щось більше.

Анна нахилилася, розкрила долоню й, немов благословляючи, простелила трохи м’яса. Вовки обережно наблизилися й почали їсти — не жорстоко, не голосно, а так, ніби це було щось святе. Люди в залі дивилися на це, і в очах багатьох з’явилось визнання: дівчина, яка вміє притягнути до себе навіть вовків, має інший вид влади.

Анабель ж дивилася не просто з заздрістю — вона бачила зміну розклада сил. В її голові зародилося кілька планів, і вони не були добрими для Анни. А деякі радники, ті, хто ще вчора вважав, що все повернеться до звичного порядку, сьогодні промовчали, бо бачили: правила змінюються не тому, що хтось хоче, а тому, що хтось вміє це показати.

Софія, доглянувши вовків, зиркнула на Анну й голосно сказала:

— Тепер ти справжня принцеса. Тільки не забувай — іноді трон треба робити не з каменю, а зі сміливих вчинків!

Анна відповіла легким кивком. Вона відчула, що цей момент — гра, але гра з високими ставками. Побілівши від напруги, вона підняла голову й зустріла погляд Лоренцо. Він кидав їй не лише захист, а й попередження: попереду багато ворожих рухів, і те, що далі вони робитимуть — вплине не лише на їхні серця, а й на долю клану.

У коридорі ж, де за спиною у гостей ще лишалося світло, один із радників кивнув Анабель: час діяти. Вона підійшла тихо до Альберто й прошепотіла щось, що змусило старого ледь похитнутися. Його очі на мить стали ще суворішими.

Ані цього вечора вдалося одне: вона зламала очікування. І поки вовки дрижали в темряві від ситості, у серцях деяких почала визрівати змова.